.

Зміна умов та розірвання кредитного договору: деякі недоліки законодавчого регулювання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
260 4837
Скачать документ

Реферат на тему:

Зміна умов та розірвання кредитного договору: деякі недоліки
законодавчого регулювання

Стійкість цивільного обігу забезпечується точним дотриманням сторонами
умов домовленості. Однак свобода договору як один із основних принципів
цивілістичних відносин створює можливість за взаємною згодою погодити
будь-які положення, що не суперечать закону, в тому числі щодо їх зміни
чи припинення. Потреба змінити умови договору може виникати і у
випадках, не передбачених законом чи договором. З метою забезпечення
впевненості сторін у непорушності їхніх зобов’язань ст.162 Цивільного
кодексу УРСР 1963 року забороняє односторонню відмову від виконання
зобов’язань або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків,
передбачених законодавчими актами. Дискусійні питання, пов’язані із
зміною умов та розірванням договорів у цілому, досліджувались
М.І. Брагінським, В.В. Вітрянським [1, с.433-447], В.М. Коссаком [2,
с.145-146].

Для кредитного договору зміна його умов є об’єктивно актуальним явищем,
оскільки плата за кредит безпосередньо залежить від попиту та
пропозиції, реальність виконання позичальником зобов’язань – від стану
його кредитоспроможності. Зрештою, потреба у кредиті може і відпасти.
Найчастіше випадки зміни стосуються такої умови як плата за кредит.
Положення про можливість зміни плати за кредит в разі зміни облікової
ставки НБУ містяться у переважній більшості кредитних договорів різних
банків. За відсутності згоди позичальника на сплату відсотків за новою
ставкою його зобов’язують за умовами договору повернути кошти. Така
умова договору суперечить ст.162 Цивільного кодексу УРСР 1963 року,
оскільки закріплює право банку змінювати відсоткову ставку за кредитну
послугу фактично в односторонньому порядку, згода позичальника має
формальний характер. Саме такі ситуації призводять до виникнення судових
спорів.

З метою уникнення спорів у кредитних угодах іноді закладають таке
положення: “В разі зміни облікової ставки НБУ банк має право в
односторонньому порядку змінити відсоткову ставку за кредит”. Спірною є
думка, що прийняття позичальником такої умови є наперед його згодою на
підвищення чи зниження відсоткової ставки. Суперечливість такого підходу
полягає у тому, що згідно із ст.162 ЦК УРСР застосування права на
односторонню зміну умов договору допускається у випадках, передбачених
законом, але не домовленістю сторін. Однак із вступом в дію нового
Цивільного кодексу України концептуальний підхід до вирішення цього
питання законодавцем зміниться, оскільки цей нормативний акт у ст.525
аналогічно до Цивільного кодексу Російської Федерації передбачає, що
одностороння відмова від зобов’язання або зміна його умов не
допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, допускатиметься можливість закладати в кредитний договір умову про
односторонню зміну відсоткової ставки в разі зміни облікової ставки НБУ.
Незважаючи на судові спори на практиці і наукові дискусії з цього
приводу, банки закладають цю умову в кредитних договорах, сподіваючись
на те, що відсоток звернень до суду буде незначним, а решта
позичальників все ж таки змушені будуть погодитись у зв’язку із потребою
кредитних ресурсів.

З матеріалів банківської практики випливає, що кредитна політика банку
базується більш на попиті та пропозиції, відповідно і на депозитних
відсотках, процесах інфляції у країні, і відсоткова ставка за кредитну
послугу, як правило, набагато перевищує облікову ставку НБУ. Оскільки
лише між банками – юридичними особами можливе кредитування за цією
ставкою, а відділення від імені юридичної особи не уповноважені на цю
операцію, то вони фактично опиняються на місцях більш прив’язаними до
інфляційних процесів у державі. Щодо короткострокових кредитів (до
одного року) можливим є приблизне прогнозування інфляційних процесів,
але стосовно кредитів, виданих на значні терміни, кредитний ризик стає
занадто великим і банки продовжуватимуть закладати таку умову в договір.

Керуючись принципом розумності і справедливості, закон повинен з цього
приводу встановити деякі межі свободи договору. Щоб вирішити окреслене
дискусійне питання, пропонується для визначення розміру відсотків як
плати за послугу і права банку на їх зміну запозичити практику
нарахування орендної плати з урахуванням індексу інфляції.

Згідно з пунктом 13 Методики розрахунку і порядку використання плати за
оренду державного майна, затвердженої постановою КМУ від 04.10.1995 року
(зі змінами станом на 16.11.2002 року), розмір орендної плати за кожний
наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної
орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний
місяць. Державний комітет статистики України щомісяця публікує в
“Урядовому кур’єрі” індекс інфляції за минулий місяць. Однак, враховуючи
те, що орендна плата сплачується до 15 числа наступного місяця за
минулий місяць, а плата за кредит вноситься в кінці поточного місяця, то
для цих відносин доведеться застосовувати індекс інфляції за попередній
місяць.

Отже, пропонується в кредитне законодавство включити норму: “Щодо
кредитних договорів, укладених на строк, не більше року (включно),
забороняється зміна умови про плату шляхом збільшення відсоткової
ставки. Щодо кредитних договорів, укладених на строк, більше одного
року, починаючи з другого року, кредитодавець в односторонньому порядку
має право розмір відсоткової ставки за кожний наступний місяць визначати
із врахуванням індексу інфляції за попередній місяць. Про відсутність у
кредитодавця такого права повинно бути зазначено у кредитному договорі.
Сторони за взаємною згодою мають право змінювати розмір відсоткової
ставки з інших підстав. Якщо позичальник не згоден на таку зміну з
підстав інших, ніж індекс інфляції, то кредитодавець не має права
вимагати дострокового повернення коштів”.

Кредитне законодавство не містить обмежень щодо зміни й будь-яких інших
умов договору, вимагаючи для цього взаємної згоди сторін, вираженої у
такій же формі, як і сам договір. Однак відсутність у законі випадків,
коли у сторони виникало б право односторонньої зміни умов договору,
зокрема, і за допомогою суду, підкреслює деяку декларативність та
упущення чітких підстав застосування п.5 ч.1 ст.6 ЦК УРСР, за яким зміна
правовідносин чи їх припинення розглядається як спосіб захисту цивільних
прав. Єдине, що презюмується, це порушення контрагентом виконання свого
зобов’язання. У кожному конкретному випадку суд має право визначати, чи
є достатньою підставою для зміни або розірвання вчинене правопорушення.
Для кредитування такими можуть бути нецільове використання кредиту,
прострочення погашення банком чергових платежів, відсутність
забезпечення (наприклад, у товарно-матеріальних цінностях, що підлягають
періодичному поновленню).

????ки в самих судових рішеннях на правові наслідки примусового
розірвання кредитних договорів, хоч іноді це вкрай необхідно (наприклад,
справа №1/314-9/166 Львівського господарського суду).

Запозичення досвіду російського законодавства і введення у Цивільний
кодекс України від 16.01.2003 року норм щодо зміни та розірвання умов
договору, без сумніву, є необхідним. Специфіка кредитного договору і
вагомість для економіки явища, опосередкованого ним, зобов’язує
законодавця передбачити й окремі підстави для зміни умов чи розірвання
власне цієї угоди.

Зважаючи на оцінювальний характер поняття “невиконання зобов’язань”, на
доцільність включення в конкретні кредитні угоди особливих умов їх
розірвання вказує судова практика. 21.06.2000 року АКБ “Укрсоцбанк”
звернувся з позовом до Я.І. про розірвання кредитного договору (справа
№2-378/2001 місцевого суду Франківського району м.Львова). Банк уклав
цей договір строком на 10 років з Я.І. згідно з Положенням про споживче
кредитування працівників системи Укрсоцбанку, відповідно до п.13 якого
при звільненні з роботи позичальника за власним бажанням без поважних
причин, за згодою сторін та з ініціативи власника або уповноваженого ним
органу залишок заборгованості повертається достроково. В разі
відсутності у позичальника можливості достроково повернути кредит на
залишок заборгованості оформляється додаткова угода про повернення
кредиту на загальних умовах. Звільнившись за власним бажанням з роботи,
Я.І. відмовився повертати решту кредиту або оформляти додаткову угоду,
яка б передбачала не пільгові знижені, а звичайні відсотки. Рішенням
місцевого суду Франківського району м.Львова від 11.05.2001 року в
позові банку було відмовлено.

Таке вирішення питання видається неправомірним. Вимога згаданого вище
Положення щодо повернення залишку заборгованості за пільговим кредитом у
разі звільнення працівника є цілком правомірною і має імперативний
характер, як і норма про можливість укладення додаткової угоди.
Невиконання цих вимог слід розцінювати як невиконання зобов’язання за
угодою і кваліфікувати як достатню підставу для розірвання кредитного
договору, а зазначення в договорі будь-якої підстави розірвання
домовленості є виявом принципу свободи договору. В той же час ця судова
справа підкреслює доцільність внесення до умов договору детального
переліку підстав його розірвання, передбачених та непередбачених
законом, і уточнення законом такого права сторін на визначення підстав
розірвання, не передбачених законом.

З достроковим розірванням договору і функціонуванням забезпечувальних
зобов’язань як акцесорних пов’язана цікава ситуація, яка неоднозначно
вирішується на практиці. Специфіка виконання зобов’язання позичальником
по сплаті частинами основного боргу та відсотків зумовлює спори, які
виникають, коли боржник, наприклад, сплачував декілька місяців платежі,
а потім не сплачує декілька чергових платежів. Керуючись загальним
строком дії договору, не відмежовуючи від нього строків виконання
окремих зобов’язань, нотаріуси відмовляють у вчиненні виконавчого напису
щодо звернення стягнення на заставлене майно, мотивуючи тим, що строк
виконання зобов’язання ще не настав. Зауважимо, що, керуючись ст.1
закону України “Про заставу”, кредитодавець набуває права звертати
стягнення на заставлене майно в частині, пропорційно до частки
невиконаного зобов’язання.

Практика вказує, що кредитодавець, опинившись у такій ситуації, як
правило, звертається до суду про розірвання кредитного договору. Так
рішенням господарського суду м.Києва від 23.12.1999 року за позовом
банку був розірваний кредитний договір за підставою неналежного
виконання підприємством договірних зобов’язань щодо сплати відсотків
(справа №14/445 господарського суду м.Києва). Однак, звернувшись до
нотаріуса з таким рішенням з вимогою про вчинення виконавчого напису
щодо звернення на заставлене майно, банк отримав відмову, мотивовану
тим, що із розірванням основного договору припинився і договір застави.
Така відмова нотаріуса є цілком правомірною. Згодом банк звернувся до
суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно. Після
неодноразових судових розглядів і рішень різного рівня судових інстанцій
Вищий господарський суд України 30.05.2000 року ухвалив рішення про
задоволення вимог банку саме шляхом звернення стягнення на заставлене
майно (справа №6/22 Вищого господарського суду України). Таке рішення,
на нашу думку, не відповідає закону з таких міркувань. Невиконання
обов’язку по сплаті відсотків протягом кількох чергових термінів справді
може бути підставою для дострокового розірвання кредитного договору,
проте правовим наслідком реалізації такого права зобов’язання за
кредитним договором припиняються і винна сторона притягується до
відповідальності у формі відшкодування збитків та стягнення неустойки.
Однак із припиненням основного, забезпеченого заставою зобов’язання
відповідно до ст.28 закону України “Про заставу” припиняється і право
застави. Отже, кредитодавець, розірвавши кредитний договір, втрачає
право застави, тому Вищий господарський суд постановив рішення, що не
відповідає національному законодавству.

Якщо позичальник повернув уже частину боргу, а потім припиняє платежі,
закон надає кредитодавцю право або розірвати кредитний договір,
втративши право застави, і відшкодовувати завдані збитки в загальному
порядку, або звернути стягнення на заставлене майно в частині
невиконаного зобов’язання, або дочекатись закінчення терміну дії усього
договору і тоді звертати стягнення на заставлене майно в цілому. Такий
механізм захисту прав кредитодавця потребує вдосконалення, а саме
надання йому можливості звертати стягнення на заставлене майно в цілому,
а не в частині достроково в разі істотного порушення умов договору
позичальником.

Пропонується для вирішення подібних спірних ситуацій внести до
кредитного законодавства таку норму: “Якщо позичальник не сплатив трьох
чергових платежів (основного боргу і (або) відсотків), то кредитодавець
має право вимагати дострокового повернення кредитних коштів, нарахованих
відсотків та неустойки шляхом звернення стягнення на заставлене майно в
цілому, якщо договором не передбачено інше”.

Література

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Кн. первая. Общ.
положения. – М.: Статут, 2001. – С.433-447.

Коссак В.М. Розірвання, зміна і припинення договорів // Матеріали УІІІ
регіональної науково-практичної конференції “Проблеми державотворення і
захисту прав людини в Україні”. – Л, 2002. – С.145-146.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020