Внесення змін до Конституції України, політична реформа (реферат)

Реферат на тему:

“Внесення змін до Конституції України,

політична реформа”

ПЛАН

Вступ

1. Порядок внесення змін до Конституції України

2. Конституційна реформа: завдання, результати та можливі ризики

3. Політична реформа: нові завдання для політиків та суспільства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

8 грудня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України
„Про внесення змін до Конституції України”, який передбачає суттєвий
перерозподіл повноважень між главою держави, парламентом і урядом і, за
логікою ініціаторів конституційної реформи, має запровадити дієву
систему стримувань і противаг, та збалансувати обсяг повноважень,
закріплених відповідно за Президентом, Верховною Радою та Кабінетом
Міністрів України.

Основні положення законопроекту № 4180, який згодом був прийнятий як
Закон України „Про внесення змін до Конституції України”, – свого часу
стали предметом дослідження Конституційного Суду України, Венеціанської
комісії, експертів вітчизняних аналітичних центрів та науковців, які, у
свою чергу, вказали на низку недоліків законопроекту, переважна
більшість яких виправлена не була.

1. Порядок внесення змін до Конституції України

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу
III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції
України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції.

2. Конституційна реформа:

завдання, результати та можливі ризики

Недосконалість функціонування системи органів публічної влади в Україні
після прийняття Конституції України 1996 року на сьогодні не ставиться
під сумнів. Проявами такої недосконалості стали, зокрема,
невідповідність конституційного статусу Кабінету Міністрів України як
вищого органу в системі органів виконавчої влади його реальному статусу,
недостатня ефективність парламентського контролю у сфері виконавчої
влади, неучасть парламенту у формуванні Кабінету Міністрів, одноосібне
вирішення питань щодо звільнення керівників органів виконавчої влади,
призначених на посади за участі інших суб’єктів (Верховної Ради України
та Кабінету Міністрів), нетипове для практики більшості зарубіжних країн
явище багаторазового застосування Президентом права вето щодо прийнятих
Верховною Радою України законів (щодо окремих законів Президент України
використовував право вето 9 разів), відсутність регіонального
самоврядування, невідповідність системи адміністративно-територіального
устрою принципу повсюдності місцевого самоврядування, неможливість
усунення Президента України з посади в порядку імпічменту тощо.

Лише частина зазначених проблем, з нашої точки зору, була зумовлена
чинною Конституцією України і потребувала вирішення шляхом внесення
відповідних змін до Конституції України.

Зокрема, реалізація адміністративно-територіальної реформи та реформи
місцевого самоврядування суттєво ускладнювалась нормами Конституції
України, які, по-перше, закріпили в якості базової одиниці
адміністративно-територіального поділу села, селища та міста, по-друге,
визначили кількість та назви адміністративно-територіальних одиниць
вищого рівня (областей), по-третє, унеможливили створення обласними і
районними радами власних виконавчих органів, наділивши повноваженнями
щодо здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах
відповідних адміністративно-територіальних одиниць районні та обласні
державні адміністрації.

Аналіз статті 111 Конституції України дозволяє говорити про те, що
усунути Президента України з посади в порядку імпічменту, навіть у разі
наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких
звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або
іншого злочину, практично неможливо.

До переліку „проблемних” слід віднести і ті положення Основного Закону,
у відповідності з якими Президент наділявся правом припиняти
повноваження осіб, призначення яких на посади здійснювалось за участі
інших суб’єктів, зокрема – Верховної Ради України та Кабінету Міністрів
України. Ця проблема могла бути вирішена шляхом відповідного тлумачення
відповідних положень Конституції України Конституційним Судом України,
однак орган конституційної юрисдикції в процесі вирішення компетенційних
спорів дотримувався букви Конституції України.

Ще однією проблемою, яка виникла в процесі взаємодії Президента України
з Верховною Радою України, стало визнання Конституційним Судом України
конституційним „застосування Президентом права вето” щодо законів про
внесення змін до Конституції України, що за відповідних обставин та
врахування існуючої практики використання Президентом права вето могло б
унеможливити перегляд положень Основного Закону.

Вирішення інших вищеперерахованих проблем, на нашу думку, внесення змін
до Конституції України не потребувало. Зокрема, попри те, що Основний
Закон формально усував Верховну Раду від участі в процесі формування
персонального складу Кабінету Міністрів України (наділяючи відповідними
повноваженнями главу уряду та главу держави), Верховна Рада могла
суттєво впливати на персональний склад Уряду за допомогою таких важелів
як: а) висловлення недовіри Кабінету Міністрів України, при формуванні
якого Президентом і Прем’єр-міністром України не було враховано кадрові
„уподобання” Верховної Ради України; б) незатвердження Програми
діяльності Кабінету Міністрів України (відмова в довірі), сформованого
без попередніх консультацій з парламентськими фракціями і групами. Саме
той факт, що парламент ніколи не користувався наданими йому важелями
впливу на формування Кабінету Міністрів і пояснюється його місце та роль
у формуванні персонального складу Кабінету Міністрів України.

Недостатня ефективність парламентського контролю у сфері виконавчої
влади також, на наш погляд, пояснюється позицією самої Верховної Ради
України, а не недоліками основного Закону. Так, положення Регламенту
Верховної Ради України 1994 року та Закону України „Про комітети
Верховної Ради України” в частині, яка регламентує порядок здійснення
парламентського контролю за підконтрольними та підзвітними суб’єктами,
не зазнавали будь-яких суттєвих змін з моменту їх прийняття. Після
прийняття Конституції України не було прийнято закони, які б визначали
порядок функціонування тимчасових слідчих комісій, статус спеціального
прокурора та спеціальних слідчих, без визначення якого діяльність
тимчасової слідчої комісії з імпічменту Президента була б фактично
неможливою. Недостатня ефективність таких форм парламентського контролю
як заслуховування інформації під час „Днів Уряду України у Верховній
Раді України”, заслуховування інформації підзвітних/підконтрольних
парламенту органів, парламентські слухання також пояснюється виключно
недосконалістю правового регулювання реалізації відповідних контрольних
процедур.

Причини багаторазового „ветування” Президентом України низки важливих
законів слід шукати не в зловживанні Президентом відповідним правом, а
невизначеністю правових наслідків недотримання положень статті 94
Конституції в частині покладення на главу держави обов’язку а)
вмотивовувати і б) сформульовувати свої пропозиції до закону, а також
викладенням „ветованих” законів у новій редакції, що у світлі практики
Конституційного Суду України давало Президенту достатні підстави для
нового „ветування” закону без будь-яких правових наслідків.

Навряд чи недоліками Конституції України можна пояснити і слабкий рівень
політичної структурованості парламенту та низький рівень фракційної
дисципліни. Причини міжфракційних переходів, з нашої точки зору,
пояснювались особливостями виборчої системи, за якою формувалась
Верховна Рада України нинішнього та минулих скликань, загальною
слабкістю партійної системи України.

Підсумовуючи зазначене, необхідно відзначити, що недосконалість
функціонування системи органів публічної влади в Україні після прийняття
Конституції України 1996 року далеко не завжди зумовлювалась недоліками
Конституції України і багато у чому визначалась відсутністю законів,
спрямованих на розвиток положень Конституції, слабкою політичною
структурованістю парламенту та небажанням Верховної Ради України
скористатись наданими їй Основним Законом можливостями.

Основною метою конституційної реформи її ініціатори визначили
перерозподіл повноважень між президентом і парламентом та президентом і
урядом в бік розширення кадрових повноважень Верховної Ради України та
посилення ролі Кабінету Міністрів України у здійсненні виконавчої влади.
Поряд з цим, конституційні зміни мали досягти і низки інших цілей –
розширення повноважень Рахункової палати, вирішення проблеми
багаторазового застосування Президентом України права вето щодо
прийнятих парламентом законів, відмежування діяльності, пов’язаної із
статусом народного депутата України, від інших видів діяльності, зокрема
– підприємницької, зміцнення фракційної дисципліни та припинення
практики міжфракційних переходів, перехід до формування уряду виключно
„коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої
входить більшість народних депутатів України від конституційного складу
Верховної Ради України” (або фракцією, до складу якої входить більшість
народних депутатів) тощо.

Що стосується низки інших важливих проблем – приведення системи
адміністративно-територіального устрою, систем місцевого та
регіонального самоврядування, перегляду функцій та повноважень місцевих
державних адміністрацій – то відповідні питання мали б бути врегульовані
іншим Законом „Про внесення змін до Конституції України” (реєстр. №
3207-1), який, можливо, розглядатиметься Верховною Радою України
наступного скликання.

3. Політична реформа:

нові завдання для політиків та суспільства

У 2006 році парламентські та місцеві вибори вперше проводилися за
пропорційною виборчою системою. Не секрет, що участь у виборах до
місцевих рад на рівні районів в містах, міст районного значення,
сільських районів практично взяли лише ті партії, які мали розвинену
мережу місцевих організацій. Ті ж партії, які станом на березень не мали
суттєвого представництва на місцях, змушені були створювати місцеві
організації з тим, щоб мати можливість конкурувати з представленими в
місцевих радах партіями під час наступних місцевих виборів. Таким чином,
розбудова регіональної партійної мережі, удосконалення механізму
комунікації партій з виборцями – і є одним з найважливіших викликів для
політиків, породжених запровадженням пропорційної виборчої системи на
загальнодержавному та місцевому рівні.

З огляду на те, що вибори народних депутатів України та депутатів
місцевих рад у 2006 році проводилися за пропорційною системою з
голосування за т.зв. «закриті» списки партій і блоків, цілком зрозімілим
є зростання інтересу виборців до кандидатур, які увійшли до складу таких
списків. Саме тому зважений підхід до формування партійних списків на
чергових парламентських і місцевих виборах слід вважати ще одним
викликом, які поставила політична реформа. У більш віддаленій
перспективі політикам слід більш серйозно замислитись над шляхами
зміцнення кадрового потенціалу політичних партій, впровадженням систем
добору партійних кадрів, їх навчання, розстановки, обліку членів тощо.

Посилення ролі партій, зумовлене зміною виборчої системи та
впровадженням конституційної реформи, у майбутньому призведе до
посилення міжпартійної конкуренції . Відповідно, виникне необхідність
більш чіткого позиціювання партій на політичній арені України, переходу
від розробки „програм-декларацій” до „програм-стратегій”. Іншими
словами, політична реформа ставить перед політиками ще одне важливе
завдання – напрацювання комплексного бачення шляхів розвитку держави та
ролі відповідних партій у цьому процесі.

Набуття чинності змінами до Конституції України, запровадження
пропорційної системи виборів до парламенту та представницьких органів
місцевого самоврядування ставить ряд завдань і перед суспільством. Серед
них – визначення механізмів оцінки кадрової, фінансової, організаційної
бази політичних партій; вироблення механізмів моніторингу відповідності
реальної діяльності політичних партій в парламенті та органах місцевого
самоврядування задекларованим у відповідних передвиборчих програмах
цілям, напрямам та механізмам; напрацювання засад комунікації між
органами публічної влади, політичними партіями та суспільством.

Висновки

На сьогодні існують достатньо вагомі підстави для визнання Закону
України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004
року таким, що не відповідає Конституції України з підстав, передбачених
частиною першою статті 152 Конституції України. Причому суб’єкти права
на конституційне подання (Президент України, не менше 45 народних
депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини) можуть ініціювати розгляд питання про
конституційність Закону „Про внесення змін до Конституції України” у
будь-який час, у тому числі – після набуття чинності всіма положеннями
Закону України „Про внесення змін до Конституції України”. Цілком
вірогідно, що у Верховній Раді України нового скликання питання
доцільності перегляду окремих положень Закону України „Про внесення змін
до Конституції України” від 8 грудня 2004 року (який стане інтегрованою
частиною Конституції України), а також – внесення нових змін до
Конституції України, підніматиметься знову. У зв’язку з цим процедура
внесення, розгляду та прийняття законопроектів про внесення змін до
Конституції України потребує законодавчого врегулювання на рівні
Регламенту Верховної Ради України або ж спеціального Закону „Про
особливості розгляду та прийняття проектів законів про внесення змін до
Конституції України”.

Список використаної літератури

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2000.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,
С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

PAGE

PAGE 8

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *