.

Застосування української мови у перші роки радянської влади в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
203 1624
Скачать документ

Реферат на тему:

Застосування української мови у перші роки радянської влади в Україні

У перші роки радянської влади в Україні основна увага приділялася
ліквідації переваг, наданих царським урядом російській мові як
загально-державній, скасуванню державності будь-якої мови і утвердженню
їх рівноправності [7, c.152], хоча ставлення до української мови з боку
російських більшовиків було ворожим, бо українське чималою мірою
ототожнювалося з петлюрівським й мова корінного народу “викликала
підозріння”[8. с.8 ].

Можна стверджувати, що, володіючи історичним досвідом своїх
попередників, Росія більшовицька продовжувала активну русифікацію
українців, знаючи, що втрата народом мови веде до втрати національної
ідентичності і загибелі нації. Двоїста політика радянського уряду
призводила до відвертого, нерідко і збройного опору з боку як селянства,
так і національно свідомих українців. Однак партійно-радянський уряд
зволікав з прийняттям правових документів, які б чітко сприяли
українській мові. Так навіть в конституції “Української Соціалістичної
Радянської Республіки”, ухваленій 3 березня 1919 р. Всеукраїнським
з’їздом Рад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 19 березня,
немає навіть жодної згадки чи будь-якого натяку на вирішення мовного
питання, лише зазначено, що будь-які національні привілеї чи національні
утиски недопустимі. На користь української мови було лише положення,
згідно з яким прийнятий державний герб мав написи українською й
російською мовами. Зрештою, самі більшовики змушені були визнати, “що
серйозним прорахунком в роботі керівників державних і партійних органів
на Україні стала недооцінка ролі і значення національного питання в
соціалістичному будівництві, нігілістичне ставлення до української
культури і мови, виховання і добору національних кадрів”[2]. Досвід
громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог
українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під
загрозою. До того ж до керівництва прийшло багато провідних національно
свідомих діячів партій боротьбистів і борьбистів, що дало їм змогу вести
і за радянського режиму боротьбу за українську державність.

На початку 1920 року радянська Україна стала на шлях нової українізації.
Було вжито низку заходів щодо введення української мови в цивільних і
військових установах, запровадження її як обов’язкового предмета
навчання у школах з неукраїнською мовою навчання, переведення частини
установ з підготовки працівників освіти на українську мову викладання,
створення вечірніх шкіл для навчання радянських урядовців української
мови, організація в Харкові Центральної школи червоних старшин з
викладанням української мови. Але вся політика радянської влади
зводилася до закріплення “двомовності” на законодавчому рівні. 31
березня 1921р. V з’їзд Рад схвалив роботу народного комісаріату освіти,
спрямованої на усунення національної ворожнечі і на розвиток української
мови як мови більшості трудящих мас України, а 22 листопада 1922р. ВУЦВК
затвердив “Кодекс законів про народну освіту УСРР”, у якому в параграфі
25 зазначалося “Українська мова як мова більшості населення України,
особливо на селі, і російська мова як мова більшості населення в містах
і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні
викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української
Соціалістичної Радянської Республіки” [1. с.151]. Це було підтверджено і
веденням у дію 13 березня 1922р. кримінально-процесуального кодексу, в
якому відзначалося, що легальні процеси проводяться однією з двох
державних мов, українською або російською.

Правовою основою роботи з українізації апарату УРСР та забезпечення прав
інших національностей стали Постанова ВЦ УВК і Раднаркому УРСР “Про
заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від
1 серпня 1923 р. і декрет Раднаркому УРСР “Про заходи в справі
українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27
липня 1923 р., та інші нормативні акти [3, c.18-25]. Загалом нормативні
акти УРСР, конституція УРСР не вживали поняття “державна мова”,
здебільшого ставилися до нього негативно, вважаючи, що воно суперечить
принципу рівноправності мов.

У зазначених актах були накреслені практичні заходи щодо переведення на
українську мову діловодства центральних і місцевих державних органів та
установ, навчальних закладів республіки, вивчення їхніми працівниками
української мови. Встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють
українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу,
а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову
за встановлений термін на організованих при установах курсах,
звільняється з державної служби [6, c.4-7].

????u???????¤?$????¦???¦?мовою більшості, повного ознайомлення з
матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді
рідною мовою” [7, c.153]. З метою повнішого керування й координації
процесом українізації було вирішено створити відповідні відомства, які б
очолили цей процес, допомагали вирішувати невідкладні проблеми. Таким
чином, в середині 1923р. була створена комісія Раднаркому по проведенню
в радянському урядово-державному апараті директив ХII з’їзду РКП(б) з
національного питання. Однак щодо практичного втілення в життя рішень
уряду і партії з проблем українізації найбільше спричинилася спеціально
створена урядова комісія по українізації, яку очолив секретар ЦК
В.Затонський.

Вагомим політико-правовим документом, яким регулювалося застосування
української мови у перші роки радянської влади в Україні, була постанова
ВУ ЦВК і Раднаркому УРСР “Про заходи термінового проведення повної
українізації радянського апарату” від 30 квітня 1925р. За цією
постановою всі державні установи і державні торговельно-промислові
підприємства були переведені на діловодство українською мовою не пізніше
ніж 1 січня 1926р. Відповідальність за дотримання встановленого порядку
покладалась безпосередньо на їхніх керівників [4, c. 186]. Влаштовуючись
на роботу, службовці повинні були пред’являти спеціальне посвідчення про
знання української мови. Тих, кому не вдалося успішно закінчити такі
курси, звільняли без видачі вихідної допомоги і без передачі справи на
розгляд розцінково-конфліктної комісії, як це було передбачено
загальними положеннями кодексу законів про працю УРСР [7, c.154].

Важливим кроком до українізації державного апарату та проведення
культурної роботи став IХ Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив у жовтні
1925р. У його рішеннях було задокументовано доручення урядові щодо
поглиблення процесу українізації, зобов’язано робітничо-селянську
інспекцію звернути увагу на здійснення заходів, які б полегшували
українізацію державного апарату, зменшили б опір бюрократії.

Політика українізації дала позитивні наслідки. На кінець 1925 року було
досягнуто успіхів у справі “українізації” держапарату та
культурно-освітніх установ. Так 78% шкіл соціального виховання на той
час було переведено на українську мову, технікуми українізовано на 39%.
Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного
господарства республіки становила на початку 30-х років 50%. На 1927р.
українською мовою володіло 60% робітників України [5, c.30-31].

6 липня 1927 року ВУ ЦВК і РНК УРСР прийнято нову постанову “Про
забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української
культури” [7, c.154-155]. Згідно з нею скасовувались усі попередні
законодавчі акти, пов’язані з українізацією і затверджувалось положення
про перевагу української мови в офіційних зносинах. Це положення
регулювало вживання української мови в державному житті республіки, в
шкільних закладах та наукових установах, визначало спеціальні органи,
які здійснювали керівництво питаннями українізації, детально
висвітлювало застосування мов у національно-територіальних
адміністративних одиницях і забезпечення рівноправності мов національних
меншин.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х і
на початку 30-х років набрали сили тенденції до згортання політики
українізації. Звужувалася сфера застосування національних мов. В Україні
поступово обмежувалась діяльність національних шкіл і культурно-освітніх
установ. Багато відомих діячів української культури були безпідставно
звинувачені у буржуазному націоналізмі і піддані репресіям. Тільки в
липні 1929р. було заарештовано 5 тисяч членів вигаданої підпільної
організації “Спілка визволення України”(СВУ). Знання та застосування
української мови поступово ставало зовсім не обов’язковим для багатьох
прогресивних традицій і здобутків національної культури. Разом з тим
роки українізації були роками зростання, піднесення та розвитку
української мови. Українізація, хоча її і планували та координували
партія та уряд, була викликана умовами суспільно-політичного життя, які
склалися в Україні. Піти на її проведення керівництво республіки було
змушене через можливість втратити контроль над українським народом у
його устремлінні до національно-культурного відродження, що могло
перерости у вимогу утворення незалежної Української держави. У процесі
українізації був нагромаджений певний досвід щодо створення правових
гарантій у сфері функціонування української мови, розвитку української
науки і культури. І хоча правові акти, що стосуються даної проблеми, не
були до кінця послідовними, логічно завершеними, не було налагодженого
дієвого контролю за їх виконанням, усе ж вони були важливим етапом
української правової науки, а в результаті належних суспільно-політичних
умов могли б стати надійним фундаментом для подальшого розвитку
законодавства в умовах українського національно-культурного відродження.

Література

Боротьба партії за освіту: Збірник документів. – К., 1973

Вісті ВУЦВК. – 19 лист.

Збірник постанов, інструкцій та матеріалів в справі українізації. – К.,
1928.

Історія держави і права України: У 2 ч. Підручник для юридичних вищих
навчальних закладів і фак. // За ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре, 1996.

Історія України в запитаннях та відповідях. – К.: Знання, 1989. – Вип.1.

Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матер.– К., 1994.

Українське державотворення: словник-довідник // За ред. О.М.Мироненка. –
К., 1999.

У боротьбі за Жовтень. – К.,1977.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020