Загальні засади участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах. Цивільна правоздатність держави, Автономної

Загальні засади участі держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад у цивільних відносинах

Як зазначено в ч.2 ст.2 ЦК, учасниками цивільних відносин можуть бути
суб’єкти як приватного, так і публічного права.

До суб’єктів публічного права, зокрема, належать держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та
інші соціальне-публічні утворення.

Оскільки держава та інші соціально-публічні утворення є складними
організаціями, що виконують різні функції (у галузі як публічного, так і
приватного права), а держава до того ж є носієм політичної влади і
суверенітету, то в цивільному праві України вони традиційно не
визнаються юридичними особами, а кваліфікуються як особливий вид
суб’єктів цивільного права.

У правових системах деяких країн держава, територіальні громади, інші
соціальне-публічні утворення визнаються юридичними особами публічного
права і відносяться до так званого особливого суб’єкта. Деякі відголоси
такого рішення спостерігаються і в національному українському цивільному
законодавстві. Наприклад, ст.3 Закону «Про зовнішньоекономічну
діяльність» передбачає, що Україна в особі її органів, місцеві органи
влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних
організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а
також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на
території України, діють як юридичні особи. Аналогічний підхід
пропонувався у деяких «проміжних» проектах ЦК, але переважили все ж таки
традиційні погляди.

Як і всі суб’єкти цивільного права, держава та інші соціально-публічні
утворення мають цивільну правосуб’єктність, що охоплює їх цивільну
правоздатність та цивільну дієздатність.

Водночас правосуб’єктність суб’єктів публічного права нерідко має
прояви, не властиві правоздатності фізичних і юридичних осіб.

Наприклад, держава може успадковувати майно на підставі заповіту. Отже,
вона начебто має тестаментну здатність. Водночас держава не може
передавати своє майно у спадок ні прямо, ні опосередковано, тобто не
виступає як повноцінний учасник спадкових правовідносин.

Особливості цивільної правоздатності держави пов’язані з тим, що вона е
також головним суб’єктом публічного права, носієм публічної влади. Вона
сама регулює різні, у тому числі й цивільні, відносини, встановлюючи
загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів та порядок розгляду
спорів за їх участю. При цьому вона сама визначає і власну цивільну
правосуб’єктність, її зміст і межі. Водночас, беручи участь у цивільних
відносинах, держава має дотримуватися нею ж установлених правил. Вона не
має права використовувати свої владні повноваження для довільної зміни
цивільно-правових норм у своїх інтересах або нав’язувати свою волю
контрагентам у конкретних цивільних відносинах.

Відповідно до ст.5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже,
Верховна Рада України, приймаючи цей нормативно-правовий акт, визначає
існування ряду органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, наділяючи їх відповідною правосуб’єктністю, яка у
цивільних правовідносинах визначається як правосуб’єктність юридичної
особи публічного права.

Як суб’єкти цивільного права держава та інші соціально-публічні
утворення мають такий самий правовий статус, що й інші учасники
цивільних правовідносин, і так само відповідають за порушення або
невиконання своїх зобов’язань, як і інші суб’єкти цивільного права.
Тобто вони діють у цивільних відносинах на рівних правах із іншими
учасниками цих відносин (ст.ст.167-169 ЦК).

Цивільна правосуб’єктність держави та інших соціально-публічних утворень
зумовлена наявністю у них відповідних властивостей, що забезпечують
реалізацію цивільної правосуб’єктності.

Зокрема держава має своє відокремлене майно, що складається з частини
державного майна, не закріпленої за окремими юридичними особами
публічного права. Насамперед це майно державної скарбниці, що входить до
складу державного бюджету. Майно скарбниці є матеріальною базою
самостійної участі держави в цивільних правовідносинах.

Крім того, держава самостійно виступає в цивільному обігу через свої
органи. Причому ці органи або взагалі не мають прав юридичної особи,
або, будучи такими, в цих правовідносинах не користуються правами
юридичної особи. Дії цих органів вважаються діями самої держави. Таким
чином держава діє, наприклад, через Кабінет Міністрів України.
Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони
найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі у цивільних
правовідносинах від імені держави, зокрема при випуску державних позик,
наданні кредитів тощо.

Держава бере участь у цивільних правовідносинах не як єдине ціле, а як
сукупність суб’єктів різних рівнів. Усі вони незалежні один від одного і
виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин. У
цивільно-правових відносинах як держава беруть участь дві категорії
суб’єктів: держава Україна; Автономна Республіка Крим.

Що стосується територіальних громад, то в цивільних відносинах вони
виступають не від імені держави, а як об’єднання громадян за місцем
проживання, що є соціальними утвореннями публічно-правового характеру.

Цивільна правоздатність держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад у цивільних відносинах

Основні засади участі держави та українського народу у правовідносинах
визначені у Конституції України — Основному Законі держави.

Держава може мати особисті немайнові права, але лише ті, що не
суперечать її сутності як соціально-публічного утворення, суб’єкта
публічного права.

Держава є суб’єктом майнових відносин. Зокрема вона може бути власником
майна, яке знаходиться у державній власності.

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної
Ради України (ст.32 Закону «Про власність»). Статтею 13 Конституції
закріплене визнання існування специфічного суб’єкта відносин власності
— українського народу, який має виключне право власності на окремі види
майна, що забезпечують існування держави та народу як такого,
національну безпеку і територіальну недоторканність держави.

Держава також може бути суб’єктом спільної власності за участю інших
учасників цивільних правовідносин.

Держава може бути учасником зобов’язальних відносин. Наприклад, вона
може бути учасником договору поставки для державних потреб, продавцем у
договорі продажу з публічних торгів конфіскованого майна, продавцем у
договорі приватизації державного майна, емітентом та продавцем цінних
паперів, зокрема облігацій державної позики, акцій, приватизаційних
сертифікатів, житлових чеків тощо.

Особливе місце в зобов’язальних відносинах відводиться державі як
суб’єкту цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова
відповідальність може настати як за невиконання цивільно-правових
зобов’язань, так і за деліктні зобов’язання, наприклад, шкоду, завдану
прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст.
1170), шкоду, завдану державними органами (ст.ст.1173-1175), органами
дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду
(ст.1176). На державу покладається обов’язок щодо відшкодування шкоди в
окремих випадках, передбачених законом (наприклад, ст. 1207 ЦК).

Держава може набувати окремі права Інтелектуальної власності. Так, після
закінчення строку дії авторського права твір стає суспільним надбанням і
авторське право переходить до держави.

Держава також може бути учасником спадкових відносин (наприклад, бути
спадкоємцем за заповітом).

Поряд із внутрішніми цивільними відносинами держава може брати участь і
в зовнішньому обігу. Це має місце в тих випадках, коли
зовнішньоторговельні відносини встановлюються через торговельні
представництва України за кордоном і через інші спеціально уповноважені
органи. Прав та обов’язків у цьому разі набуває безпосередньо держава,
яка виступає як суб’єкт цивільного права (ст.8 Закону «Про
зовнішньоекономічну діяльність»). До таких цивільно-правових відносин
належать, наприклад, міжнародні концесійні договори, інвестиційна
діяльність, договори зовнішньої позики тощо. Однак у тих випадках, коли
договори вчиняють державні юридичні особи від свого імені, останні
виступають як учасники відповідного договору.

Держава може створювати юридичні особи публічного права. Так, відповідно
до Конституції державою створені органи, призначені для виконання
поставлених перед нею завдань та функцій (Верховна Рада України,
Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим, військові формування (Збройні Сили України, інші
військові формування, призначені для виконання завдань щодо гарантування
національної безпеки та недоторканності державного кордону України),
Конституційний Суд України), їх правовий статус, порядок їх створення,
діяльності та припинення визначаються Конституцією, законами та іншими
законодавчими актами.

Держава може створювати також юридичні особи приватного права,
виступаючи як самостійний засновник або як засновник нарівні з іншими
суб’єктами цивільного права. Водночас держава не може створювати такі
юридичні особи, які можуть створюватися лише фізичними особами або
недержавними юридичними особами (наприклад, громадські організації,
політичні партії тощо).

Створюючи юридичні особи, держава наділяє їх певним майном та здійснює
контроль за їх діяльністю. Державним юридичним особам публічного права
державне майно надається у повне господарське відання або передається в
оперативне управління. При цьому власником такого майна залишається
держава. В разі створення юридичних осіб приватного права держава
передає їм майно у власність, зберігаючи права корпоративного управління
цим майном.

Зайняття господарською (підприємницькою) діяльністю безпосередньо
державою, територіальною громадою не допускається, оскільки це
суперечить цілям їх існування. У випадках, зазначених у законі, така
діяльність може здійснюватися державними та комунальними органами та
спеціально створеними для цієї мети юридичними особами.

Автономна Республіка Крим згідно з ст.134 Конституції України та ст.1
Конституції Автономної Республіки Крим є невід’ємною складовою України і
в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання,
віднесені до її відання.

Правовий статус Автономної Республіки Крим визначений Конституцією
України, Конституцією Автономної Республіки Крим та іншими
нормативно-правовими актами.

Матеріальною основою участі Автономної Республіки Крим у цивільному
обігу є майно (бюджетні та Інші матеріальні кошти), яке належить їй і не
закріплене за юридичними особами публічного та приватного права,
створеними нею.

Автономна Республіка Крим, як і держава Україна, може набувати всього
обсягу прав та обов’язків учасника цивільних відносин, що не суперечать
її сутності як соціально-публічного утворення, наділеного владними та
розпорядчими функціями.

Як і держава Україна, Автономна Республіка Крим може мати певні
немайнові права, здійснювати речові права, що належать їй, створювати
юридичні особи публічного та приватного права, бути учасником цивільних
зобов’язань, спадкувати на підставі заповіту тощо.

Відмінність Автономної Республіки Крим від держави України як учасника
цивільно-правових відносин полягає у неможливості самостійного
встановлення власної цивільної правосуб’єктності (Конституція Автономної
Республіки Крим затверджена законом, який прийнято Верховною Радою
України). Автономна Республіка Крим не може виступати суб’єктом
конфіскації, реквізиції майна, набувачем скарбу тощо.

Територіальною громадою визнаються жителі, об’єднані постійним
проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання
жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст.1 Закону
України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальна громада, як й інші соціально-публічні утворення, має
цивільну правосуб’єктність. Моментом її виникнення є визнання у
встановленому законом порядку існування адміністративно-територіальної
одиниці.

Територіальні громади можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти
права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для
виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання)
комунальних підприємств, організацій І установ, створювати для цього
відповідні органи і служби (ст.60 Закону «Про місцеве самоврядування в
Україні»). У цьому разі бюджетні кошти чи майно закріплюються за однією
із територіальних громад, яка є відповідальною за здійснення цієї
діяльності. Можливе також створення юридичної особи для забезпечення
досягнення спільних Інтересів територіальних громад, що об’єдналися.

Матеріальним підґрунтям правосуб’єктності органів місцевого
самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші
кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад
сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної
власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст. 142
Конституції України).

Територіальна громада може виступати суб’єктом речових правовідносин.
Вона є суб’єктом права комунальної власності (ст.327 ЦК), може набувати
права власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335 ЦК), знахідку (ч.2 ст.338
ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч.2 ст.341 ЦК), а також на спадщину,
яка визнана судом відумерлою (ч.3 ст.1277 ЦК) тощо.

Згідно зі ст.60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські,
селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право
на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших
об’єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути
використані для забезпечення комунально-побутових та
соціально-культурних потреб територіальних громад.

Територіальна громада може виступати суб’єктом зовнішньоекономічної
діяльності (ст.3 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Територіальні громади можуть бути учасниками договорів та інших
цивільних зобов’язань, здійснювати емісію цінних паперів тощо. Так, рада
або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до
законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери,
отримувати позики з інших бюджетів з їх погашенням до кінця бюджетного
року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах, визначених
законодавством, створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні
установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та
організацій, що належать до комунальної власності відповідних
територіальних громад, розміщувати належні їм кошти у банках інших
суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно
до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого
бюджету (ч.2 ст.70 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальна громада може нести цивільно-правову відповідальність за
своїми зобов’язаннями, а також за шкоду, заподіяну органами та
посадовими (службовими) особами при виконанні покладених на них
посадових (службових) обов’язків.

Територіальні громади можуть створювати юридичні особи. Крім того,
муніципальне законодавство України визначає взаємини органів місцевого
самоврядування з юридичними особами публічного та приватного права,
створеними територіальною громадою, а також з юридичними особами,
створеними іншими засновниками. Так, відносини органів місцевого
самоврядування з організаціями, що перебувають у комунальній власності
відповідних територіальних громад, будуються на засадах
підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності останніх органам
місцевого самоврядування, а відносини з іншими юридичними особами
будуються на договірній І податковій основі та на засадах
підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого
самоврядування законом (ст.ст.16, 17 Закону «Про місцеве самоврядування
в Україні»).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *