Відшкодування потерпілому втрати працездатності, зумовленої злочином (реферат)

Реферат на тему:

Відшкодування потерпілому втрати працездатності, зумовленої злочином

Вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, визнаного законом як
злочин, спричиняє виникнення кримінально-правових відносин. Держава, в
особі уповноважених органів, розслідує злочин і визначає особу, яка
зобов’язана відшкодувати наслідки суспільно-небезпечного діяння. Одним з
таких наслідків може виступати фізична шкода, завдана потерпілому, яка
часто буває прив’язана до певної втрати працездатності.

Поняття працездатності широко застосовується в юридичній науці.
Щоправда, повніше його зміст розкривається через використання понять
“непрацездатність”, “втрата працездатності”. Зустрічаються ці терміни,
наприклад, в трудовому праві, праві соціального забезпечення, в
цивільному і кримінальному праві, а також в інших галузях права.
Водночас можна говорити про подвійну природу цієї категорії — не лише як
юридичної а й як соціальної. Аналіз правового регулювання працездатності
та практики його застосування в кримінально-правових і
кримінально-процесуальних відносинах виявляє ряд практичних та
теоретичних проблем, що в свою чергу, спонукає до детального дослідження
цієї теми.

В нормативно-правових актах працездатність визначається, зокрема, як
здатність людини до активної діяльності, що характеризується можливістю
виконання роботи і функціональним станом організму в процесі роботи
(“фізіологічною ціною” роботи)[1]. З даного положення найбільш яскраво
проявляється якраз соціальна сторона працездатності (як здатності до
праці).

Інше визначення, на нашу думку, більш вдало поєднує соціальні і юридичні
аспекти працездатності: “Працездатність — це соціально-правова
категорія, що відбиває здатність людини до праці, яка визначається
рівнем його фізичного та духовного розвитку, а також станом здоров’я,
професійними знаннями, умінням і досвідом”[2]. В даному випадку
здатність людини до праці оцінюється не лише за можливістю виконання
роботи та функціональним станом організму, а й за додатковими критеріями
(стан здоров’я, професійні знання, вміння, досвід).

Працездатність класифікується на загальну і професійну, повну і
часткову. Загальна працездатність — це здатність до некваліфікованої
роботи в звичайних умовах. Професійна працездатність — це здатність
працівника до роботи за своєю професією (фахом) і кваліфікацією чи за
іншою адекватною їй професією (фахом). Часткова працездатність — це
здатність до професійної або некваліфікованої праці, що збереглася у
осіб, які зазнали каліцтва. Тож на основі даної класифікації розрізняють
такі види працездатності як: повна загальна, часткова загальна, повна
професійна та часткова професійна.

Втрата працездатності на нормативному рівні не визначається, але аналіз
правових норм дозволяє дійти висновку, що втрата працездатності — це
повна чи часткова втрата здатності до загальної чи професійної праці.
Повна втрата працездатності означає непрацездатність особи.

В нормах кримінального права містяться аналізовані терміни в різних
контекстах. Поняття непрацездатності та втрати працездатності згадуються
в наступних статтях Кримінального кодексу України: ч.ч. 2, 3 ст. 57
(“Виправні роботи”), ст. 121 (“Умисне тяжке тілесне ушкодження”), ст.
122 (“Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження”), ч. 2 ст. 125
(“Умисне легке тілесне ушкодження”), ст. 164 (“Ухилення від сплати
аліментів на утримання дітей”) та ст. 165 (“Ухилення від сплати коштів
на утримання непрацездатних батьків”). Тож можна простежити, що згадані
поняття мають значення для вирішення питань про призначення і відбуття
покарання, а також для кваліфікації окремих злочинів, де вони є
елементами об’єктивної сторони складів злочинів.

Визначення ступеня втрати працездатності має важливе значення для
кваліфікації тілесних ушкоджень. Ця ознака є ключовою для розмежування
тяжких, середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень.

Ступінь втрати працездатності є наслідком діяння, вчиненого суб’єктом
злочину. Для особи, якій злочином заподіяна шкода, втрата працездатності
означає не лише фізичну, а й матеріальну та моральну шкоду. Матеріальна
шкода проявляється, зокрема, в тому, що особа, втрачаючи працездатність,
втрачає повністю чи частково, постійно чи тимчасово можливість
реалізувати свою здатність до праці, здатність заробляти на прожиття для
себе, своєї родини, своїх близьких. Матеріальна шкода полягає також у
витратах на лікування, відновлення працездатності, перекваліфікацію, де
це випливає з характеру ушкодження.

Моральна шкода виявляється у немайнових втратах внаслідок моральних чи
фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного
законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі,
гідності або ділової репутації, фізичному болю та стражданнях, яких
фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість
продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з
оточуючими людьми, у настанні інших негативних наслідків.

Потерпілий від злочину має право на відшкодування як матеріальної, так і
нематеріальної шкоди. Проблема полягає в тому, що особа може потребувати
відшкодування шкоди тривалий час, можливо, навіть до кінця свого життя.
Інший аспект проявляється в тому, що працездатність не є якоюсь сталою
категорією. Здатність особи до праці може покращуватись (наприклад, коли
особа підвищує свою кваліфікацію, освоює нові види діяльності, коли
поліпшується стан здоров’я тощо), а може навпаки, погіршуватись (через
загострення хвороби, старіння).

В зв’язку з цим виникає необхідність дослідити яким чином зміни в
працездатності можуть впливати на кримінально-правову кваліфікацію
суспільно-небезпечного діяння та на відшкодування шкоди потерпілому.

Кваліфікація злочину проявляється у обвинуваченні, яке формулюється при
порушенні справи, у постанові про пред’явлення обвинувачення особі, а
зрештою — у обвинувальному висновку, як підсумковому акті досудового
слідства. Суд розглядає справу в межах пред’явленого підсудним особам
обвинувачення. В справах про тілесні ушкодження наслідки злочину, в тому
числі ступінь втрати працездатності, є обов’язковим елементом розгляду.
Варто звернути увагу, що суд не є пасивним при розгляді справи,
наприклад, при виявленні неповноти досудового слідства судам належить
вживати необхідних заходів щодо поповнення матеріалів справи шляхом
перевірки обставин, які не з’ясовувались під час розслідування,
дослідження нових даних, одержаних у судовому засіданні. При цьому суд,
наприклад, може призначити і провести відповідну експертизу. Відповідно
до ст. 76 КПК України, для встановлення тяжкості і характеру тілесних
ушкоджень призначення експертизи є обов’язковим.

Суди зобов’язані перевіряти, чи відповідає висновок експертизи щодо
тяжкості тілесних ушкоджень ознакам, закріпленим у Кримінальному кодексі
України і Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень та оцінювати його в сукупності з іншими доказами.

Суд приймає рішення у кримінальній справі, виходячи із чинного
законодавства та фактичних обставин, які встановлені на момент винесення
вироку. Тому якщо фактичні обставини у порівнянні із досудовим слідством
змінились, це може вплинути на обвинувачення та результат судового
розгляду. Щоправда, якщо працездатність особи збільшилась (відповідно,
наслідки злочину зменшились), це може вплинути лише на покарання та
обсяг задоволення цивільного позову, але не на кваліфікацію. Винна особа
все одно буде відповідати за вчинене діяння згідно сформульованого
обвинувачення.

Якщо ж зріс відсоток втрати працездатності (зокрема, внаслідок
загострення хвороби) і це сталося в безпосередньому
причинно-наслідковому зв’язку із заподіянням тілесного ушкодження, це
може і повинно впливати на кваліфікацію, залежно від встановленого
ступеня тяжкості тілесного ушкодження. Наприклад, можна змоделювати
наступну ситуацію. Експертиза на досудовому слідстві встановила 20%
втрати працездатності, що відповідає тілесному ушкодженню середньої
тяжкості. Повторна експертиза, проведена через певний час після першої
встановила, що відсоток втрати працездатності складає вже 35%, тобто
відповідає ознакам тяжкого тілесного ушкодження. Тому кваліфікація має
бути змінена в такому випадку із ст. 122 КК (середньої тяжкості тілесне
ушкодження) на ст. 121 КК (тяжке тілесне ушкодження).

Згідно ст. 277 КПК України зміна кваліфікації в кримінальному процесі
можлива до закінчення судового слідства (в суді обвинувачення змінює
прокурор). Але чи означає закінчення судового слідства неможливість
наступної зміни кваліфікації діяння особи?

o

gdDQT

??T?д, не була взята до уваги судом першої інстанції.

Підставами для скасування або зміни вироку в касаційній інстанції є не
лише істотне порушення кримінально-процесуального закону, а й
неправильне застосування кримінального закону, а також невідповідність
призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого (ст. 398
КПК). Щоправда, на відміну від розгляду справи за апеляційною скаргою
(поданням), в касаційній інстанції нові матеріали, які подаються не
можуть отримуватись шляхом слідчих дій.

Таким чином, в апеляційному та касаційному провадженні потерпілий може
вимагати врахування зміни ступеня втрати працездатності лише у випадках,
коли суд досліджував цю обставину, але безпідставно не врахував її у
своєму рішенні, або ж не досліджував, хоч міг і повинен був дослідити.

Справа може бути переглянута і після апеляційного та касаційного
розгляду справи. Кримінальний процес передбачає можливість перегляду
судових рішень в порядку виключного провадження. Підставами для
перегляду рішень, які набрали законної сили є нововиявлені обставини або
неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог
кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність
судового рішення (ст. 400-4 КПК).

Зміна ступеня втрати працездатності в бік збільшення може
кваліфікуватись як нововиявлена обставина, оскільки і тоді, коли ця
обставина не була відома суду при винесенні судового рішення.

Для того, щоб суд встановив обставину як нововиявлену необхідно, щоб
вона сама по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводила
неправильність засудження або виправдання підсудного. Це в свою чергу
вимагає наявності двох умов: 1) наявність причинно-наслідкового зв’язку
між діянням та наслідком у вигляді збільшення ступеня втрати
працездатності; 2) зміна ступеня втрати працездатності впливає на зміну
кваліфікації діяння в бік збільшення відповідальності за заподіяння
тілесного ушкодження більшого ступеня тяжкості. Тут не враховано
випадки, коли зміна ступеня втрати працездатності була спричинена
сфальсифікованим висновком експертизи, проведеної на досудовому чи
судовому слідстві, оскільки це має зовсім інші наслідки.

КПК чітко визначає строки, в які можна переглянути судове рішення в
порядку виключного провадження. За наявності доказів, які підтверджують,
що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була
засуджена, справа може бути відновлена у зв’язку з нововиявленими
обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної
відповідальності за більш тяжкий злочин (ст. 400-6 КПК).

Безпосередньо для потерпілого має значення не стільки кваліфікація
діяння винної особи, а відшкодування завданої йому злочином шкоди. В
законодавстві види шкоди, які підлягають відшкодуванню у випадку втрати
працездатності потерпілим конкретизуються нормами Цивільного кодексу
(глава 82 “Відшкодування шкоди” книги п’ятої “Зобов’язальне право”).

Постанова Пленуму Верховного Суду України передбачає, що в суді в межах
вирішення цивільного позову у кримінальній справі можуть розглядатися
питання про відшкодування шкоди, заподіяної втратою годувальника,
каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров’я потерпілого, витрат,
викликаних ушкодженням здоров’я (на лікування, посилене харчування,
протезування, сторонній догляд тощо), а також на поховання
потерпілого[3]. Практично аналогічні положення закріпила ст. 1195
Цивільного кодексу.

В деяких країнах світу питання відшкодування шкоди, завданої злочином,
регламентуються детальніше. Наприклад, в США компенсація охоплює всі
витрати на консультацію (юридичну, психологічну) та медичну допомогу, на
відшкодування тимчасової втрати заробітку[4]. У Великобританії для
розгляду справ громадян — жертв створено спеціальну комісію з
компенсаційних виплат постраждалим. Проведення виплат здійснюється на
підставі Положення про компенсації шкоди потерпілим, що одержали тілесні
ушкодження внаслідок кримінальних злочинів. Згідно цього положення суди
зобов’язані розглядати це питання, за наявності підстав, у кожному
випадку, при винесенні вироку[5].

В Україні пропонується створити фонд для відшкодування збитків
потерпілим від злочину. Одне з призначень такого фонду — це
відшкодування збитків, спричинених ушкодженням здоров’я та втратою
працездатності. О.П. Кучинська пропонувала одноразово потерпілій особі
виплачувати певну суму, виходячи з реальних можливостей фонду. Решта
збитків повинна бути виплачена протягом наступних 5 років[6]. На користь
періодичних, а не разових виплат говорить якраз соціальний аспект
працездатності, оскільки особа втрачає можливість працювати з
попередньою ефективністю на певний строк, або ж і постійно.

Кримінальні та кримінально-процесуальні норми не деталізують порядок
здійснення виплат, проте ст. 1202 Цивільного кодексу передбачає, що
відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. Конкретні строки
відшкодування шкоди визначені у ст. 1200 ЦК.

Декларація основних принципів правосуддя жертв злочинів і зловживань
владою передбачила, що “у тих випадках, коли компенсацію неможливо
одержати в повному обсязі від правопорушника або з інших джерел,
державам слід вживати заходів до фінансової компенсації: а) жертвам, які
внаслідок тяжких злочинів одержали значні тілесні ушкодження або суттєво
підірвали своє фізичне або психічне здоров’я; б) сім’ям, зокрема,
утриманцям осіб, які померли або стали фізично чи психічно
недієздатними”[7].

Висловлювалась пропозиція обмежити коло діянь, які давали б право на
відшкодування шкоди за рахунок фонду, лише тяжкими діяннями (вбивства,
тяжкі тілесні ушкодження тощо)[8]. З такою думкою погодитись важко, адже
це невиправдано дискримінує тих потерпілих, яким було завдано середньої
тяжкості тілесні ушкодження та легкі тілесні ушкодження з короткочасним
розладом здоров’я. Звичайно, це б звільнило фонд від компенсації
малозначної шкоди, але якщо шкоду від легкого тілесного ушкодження
здебільшого можна відшкодувати в межах цивільного позову у кримінальній
справі за рахунок засудженої особи, то середньої тяжкості тілесні
ушкодження можуть призводити до стійкої втрати працездатності (від 10 до
33 відсотків) і досить значних витрат потерпілого. Для малозабезпечених
категорій потерпілих у випадку відсутності майна у винної особи таке
обмеження призведе до порушення їх прав у вигляді невідшкодування шкоди,
завданої злочином.

Існує думка, що коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди з
державного фонду, слід обмежити лише тими особами, які не одержують
ніякої допомоги: пенсії або страхової суми. Наприклад, в Японії
потерпілі від посягань на життя і здоров’я мають право на отримання
компенсації за рахунок держави, якщо вони не одержують компенсації за
рахунок заподіювача шкоди або не мають якихось інших видів державної
допомоги[9]. На нашу думку, державна компенсація повинна мати місце там,
де існуючі компенсації не покривають повною мірою збитків, спричинених
злочином. З іншого боку, винна особа відшкодовує шкоду незалежно від
пенсій, призначених чи отримуваних, або ж інших доходів потерпілого (ст.
1195 ЦК).

Згідно зі ст. 1203 ЦК потерпілий має право на збільшення розміру
відшкодованої шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з
тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування
шкоди. Передбачена і зворотня ситуація, коли особа, на яку покладено
обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування
шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була
в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1204
ЦК).

Зазначені норми не відповідають аналізованим раніше кримінальним та
кримінально-процесуальним нормам. Кримінальний процес розглядає
можливості перегляду справи лише у випадку, коли висновки судів не
відповідають фактичним обставинам на момент до винесення рішення судом
першої інстанції. Тому, на нашу думку, в кримінальному процесі мають
бути враховані випадки, коли погіршення працездатності є наслідком
вчинення попереднього суспільно-небезпечного діяння. Такі обставини
мають враховуватися як нововиявлені та впливати на зміну кваліфікації
діяння, де це є необхідно.

Література

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному судочинстві
України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 161.

Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и
злоупотребления властью от 29 ноября 1985 г. // СССР и международное
сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы.— М.:
Международные отношения, 1989. — С.270-272.

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному судочинстві
України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 165.

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному судочинстві
України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 166.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *