.

Виникнення та розвиток податкової системи Київської Русі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
722 13598
Скачать документ

Реферат на тему:

Виникнення та розвиток податкової системи Київської Русі

У літературних джерелах період виникнення Київської Русі одні автори
відносять до VІІІ–ХІІ інші до ІХ–ХІІІ століття [1, с. 45; 2, с. 12].

Податкова система в Україні тісно пов’язана з виникненням, формуванням і
розвитком Київської Русі як держави.

Спочатку податки існували у вигляді безсистемних платежів, що носили
переважно натуральну форму і називалися данина, подимне, пополужне,
полюддя тощо [3, с. 34].

Крім того, в Київській Русі сплачували так зване мито.

Спочатку митні порядки існували в містах Причорномор’я, а також
згадуються у перших міжнародних угодах, зокрема в договорах 907, 911
років Київської Русі з Візантією [4, с. 45].

Найдавнішою формою прямих податків у Київській Русі була данина, яка в
основному йшла на утримання княжого двору і дружини.

На ранній стадії становлення державності у Київській Русі основною
формою натуральної повинності – одним із перших видів податку, були
данина і полюддя. У „Повісті минулих літ” згадується про данину від
окремої будівлі – диму. Подимна данина з часом трансформувалася у
поземельну – від рала або плуга [5, с. 95; 6, с. 47].

Данина носила звичаєвий характер і саме це робило її протягом тривалого
часу відносно постійною. Данина, як правило, сплачувалася продуктами
промислів і сільського господарства (хлібом, медом, воском, хутром,
шкірами тощо), а вже пізніше грошима. Данина була основним джерелом
доходів Київської Русі.

Близько 1/3 зібраної данини князь брав на свої особисті потреби, а решта
йшла на утримання дружини, органів управління, ведення війни [2, с. 40].

На перших порах данина була „платіжкою” за спокій, але з часом вона
перетворилася в податок, який повинні були сплачувати всі підлеглі
народи. У свій час С.А. Корф у розвитку данини в Київській Русі виділяв
три стадії:

– дань у формі простої контрибуції з населення, яку брав князь за свій
військовий ризик;

– дань, яку брав князь, який уже твердо тримав владу в окремо взятому
князівстві;

– дань, що мала характер державної повинності.

Спочатку це був нерегульований, а пізніше все більш систематичний прямий
податок.

До прямих податків також належали дари (добровільне підношення
підданих), оброк (плата за користування земельними надрами, знаряддями
праці).

Данина справлялась двома способами: повозом – коли її привозили в Київ,
та полюддям, коли князі чи їх дружинники самі їздили за даниною.

Полюддя, як правило, нічим не регламентувалося, залежало від самих
потреб і задумів князя, збиралося восени, а саме в листопаді, і
найчастіше носило характер походів, які періодично повторювалися.

З часом полюддя перетворилося вже в регулярний податок незалежно від
того, чи приїздив за даниною сам князь, чи його агенти-прислуга.

При зборі данини проявлялися найбільш характерні, негативні риси
феодально-децентралізованої системи: неврегульованість розмірів і
періодичності збору більшості податків, їх величезна кількість і
різнорідність, випадковість і свавілля поборів, збирання особами, які
особисто зацікавлені у максимальному доході. Усе це призводило до
значних зловживань, результатом чого були заворушення і навіть повстання
[2, с. 23].

Класичним прикладом стали події 945 р. – повстання у Древлянській землі
проти Київського князя Ігоря. Під час полюддя він спробував стягнути
данину з древлян двічі, за що і поплатився головою.

Дружина Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилась древлянам. Проте смерть
Ігоря примусила її „уважно поставитися до справи оподаткування людності”
[1, с. 46].

Княгиня Ольга впорядкувала фінансову систему, започаткувала стабільніше
стягнення податків. Вона запровадила адміністративно-фінансові пункти
для збирання данини, так звані „становища”, використавши для цього
центри сільських общин – погости, двори, куди звозили данину. Були
встановлені „оброки”, „уроки”, „устави”, „дані”, які визначали зміст і
розмір данини [2, с. 24, 36, 40].

Впорядкована податкова система виключала можливість подвійного полюддя,
обмежила свавілля князів і воєвод.

Разом з тим слід зазначити, що навіть у ті часи були виділені категорії
людей, які звільнялися від сплати данини. До них належали дружинники,
князівські слуги, духовенство [5, с. 95].

Це була, по суті, перша спроба реформи податкової системи, спрямована на
впорядкування збору податків з визначенням примітивного
адміністративно-територіального устрою і фінансової системи держави.

За правління Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.), який продовжив і
вдосконалив те, що започаткували його попередники, був складений перший
писемний звід законів – „Руська правда”, яка детально регламентувала
систему оподаткування і яка стала правовим кодексом усієї Київської
Русі.

Складовою її частиною був „Покон вірний”, який детально регламентував
діяльність податкової системи [2, с. 40].

Одним із видів тодішньої податі була подать на „дим” (двір). Існування
цього податку ґрунтувалося на історичній традиції стягування податі з
диму, тобто окремого житла. Виникнення даного податку сягає коренями до
того періоду часу, коли варяги стягували данину з слов’янських племен,
які проживали у лісах. При такому способі проживання про наявність
людської землянки свідчив лише дим, що виходив з неї. Така форма
стягнення податей була зручною лише тоді, коли населення складалося з
невеличких сімейств та окремих дворів. Запровадження подвірного
оподаткування значно збільшило кількість платників податків за рахунок
введення до їх групи тих категорій населення, що раніше були звільнені
від сплати податків, так званих „задвірних”, „ділових людей”, половників
тощо. Цей вид податку проіснував практично до часів Петра Великого, яких
замінив його подушною податтю.

Як у містах, так і в селах окреме житло окремої сім’ї отримало назву
„двору”. Двір, який належав платникові податку отримав назву тяглового
або чорного. Двори, звільнені від податків, називалися білими.

„Дим” – подвір’я, що мало певну земельну ділянку, у середньому воно
дорівнювало одному плугові – 15 га, 20–30 „димів” складали „дворище” –
що, як правило, об’єднувало родичів, які виконували податкові
зобов’язання. „Дворища” об’єднувалися у громади, на чолі яких стояли
старости. Та частина людей, яка повинна була платити всі податки і на
користь держави виконувати повинності, називалася „черню” або „чорними”
людьми.

Дим (двір), дворища були основними об’єктами оподаткування.

Таким чином, з розвитком Київської Русі і зміцненням її як держави
змінювалися і так звані одиниці оподаткування.

Серед них виділялися земля і двір. Одиницями оподаткування виступали
рало – плуг та окремі ділянки землі, що оброблялися домохазяїном
власними силами.

Широкого розповсюдження в той період отримав такий вид податку, як
поплужне. Поплужне – поземельний податок, який сплачували залежні селяни
натурою (зерном, медом, воском) у Київській Русі протягом ІХ – першої
половини ХІV ст. Одиницею оподаткування був плуг, звідки і назва
податку. Поплужне йшло на військові витрати та утримання
великокнязівського двору [7, с. 13].

Але поземельна міра не могла застосовуватися скрізь і з часом одиницею
оподаткування став виступати двір. Таким чином, під оподаткування
попадала не певна кількість землі, а визначена кількість дворів. Це і
клалося в основу поділу податних станів: у людей посадських податі
вираховувалися через дворове нарахування, а у стану землеробів – на
підставі сошного (поземельного) листа. Як наслідок, величина податі
встановлювалася на кожний двір або податну особу („тягло”).

Термін „тягло” має декілька значень: сукупність майна окремої людини,
яка обкладалася податками, сукупність суспільних тягот, що накладалися
на певну діяльність.

Цей термін походить від виразу „тягнути”, що означало сплачувати податі,
відробляти повинності. У подальшому слово „тягло” отримало більш вузьке
значення, як ділянка державної землі, що знаходилася у володінні. Тому
всі двори, заклади, що знаходилися на державній або тягловій землі
називалися тяглими.

Необхідно зазначити, що до Ярослава Мудрого стягнення податків не мало
законодавчого регулювання.

З появою „Руської правди” князя Ярослава Мудрого було законодавчо
закріплено сплату непрямих податків, що були важливим джерелом
князівських прибутків, які існували у формі торгових і судових зборів
(мита) [3, с. 34].

Торгове мито стягувалося: за перевезення через гірські застави; за
перевезення через річку товарів, яке ще носило назву „перевізу”; за
право мати склади, які ще називалися „вітальня”; за право відкривати
ринки – „торгове”.

Бралася спеціальна плата з мір і вагівниць („вісне” і „помірне”), за
вимір і важення краму, що в ті роки були досить складною справою.

Крім того, існувало сторожове, медове, гостинне мито та мито з соляних
промислів. Наприклад, при продажі коня митник клав на нього п’ятно
(тавро), за що знову-таки стягувалося мито, що називалося „п’ятенка”.

Судове мито накладалося у вигляді штрафів, які носили назви „віра”,
„полувіра”, „дика віра”, „продаж”, „урок”, „помічне”, „залізне”.

Наприклад, так звана „віра” сплачувалася за вбивство.

„Продаж” – за інші злочини, „урок” – винагорода, яка сплачувалася
потерпілій особі.

Досить оригінальний і характерний „штраф” являла собою так звана „дика
віра”. Під нею розуміється штраф, який платила автономна в своїй
самоуправі старовинна українська громада в тих випадках, коли на її
землях був знайдений труп забитого, причому сам злочинець не був
відомий. Кожна така громада в своїх внутрішніх справах керувалася
принципом кругової відповідальності всіх своїх членів, і цей принцип був
тією підвалиною, на якій базувався інститут „дикої віри”. Громада як
колектив мусила відповідати за всіх своїх членів, за спокій та за лад на
своїй території, а через це й нести відповідальність як колектив за такі
правопорушення на її території, які заподіяв невідомий злочинець.

„Продаж” – це був штраф на користь князя, який накладався за різні
злочини (крім вбивства) проти здоров’я людей. За відрубування пальця,
наприклад, накладалося 3 гривні продажу на користь князя. За каліцтво
стягувалася так звана „полувіра”.

„Помічне” – це оплать, яку платили за поміч дітським. Поміччю дітських
на суді при провадженні справи користувалися іноді сторони. За цю поміч
сторона, що нею користувалася, повинна була платити дітському помічне.

Під „залізним” розумілася оплать, яка бралася з оскарженого, якого
позбавляли волі і заковували в „залізо”.

Крім цього судового або зв’язаного взагалі з веденням суду мита, відомі
ще деякі категорії мита:

– „корчмита” – податок, що брався з власників корчем;

– „гостинна дань” – пошлина, яка спеціально стягалася з купців за
користування місцем для складу краму тощо.

Здавна почали брати різні провінційні правителі ще спеціальне мито за
шлюб, так звані „вивідні куниці”.

Серед чисельних повинностей давньоруського населення був так званий
„повоз”, що означав державну повинність – поставки гужової тяги, човнів
тощо для потреб князя. На населення також накладався обов’язок
направляти мости на переправах через річки тощо. Як міське, так і
сільське населення несло повинність з будівництва міст та укріплень [6,
с. 47].

Ті, хто звільнявся від сплати податків, повинні були відпрацювати певну
кількість днів на будівництві чи відбудові міських.

Вище фінансове урадування зосереджувалося в особі князя, який для
стягнення податків призначав так званих данщиків, митників тощо.

Прообразом системи податкової служби того періоду вважалися князь, якому
безпосередньо підпорядковувався тіун, посадники і волостителі. Тіунам у
свою чергу були підпорядковані так звані ключники і данщики [3, с. 36].

За часів феодальної роздробленості функції зі збору податків знову
перейшли до князя, який оточив себе помічниками – намісниками, які
допомагали йому збирати податки та мито.

У Київській Русі існувала власна грошова система. У „Руській правді”
згадується цілий ряд грошових одиниць – куни, ногати, різани, векщі
(вивериці), гривні (злотом, сріблом).

Спочатку грішми виступала худоба, потім куни з цінного хутра (так звані
шкіряні гроші), пізніше кунами виступали гроші металеві.

Наприкінці Х ст. уже робили 200-грамові злитки з срібла, які називали
гривнями. Дрібнішими грошовими одиницями називалися нагати, вевериці,
куни. На початку ХІ ст. у Київській Русі почали карбувати власні монети
не лише з срібла, але й з золота, на яких було зображення на пристолі
князя Володимира Святославовича та князівського знака Тризуба, що є, по
суті, єдиним зразком руських державних документів Х–ХІ ст., що
збереглися в оригіналах до наших часів [2, с. 41].

Назва „гривня” походить від прикраси, яку носили на шиї (на загривку).
Згодом це слово набуло нового значення – вагового, потім лічильного
(грошового).

Одна гривня дорівнювала 51,29 г срібла. Гривня у вигляді монети була у
вигляді злитка срібла стандартної форми та ваги. Перші київські гривні
були вагою близько 164 гр, новгородські (паличкоподібні) – 204 гр.,
чернігівські ромбоподібні або овальні – 196 гр [2, с. 41].

Після завоювання Київської Русі у першій половині ХІІІ ст.,
монголо-татари встановили режим систематичного терору, безперервно
грабували населення. Поневолювачі в деяких завойованих частинах
території встановили свою податкову систему і для стягнення податків
періодично робили перепис населення, господарств і майна. Податі
стягувалися з покорених народів як викуп з рабства. Лише пізніше сплата
данини розділилася на окремі збори, податки та повинності. Так, ясаком
обкладалася кожна особа чоловічої статі, яка досягла віку, коли могла
займатися промислом. Для стягнення ясаку стали створюватися окремі
експедиції. Місцем перебування експедицій у період між збором податей
призначалися остроги та спеціальні міста. Для обліку кількості
стягненого ясаку використовувалися так звані ясачні книги. Посадовою
особою, яка відповідала за стягнення такого виду податку, призначався
воєвода. Крім ясаку, могло сплачуватися мито – так називалася сплата
додаткового необов’язкового податку. У період монголо-татарської навали
з’явився податок, що стягувався з метою викупу полонених з рабства
(полоняничні податі).

У податкову службу періоду Золотої Орди входили удільні князі, баскаки
та відкупщики. Удільним князям безпосередньо підкорялися осьменники і
митники [3, с. 36].

У період феодальної роздробленості основними податками Київської Русі
були так звані – „вихід”, „ям”, „соха”, „відкуп” та „сторожове”,
„гостинне”, „медове” мито та мито з соляних промислів [3, с. 35].

З кожної особи чоловічої статі та кожної голови худоби стягувався
спеціальний грошовий податок, який носив назву „вихід” [2, с. 42; 3, с.
35].

Збирачі податків – „баскати” – крім того, стягували натуральну данину,
яка носила назву „татарщина”, „тамга”, „ям”.

Наприклад, „ям” полягав у тому, що ординським чиновникам повинні були
доставляти підводи [3, с. 35].

Існував і інший спосіб стягнення данини – „відкуп”. Його суть полягала в
тому, що так звані відкупники вносили татарам одноразові суми, а потім
збагачувалися самі, збільшуючи податковий гніт на руські князівства.
Відкупниками найчастіше виступали купці.

Від данини звільнялося духовенство, якому необхідно було публічно
молитися за татарських ханів.

Збирачі податків у ХІІ столітті у Києві називалися осьмениками. Вони
стягували осьмниче – збір за право торгівлі.

З ХІІІ століття на Русі з’явилась назва „митник”, якими називали тих,
хто був головним збирачем торгових податків.

Крім данини, джерелом доходу скарбниці великого князя служив оброк. На
оброк віддавалися рілля, косовиці, ліси, ріки, млини, городи.

Так історично склалося, що при виникненні Київської Русі плуг або соха
означали не стільки засіб праці, скільки земельну міру. Проте розмір
цієї міри був досить вільний. Це пояснювалося різнорідністю самої землі.
Розділяли добру, середню та гіршу землю. Додану до середньої та худої
землі частини отримали назву наддачею. Пізніше інші засоби праці, тобто
міри праці, стали прирівнюватися саме до сохи. Незручність такого методу
обліку податків спонукала до поступового переходу до іншої міри виміру,
зокрема дворового виміру. Такий перехід дозволив перейти від обчислення
окремого податку до податку на певну кількість дворів, що стали складати
соху.

Для визначення розміру податків служив „сошний лист”, тобто своєрідний
вимір земельних площ, у тому числі забудованих дворами в містах, який
визначався в умовній одиниці – „соха” і яка служила основою встановлення
поземельної податі. „Соха” вимірялася в гетях (0,5 десятини), але її
розмір у різних місцях був неоднаковий, все залежало від
місцезнаходження, якості грунту, приналежності земель.

„Сошний лист” складався переписувачем і його підлеглими.

Соха як одиниця виміру податку була скасована лише в 1679 році і
одиницею для встановлення прямого обкладання на той час став двір.

Література:

1. Нечай Н. Нариси з історії оподаткування. – К., 2002. – 144 с.

2. Ярошенко Ф.О., Павленко В.Л. Історія податків та оподаткування в
Україні: Навчальний посібник. – Ірпінь, 2002. – 240 с.

3. Цимбал Т.Я. Держава, право та податкова система України (у схемах):
Навчальний посібник. – Ірпінь, 2001. – 45 с.

4. Толочко П.Л., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. Давня історія
України (у 2-х кн.). – Т.1. – К., 1995. – С. 45.

5. Бадида М. Історії оподаткування на землях України до 1991 р. //
Збірник наукових праць Академії ДПС України. – 2000. – 4 (10). –
С. 95–102.

6. Чайковський А.С., Батрименко В.І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л. та ін.
Історія держави та права України: Підручник / За ред. А.С. Чайковського.
– К., 2003. – 512 с.

7. Рыбаков Б.А. Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ в. – М., 1982. – С.
13.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020