Реферат на тему:
Юридичний статус громадських правозахисних організацій в Україні:
проблеми та можливості вдосконалення
Держава Україна в своїй Конституції проголошує найвищою соціальною
цінністю держави людину, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпеку (ст. 3) [10]. У здійсненні та захисті прав
людини і громадянина важливу роль відіграють різноманітні громадські
організації – особливо ті з них, котрі професійно “спеціалізуються” саме
на цій діяльності і тому можуть вважатися суто правозахисними.
У світовій практиці громадські організації називають неурядовими
організаціями (далі – НУО). Визначення, яке запропоноване в Енциклопедії
публічного міжнародного права, характеризує такі організації як
(приватні об’єднання, федерації, спілки, товариства, групи не засновані
урядом або міжурядовою угодою, які здатні відігравати певну роль у
міжнародних відносинах своєю діяльністю, члени яких мають незалежне
право голосу. Членами неурядових організацій можуть бути як
індивідуальні особи (окремі громадяни), так і юридичні( [12, с. 5].
Але поняття (неурядові організації( є, безперечно, ширшим від поняття
(громадські правозахисні організації( (далі – ГПО), оскільки політичні
партії не є ГПО, але розглядаються як неурядові організації чи групи
[12, с. 5]. Існує й інший підхід до визначення НУО. Наприклад, у
Фундаментальних принципах щодо статусу неурядових організацій в Європі є
положення про те, що до цих організацій (НУО) не належать політичні
партії [18, с. 20].
І. Поняття і ознаки ГПО. Питання віднесення громадських організацій до
правозахисних у законодавстві України безпосередньо не врегульовано,
оскільки у ньому не передбачено такого виду об’єднань громадян. Винятком
є Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р., де
суб’єктом подання скарги в інтересах громадянина зазначено організацію,
яка здійснює правозахисну діяльність (ч. 5 ст. 16) або правозахисну
функцію (ст. 18) [3]. Але цим, на жаль, і обмежено згадки в
законодавстві України про подібні організації. Тому спробуємо
запропонувати певний підхід до вирішення цього питання (спираючись,
зокрема, на проведене нами конкретно-соціологічне дослідження діяльності
ГПО в Україні).
Насамперед подамо ознаки ГПО, які відрізняють їх від інших об’єднань
громадян. До таких належать:
1. Створення та існування ГПО тільки як недержавного об’єднання
громадян.
Оскільки в діяльності ГПО можливий її конфлікт з державними органами або
установами різних рівнів, або ж конкуренція між державними
правоохоронними органами і ГПО, то держава, мабуть, не має брати
безпосередньої участі у створенні й організації діяльності ГПО. Проте
легалізація (реєстрація) ГПО повинна здійснюватись в рамках закону і,
отже, в спеціалізованих державних органах.
2. Визначальною статутною метою ГПО має бути діяльність із захисту прав
людини, тобто правозахисна діяльність.
У разі визнання об’єднання громадян правозахисною організацією потрібно
брати до уваги не тільки факт захисту цим об’єднанням будь-яких прав,
незалежно від характеру решти здійснюваної ним діяльності. Слід
враховувати, чи захист прав здійснюється як основне статутне завдання,
чи він здійснюється внаслідок реалізації іншого статутного завдання
(наприклад, задоволення певних потреб чи інтересів). Більш практичним та
доцільнішим видається визнавати статус ГПО лише за тими організаціями,
для яких діяльність із захисту прав людини є їхньою основною статутною
діяльністю.
Ця діяльність може мати як відновлювальний, так і запобіжний характер.
Відновлювальна правозахисна діяльність виникає у разі порушення певного
конкретного права людини і громадянина у різних суспільних відносинах і
здійснюється шляхом вчинення дій, спрямованих на реальне відновлення
порушеного права та на усунення негативних наслідків цього порушення.
Запобіжна ж правозахисна діяльність може виникати як наслідок
відновлювальної правозахисної діяльності з метою недопущення усунених
порушень надалі, а також у разі прийняття правової норми, яка в
майбутньому може спричинити порушення права конкретної особи чи групи
осіб, і здійснюється завдяки дослідженню та аналізу законодавства (чи
окремих нормативних актів) і внесенню пропозицій щодо його
вдосконалення.
Вважаємо, що відповідальними за здійснення і керівництво цією статутною
діяльністю (правозахисною) в ГПО мають бути особи зі спеціальною
юридичною освітою, які змогли б на професійному рівні тлумачити норми
законодавства та висловлювати пропозиції щодо їх зміни.
3. ГПО, за їхніми статутами, мають бути неприбутковими.
У статуті ГПО має бути прямо зазначено, що вона є неприбутковою
організацією. Для адресатів ГПО її правозахисна діяльність має бути
безоплатною і здійснюватися на волонтерських засадах або оплачуватися з
коштів організації.
4. Фінансування правозахисної діяльності цієї організації мало би
здійснюватися з позабюджетних коштів, оскільки шляхом встановлення чи
відміни фінансування певної діяльності держава може впливати на її
обсяг, види та подальші наслідки. У виняткових випадках фінансування ГПО
може здійснюватися з бюджету держави чи з місцевих бюджетів. Наприклад,
можливе виконання ГПО державного замовлення щодо надання певного виду
соціальних послуг (які, до речі, передбачено Законом України “Про
соціальні послуги” від 19 червня 2003 р.).
Ці кошти мають формуватися переважно з благочинних пожертв різних
акумулюючих організацій (фондів, фундацій) чи безпосередньо від
меценатів, спонсорів, окремих фізичних осіб та/або з доходів, створених
цією ГПО госпрозрахункових установ і організацій, заснованих нею
підприємств як окремих юридичних осіб (ст. 24 Закону України “Про
об’єднання громадян”).
Отже, підсумовуючи вищенаведені ознаки, запропонуємо таке визначення
поняття громадської правозахисної організації: це недержавне об’єднання
фізичних та/або юридичних осіб, створене, насамперед, з метою
практичного захисту прав кожної людини шляхом їх відновлення (у разі
порушення) та/або запобігання їхньому порушенню у майбутньому, здійснює
свою діяльність безоплатно та не ставить за мету отримання прибутку чи
здобуття державної влади.
Для порівняння наведемо визначення поняття ГПО, сформульоване
практикуючими правозахисниками: “недержавні правозахисні організації –
це особливий вид недержавних неприбуткових організацій, діяльність яких
спрямована на утвердження й захист прав людини і фундаментальних свобод,
ефективний контроль за їхнім дотриманням державою, її посадовими
особами.” [6, с. 30] Вважаємо, що тут недостатньо чітко виокремлено
діяльність ГПО з-поміж інших об’єднань громадян, адже відповідно до
цього визначення до складу ГПО потрапляють, наприклад, і політичні
партії, і просвітницькі громадські організації.
II. Класифікація ГПО. Вона може здійснюватися за різними критеріями.
За територією, на яку поширюється їхня діяльність:
локальні – ГПО, які свої членство та діяльність зосереджують лише в
певному регіоні однієї держави (наприклад, громадська правозахисна
організація “Молоді Правники” діє тільки у Львівській області);
національні – якщо їх членство чи діяльність поширюється на територію
лише певної країни (наприклад, Харківська правозахисна група діє усюди в
Україні);
міжнародні – якщо членство чи діяльність ГПО виходять за межі однієї
держави (наприклад, Міжнародна Амністія, яка здійснює правозахист у
багатьох державах світу).
Залежно від кола людей, чиї права захищаються:
загальні – якщо діяльність ГПО спрямована на захист прав усіх і кожного;
спеціальні – коли діяльність ГПО спрямована на захист прав лише певного
виду суб’єктів, наприклад, військовослужбовців строкової служби, дітей,
жінок, споживачів, молоді, фермерів;
індивідуальні – якщо діяльність ГПО спрямована на захист прав та
законних інтересів однієї конкретно визначеної особи.
За об’єктом захисту, тобто за видом і обсягом прав людини, які захищає
ГПО:
універсальні – якщо їхня діяльність спрямована на захист усіх прав, які
закріплені в Конституції держави, національних законах та ратифікованих
державою міжнародних договорах;
галузеві – якщо ця діяльність спрямована на захист лише певного виду
прав або якогось окремого права.
У літературі трапляються й інші класифікації НУО та ГПО.
III. Принципи організації та діяльності ГПО. Узагальнюючи різноманітні
джерела – міжнародні договори, національні конституції та законодавства,
статути громадських правозахисних організацій – можна виділити низку
принципів, які регулюють діяльність ГПО.
Насамперед дуже важливо виокремити принцип незалежності правозахисних
організацій від держави. Регулювання діяльності ГПО державою повинно
бути зведене лише до перевірки інформації про очевидні порушення в цій
організації, і не більше того [9, с. 73]. Стан незалежності має бути не
лише формальним – це має бути всеохоплююча незалежність: і матеріальна,
і фінансова, і організаційна тощо. Далі:
свобода асоціацій та мирних зборів членів ГПО, проявом такої свободи
також є відсутність будь-яких зобов’язань бути членом цієї асоціації;
внутрішня демократія ГПО, тобто прийняття рішень за принципом “одна
людина – один голос”;
розмежування легальної ідентичності ГПО і легальної ідентичності окремих
її членів – важливо унеможливити переслідування членів ГПО через її
діяльність;
відсутність особистого зацікавлення в членстві ГПО, добровільна робота в
організації;
відкритість, відповідальність та підзвітність ГПО. Потрібно наголосити,
що правозахисний рух принципово має бути відкритим і ненасильницьким,
оскільки захист прав людини слід порівнювати із діями рятувальників у
надзвичайних ситуаціях. Відкритість ГПО повинна бути всезагальною, а не
лише для перевіряючих органів чи організацій [9, с. 73].
Наступний принцип правозахисного руху – безпартійність. Позиція
політичної партії, звичайно, виражає інтереси певної верстви населення.
Але правозахисник повинен, як би це не було важко, захищати порушені
права особи незалежно від її партійності, переконань, раси,
національності, релігійної приналежності чи інших властивостей
[8, с. 5].
Ще один важливий принцип – максимальна достовірність інформації,
висвітлюючи будь-які питання ГПО повинні “говорити правду, лише правду і
нічого крім правди”.
IV. Завдання та функції ГПО. Передусім потрібно розмежувати поняття
“завдання ГПО” та “функції ГПО”. На нашу думку, завдання ГПО – це ті
результати діяльності, які ГПО планують досягти в процесі реалізації
своєї мети, а “функції ГПО” – це напрями впливу ГПО на суспільні
відносини.
В Україні НУО, які відносять себе до ГПО, найчастіше ставлять перед
собою такі завдання:
надання безоплатної правової допомоги населенню (зокрема, консультацій);
проведення конференцій, лекцій та семінарів з питань прав людини;
проведення моніторингів порушень прав людини в ре(іоні;
підтримка діяльності всеукраїнської інформаційної мережі правозахисних
організацій;
здійснення просвітницької діяльності у галузі прав людини, спрямованої
на поширення правозахисних знань, вивчення, узагальнення та поширення
міжнародного досвіду серед широких верств населення (зокрема, сприяння
запровадженню в школах курсу (Права людини();
проведення роботи з листами та зверненнями громадян;
налагодження взаємодії з державними установами та організаціями, які
опікуються питаннями прав людини;
надання населенню можливості користуватися спеціальною літературою
[2, с. 15; 14, с. 13; 16, с. 15].
На думку правозахисників, найголовнішими завданнями їхньої діяльності є
виховання громадянської самосвідомості, поваги до права й підвищення
інформованості громадян про права людини [8, с. 8].
Вважаємо, що основними завданнями ГПО мають бути: 1) забезпечення в
суспільстві і в державі стану максимального дотримання, охорони та
захисту прав людини; 2) надання безоплатної правової допомоги населенню,
в тому числі консультацій з правових питань; 3) проведення моніторингів
порушень прав людини в реальному житті та у законодавстві; 4) здійснення
заходів для захисту порушених прав людини і громадянина в конкретних
ситуаціях та/чи запобігання їх порушення в майбутньому.
IV. У ГПО в Україні існує чимало проблем в їхній діяльності. Зазначимо
основні.
I
I
8 а також отримувати протоколи слухань з інформаційних центрів ООН.
Окрім того, ГПО можуть подавати свої власні доповіді з питань, про які
звітують їхні уряди; це надасть достовірності або, можливо, заперечить
інформацію, яку подає уряд. “Уряди будуть відчувати свою
відповідальність перед суспільством лише при умові, що НУО докладуть
зусиль до представлення своєї власної інформації в центр ООН з прав
людини в Женеві для подальшої передачі у відповідний комітет з контролю
за дотриманням прав людини” [13, с. 13].
Також ГПО можуть вносити свій внесок у подання інформації до
спостережних інституцій Ради Європи в галузі прав людини. Так, в
практиці Європейського Суду з прав людини прийняте резюме amicus curiae
від зацікавлених організацій. Отже, відповідно до правил цього суду
будь-яка особа, права якої порушено, окрім подавача скарги, може
подавати письмові заяви з певних питань. Тим не менше приватні особи або
групи зобов’язані довести, що вони мають яскраво виражений інтерес по
даній справі, а також те, що їхнє втручання зумовлене необхідністю
належного провадження правосуддя [13, с. 13].
Найголовнішим обмеженням діяльності громадських правозахисних
організацій, на думку Т. Андрусяка, є легалізація об’єднання громадян.
Другим суттєвим недоліком є той факт, що за реєстрацію, яка є
обов’язковою, стягується реєстраційний збір, розмір якого досить
значний. Тобто для переважної кількості людей, враховуючи нинішнє
економічне становище, право на об’єднання є справжньою розкішшю, яку не
кожен собі дозволить [1, с. 91].
З метою з’ясування конкретних проблем і перешкод у діяльності ГПО в
Україні ми взяли участь в організованому Львівською лабораторією прав
людини Академії правових наук України анкетному опитуванні, яким було
охоплено близько 30 ГПО. В результаті цього дослідження виявлено такі
основні проблеми діяльності ГПО в Україні: відсутність постійного
фінансування; відсутність оргтехніки та приміщення; обмежений доступ до
інформації державних установ, правоохоронних органів з питань порушень
прав людини; нерозуміння потреби діяльності ГПО з боку державних
службовців а, інколи, й ігнорування самого факту їх існування;
недостатня юридична кваліфікація членів організацій; незнання
міжнародних норм з прав людини; важкодоступність засобів масової
інформації; труднощі із залученням волонтерів до діяльності ГПО та
участь у цих організаціях осіб переважно похилого віку.
V. Проблеми правового регулювання ГПО в Україні. Як зазначено, у Законі
України “Про об’єднання громадян”, громадською організацією є об’єднання
громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних,
економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та
інших спільних інтересів [4]. Хоча ГПО і реєструють на підставі цього
Закону, однак органи державної реєстрації юридичних осіб навряд чи
правомочні це робити, оскільки метою ГПО є захист прав та законних
інтересів усіх осіб, а не лише їхніх засновників чи учасників.
Зазначимо, що випадків відмови в реєстрації ГПО на підставі
невідповідності статутної мети цієї організації ст. 3 цього Закону
останнім часом стає дедалі більше [7, с. 8]. На нашу думку, це
пояснюється щораз більшими перешкодами, які створювали НУО, і зокрема
ГПО, у здійсненні – за попереднього режиму – зловживань державними
органами різних рівнів. Для судового оскарження відмови у реєстрації ГПО
виникла реальна перепона – лист Вищого арбітражного суду України
№ 01-8/319 від 6 липня 2000 p. У ньому зазначено, що “об’єднання
громадян створюються для спільної реалізації його членами (учасниками)
своїх прав і свобод на основі єдності інтересів та виконання обов’язків,
що відображають головну мету, завдання, напрямки, форми та методи
діяльності об’єднань( [11].
Це є ще однією підставою для встановлення специфічного правового
регулювання діяльності ГПО, зокрема шляхом прийняття спеціального закону
про ГПО. Адже законодавець визнав за потрібне прийняти Закон України
“Про професійних творчих працівників та творчі спілки” від 17 жовтня
1997 р., хоча творчі спілки також є об’єднаннями громадян і їм,
здавалося б, було достатньо діяти на підставі загального закону.
Закон України (Про об’єднання громадян( регулює загальні засади
діяльності усіх громадських об’єднань. Проте в багатьох країнах
діяльність кожної з цих організацій регламентується окремим законом
[17, с. 27]. В Україні ця ситуація дещо покращилася за останні декілька
років після прийняття законів, що окремо регулюють діяльність політичних
партій, творчих спілок, молодіжних та дитячих організацій. Але велика
кількість громадських організацій ще й досі не мають специфічного
правового регулювання, до них належать і ГПО.
На думку А. Ткачука, висловлену ще 1998 р., що загалом задовільно
розв’язавши пострадянську правову порожнечу в царині (третього сектору(,
Закон (Про об’єднання громадян( на сьогодні виглядає дещо архаїчно. Адже
відносна вдалість його на першому етапі формування громадських
організацій стала однією з причин того, що чимало нагальних проблем, які
постають перед громадськими організаціями України, сьогодні не дістали
належної розв’язки у цьому Законі, і зараз вони вийшли на перший план
[17, с. 28]. Можемо констатувати, що і донині кардинальних зрушень у
цьому напрямі не відбулося.
Також законодавчо суттєво обмежені можливості для фінансування
діяльності українських ГПО. Законодавство про оподаткування не відділяє
НУО/ГПО від інституцій, створених з метою отримання прибутку. “Фактично
українські НУО не можуть заробляти кошти для підтримки своєї статутної
діяльності, інакше вони втрачають статус неприбуткових. Законодавство не
заохочує благодійну діяльність підприємців, вони можуть спрямувати на
благодійну діяльність тільки 4 % від прибутку, які не обкладаються
податком. Для правозахисних НУО в Україні, головною умовою діяльності
яких є незалежність від держави, бізнесу, політичних партій тощо, майже
не єдиним джерелом фінансування залишаються кошти західних благодійних
фондів. Досвід праці з останніми доводить, що правозахисні організації
зберігають при цьому свою незалежність” [7, с. 8].
Перший крок до спеціалізації юридичного статусу ГПО в Україні було
зроблено в Законі України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р.
Там, як вже зазначалось, було встановлено, що “скарги в інтересах
громадянина за його уповноваженням, оформленим і встановленому законом
порядку, може бути подана… організацією, яка здійснює правозахисну
діяльність” (ст. 16) [3], і що громадянин, який звернувся із заявою чи
скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування,
підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності,
об’єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має
право користуватися послугами організації, яка здійснює правозахисну
функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку
(ст. 18) [3]. Це були нові принципово важливі положення в юридичному
регулюванні діяльності ГПО. Проте цього недостатньо.
Другий крок було зроблено в Законі України “Про соціальні послуги” в
2003 р., де серед суб’єктів, що надають соціальні послуги, передбачені
“юридичні особи, створені відповідно до законодавства, які не мають на
меті отримання прибутку (далі – недержавні суб’єкти)” (ст. 1) [5]. Під
соціальними послугами цей Закон розуміє комплекс правових, економічних,
психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів,
спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у
складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги з метою
поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та
повернення до повноцінного життя (ст. 1) [5]. Отже одним із видів
соціальних послуг є юридичні послуги, тобто надання консультацій з
питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб,
які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню
державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що
вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових
документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо)
(ст. 1) [5].
Варто зазначити, що в рекомендаціях постійно діючої конференції
регіональних правозахисних організацій “Суду потрібні революційні
зміни”, перший етап якої відбувся 11-13 лютого 2005 р. в
м. Дніпропетровську, в п. 46 зазначено потребу всенародного обговорення
і прийняття Закону України “Про громадський правозахист” [15, с. 4]. На
другому етапі цієї конференції, що відбувся у м. Львові 12-13 березня
2005 р., наголошувалось на актуальній потребі ухвалення цього закону
[19, с. 2]. Можемо констатувати, що ідея прийняття спеціального закону
про громадські правозахисні організації набуває дедалі більшої
актуальності в Україні.
VI. Загальні висновки. Спираючись на результати проведеного дослідження,
вважаємо за можливе висловити деякі пропозиції до майбутнього
законопроекту “Про громадські правозахисні організації в Україні”. У
ньому доцільно передбачити, зокрема, такі положення:
1) ГПО створюється виключно для захисту прав та законних інтересів
кожної людини і кожного громадянина;
2) ГПО визнається і легалізується в особливому порядку;
3) зміст правозахисної діяльності ГПО має бути чітко конкретизованим;
4) порядок легалізації ГПО в державних органах має бути спрощеним та
безоплатним;
5) на заробітну плату для працівників ГПО не повинні здійснюватись
нарахування;
6) звітність ГПО, що подається до ДПА, Пенсійного фонду, Фонду
соціального страхування та Фонду зайнятості, має бути спрощеною;
7) процедура та умови надання фінансової підтримки ГПО з боку інших
організацій і надання останнім певних податкових пільг мають бути
спрощеними;
8) ГПО має право на безперешкодне поширення інформації, пропаганду
правозахисних ідей та своїх цілей;
9) засоби масової інформації правозахисного характеру можуть
створюватися у пільговому режимі;
10) усі державні службовці зобов’язані надавати інформацію в галузі прав
людини за зверненнями ГПО;
11) ГПО повинні мати право безперешкодного доступу до місць можливого
порушення прав людини;
12) участь державних структур у діяльності ГПО має бути заборонена;
13) ГПО не повинні займатися безпосередньою політичною діяльністю;
14) встановити кримінальну та адміністративну відповідальність за
переслідування особи (зокрема, членів ГПО) через її правозахисну
діяльність;
15) перевірка діяльності ГПО дозволяється лише на підставі заяви про її
протиправні дії.
Література
Андрусяк Т.Г. Права людини та громадські організації // Права людини і
громадянина: проблеми реалізації в Україні. – К., 1998. – С. 90-93.
Бардин М. Подільський центр прав людини діє // Вісник Українського
центру прав людини. ( 1996. – № 1. – С. 15.
Закон України “Про звернення громадян” // Відомості Верховної Ради
України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
Закон України “Про об’єднання громадян” // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
Закон України “Про соціальні послуги” // Відомості Верховної Ради. –
2003. – № 45 – Ст. 358.
Захаров Є. Правозахисний рух в Україні: quo vadis? (продовження) /
Юридичний вісник України. – 2003. – № 41. – С. 26-32.
Захаров Є. Про деякі проблеми правозахисного руху в Україні / Права
людини. – 2002. – № 28. – С. 8-10.
Захаров Є. Недержавні організації в Україні та їх взаємостосунки з
органами влади. // www.khpg.ua. – березень, 2005.
Захаров Е.Е. Негосударственные организации в Украине, принцип( и способ(
деятельности правозащитных общественных организаций // Развитие
гражданского общества в СНГ. Кн. 3. – М.: ИПА (Три Л(. – 1996. – С.
72-73.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
– Ст. 141.
Лист Вищого арбітражного суду України № 01-8/319 від 06.07.2000. /
Електронна версія законодавства “Інфодиск”.
Новіцький М. Неурядові організації перед обличчям Європейської комісії з
прав людини // Вісник Українського центру прав людини. – 1996. – № 2-3.
– С. 6.
Обзор роли и деятельности неправительственных правозащитных организаций.
( Пер. с англ. – М.: Права человека. ( 1995. – 128 с.
Осика С. Створення центру прав людини у Донецьку // Вісник Українського
центру прав людини. – 1996. – № 1. – С. 13.
Рекомендації постійно діючої Конференції регіональних правозахисних
організацій “Суду потрібні революційні зміни” / Вісник правозахисту. –
2005. – № 1. – С. 3-4.
Типове положення про регіональний осередок прав людини // Вісник
Українського центру прав людини. – 1996. – № 1. – С. 15.
Ткачук А. Неприбуткові організації в Україні. Проблеми законодавчого
регулювання // Юридичний вісник України. – 1998. – № 23. ( С. 26-32.
Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі //
Юридичний вісник України. – 2002. – № 50. – С. 20-29.
Юрочко Богдан. Правозахисники проти Карпачової / Львівська газета. –
2005. – 14 бер.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
