.

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
198 2713
Скачать документ

Реферат на тему:

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

Поняття та види джерел підвищеної небезпеки. Стаття 450 ЦК України
регулює зобов’язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди
джерелом підвищеної небезпеки. Норма цієї статті відрізняється від інших
норм, що передбачають зобов’язання із заподіяння шкоди, тим, що в ній
ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди — про джерело підвищеної
небезпеки. У зв’язку з цим за ст. 450 ЦК України використовуються три
взаємопов’язані категорії:

1) підвищена небезпека для оточення;

2) діяльність, яка пов’язана з підвищеною небезпекою;

3) джерело підвищеної небезпеки.

Які соціально-економічні фактори викликали до життя зазначені категорії?
Сучасний рівень розвитку народного господарства нашої країни
характеризується значним технічним потенціалом. Це машини, механізми,
виробниче устаткування, різні знаряддя праці, будівельні конструкції,
експлуатація яких, як свідчить досвід, пов’язана з можливістю заподіяння
шкоди життю і здоров’ю громадян, їхньому майну, а також майну
організацій. Внаслідок цього законодавством у зазначених нормах
передбачено відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної
небезпеки. Водночас ст. 450 ЦК України не розкриває суті підвищеної
небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. Це — завдання цивілістичної
науки. Розроблено кілька теорій, у яких виражені погляди на суть джерела
підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній
практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та
об’єктів або предметів матеріального селу (0.0. Красавчиков, М.С.
Малеїн).

Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три
висновки: по-перше, під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти
діяльність, яка пов’язана з використанням певних предметів, головним
чином техніки;

по-друге, підвищену небезпеку створює не “мертвий об’єкт”, а пов’язана з
ним діяльність; по-третє, підвищена небезпечна діяльність
характеризується тим, що вона пов’язана з такими видами техніки, в яких
закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні
розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння
непередбаченої (випадкової) шкоди.

Зміст теорії об’єктів або предметів матеріального світу складається з
таких положень:

1) джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;

2) матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у
вивченні елементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва;

3) знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками.
Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності.
Водночас ці предмети матеріального світу пов’язані з дією об’єктивних
законів природи — механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які
існують поза свідомістю людини і не залежать від неї;

4) суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети,
створені людиною, залишаються під діянням законів природи;

5) предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічні
особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє
середовище, в тому числі і на людину.

Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією
діяльності джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов’язана з
використанням певних предметів. За теорією предметів або об’єктів
матеріального світу джерело підвищеної небезпеки — предмети, що
пов’язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш
погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає, на думку авторів обох
теорій, у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується
непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю
або користуються певними предметами, внаслідок чого повністю не
виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до
істини, якщо об’єднати положення цих теорій у єдину систему знань про
суть джерела підвищеної небезпеки та використати ознаки джерела
підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме
таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові “Про
практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування
шкоди” від 27 березня 1992 р. В ній на рівні керівних роз’яснень Пленуму
Верховного Суду України запропоновано визначення джерела підвищеної
небезпеки, в якому неважко виявити розробки обох теорій. Отже, джерелом
підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої
створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість
повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню,
транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об’єктів
виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі
властивості.

За допомогою цих теорій та запропонованого визначення джерела підвищеної
небезпеки можна з’ясувати цивільно-правові категорії, що містяться у ст.
450 ЦК України:

1) підвищена небезпека для оточення — це діяльність, яка створює високий
ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової”) шкоди;

2) діяльність, пов’язана з підвищеною небезпекою, — це діяльність по
використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин, яка не
піддається безперервному і всеосяжному контролю людини;

3) джерело підвищеної небезпеки — це будь-яка діяльність, у тому числі
діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів
матеріального світу (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь
вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової”) шкоди через
неможливість безперервного і всеосяжного контролю за нею людиною.

Стаття 450 ЦК України передбачає приблизний перелік організацій і
громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою: транспортні
організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів тощо.
Виходячи з цього переліку, неважко скласти уявлення про джерела
підвищеної небезпеки. Це різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси,
трамваї, тролейбуси, атвомашини та ін.), устаткування промислових
підприємств (верстати, механізми, конструкції), будівельна техніка
(бульдозери, екскаватори, баштові крани).

Отже, чинним законодавством визнано за необхідне встановити приблизний
перелік джерел підвищеної небезпеки. У зв’язку з цим судово-арбітражна
практика визнала джерелами підвищеної небезпеки: здійснення
вантажно-розвантажувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті
речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної
небезпеки велосипеди, вогнепальну та холодну зброю, свійських тварин,
гужовий транспорт. Позиція чинного законодавства щодо приблизного
переліку джерел підвищеної небезпеки є правильною, бо відповідає
потребам практики. Адже у такому разі суди та арбітражні суди вправі
визнавати джерелами підвищеної небезпеки нові види техніки, різні види
енергії.

Проте є й інша точка зору, відповідно до якої перепік джерел підвищеної
небезпеки повинен бути вичерпним (Б.С. Антимонов). На її користь
наводяться аргументи проте, що в кожному випадку особа, якій належить
джерело підвищеної небезпеки, повинна знати, що вона підлягає цивільній
відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки саме
як володілець останнього. З цією точкою зору важко погодитися, бо
неможливо скласти вичерпний перепік джерел підвищеної небезпеки і, отже,
до нього необхідно безперервно вносити зміни та доповнення. Разом з тим
ця позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення
в ЦК України ознак джерела підвищеної небезпеки:

1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжному
контролю з боку людини;

2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової”)
шкоди цією діяльністю.

Підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки. Об’єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну
джерелом підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об’єктивними
підставами відповідальності за заподіяння шкоди (ст. 440 ЦК). Це шкода,
протиправність діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для
оточення, причинний зв’язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою,
що настала.

Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов’язаної з
підвищеною небезпекою, і причинного зв’язку між джерелом підвищеної
небезпеки та шкодою. Діяльність, яка пов’язана з використанням засобів
механізованого транспорту, інших машин з двигунами тощо, сама по собі
правомірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки
зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну.
Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є
неправомірною дією.

Відшкодування за ст. 450 ЦК України проводиться, коли шкода
безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкода
заподіяна хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але
не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за ст. 450 ЦК України
виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не
відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху
потяга твердим предметом, який кинутий збоку. Згідно зі ст. 450 ЦК
України обов’язок з відшкодування заподіяної шкоди виникає незалежно від
вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому
полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК України
порівняно з відшкодуванням на загальних підставах (ст. 440 ЦК).
Безвинний характер обов’язку з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом
підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають
застосування ст. 450 ЦК України. До таких обставин належать непереборна
сила та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і
за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній
відшкодовує шкоду потерпілому.

Обов’язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної
небезпеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК України відповідальністю.
Оскільки ця відповідальність застосовується і за відсутності вини
заподіювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується
відповідальністю незалежно від вини. Слід підкреслити, що судова та
арбітражна практика тлумачить і застосовує ст. 450 ЦК України відповідно
до її буквального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової
колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: “Посилання
відповідача нате, що державна автомобільна інспекція не визнала вини
шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення
автоколони від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві,
оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні
шкоди”1.

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу,
ускладнення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент
забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо
шкідливими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в
процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю
з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають
можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у
конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того,
відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел
підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання
заподіяння шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої
техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати,
спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.

Суб’єкти зобов’язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом
підвищеної небезпеки. Зобов’язаною стороною у відносинах з відшкодування
шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та
громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для
оточення (ст. 450 ЦК). Зазначені організації та громадяни на практиці і
в літературі називаються володільцями джерел підвищеної небезпеки. В
постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4)
дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до
яких, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні
товариства, громадяни тощо);

2) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві
повного господарського відання або на праві оперативного управління
(державні підприємства та установи);

Приклад запозичений із узагальнення супової практики Верховного Суду
України.

3) організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки
на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду);

4) громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом;

5) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі
адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.

$ D

H

?

A

:„?2

4$8oooooooeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

i”:—¬?AE?Oe!oooooooooooooooooooooooooooo

X зазначеної постанови не вичерпують усіх випадків розв’язання питань
про суб’єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки. Так, у судовій практиці вирішуються питання про суб’єкта
відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки — автомашина — є
об’єктом спільної власності. Судова практика виходить з того, що
суб’єктом відповідальності у зазначених випадках є той з учасника
спільної власності, наприклад, один з подружжя, який експлуатував
автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова практика розв’язує
питання про суб’єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла неправомірна, винна
поведінка третьої особи. Так, Верховний Суд України вважає, що ст. 450
ЦК України не передбачає звільнення володільця джерела підвищеної
небезпеки від відповідальності і в тих випадках, коли заподіянню шкоди
сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи. Отже, суб’єктом
відповідальності перед потерпілим є володілець джерела підвищеної
небезпеки. Останній має право пред’явити регресний позов до винної
третьої особи. При заподіянні шкоди здоров’ю громадян внаслідок
взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці
відповідають перед потерпілими солідарне, тобто несуть солідарну
відповідальність. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при
цьому самим джерелам підвищеної небезпеки, вирішується за ст. 440 ЦК У
країни, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці
відповідають за принципом вини, а саме:

1) шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується
винним;

2) за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йому
не відшкодовується:

3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається
відповідно до ступеня вини кожного;

4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у
взаємному заподіянні шкоди незалежно від її розміру жоден не має права
на відшкодування.

Зазначені положення поширюються на наземні транспортні засоби. Якщо
шкода заподіяна взаємодіями (зіткненням) морських або повітряних суден,
підстави відповідальності за заподіяну шкоду передбачені відповідними
статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу
України.

Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду,
заподіяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з
його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад
внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до
відповідальності за ст. 450 ЦК України притягаються особи, які фактично
володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли
володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в
результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця,
тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на
особу, що протиправне заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на
його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них.
Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може настати,
зокрема, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела
підвищеної небезпеки.

Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності
за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної
небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела,
зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. набувають
важливого значення для судової практики, оскільки дають відповіді на
запитання, що виникають у судовій практиці і відносно яких у чинному
законодавстві немає відповідних правових норм.

Суб’єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК України виходять з
підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи з оточення, коли їм
заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки, набувають прав на
відшкодування шкоди, і вони є суб’єктами права вимоги або уповноваженими
особами. До них належать:

1) особи, пов’язані з володільцями джерел підвищеної небезпеки
цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів,
відвідувачі зоопарків, екскурсанти, підрядчики та ін.);

2) пішоходи.

Працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела
підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної
небезпеки у зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, не є
суб’єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК України. Перед ними
володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності
своєї вини на підставі статей 440 і 456 ЦК України. Саме такий висновок
випливає з роз’яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 27 березня 1992 р. в редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про внесення змін і доповнень до постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.” від 8 липня 1994
р.): шкоду, заподіяну працівникові у зв’язку з виконанням ним трудових
обов’язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК України
організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових
відносинах, за наявності їхньої вини. Отже, якщо організація або
громадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед
потерпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної
небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини.

На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності
перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної
небезпеки є застарілим. В умовах прискореного розвитку
науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і
можливість настання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які
обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом
від можливого настання несприятливих наслідків експлуатації цієї
техніки, тобто і при випадковому заподіянні шкоди джерелом підвищеної
небезпеки життю і здоров’ю робітників при виконанні ними своїх службових
обов’язків. У зазначених випадках треба було б застосовувати ст. 450 ЦК
України про безвинну відповідальність волоцільців джерел підвищеної
небезпеки. Інакше кажучи, de lege ferenda необхідно поширити режим
безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки,
передбачений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з
володільцем у трудових відносинах.

Ця рекомендація врахована в проекті ЦК України. Стаття 1245 проекту має
назву: “Відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть фізичної особи
під час виконання договірних зобов’язань”. Норма зазначеної статті
передбачає, що шкода, завдана життю і здоров’ю фізичної особи під час
виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення, трудовий
договір тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими
статтями 1220 і 1236 цього кодексу. Саме ст. 1236 проекту містить норму
про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки. Отже, за проектом ЦК України режим безвинної відповідальності
володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які
перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне
досягнення проекту, який надійно захищає права на життя і здоров’я
робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації
джерел підвищеної небезпеки.

Обставини, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від
відповідальності з відшкодування шкоди. Відповідальність за шкоду,
заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими
відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії
обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна
сила та умисел потерпілого. Чому саме ці обставини, на думку
законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від
відповідальності?

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від
відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У
подібних випадках причинний зв’язок встановлюється між дією непереборної
сили і шкодою, що настала. І немає причинного зв’язку між джерелом
підвищеної небезпеки і шкодою. Відсутність однієї з підстав
відповідальності, звичайно, виключає відповідальність володільця джерела
підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад,
громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому
заподіяно ушкодження здоров’я. Потерпілий передбачав і бажав настання
шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з
боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є
підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок
володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки ст. 450 ЦК України не
передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від
відповідальності. Отже, ця стаття сполучається із ст. 454, як загальною
нормою, тільки до певних меж, а саме: якщо груба необережність
потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого розмір відшкодування, належного від володільця
джерела підвищеної небезпеки, має бути тільки зменшений (п. 2 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.).

Проект ЦК України передбачив відсильну норму ч. 2 ст. 1236. У ній
зазначається, що при встановленні обов’язкового страхування цивільної
відповідальності володільців відповідних видів джерел підвищеної
небезпеки обов’язок відшкодування завданої шкоди несе страховик.

Відсильна норма ч. 2 ст. 1236 проекту знайшла реалізацію в Положенні про
порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної
відповідальності володільців транспортних засобів, затвердженому
постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 11751.

Обов’язкове страхування цивільної відповідальності володільців
транспортних засобів здійснюється з метою забезпечити відшкодування
шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.

Суб’єктами правовідносин з обов’язкового страхування цивільної
відповідальності є страхувальники (володільці транспортних засобів),
страховики (страхові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і
фізичні особи, яким заподіяна шкода транспортним засобом внаслідок
дорожньо-транспортної події. Об’єктом зазначених вище правовідносин є
цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду,
завдану життю і здоров’ю третіх осіб, а також їхньому майну.

Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним
засобом у стані його руху, якщо є причинний зв’язок між рухом
транспортного засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов’язаний
відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок —
це дорожньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації
транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає
його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом
життю, здоров’ю та майну третіх осіб. Страхова сума — це грошова сума, в
межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов
страхування зобов’язаний провести сплату третій особі або третім особам
(якщо потерпілих було кілька) після настання страхового випадку.

Відносини з обов’язкового страхування цивільної відповідальності
виникають на підставі договорів.

За шкоду, заподіяну здоров’ю третьої особи внаслідок страхового випадку,
страховик сплачує страхове відшкодування в межах страхової суми. При
заподіянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку сплата
страхового відшкодування проводиться на підставі висновку експертизи.
Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика.

Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транспортна подія сталася
з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика
від обов’язку з відшкодування шкоди передбачені в п. 12 Положення.

Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат
від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним
засобом у таких випадках:

а) навмисного заподіяння шкоди третій особі;

б) керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння або під
впливом наркотичних чи токсичних речовин;

в) відсутності посвідчення на право керування транспортним засобом
відповідної категорії;

г) якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної події на
порушення встановлених правил;

д) якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану
і устаткування транспортного засобу вимогам Правил дорожнього руху
України;

е) якщо страхувальник або третя особа подали страховикові недостовірні
відомості.

Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов’язкового
страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди
відповідають за ст. 450 ЦК України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020