Реферат на тему:
Зміст права власності
Право власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Під правом
власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що
регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності — це
забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи
щодо володарювання над речами (тобто надана особі можливість
володарювати над певною — належною їй — річчю). Складовими суб’єктивного
права власності є правомочність – володіння, користування і
розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридично
забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він
залишається власником.
Правомочність володіння — це юридично забезпечена можливість власника
бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба
розуміти не як постійний матеріальний зв’язок власника з річчю, а як
постійну можливість такого матеріального зв’язку, воно тісно пов’язане з
волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у
будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості.
Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що
вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції
законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться
річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено
протилежне.
Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним
(добросовісним і недобросовісним), давнішним.
Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір
найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій).
Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб
визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його
юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати
титульним володінням.
Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще
називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється
на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за
якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність
(громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була
викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є
володіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, не
власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм
власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. У
багатьох європейських країнах такий строк встановлюється цивільним
законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного
володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна
давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж 15-ти років, а
іншим майном — 5-ти років.
Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого
володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем
(привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може
бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом
самовільного володіння буде крадіжка, насильницького — грабіж або
розбій, підробленого — шахрайство.
Можна сказати, що правомочність володіння — це початок права власності.
Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі
— отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.
Правомочність користування — це заснована на законі можливість вилучення
корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших
осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад,
власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник
будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.
Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та
іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник
зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати
прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись
моральних засад суспільства.
У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть
контролювати дії власника, пов’язані з користуванням його майном. Так,
міліції надається право відстороняти від керування транспортними
засобами осіб, які перебувають у стані сп’яніння, а також тих, які не
мають документів на право керування або користування транспортними
засобами, анулювати виданий юридичній особі дозвіл на використання
зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і
речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими
засобами.
Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке
право іншій особі шляхом укладення договору, передачі речі під заставу
тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження
майном.
Право користування, як і право володіння, може належати не лише
власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових
договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на
підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати
безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи
громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до
лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної
допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставлення до
міліції.
Правомочність розпоряджання — це закріплена нормами права за власником
можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження
або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність
володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання
пов’язується початок припинення права власності назавжди або
відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи
правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати
або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або
викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею
шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована
на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в
результаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі),
то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право
власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через
це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право
розпоряджання нею.
Право розпоряджання тісно пов’язане з особою власника, це дає змогу
зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із
правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності
особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про
розпоряджання своїм майном, або опосередковано — через представників.
Принагідно підкреслимо, що закон про власність робить спробу надати
правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в
юридичну практику поняття “право повного господарського відання”, яким
наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною
власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського
відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо
нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності
підприємства. До права повного господарського відання застосовуються
правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими
актами України (от. 37 Закону України “Про власність”).
Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично,
добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його
державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним,
викликаним кон’юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.
До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну
“повне господарське відання”, який уперше був запроваджений Законом про
власність в СРСР від 6 березня 1990 р., замінили його на “право
господарського відання” (ст. 294, 295). При цьому йдеться про
незастосування до права господарського відання правил про право
власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за
правом господарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду,
віддавати під заставу. Держава, як власник, “здійснює контроль за
використанням за призначенням і збереженням належного підприємству
майна, має право на одержання частини прибутку від використання майном,
що перебуває в господарському віданні підприємства”.
Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в
сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право
одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також
охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до
застосування засобів самозахисту.
Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання
належних йому речей. Здійснюючи свої, права, власник зобов’язаний не
шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані
законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні
своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися
моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання
належного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не
передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов’язаний
забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні,
економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в
порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може
бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити
обмежене користування його майном іншими особами.
Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і
розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком
розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та
обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма
правовими наслідками, що випливають з цього.
Враховуючи викладене, суб’єктивне право власності визначимо так.
Суб’єктивне право власності — це юридично забезпечена можливість
власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном
на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна
будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та
охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від
усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому
майном.
З визначення виходить, що суб’єктивне право власності є абсолютним
правом. Власникові, як уповноваженій особі, протистоять усі інші особи,
вони зобов’язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право
вимагати від власника припинення порушень її прав.
Суб’єктивне право власності є складовою частиною речового права,
оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси шляхом
безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.
Враховуючи це, дамо таке визначення права власті як цивільно-правового
інституту.
Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння ним
матом, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.
Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава (п, 1 ст. З Закону України “Про
власність”). До суб’єктів права власності віднесено також органи
місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції
України).
Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює
правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й
місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право,
відповідно до законодавства, користуватися природними об’єктами для
задоволення власних потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх
відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10
Закону України “Про власність”).
До громадян як суб’єктів права власності законодавство зараховує
громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони
мають рівні майнові права і обов’язки, якщо іншого не передбачено
законодавчими актами України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
