Реферат на тему:
Захист прав учасників кримінального судочинства спецпідрозділами судової
міліції “Грифон”: проблеми оскарження
Прийняття 23 грудня 1993 року закону “Про забезпечення безпеки осіб,
які беруть участь у кримінальному судочинстві” стало початком формування
принципово нового правового інституту – державного захисту учасників
кримі-нального судочинства. Це завдання покладено на ряд державних
органів, серед яких головне місце посідають спецпідрозділи судової
міліції “Грифон”. В зако-ні багато не тільки позитивних положень, але й
проблемних питань. Одним з таких проблемних питань, яке, на думку
автора, потребує свого удосконалення – це процедура оскарження дій
органів, які забезпечують застосування заходів безпеки.
Оскарження – невід’ємна частина будь-якого провадження. За допомогою
процедури оскарження будь-яка сторона правовідношення може відстоювати
свої права і законні інтереси та запобігати порушенням з боку іншої
сторони.
В провадженні щодо здійснення заходів безпеки такими сторонами є: 1)
орган, який приймає рішення про застосування заходів безпеки; 2) орган,
який здійснює заходи безпеки; 3) особа, взята під захист.
Згідно ч.1.ст.5 Закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь
у кримінальному судочинстві” “Особи, взяті під захист, мають право: г)
оскаржи-ти незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку,
до відповідного органу вищого рівня, прокурору або до суду.” [1]
Згідно ч.2 ст.6 того ж Закону “Органи, які здійснюють заходи безпеки,
мають право: в) звертатися до органу дізнання, слідчого, прокурора,
суду, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, з клопотанням
щодо прий-няття рішення про застосування заходів безпеки при провадженні
процесуаль-них дій або про скасування здійснюваних заходів”.
Ст. 52-5 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) також
встановлює два способа оскарження рішень про відмову в застосуванні
заходів безпеки або про їх скасування : 1) до відповідного прокурора; 2)
до місцевого суду за місцем розслідування справи. [2]
Отже, законодавством передбачено декілька способів оскарження. Коротко
проаналізуємо кожен з них.
Особи, взяті під захист, можуть звернутися до “відповідного органу
вищо-го рівня”. На перший погляд, ніяких проблем при цьому не може
виникнути. Постає питання – якою буде процедура такого оскарження?
Якими актами тре-ба керуватися “відповідному органу вищого рівня” і
особі, яка подала скаргу? Очевидно, що в цьому випадку потрібно
керуватися нормами ст.3 Закону Укра-їни “Про звернення громадян”. [3]
Згідно п.1.2. Положення про спеціальний підрозділ судової міліції
“Гри-фон”, затвердженого наказом МВС № 1390 від 19.11.2003, органом
вищого рів-ня для спецпідрозділу “Грифон” є заступник начальника ГУМВС,
УМВС обла-сті – начальник міліції громадської безпеки. [4] Тому особа
може направити йому скаргу згідно закону “Про звернення громадян”.
Згідно ст.20 закону “за-гальний термін вирішення питань… не може
перевищувати сорока п’яти днів.”
Особа впевнена, що згідно ст.19 закону “Про звернення громадян” “вище-
стоящий орган” буде “скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у
випад-ках, передбачених законодавством України, якщо вони не
відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати
заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та
умови, які сприяли порушен-ням; забезпечувати поновлення порушених прав,
реальне виконання прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень.”
Але все може бути зовсім інакше. Згідно все тієї ж ст.19 закону орган
мо-же: “у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз’яснити
порядок оскарження прийнятого за нею рішення; у разі прийняття рішення
про обме-ження доступу громадянина до відповідної інформації при
розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;” (Частину
першу статті 19 допов-нено абзацом згідно із Законом № 2384-IV від
20.01.2005) І більше того, згідно ст.8 “Не розглядаються повторні
звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з
одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті”.
Тобто треба визнати, що в сучасних умовах процедура оскарження “до
від-повідного органу вищого рівня” є декларативною та малопродуктивною.
До того ж особа досить довгий час (до 45 днів) може залишатися без
державного захисту.
Більш ефективною та упорядкованою є процедура оскарження, передбаче-на
діючим КПК.
Згідно ст.52-5 КПК суддя негайно розглядає скаргу і матеріали справи,
при необхідності вислуховує особу, яка провадить дізнання, слідчого,
вислуховує думку прокурора, після чого в залежності від підстав для
прийняття такого рі-шення виносить у відповідності зі ст.273 КПК
постанову про застосування за-ходів безпеки або про їх скасування чи про
відмову в цьому. На постанову суд-ді про відмову в задоволенні скарги
протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до
апеляційного суду.
Апеляція на ухвалу чи постанову судді, винесену в порядку,
передбачено-му ст. 52-5 КПК подається безпосередньо до апеляційного суду
і розглядається за правилами, встановленими ст.382 цього Кодексу.
E
gd?12
Апеляції на постанови судді, винесені в порядку, передбаченому ст. 52-5
цього Кодексу, розглядаються не пізніше, як через три доби після їх
надход-ження до апеляційного суду. Для розгляду цих апеляцій відповідні
матеріали невідкладно витребовуються апеляційним судом.
Потребує конкретизації такий момент ст.52-5 КПК – “суддя негайно
роз-глядає скаргу і матеріали справи”. Якої справи? Орган, що прийняв
рішення про застосування заходів безпеки, виходив з наявних матеріалів
кримінальної справи. Прийнявши відповідне рішення, він покладає
здійснення цих заходів на судову міліцію. Судова міліція при здійсненні
заходів безпеки веде свою спра-ву. В цій справі найбільш повно
відображено весь хід застосування заходів без-пеки. Але ця справа має
гриф “таємно” і ведеться за правилами таємного діло-водства. Така справа
не може розглядатися судом в звичайному порядку.
Інший момент цієї ж статті – суддя при винесенні постанови “при
необхід-ності вислуховує особу, яка провадить дізнання, слідчого,
вислуховує думку прокурора” і зовсім не зобов’язаний враховувати думку
органа, який здійснює заходи безпеки. Того самого органу, представники
якого постійно, цілодобово здійснюють заходи безпеки, найкраще уявляють
ситуацію, володіють інформа-цією.
Тому було б доцільним сформулювати ч.2. ст.52-5 КПК в такій редакції:
“Суддя негайно розглядає скаргу і матеріали справи, при необхідності
вислухо-вує особу, яка провадить дізнання, слідчого, вислуховує думку
прокурора, представника органа, що здійнює заходи безпеки, після чого в
залежності від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову
про застосування заходів безпеки або про їх скасування чи про відмову в
цьому”.
Але оскарженню в порядку КПК підлягають лише відмова в застосуванні або
скасування заходів безпеки. Безпосередні ж дії судової міліції оскаржити
в кримінально-процесуальному порядку не можна.
З набуттям чинности Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС)
[5] процедура оскарження стала ще більш заплутаною. Цьому є як
об’єктивні та к і суб’єктивні причини. Об’єктивними причинами, на думку
автора є: нечітке формулювання понять “публічна служба” та
“публічно-правовий спір”; недо-статня визначеність компетенції
адміністративних судів; відсутність достатньої судової практики.
До суб’єктивних варто віднести: консерватизм значної частини суддів, їх
небажання розбиратися в нюансах нових судових процедур; свідомі
зловживан-ня, коли адміністративне судочинство використовується ними як
засіб позбути-ся “незручних” справ.
Суддя загального суду свідомо виносить ухвалу про те, що справа повинна
розглядатися за нормами КАС і позбувається неї. В свою чергу, суддя,
якому така справа направляється для розгляду в порядку КАС, посилається
на ч.2 ст.17 КАС, згідно якої ” компетенція адміністративних судів не
поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку
кримінального судочинства” і також позбувається неї. Більше того,
відповідно ч.5 ст.109 КАС “повторне звернення тієї ж особи до
адміністративного суду з таким самим ад-міністративним позовом, щодо
якого постановлено ухвалу про відмову у від-критті провадження, не
допускається”.
Очевидно, що з цього питання необхідні керівні роз’яснення на рівні
Верховного суду України.
Крім цього, на думку автора, в КАС є декілька моментів, які є
неприйнят-ними з точки зору забезпечення безпеки осіб, взятих під
захист. Згідно п.2 ст.19 КАС “адміністративні справи з приводу
оскарження… дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які
стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними
судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.” Тим
самим особа, взята під захист, повинна сама себе розкрити – зазначити
своє місце проживання або перебування.
Підсумовуючи викладене, доводиться констатувати, що право особи, взя-тої
під захист, на оскарження дій органів, які забезпечують її безпеку,
потребує удосконалення.
Література :
Закон “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” № 3782-XII від 23.12.93 // Відомості Верховної Ради.-
1994.- № 11. – Ст.51.
Кримінально-процесуальний кодекс України (ВВР, 1961, № 2 ст. 15) із
змінами, внесеними Законом № 1381-XIV від 13.01.2000. // Відомості
Верховної Ради.-2000.- № 10.- Ст.79.
Закон “Про звернення громадян” № 393/96-ВР від 02.10.96 // Відомості
Верховної Ради.- 1996.- № 47.- Ст.256.
Про затвердження Положення про спеціальний підрозділ судової міліції
“Грифон”. // Наказ МВС № 1390 від 19.11.03. // HYPERLINK
“http://www.rada/” http://www.rada/ .gov.ua.
Кодекс адміністративного судочинства України № 2747-IV від 06.07.05 //
Відомості Верховної Ради.- 2005.- № 35-36, № 37.- Ст.446.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
