Завідомо незаконні затримання, привід або арешт (Пошукова робота)

НАУКОВА РОБОТА

На тему:

“Завідомо незаконні затримання, привід або арешт”

ЗМІСТ:

Вступ……………………………………………………………………3

Розділ І : Злочини проти правосуддя………………………………………..6

Загальна характеристика злочинів даного виду………….6

Види злочинів проти правосуддя…………………………14

Розділ ІІ : Завідомо незаконні затримання, привід або арешт…….………15

Кримінальна характеристика злочинів даного виду…….15

а) об’єкт злочину………………………………………….16

б) об’єктивна сторона……………………………………..17

в) суб’єкт злочину…………………………………………27

г) суб’єктивна сторона…………………………………….29

д) кваліфікуючі ознаки злочину………………………….29

Висновок……………………………………………………………….31

Список використаної літератури…………………………………..33

Вступ

Відповідальність за злочини проти правосудця передбачено нормами розділу
ХVIII Особливої частини КК. В історії кримінального законодавства
злочини проти правосуддя традиційно розглядалися, як один із видів
посадових злочинів — серед таких злочинів прийнято було виділяти
посадові зловживання, хабарництво та неправосуддя. У чинному КК
обґрунтовано виділено самостійний розділ «Злочини проти правосуддя».
Наявність самостійного розділу про відповідальність за злочини проти
правосуддя засвідчує важливість цієї сфери життя суспільства, роль
кримінально-правових засобів в її становленні та охороні.

Створення правової держави передбачає якісно інший, вищий, ніж дотепер,
рівень здійснення правосуддя. Для його забезпечення мають
застосовуватися і застосовуються різноманітні заходи. Це, насамперед,
розвиток системи судових та інших правоохоронних органів; підготовка
кадрів правників, вдосконалення правового статусу, суддів, прокурорів,
слідчих, а також учасників процесу, широка правова пропаганда серед
населення й поширення в суспільстві культу права. Важливу роль серед
заходів із вдосконалення правосуддя в Україні відіграють і заходи
кримінальної відповідальності, що застосовуються до осіб, котрі
посягають на відповідні суспільні відносини. Кримінальний кодекс України
передбачає досить розгалужену систему таких заходів — нині розділ
«Злочини проти правосуддя» складається з 30 статей. Останнім часом чітко
проглядається тенденція до збільшення кількості норм про злочини проти
правосуддя за рахунок посягань, які полягають у протиправному впливі на
учасників процесу, працівників правоохоронних органів, у невиконанні
рішень органів правосуддя.

Злочини проти правосуддя належать до відносно мало поширених у судовій
практиці — кримінальні справи такого виду одиничні. Разом з тим, вони
порівняно поширені в реальному житті — не буде перебільшенням сказати,
що дача завідомо неправдивих показань свідками, протиправний вплив на
потерпілих, свідків з боку обвинувачених чи їхніх родичів має місце чи
не в кожній кримінальній справі. Багато обґрунтованих нарікань на
справедливість судових рішень. При колосальному зростанні кількості
цивільно-правових угод і спорів з приводу виконання їх число звернень з
позовами до судових органів адекватно не зростає, поширеними є випадки
звертання за допомогою про стягнення заборгованостей до кримінальних
угрупувань. Поширеність посягань проти правосуддя, при безкарності
більшості з них засвідчує високу суспільну небезпеку цих злочинів,
необхідність використання всіх передбачених законом засобів для боротьби
з ними.

У теорії кримінального права проблемам відповідальності за злочини проти
правосуддя приділялася певна увага. Однак, майже не проаналізовано в
спеціальній літературі законодавчих новел останніх років. Ряд питань
застосування законодавства про злочини проти правосуддя роз’яснено в
постановах Пленуму Верховного Суду України: від 26 березня 1993 р. № 2
«Про судову практику у справах про злочини, пов’язані з порушеннями
режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі»; від 26 червня
1992 р. № 3 «Про застосування судами законодавства, що передбачає
відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність
суддів і працівників правоохоронних органів»; від 4 червня 1993 р. № 3
«Про практику застосування судами України законодавства у справах про
порушення правил адміністративного нагляду». Проте в цих постановах
немало неясних чи спірних положень. Без сумніву, таке становище в
кримінально-правовій літературі та постановах Пленуму Верховного Суду
України негативно впливає на стан практики, ускладнює вивчення
відповідної теми курсу Особливої частини кримінального права України.

Отже, вивчення злочинів проти правосуддя є актуальним з урахуванням
високої суспільної небезпеки їх, значення боротьби з ними, у зв’язку з
недостатньою розробкою відповідних проблем у спеціальній літературі,
недосконалістю законодавства.

Розділ І : Злочини проти правосуддя

Загальна характеристика злочинів даного виду

Визначення поняття злочини проти правосуддя, насамперед, пов’язане із
з’ясуванням їхньою родового об’єкта, що, в свою чергу, передбачає
встановлення точного змісту самого поняття правосуддя. При цьому слід
зупинитися на таких положеннях:

1) які органи здійснюють правосуддя;

2) що є предметом діяльності в здійсненні правосуддя;

3) який зміст має діяльність із відправлення правосуддя. Крім того,
розкриття поняття цих злочинів передбачає визначення їхнього місця в
системі Особливої частини КК.

Визначення поняття «правосуддя» пов’язане із встановленням кола органів,
які займаються відповідною діяльністю. З цього питання в теорії
кримінального права намітилися принаймні два підходи до розуміння
правосуддя. Суть розбіжностей полягає в тому, чи охоплюється цим
поняттям діяльність лише судових, чи й інших правоохоронних органів.
(20;525(

Перша позиція базується на буквальному розумінні слова «правосуддя» як
діяльності лише судів з розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої
юрисдикції. Для такого розуміння правосуддя є підстави, насамперед, у
Конституції України, в статті 124 якої сказано: “Правосуддя в Україні
здійснюється виключно судами”, а розділ VII Конституції України
«Правосуддя» регламентує порядок створення й функціонування тільки
судової гілки влади. В теоретичних роботах останніх років також чітко
простежується підхід, відповідно, до я кого судові органи
відокремлюються від правоохоронних відомств, принаймні розглядаються як
особливий правоохоронний орган. Законодавець тепер, на відміну від
попередніх періодів розвитку Кримінального законодавства, норми про
відповідальність за посягання на судову діяльність, на суддів
намагається зосередити в розділі «Злочини проти правосуддя», а посягання
на діяльність органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки
передбачає в розділі «Злочини у сфері службової діяльності».

Такий підхід до визначення поняття правосуддя, незважаючи на
авторитетність обґрунтування, здається спірним. Перш за все, в самій
Конституції сплутано два поняття. Те, що в розділі VIII називається
«Правосуддя», насправді стосується судової влади як однієї з трьох гілок
влади. По-друге, суд, як і будь-який державний орган, не є
самодостатнім, не може діяти без взаємодії з іншими спеціалізованими
державними інституціями, зокрема з тими органами, які готують
Кримінальні справи до судового розгляду (дізнання та досудового
слідства, прокуратури) та які займаються виконанням судових рішень.
Об’єктивність, справедливість і законність правосуддя не можна
забезпечити, якщо ці органи діятимуть неправильно, вчинятимуться
посягання на їхню діяльність. Тому правосуддя як функція держави
здійснюється виключно судами, але забезпечується правильною роботою й
спеціальних правоохоронних органів. По-третє, концепція, згідно з якою
правосуддя включає виключно судову діяльність, не узгоджується з нормами
чинного КК. У відповідному розділі Особливої частини більшість норм — це
норми, які передбачають відповідальність за посягання на правильну
діяльність саме не судів, а інших органів.

Більш переконливою слід визнати другу позицію, відповідно до якої
правосуддя (в тому значенні, в якому його вживає кримінальне
законодавство) — це діяльність як судів, так і органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури, а також органів, які відають
виконанням судових рішень. Визнання правильною такої позиції зовсім не
завершує аналізу поставленого питання. Його подальший розгляд пов’язаний
з уточненням кола органів, які займаються здійсненням правосуддя.

Відповідно до Конституції України її судова система складається:

— з Конституційного Суду України:

— із судів загальної юрисдикції, включаючи Верховний Суд України,
обласні та районні суди;

— із спеціалізованих судів.

Здається, що Конституційний Суд України не здійснює правосуддя, а отже,
посягання на його діяльність (винесення неправосудного рішення, дача
завідомо неправдивих показань тощо) не охоплюються нормами розділу КК
«Злочини проти правосуддя». Підставою для такого висновку є норми
Конституції України та Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про
Конституційний Суд України». Нормами цього Закону визначено, що
Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в
Україні, його завданням є гарантування верховенства Конституції України.
Повноваження Конституційного Суду України полягають у встановленні
відповідності Конституції України інших передбачених законом актів.
Отже, Конституційний Суд не займається розглядом і вирішенням конкретних
справ, що характерно для інших ланок судової системи. Провадження в
Конституційному Суді регламентовано не загальною процедурою, а
спеціальною, закріпленою Законом України «Про Конституційний Суд
України».

Правосуддя в Україні здійснюють суди загальної юрисдикції та
спеціалізовані суди, що прямо випливає з положень Конституції.

До органів, діяльність яких охороняється нормами розділу «Злочини проти
правосуддя», належать також органи дізнання, коло яких визначено ст. 101
КПК України, органи досудового слідства, перелік яких визначено ст. 112
КПК, а також органи, які відають виконанням вироків, рішень, ухвал та
постанов. Для уточнення поняття органів, діяльність яких охороняється
нормами розділу «Злочини проти правосуддя», доцільно звернутися до ст. 2
Закону України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист працівників
суду,і правоохоронних органів». Там наведено перелік правоохоронних
органів, які, як є підстави вважати, поряд з судовими й утворюють
систему органів правосуддя. В цьому Законі визначено, що правоохоронні
органи — це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні
органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової
служби, органи і установи виконання покарань, державної
контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони,
інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

Слід підкреслити, що правосуддя — це державна діяльність. Тому, так
зване, громадське правосуддя — діяльність громадських формувань з
охорони порядку, товариських судів та інших самодіяльних Організацій —
це не здійснення правосуддя, а моральне виховання порушників правових та
моральних норм специфічними методами громадського впливу. (20;527( Такі
органи самі не здійснюють правосуддя як державно-владну діяльність, а
лише сприяють відповідним державним органам. З такого розуміння ролі
органів громадськості випливає важливий практичний висновок — винесення
неправильних рішень товариським судом, лжесвідчення в такому суді,
невиконання його рішень, протиправний вплив на членів відповідних
громадських формувань за нормами розділу «Злочини проти правосуддя»
кримінальної відповідальності за собою не тягнуть, оскільки не посягають
на охоронюваний нею родовий об’єкт.

Правосуддя полягає в розгляді й вирішенні конкретних справ. У теорії
кримінального права безспірним є положення, що здійснюється стосовно:

1) кримінальних справ — проведення за ними дізнання, досудового
слідства, судового розгляду, виконання вироків, постанов, ухвал;

2) цивільних справ, які розглядаються судами загальної юрисдикції, —
судовий розгляд їх, виконання винесених рішень.

Не вирішеним у теорії є питання про те, чи охоплюється поняттям
правосуддя розгляд і вирішення цивільних справ спеціалізованими судами.
Вирішуючи порушене питання, слід, насамперед, враховувати положення
Конституції України та спеціальних нормативних актів, якими
регламентуються статус відповідних органів, порядок прийняття та
значення винесених ними рішень.

Крім правосуддя, відповідні державні органи здійснюють й інші види
діяльності — прийом громадян, роботу з їхніми письмовими зверненнями,
зв’язки з іншими установами та організаціями, і прийом на роботу та
звільнення технічного персоналу тощо. Правосуддя — це лише частина, хоча
й найважливіша, роботи таких органів. Під власне правосуддям як об’єктом
злочинного посягання слід розуміти лише діяльність, яка відповідає таким
ознакам:

1) правосуддя здійснюється тільки у формах цивільного чи
кримінального судочинства, вона регламентована Цивільним процесуальним,
Арбітражним процесуальним та Кримінально-процесуальним кодексами
України;

2) правосуддя — це лише правозастосовча діяльність, вона полягає в
реалізації норм права стосовно конкретних життєвих ситуацій;

3) діяльність із здійснення правосуддя спрямовано на охорону
законних прав та інтересів громадян, суспільства, держави в процесі
судочинства, при прийнятті рішень, а також при реалізації їх.

Підсумувавши викладене вище, можна запропонувати таке визначення поняття
правосуддя як родового об’єкта відповідних злочинів: правосуддя — це
суспільні відносини, пов’язані з процесуальною діяльністю компетентних
державних органів (дізнання, досудового розслідування, прокуратури, суду
та органів виконання рішень) із розслідування, судового розгляду,
прийняття і виконання рішень, вироків, ухвал та постанов у кримінальних,
цивільних та адміністративних справах. (20;529(

Відносини із здійснення правосуддя може бути порушено як «зсередини» —
через вчинення відповідних діянь працівниками органів правосуддя, іншими
учасниками процесу, так і «ззовні» — діяннями осіб, стосовно котрих
здійснюється правосуддя, інших громадян. Шкода правосуддю може бути
заподіяна внаслідок:

1) порушення суддями та службовими особами органів правосуддя покладених
на них обов’язків з розгляду, вирішення, виконання рішень у
кримінальних, цивільних та адміністративних справах;

2) протиправного впливу на працівників органів правосуддя та інших
осіб;

3) невиконання чи протидії виконанню рішень органів правосуддя;

4) перешкоджання діяльності органів правосуддя чи ненаданні їм
необхідного сприяння.

Урахування механізму заподіяння шкоди об’єктові посягання необхідно для
систематизації аналізованих посягань, встановлення інших ознак складів
відповідних злочинів.

Види злочинів проти правосуддя

Сам законодавець злочини проти правосуддя не класифікує. В теорії
кримінального права запропоновано різноманітні підходи до систематизації
відповідних норм. Автори будують систему цих злочинів, поклавши в її
основу або об’єкт посягання (М.І. Бажанов), або їхнього суб’єкта (Ш.С.
Рашковська та ін.). Кожна з таких класифікацій є цінною, дає можливість
повніше розкрити певні сторони аналізованих посягань.

Як підставу для класифікації можна взяти викладений раніше механізм
заподіяння шкоди правосуддю. Отже злочини, які посягають на правосуддя,
а також невиконання вироку суду, за які передбачено заходи в нормах
Загальної частини КК, можна розподілити на чотири групи (20;532( :

Злочини, які вчинюють судді та службові особи правоохоронних органів;

Протиправний вплив на учасників правосуддя;

Невиконання чи протидія виконанню рішень органів правосуддя;

Перешкоджання діяльності органів правосуддя.

Розділ ІІ : Завідомо незаконні затримання, привід або арешт

Кримінальна характеристика злочинів даного виду

Стаття 371 КК складається з трьох частин. Частиною першою передбачено
відповідальність за два простих види злочину — завідомо незаконне
затримання та незаконний привід; у частині другій передбачено два
простих склади злочину — завідомо незаконні арешт та тримання під
вартою; у частині третій передбачені кваліфіковані види вищевикладених
злочинів: якщо вони спричинили тяжкі наслідки або були вчинені з
корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

а) об’єкт злочину

Основним безпосереднім об’єктом злочину є правосуддя в частині
забезпечення законного затримання, приводу, арешту або тримання під
вартою, а також конституційне право людини на свободу і особисту
недоторканність. Його додатковим факультативним об’єктом можуть
виступати честь та гідність особи, її життя і здоров’я, майнові блага.

Потерпілим від цього злочину можуть бути підозрюваний, обвинувачений,
підсудний, свідок і потерпілий.

б) об’єктивна сторона

З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у незаконному:

затриманні;

приводі (ч. 1 ст. 371);

арешті;

триманні під вартою (ч. 2 ст. 371).

Затримання в кримінально-процесуальному порядку застосовується до особи,
яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено
покарання у виді позбавлення волі, і полягає у позбавленні її волі до 72
годин.

Затримання — це один із заходів примусу, який, як і арешт, полягає в
триманні під вартою, у примусовому обмеженні свободи пересування та
спілкування. Чинне законодавство передбачає застосування
адміністративного затримання та затримання кримінально-процесуального:

Адміністративне затримання (затримання в адміністративному порядку)
застосовується в порядку, з підстав і на строки, встановлені статтями
261—263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. За загальним
правилом, адміністративне затримання особи, котра вчинила
адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години.
Незаконне адміністративне затримання не може кваліфікуватися як
аналізований злочин проти правосуддя, а посадові особи за такі дії
несуть відповідальність за ст. 365 КК.

Кримінально-процесуальне затримання — це, як і взяття під варту, засіб
процесуального примусу. Він полягає у короткотерміновому поміщенні
затриманого в спеціальне приміщення і в ізолюванні від оточуючих;
позбавленні волі затриманої особи. (13;61(

Метою затримання є:

1) з’ясування того, чи причетна особа до злочину, у скоєнні якого
підозрюється;

2) вирішення питання про застосування до особи запобіжного заходу у
формі тримання під вартою. (20;536(

Незаконне затримання спостерігається тоді, коли немає умов та підстав
правомірності застосування такого заходу. Вони закріплені в ст. 106 КПК
України.

Умови правомірності затримання підозрюваного:

порушено кримінальну справу;

злочин карається позбавленням волі;

особа підозрюється у вчиненні злочину;

затримання здійснено органом дізнання;

немає дипломатичного імунітету.

Підстави затримання як підозрюваного:

коли цю особу затримали при вчиненні злочину або безпосередньо після
його вчинення;

коли очевидці, в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що
саме вона вчинила злочин;

коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або
коли не встановлено особи підозрюваного.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину може тривати не більше, як
72 години.

Дії, що є незаконним затриманням, можуть проявитися в різних формах.
Насамперед це виражається в позбавленні волі пересування людини.
Позбавлення волі пересування може полягати просто в затриманні людини на
якийсь час у місці її перебування, але може супроводжуватися і
примусовою доставкою в яке-небудь приміщення, наприклад у камеру
попереднього затримання відділення міліції. Тривалість затримання не має
значення для кваліфікації злочину. (13;62(

Аналізоване посягання може бути вчинено шляхом як дії, так і
бездіяльності:

1) дія — незаконне затримання особи — взяття під варту як
підозрюваного;

2) бездіяльність — тримання особи як затриманого після того, коли
відпали підстави для затримання як підозрюваного чи після встановлених
законом строків тримання затриманого. (20;537(

Мотиви здійснення завідомо незаконного затримання можуть бути різними, і
найчастіше вони обумовлені бажанням заподіяти якійсь визначеній особі
шкоду, що полягає в позбавленні волі цієї особи. У ряді випадків мотивом
незаконного затримання можуть стати і службові інтереси, що розуміються
неправильно, (наприклад, бажання домогтися від затриманого зізнання в
здійсненні злочину). Однак винний у всіх подібних випадках повинний
точно знати про незаконність своїх дій і проте прагнути вчинити їх. Та
обставина, що такі дії відбуваються в неправильно зрозумілих інтересах
служби, не виключає кримінальної відповідальності. (13;62(

Привід — це захід процесуального примусу, який передбачає примусове
доставлення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи свідка органами
внутрішніх справ в орган дізнання, до слідчого, прокурора або в суд.
(12;933(

Як і затримання, привід може застосовуватися в адміністративному порядку
(зокрема, привід особи, котра затримується за вчинення адміністративного
правопорушення), а також як захід процесуального примусу.

Привід буде незаконним тоді, коли він вчинений за відсутності підстав чи
всупереч порядку, встановлених законом. Статті 70, 72, 135, 136, 288,
292 КПК України встановлюють, що привід вважається правомірним за
наявності одночасно таких ознак:

1) коли він застосовується до свідка, потерпілого, обвинуваченого,
підсудного;

2) коли вказані особи не з’явилися за викликом добровільно;

3) коли немає поважних причин неявки. Поважними причинами неявки
визнаються: невчасне отримання повістки, хвороба та інші обставини, які
фактично позбавляють можливості вчасно з’явитися за викликом;

4) коли винесено мотивовану постанову про застосування приводу
уповноваженою на те особою (органом).

Попередження про необхідність явки у відповідний орган правосуддя і
можливість явки обвинувачуваного чи підсудного є у своїй сукупності
законною підставою для приводу зазначених осіб. Відсутність одного з
названих моментів або їх обох робить здійснений при таких обставинах
привід незаконним. З цього правила мається одне виключення: якщо
обвинувачуваний ухиляється від слідства або не має визначеного місця
проживання, то згідно ст. 136 КПК його привід визнається правомірним і
при відсутності попереднього виклику, що попереджає про необхідність
його явки в органи правосуддя.

Попередження полягає у врученні обвинувачуваному під розписку повістки
про необхідність з’явитися до слідчого (або в орган дізнання), а у
відношенні підсудного — в суд з зазначенням часу вручення.

При складанні повістки можуть бути допущені помилки і неточності щодо
місця перебування установи, або щодо місця слухання справи, або щодо
дати і часу явки, що можуть мати своїм наслідком неявку зазначених вище
осіб. Застосовуваний до цих осіб при таких обставинах привід є
безпідставним, незаконним. Однак кримінальна відповідальність за нього в
цьому випадку не настає через причину, що відноситься вже до
суб’єктивної сторони діяння. Незаконність приводу при зазначених
обставинах не є завідомою для слідчого чи суду, у залежності від того,
хто доручив міліції здійснити привід.

По своїх об’єктивних властивостях незаконний привід являє собою різновид
незаконного затримання, тому що і привід, і затримання полягають у
насильницькому позбавленні волі і, як відзначалося, затримання також
може виразитися в примусовій доставці потерпілого. (13;65(

Арешт (взяття під варту) є запобіжним заходом, який застосовується лише
у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей
запобіжний захід може застосовуватись у справах про злочини, за які
законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк не
більше трьох років. Взяття під варту полягає у попередньому ув’язненні
обвинуваченого або підозрюваного.

Для встановлення того, який арешт є незаконним, слід з’ясувати, в яких
випадках він буде вважатися правомірним. Очевидно, що незаконний арешт —
це арешт, при застосуванні якого відсутні підстави, не дотримано
порядку, встановлених для законного арешту.

Під арештом звичайно розуміють примусовий захід, який полягає у взятті
особи під варту, обмеженні її свободи пересування, спілкування з іншими
людьми. Чинне законодавство передбачає три види арешту:

1 Адміністративний;

2 Дисциплінарний;

3 Кримінально-процесуальний (взяття під варту). (20;534(

Адміністративний арешт призначається судом або суддею одноосібно на
строк до 15 діб за вчинення адміністративних правопорушень у випадках,
передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення України.
Незаконне прийняття суддею постанови про накладення адміністративного
стягнення у вигляді арешту кваліфікується за ст. 375 КК як винесення
суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Дисциплінарний арешт застосовується відповідним командиром до
військовослужбовців як захід дисциплінарного стягнення на строк до 10
діб у випадках, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних сил
України. Незаконний дисциплінарний арешт не може бути кваліфіковано за
нормами розділу ХVIII Особливої частини КК, оскільки відповідна
діяльність військових командирів не є правосуддям. Такі дії за наявності
ознак складу злочину кваліфікуються за ч. 2 ст. 424 КК як перевищення
військовою службовою особою влади чи посадових повноважень.

Кримінально-процесуальний арешт — це один із видів запобіжних заходів,
які застосовуються до обвинуваченого у вчиненні злочину за наявності
достатніх підстав вважати, що, перебуваючи на волі, він скриється від
слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній
справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення
виконання вироку. Чинне кримінально-процесуальне законодавство
відповідний запобіжний захід називає не арешт, а взяття під варту. В ч.
2 ст. 371 КК кримінальну відповідальність встановлено саме за незаконний
кримінально-процесуальний арешт (незаконне взяття обвинуваченого під
варту). Висновок проте, що в аналізованій нормі встановлено
відповідальність лише за незаконне взяття під варту, ґрунтується на
викладеному раніше понятті правосуддя та на систематичному тлумаченні
ст. 371 КК: вона передбачає відповідальність лише за незаконне
застосування заходів процесуального примусу, а не за інші діяння.
(20;535(

Незаконним взяття під варту буде як за відсутності підстав для його
застосування, передбачених законом, так і у випадку порушення порядку
обрання цього запобіжного заходу. Це може полягати, наприклад: у взятті
під варту особи, яка вчинила злочин, за який законом не передбачено
покарання у виді позбавлення волі; у відсутності постанови судді чи
ухвали суду про взяття, під варту.

Для з’ясування того, коли взяття під варту буде вважатися законним, слід
звернутися до норм чинного КПК України, з яких випливає, що взяття під
варту — кримінально-процесуальний арешт — може бути застосовано за
наявності одночасно сукупності передбачених законом умов та хоча б
однієї із підстав, зазначених у статтях 148, 155 КПК:

1. Умови взяття під варту:

порушено кримінальну справу;

злочин карається позбавленням волі;

особу визнано обвинуваченим;

немає дипломатичного імунітету;

отримано згоду на арешт військовослужбовця, депутата, судді;

є санкція суду, погоджена прокурором на тримання особи під вартою як
обвинуваченого;

2. Підстави взяття під варту:

а) коли є достатні підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на
волі:

буде переховуватися від слідства та суду;

перешкодить встановленню істини у справі;

б) для забезпечення виконання вироку;

в) з мотивів самої тільки небезпечності злочину.

Незаконним арешт (взяття під варту) буде тоді, коли немає хоча б однієї
з щойно вказаних підстав або умов правомірності застосування цього
запобіжного заходу.

Незаконне тримання під вартою матиме місце у випадку порушення строків
тримання під вартою, або порушення порядку продовження таких строків, а
також тримання під вартою, коли відпала необхідність у запобіжних
заходах взагалі (наприклад, в ході досудового слідства доведена
невинність особи у вчиненні злочину), або у застосуванні саме цього
запобіжного заходу. Незаконне тримання під вартою має місце у випадку
невиконання вимог Закону «Про попереднє ув’язнення» про звільнення осіб,
щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту. (12;934(

Кримінально-процесуальний закон обмежує тримання під вартою визначеними
термінами. Так, ст. 155 КПК України встановлює можливість тримання під
вартою при розслідуванні справи не більш двох місяців. У виняткових
випадках цей термін може бути продовжений зазначеними в законі
компетентними органами, але при всіх умовах він не може перевищувати
відповідно до названої статті вісімнадцяти місяців.

Тому незаконним триманням під вартою слід вважати і таке тримання під
вартою, що триває більше двох місяців при відсутності санкції
вищестоящого компетентного органу, і таке, яке при всіх умовах триває
більше вісімнадцяти місяців. (13;62(

Злочин, передбачений ст. 371, є закінченим з моменту вчинення
передбачених у них дій.

в) суб’єкт злочину

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути службова особа органу
дізнання, слідчий, прокурор, а у випадку завідомо незаконного тримання
під вартою — також начальник місця попереднього ув’язнення. Судді за
дії, передбачені ст. 371, несуть відповідальність за ст. 375, а інші
службові особи, котрі не уповноважені на застосування заходів
процесуального примусу — за ст. ст. 365 або 424.

Вичерпний перелік органів, які наділені правом проводити дізнання,
визначений ст. 101 КПК. До них, зокрема, віднесені:

міліція;

податкова міліція — у справах про ухилення від сплати податків, зборів
(обов’язкових платежів), а також у справах про приховування валютної
виручки;

органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;

командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ — у
справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил
України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або розташуванні
частини, з’єднання, установи;

митні органи – в справах про контрабанду;

начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв – у
справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені
працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в
розташуванні зазначених установ;

органи державного пожежного нагляду – у справах про пожежі і порушення
протипожежних правил;

органи охорони державного кордону – у справах про порушення державного
кордону;

капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Слідчі — це особи, які проводять досудове слідство по кримінальних
справах. Чинним законодавством до таких осіб віднесено слідчих
прокуратури, органів СБУ, МВС України, податкової міліції. (3;ст. 102(

Термін «прокурор» як суб’єкт злочину, передбаченого ст. 371 КК
вживається в законі як узагальнене поняття. Фактично таким суб’єктом
можуть бути і заступники прокурора, і його помічники. (18;596(

Судді маються на увазі лише професійні. У ряді літературних джерел
рекомендується завідомо незаконні затримання, привід або арешт вчинений
суддею, кваліфікувати за ст. 375 КК. Але із цим погодитись важко. Стаття
375 КК передбачає відповідальність за винесення неправосудного вироку,
постанови тощо, тобто процесуального документа, який вирішує справу
остаточно і по суті. Постанова про арешт, затримання або привід до таких
актів не належить. (18;597(

г) суб’єктивна сторона

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, адже в
законі сказано про завідомо незаконні затримання, привід або арешт. Це
означає, що особа усвідомлює суспільну небезпечність та протиправність,
своїх дій.

д) кваліфікуючі ознаки злочину

Кваліфікуючими ознаками злочину закон (ч. 3 ст. 371) визнає:

спричинення ним тяжких наслідків;

вчинення його з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

Поняття тяжких наслідків є оціночним. Їх визначення здійснюється судом у
кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Такими
наслідками можуть визнаватися: самогубство особи чи замах на нього,
тяжке захворювання, позбавлення життя підозрюваного чи обвинуваченого
іншими затриманими або ув’язненими тощо.

Поняття корисливих мотивів полягає в тому, що винний вчиняючи злочин
передбачений ст. 371 КК України, бажав одержати у зв’язку з цим
матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати або зберегти певні
майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти
іншої матеріальної вигоди.

Інші особисті інтереси можуть бути такими: задоволення садистських
нахилів, помста, заздрість, ревнощі. (12;347(

Висновок

Аналізуючи вищевикладене можна зробити деякі висновки.

Недоторканість особи зафіксована у Загальній декларації прав людини
1948р.; Декларації прав і свобод людини і громадянина 1991р.

Згідно ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та
особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматися
під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду, погодженого з
прокурором і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Недоторканість особи гарантується різними галузями права, у
кримінальному праві — шляхом встановлення за її порушення кримінальної
відповідальності.

Спеціальною правовою гарантію недоторканості особи є встановлення у
розділі КК України “Злочини проти правосуддя” відповідальності службових
осіб, наділених правом затримання, приводу або арешту за завідомо
незаконне здійснення зазначених дій. Тільки в цьому випадку інтереси
правосуддя і права особистості стають спеціальним об’єктом
кримінально-правової охорони. Неправомірне застосування примусових
заходів, що має своєю метою створити необхідні умови для досягнення
цілей правосуддя, дискредитує органи, що здійснюють функцію правосуддя.
Незаконне позбавлення людини волі грубо порушує одне з основних прав
громадян, гарантованих Конституцією — недоторканість особи. (21;33(

Відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід або арешт
передбачена ст. 371 КК України.

Об’єднання цих різних за своїм характером і ступенем суспільної
небезпеки складів злочинів пояснюється відомою подібністю їх об’єктивної
і суб’єктивної сторін.

Завідомо незаконний арешт є злочином більш суспільно небезпечним, чим
завідомо незаконне затримання або привід, оскільки він являє собою більш
тривале позбавлення волі підданого арешту і, отже, інтересам правосуддя
і правам особистості завдається більш серйозної шкоди.

Диспозиція ст. 371 не розкриває ознак складу завідомо незаконного
затримання, приводу або арешту. Ці ознаки можуть бути встановлені тільки
за допомогою норм кримінально-процесуального закону, який передбачає
затримання, привід і арешт в якості заходів кримінально-процесуального
примусу та встановлює підстави, строки і порядок застосування цих
заходів.

Список використаної літератури

Конституція України. – К.: Іва, 1996.

Кримінальний кодекс України. – К.: А.С.К., 2002.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001.

Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів” від 23 грудня 1993 р.

Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р.

Закон України “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р.

Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих,
органів дізнання і ухвал про привід підозрюваних, обвинувачених,
підсудних, свідків і потерпілих. Затверджена наказом МВС України № 864
від 23 грудня 1995 р.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. № 2
“Про судову практику у справах про злочини, пов’язані з порушеннями
режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. № 3
“Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність
за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і
працівників правоохоронних органів”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. № 3 “Про
практику застосування судами України законодавства у справах про
порушення правил адміністративного нагляду”.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2002.

Власов И.С., Тяжкова И.М. Ответственность за преступления против
правосудия. – М.: Юрид. литература, 1968.

Клочков В. Удосконалювати інститут судового контролю за законністю та
обґрунтованістю обрання запобіжного заходу / Право України № 5, 1996 р.

Козловський С. Проблемні питання затримання та взяття під варту особи в
ході реалізації норм Конституції України / Право України № 4, 2000 р.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина особлива. – К.:
Генеза, 1998.

Кримінальне право і законодавство України. Частина особлива. Курс
лекцій / За ред. М.Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001.

Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник / За ред.
професорів П.С. Матишевського, С.С. Яценка, доцента П.П. Андрушка. – К.:
Юрінком Інтер, 1999.

Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. Відпов. Редактор Шакун
В.І. – К.: НАВСУ – Правові джерела, 1999.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина : Курс
лекцій. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.

Рашковская Ш.С. Преступления против правосудия / Учебное пособие. – М.,
1978.

Ульяновски Георге. Преступления, препятствующие осуществлению
правосудия / Автореферат докторской диссертации. – Клуж-Напока, 1999.

PAGE 3

PAGE 35

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *