Реферат на тему:
Законодавче урегулювання податкової застави
Умови сьогодення складаються так, що застава повинна забезпечувати не
лише виконання договірних господарських зобов’язань, але і зобов’язань
перед бюджетом, тобто податкова застава – спосіб забезпечення
податкового зобов’язання платника податків, непогашеного у строк.
Впровадження останньої у господарський оборот, відповідно до Указу
Президента України „Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами” від 04.03.1998
р. № 167/98, визначено як спосіб забезпечення погашення платником
податків податкової заборгованості. Це зумовило розширення можливостей
застави. Податкова застава є законною заставою, оскільки виникає на
законодавчій основі і регулюється Законом України від 21.12.2000 р.
№ 2181 „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами”. Для з’ясування відмінностей
договірної і законної застав охарактеризуємо їхні властивості за
допомогою співставлення властивостей податкової і традиційної застав
щодо їхньої тотожності.
Договірна іпотека існує як спосіб залучення інвестицій та забезпечення
господарських зобов’язань.
Податкова застава є не лише способом забезпечення податкового
зобов’язання платника податків, непогашеного в строк, остання породжує
права і обов’язки між суб’єктами господарювання та органами державної
податкової служби.
Якщо податкову заставу використовувати лише у податковому законодавстві
як засіб адміністративного впливу на боржника, то в такому разі остання
не сприяє розвитку суб’єкта господарювання і не породжує двосторонню
зацікавленість сторін. Разом з тим податкова заборгованість може бути не
результатом недобросовісної діяльності боржника, а наслідком впливу
незалежних від останнього чинників.
Якщо у випадку традиційної застави до неї передається конкретне майно
заставодавця, з якого заставодержатель має право задовольнити свої
вимоги, то податкова застава зобов’язує боржника відповідати усім своїм
майном незалежно від інтересів боржника і можливих пропозицій з його
боку, що порушує природу заставного права. Даний факт, хоча і надає
більше гарантій для заставодержателя, тобто держави у виконанні
боржником податкового зобов’язання, проте зачіпає інтереси заставодавця.
Щодо майна, що передається у податкову заставу, то воно визначається за
згодою органів ДПС і платника податків. У разі відсутності такої згоди
органи державної податкової служби мають право на свій розсуд визначати
предмет застави. А тому від рішення податкового органу може залежати і
подальша доля успішності суб’єкта господарювання.
Існує відмінність у порядку продажу виділеного заставного майна. У
випадку договірної застави, якщо аукціон не відбувся за умов,
передбачених чинним законодавством, заставодавець має право залишити
заставне майно за початковою ціною або призначається наступний аукціон.
У разі виникнення неможливості продажу виділеного під податкову заставу
майна на аукціоні, останнє повертається боржнику, за умови виділення
наступного майна для продажу та виконання податкових зобов’язань.
Виходячи з існуючої практики, врегулювання відносин податкової застави
та законодавчого визначення її змісту, податкова застава має такі
характерні особливості:
– не потребує письмового оформлення;
– поширюється на усе майно платника податків;
– податковим органом самостійно вирішується питання виділення майна під
заставу у разі недосягнення згоди із заставодавцем;
– у разі неможливості продажу на аукціоні попередньо виділеного існує
практика заміни заставного майна;
– не володіє властивістю можливості переуступки боргу, тобто боржник
повинен розраховуватися тільки з першочерговим заставодержателем
(державою).
Щодо світової практики застосування законної іпотеки, то у країнах
Європи вона має свої особливості. Так за юридичними нормами Італії
іпотеку на майно може встановлювати: особа, яка відчужує майно (в
забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з акта відчуження):
спадкоємці, партнери та інші особи – на майно, що переуступається іншим
партнерам для забезпечення розрахунків із ними; держава – на майно
звинуваченого на підставі положень кримінального і
кримінально-процесуального кодексів.
За законодавством Угорщини, прикладом іпотечних правовідносин, що
виникають на законодавчій основі, можуть бути повноваження, які
надаються одній із сторін на здійснення права застави щодо певної
частини майна іншої сторони без укладання договору, передачі або
реєстрації. Такі повноваження можуть бути надані, зокрема „наймодавцю
нерухомого майна, який користується правом застави майна, наймач, що
знаходиться на території предмета найму для забезпечення погашення
несплачених боргів” [8, c. 598].
Польським законодавством передбачено встановлення застави для
забезпечення прав продавця речі в кредит, наймодавця, агента за
агентським договором, комісіонера, перевізника, професійного зберігача
тощо [8, c. 371].
У підсумку аналізу світового досвіду щодо використання законної іпотеки
можна зробити висновок про те, що законну заставу можна застосовувати на
практиці по-різному і у кожному конкретному випадку вона має своє
цільове призначення. Законна застава як в Україні, так і в країнах
Європи відрізняється від традиційної порядком її застосування, служить
для певної цілі і в обмеженому правовому полі, наприклад, податкова
застава при податкових правовідносинах держави і суб’єктів
господарювання.
При цьому вводячи до господарського обороту поняття податкової застави,
зокрема п. 8.2.2 ст. 8 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 „Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами” український законодавець поширив право
податкової застави на будь-які види активів платника податків, що
сприяло обмеженню права суб’єкта господарювання на вільне здійснення
господарської діяльності. При цьому, як правило, долю такого
підприємства зазвичай вирішує орган податкової служби. А в кінцевому
випадку – збитки, невиконання зобов’язань перед клієнтами та подальше
відстрочення погашення заборгованості з податковими платежами до
бюджету. Постає питання у доцільності застосування такого способу
забезпечення податкового зобов’язання. Зрозуміло, що зазначений стан
справ не влаштовує ні боржника, що може збанкрутувати, ні державу, яка,
отримавши певне збільшення надходження до бюджету, з часом може втратити
платника податків і тим самим не в змозі буде поповнювати дохідну
частину бюджету в перспективі. Таким чином, податкова застава хоча і
сприяє поповненню бюджету, примушуючи платника податків погашати
податкову заборгованість перед державою, проте здійснює це шляхом
ігнорування інтересів останнього і не відповідає інституту заставного
права, який покликаний задовольняти інтереси як кредитора, так і
боржника. Враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що вимоги
податкової застави повинні враховувати інтереси як держави, так і
платника податків. Підтвердженням думки автора є рішення Конституційного
суду України від 24.03.2005 р. 2-рп/2005, у якому положення п.п. 8.2.2
пункту 8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” щодо поширення
права податкової застави на будь-які види активів платника податків
визнано таким, що не відповідає Конституції України.
Безумовно, податкова застава як спосіб забезпечення зобов’язання повинна
існувати, але дещо в іншій формі і, на думку автора, вирішення вказаної
проблеми можна здійснити, застосовуючи засоби традиційної застави.
Зокрема, доцільно встановити, що сумарна вартість коштів, матеріальних
цінностей тощо, які є предметом податкової застави, повинна бути більшою
на 50–60 % від суми податкового зобов’язання, що на практиці відповідає
традиційній заставі.
Крім того, доцільно використовувати як предмет податкової застави майно,
що не застосовується у виробництві і відповідно не створює перепони
суб’єкту господарювання у веденні на свій розсуд господарської
діяльності.
З огляду на викладене пропонуємо пункт 8.2.2 статті 8 цього Закону
викласти у редакції: „З урахуванням положень цієї статті право
податкової застави поширюється на майно платника податків, що перебуває
у його власності (господарському віданні) і не використовується у
виробничому циклі та встановлюється у розмірі, що гарантуватиме
відшкодування державі суми несплачених податків у повному обсязі”.
Дане положення є позитивним, зокрема:
а) для держави:
– наявність предмета застави гарантує виконання податкового
зобов’язання;
– уникнення спроб штучної неплатоспроможності;
– сприяння поповненню бюджету за рахунок прискорення виконання боржником
зобов’язань перед державою;
– прискорення погашення податкової заборгованості;
б) для платника податків:
– можливість ефективно використовувати вільні від податкової застави
активи;
– запобігання обмежень використання майна в господарському обороті;
– зацікавленість у прискоренні виконання податкового зобов’язання;
– зменшення бюрократичного тиску на суб’єктів господарювання.
Разом з тим ототожнення понять традиційної та податкової застави
призводить до юридичного нонсенсу не тільки щодо основного їхнього
призначення, а й щодо звернення стягнення на заставлене майно. Тобто при
традиційній заставі кредитор має можливість у першу чергу задовольнити
свої вимоги з вартості заставленого майна, а при податковій – у третю,
оскільки саме в цій черзі є вимоги щодо погашення податкової
заборгованості перед бюджетом, відповідно до ст. 44 Закону України „Про
виконавче впровадження” від 21.04.1999 р. № 606. З метою уникнення
непорозумінь дане положення в частині черговості задоволення вимог
кредиторів повинно знайти відображення у законодавчих актах України.
Потребує приведення у відповідність з вимогами чинного законодавства
положення ст. 112 Цивільного кодексу України і ст. 44 Закону України
„Про виконавче провадження”. Якщо законодавець надає пріоритет
податковій заставі поряд з іншими заставами за господарськими
договорами, то окрема згадка вимог із виплати недоїмки відповідно до п.
3 щодо третьої черги та у частині 5 щодо четвертої черги задоволення
вимог у цих статтях втрачає зміст, оскільки вся заборгованість перед
бюджетом до моменту задоволення вже автоматично регулюється податковою
заставою.
Пропонуємо виключити:
– у статті 112 Цивільного кодексу України пункт 3;
– у статті 44 Закону України „Про виконавче провадження” частину 5.
Питання чіткої галузевої належності відносин, що виникають під час
реалізації податкової застави є дискусійним і в теорії, і в практиці.
Однак останні не можна відносити до цивільно-правових, оскільки основи
виникнення, характер зобов’язань та реалізація заставленого майна при
податковій заставі дуже відрізняються від традиційних, загальних
положень заставного права. Дане твердження обумовлено тим, що назва
податкова „застава” виникла лише через схожість з оборотом
господарського майна, що перебуває за договором під заставою.
У свою чергу податкову заставу можна віднести до
організаційно-виробничих відносин, що становлять сферу господарських
відносин. Це підтверджує той факт, що при податковій заставі виникають
права та обов’язки між суб’єктами господарювання та органами ДПС. З
погляду господарського права основною метою її застосування є утворення,
при якому з правом власності на майно господарюючого суб’єкта повинно
переходити і зобов’язання перед бюджетом. Тобто у межах цієї застави
необхідно використовувати інструмент, який позитивно впливатиме на
господарське використання нерухомості, надаватиме можливість відстрочити
у разі необхідності платежі до бюджету і використовувати несплачені суми
в господарському обороті підприємств. Наприклад, передавати до
податкової застави майно суб’єкта господарювання, яке б забезпечувало
відшкодування державі завданих збитків. Що стосується інших активів
платника податків, то останні обов’язково повинні вільно
використовуватися в обороті для виконання податкових зобов’язань.
Література:
1. Про іпотеку: Закон України від 05.06.2003 р. № 898 // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – № 38. – Ст. 313.
2. Про заставу: Закон України від 02.10.1992 р. № 2654 // Відомості
Верховної Ради України. – 1992. – № 47. – Ст. 642.
3. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами
та державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 № 2181 //
Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
4. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 р. № 606 //
Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.
5. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом: Закон України від 30.06.1999 р. № 784 // Відомості Верховної
Ради України. – 1999. – № 42–43. – Ст. 378.
6. Залесский В.В. Основные институты гражданского права зарубежных
стран: Сравнительно-правовые исследования. – М.: Норма, 2000. – 648 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
