.

Відповідальність за одержання хабара, залежно від його розмірів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
364 5574
Скачать документ

Реферат на тему:

Відповідальність за одержання хабара, залежно від його розмірів

Стаття 168 чинного КК України серед кваліфікуючих ознак одержання
хабара передбачає одержання хабара у великому (ч.2) і особливо великому
(ч.3) розмірах. Указану статтю було доповнено Указом Президії Верховної
Ради Української РСР від 27 червня 1986 року. До цього розмір одержаного
посадовою особою хабара не впливав на кваліфікацію її дій і міг
враховуватися лише під час призначення їй покарання.

Передбачивши у ст.168 КК такі обтяжуючі вчинення одержання хабара
обставини, як великий і особливо великий розмір хабара, законодавець не
визначив, який саме розмір хабара слід визнавати великим, а який –
особливо великим. Отож, ці ознаки були оціночними, що науковцями і
практиками відзначалось як суттєвий недолік закону [1, с.18]. Питання
про визнання розміру хабара великим або особливо великим органами
попереднього розслідування і судом вирішувалось у кожному конкретному
випадку. За такого підходу великий вплив щодо правової оцінки дій
хабарника мав суб’єктивний фактор, тобто суб’єктивна позиція слідчого,
прокурора чи судді. На практиці це призводило до різного розуміння і
неоднакового тлумачення цих ознак злочину, що перешкоджало правильному
застосуванню закону.

Така ситуація зберігалась до 7 червня 1992 року – моменту прийняття
Закону України “Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу
України, Кримінально-процесуального кодексу України і Кодексу
Української РСР про адміністративні правопорушення”, яким ст.168 КК була
доповнена приміткою, згідно з якою хабар у великому розмірі визначався
як такий, що у 50 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної
плати, а в особливо великому розмірі – такий, що у 150 і більше разів
перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Отже, кваліфікуючі ознаки одержання хабара, залежно від його розміру,
набули законодавчого визначення, щоправда, не в абсолютних грошових
показниках (що, власне, і зрозуміло для періоду інфляції), а у кратному
співвідношенні до мінімальної заробітної плати.

11 липня 1995 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про
внесення змін і доповнень до чинного законодавства України щодо
відповідальності посадових осіб”, яким було запропоновано новий підхід
щодо визначення великого і особливо великого розмірів хабара. Відповідно
до прийнятої цим законом ч.4 ст.164 КК, великим розміром хабара
вважається такий, що в 2, 5 і більше разів, а особливо великим – такий,
що в 7, 5 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян. На сьогодні (тобто, на момент написання цієї статті) це
становить відповідно 42, 5 гривні і більше та 127, 5 гривні і більше. З
огляду на це, можна однозначно стверджувати, що такий зміст великого і
особливо великого розміру хабара не відповідає кримінально-правовому
значенню цих ознак, суспільній небезпеці діяння, яка визначена видом та
розміром покарання, передбаченого санкціями частин 2 і 3 ст.168 КК.

Зазначимо, що ця проблема була створена самим законодавцем під час
прийняття нової редакції глави “Посадові злочини” 11 липня 1995 року. В
процесі підготовки відповідного законопроекту серед членів робочої групи
виникла дискусія з приводу визначення великого та особливо великого
розміру хабара. Предметом цієї дискусії було два питання: перше – який
абсолютний грошовий показник необхідно покласти в основу великого і
особливо великого розміру; друге – яким чином його відобразити в законі,
враховуючи відсутність на той час національної валюти?

Дійти якогось обгрунтованого рішення з першого питання тоді не вдалося і
тому робоча група зупинилась на показниках, які було передбачено у
чинному законодавстві. Справедливості ради, слід зауважити, що знайти
однозначне рішення цього питання тоді як, власне, і сьогодні, за браком
науково обгрунтованих критеріїв визначення такого роду понять, навряд чи
можливо.

Щодо другого питання, то, вирішуючи його, пішли випробуваним шляхом і
запропонували законодавцю показники великого і особливо великого
розмірів передбачити у мінімальних розмірах заробітної плати (відповідно
50 і 150). Хоча були й інші пропозиції. Зокрема, Верховний Суд України
пропонував визнати великим розміром хабара такий, що у 100 і більше
разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, а особливо великим
розміром – такий, що у 250 і більше разів перевищує мінімальний розмір
заробітної плати.

Таким чином, тривалі дебати з приводу законодавчого визначення великого
і особливо великого розмірів хабара завершились тим, з чого почались –
їх результатом стало те, що вже було зафіксоване у законі. На підставі
цього, у підготовлений до другого читання текст законопроекту були
внесені зазначені вище показники.

Однак під час розгляду цього проекту парламентом була висловлена і
проголосована пропозиція одного з депутатів-юристів – В.П.Говоруна про
те, щоб у всіх нормативних актах, які торкаються юридичної
відповідальності, визначати розміри не в мінімальних розмірах заробітної
плати, а внеоподаткованих мінімумах доходів громадян. Ця пропозиція,
власне кажучи, стосувалася зовсім іншого питання – визначення такої
ознаки посадових злочинів як істотна шкода. Проте вона була висловлена і
проголосована в такій редакції, з якої випливає, що запропонований
підхід поширюється і на визначення великого та особливо великого
розмірів хабара.

У результаті таких порушень парламентом регламентної процедури прийняття
законів (вказана попередньо пропозиція не була опрацьована на засіданні
профільного комітету і не була включена до порівняльної таблиці
законопроекту, підготовленої до другого читання) сталося так, що великий
і особливо великий розмір хабара описали в законі не у певній кратності
мінімальних розмірів заробітних плат, а у відповідній кратності
неоподаткованих мінімумів доходів громадян. На момент прийняття цього
рішення показники великого і особливо великого розмірів у мінімальних
розмірах заробітних плат суттєво не відрізнялися від їхніх показників у
неоподаткованих мінімумах доходів громадян. Однак з часом в умовах
постійної інфляції і періодичної зміни величин мінімальної заробітної
плати створилася описана вище ситуація явної неадекватності вказаних
ознак правовим і соціальним реаліям, за якої великим розміром почав
визнаватися хабар на суму, меншу в еквіваленті ніж 10 доларів США, а
особливо великим розміром – на суму, меншу ніж 30 доларів США.

Щоб якось виправляти ситуацію і забезпечувати призначення покарання за
одержання хабара у великому чи особливо великому розмірах відповідно до
положень ст.39 КК суди у багатьох випадках змушені призначати винним
більш м’яке покарання, ніж передбачено санкціями частин 2 і 3 ст.168 КК.
Однак такий підхід не можна визнати кардинальним вирішенням проблеми.
Останнім є відповідні зміни до чинного законодавства, які імовірніше
можуть статися лише в разі прийняття нового КК. У його варіанті,
прийнятому парламентом у першому читанні, пропонується великим розміром
хабара вважати такий, що у 200 і більше разів перевищує неоподаткований
мінімум доходів громадян, особливо великим – такий, що у 500 і більше
разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян (ст.335). В
альтернативному проекті КК, який вносили на розгляд Верховної Ради
України, великий і особливо великий розміри хабара пропонували визначати
такими ж сумами, проте в мінімальних розмірах заробітної плати.

Отже, проблема законодавчого визначення великого і особливо великого
розмірів хабара залишається актуальною й сьогодні. І знову ж таки вона
пов’язана як з пошуком критеріїв визначення вказаних розмірів хабара,
так із змістовним відображенням їх у тексті закону.

Щодо іншого аспекту цієї проблеми, то очевидним є той факт, що,
законодавчо визначаючи великий і особливо великий розміри хабара, слід
відмовитись від застосування таких одиниць виміру, як неоподаткований
мінімум доходів громадян та мінімальний розмір заробітної плати.

Запровадження зазначених одиниць виміру і збереження їх у новій редакції
глави “Посадові злочини” було вимушеними кроками, які законодавець робив
в умовах гіперінфляції і браку вітчизняної грошової одиниці, коли
“прив’язування” тих чи інших ознак кримінального закону, що потребували
грошового виміру, до конкретної грошової одиниці було фактично
неможливим. І якщо в таких умовах це рішення було цілком зрозумілим та
виправданим з огляду на прагнення забезпечити стабільність кримінального
закону, то доцільність збереження їх сьогодні у кримінальному
законодавстві, навпаки, викликає серйозні сумніви.

По-перше, і неоподаткований мінімум доходів громадян, і мінімальна
зарплата є соціально-економічними категоріями й визначаються
відповідними органами, виходячи не з потреб кримінального закону, а із
соціальних та економічних потреб. Водночас зміна цих умовних одиниць
виміру автоматично тягне за собою зміну змісту певних ознак кримінально
караних діянь. Змінюючи вказані показники на підставі
соціально-економічних обгрунтувань і переслідуючи мету підвищення
життєвого рівня громадян або врегулювання відповідних питань сфери
оподаткування, законодавець навіть не задумується над тим, що в
результаті таких змін відбувається криміналізація чи декриміналізація
певних діянь, посилення чи пом’якшення кримінальної відповідальності за
певні злочини, змінюються підстави кримінальної відповідальності та
зміст конструктивних і кваліфікуючих ознак кримінально караних діянь,
виникають чи скасовуються певні кримінально-правові наслідки. Такий стан
речей з нормотворчістю у сфері кримінального законодавства, коли
визнання чи невизнання діяння суспільно небезпечним залежить від
вирішення соціальних, економічних, політичних проблем, не пов’язаних
безпосередньо з кримінальним законом, не можна визнати нормальним.
Будь-яка зміна кримінального закону повинна бути зумовленою необхідністю
зміни саме норм цього закону, а не відбуватися у зв’язку з вирішенням
зовсім інших питань соціального життя. З цього приводу А.Ришелюк
зазначає, що “грошовий критерій, застосовуваний в кримінальному законі,
не повинен прямо пов’язуватись з якимись нормами чи інститутами інших
галузей права” [2, с.102].

По-друге, ось уже декілька років Україна має свою грошову одиницю –
гривню, яка, незважаючи на соціально-економічну кризу, зберігає відносну
стабільність на фінансовому ринку.

Таким чином, можна зробити висновок, що вказані соціально-економічні
категорії виконали свою роль у забезпеченні стабільності кримінального
закону і на сьогодні перетворились у джерело його нестабільності, а тому
їх слід вилучити із процесу визначення кримінально-правових ознак, які
потребують грошового виміру, у тому числі – великого і особливо великого
розмірів хабара. Той факт, що цього не зроблено у проекті нового КК,
викликає подив. Що ж до питання про те, які саме показники покласти в
основу визначення цих ознак, то воно може бути вирішене двома шляхами:
або взяття за основу виміру національну грошову одиницю – гривню, або ж
запровадження спеціальної одиниці виміру, яка б визначалась і
змінювалась, виходячи тільки з інтересів кримінального закону [3,
с.101-102]. Єдиною і головною перешкодою реалізації першого варіанту є
знову ж таки інфляція, рівень якої за нинішніх політико-економічних умов
прогнозувати дуже складно. Стосовно запровадження спеціальної одиниці
виміру, то проблемним є лише визначення її назви і змісту, що не має
принципового значення. А.Ришелюк, наприклад, пропонує назвати таку
одиницю мінімальним розміром штрафу, або мінімальною ставкою штрафу [4,
с.101-102].

Вирішення проблеми встановлення спеціальної грошової величини для
визначення розміру предмета хабара є важливим ще й з огляду на
реалізацію принципу зворотної дії кримінального закону. Адже, якщо
нормативно-правовим актом збільшується розмір мінімальної заробітної
плати (неоподаткованого мінімуму доходів громадян), то відповідно
збільшується також сума розміру великого і особливо великого розміру
хабара. Отже, постає питання про правову оцінку діянь, вчинених до
моменту вказаних змін, оскільки сума великого і особливо великого
розмірів до і після таких змін є різною.

У теорії кримінального права немає однозначного вирішення цього питання.
Так М.Хавронюк і С.Дячук вважають, що збільшення розміру мінімальної
заробітної плати (неоподаткованого мінімуму) “фактично зменшує ступінь
суспільної небезпеки діяння, злочинність якого залежить від такого
розміру, а отже, вказаний нормативно-правовий акт, згідно з ст.58
Конституції України, повинен мати зворотну силу” [5, с.36-41]. На нашу
думку, у такому випадку фактичного зменшення ступеню суспільної
небезпеки не відбувається. Діяння, злочинність якого обумовлювалась
грошовим виміром у попередніх розмірах мінімальної заробітної плати
(неоподаткованого мінімуму доходів громадян), що були визначені на
момент його вчинення, має таку ж саму суспільну небезпечність, що й
діяння, злочинність якого обумовлюється грошовим виміром нових
зазначених показників. Кожне з них свого часу було суспільно
небезпечним, не зважаючи на різницю, що сталася з часом у змісті ознак,
які визначаються у грошовому вимірі. Більше того, наприклад, одержання
хабара на суму 100 гривень за одних соціально-економічних умов могло
бути більш небезпечним, ніж одержання хабара на суму 1000 гривень.

Отже, в результаті зміни показників у бік їхнього збільшення фактично
може статися не пом’якшення, а посилення кримінальної відповідальності.
Це, по-перше. І, по-друге, як уже згадувалось, зміна суми мінімальної
заробітної плати і неоподаткованого мінімуму доходів громадян
зумовлюється не інтересами кримінального закону, а з огляду на зовсім
інші проблеми, не пов’язані з кримінальним правом. Змінюючи вищеназвані
показники, законодавець може навіть не здогадуватись, що прийняті ним
новели соціально-економічного чи навіть тільки політичного характеру
якимось чином вплинули на визнання того чи іншого діяння злочинним.
Цього також не можна не брати до уваги, аналізуючи ситуацію із
застосуванням принципу зворотної дії кримінального закону, оскільки
законодавець, приймаючи таке рішення, не тільки не мав за мету
пом’якшити чи скасувати відповідальність за те чи інше діяння, а навіть
навряд чи допускав, що таке може статися в результаті його рішення.

Ue

? законодавчого визначення поняття великого і особливо великого розмірів
хабара, а зумовлені помилковим розумінням законодавчого опису зазначених
ознак. Суть однієї з них полягає в тому, що в деяких випадках слідчі і
суди вважають за можливе зменшувати визначений у законі розмір великого
чи особливо великого хабара на тій підставі, що винний відповідно до
чинного законодавства користувався пільгами щодо оподаткування його
сукупного доходу.

Прикладом може послужити справа К., який, працюючи головним ветеринарним
лікарем колективного сільськогосподарського підприємства, за складання
фіктивного акту про загибель корови одержав від В. хабар у сумі 150
гривень. Органом попереднього розслідування діяння К. було
кваліфіковано, зокрема, як одержання хабара у великому розмірі за ч.2
ст.168 КК. Суд перекваліфікував дії К. з ч.2 ст.168 КК на ч.1 ст.168 КК,
вказавши у вироку, що “відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України
“Про прибутковий податок громадян” від 26 грудня 1992 року сукупний
оподаткований дохід зменшується до п’яти неоподаткованих мінімумів
доходів громадян для осіб, які постраждали внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС і віднесені до категорії 3 та 4. Неоподаткований
мінімум доходів громадян для вказаної категорії осіб становить 85
гривень. Таким чином, 150 гривень не є великим розміром хабара, оскільки
К. є потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС” [6].

Така правова оцінка є помилковою. Положення вказаного декрету, на яке
послався суд, не може бути поширене на випадок одержання К. 150 гривень,
оскільки мова йде не про правомірний дохід, а про злочинне збагачення.
Чинним законодавством України, на відміну, наприклад, від Китаю, не
передбачено оподаткування коштів, одержаних як хабар.

Суттєві складнощі у правовій оцінці вчиненого можуть виникати у
випадках, коли хабар у великому чи особливо великому розмірі складається
з екількох частин (неодноразове одержання хабара може утворювати єдиний
продовжуваний злочин, а може бути повторним одержанням хабара), або коли
хабарник одержав не всю, а лише частину обумовленого хабара.

Помилкова оцінка такого роду ситуацій на практиці трапляється досить
часто.

З метою забезпечення однакового і правильного застосування закону Пленум
Верховного Суду України у своїй постанові №12 від 7 жовтня 1994 р. (із
змінами, внесеними постановами Пленуму від 28 червня 1996 р. №7 та від

3 грудня 1997 р. №12) “Про судову практику у справах про хабарництво”
роз’яснив (п.15), що “за змістом закону не об’єднане єдиним умислом
одержання декількох хабарів, кожен з яких не перевищує в 2,5 (в 7,5)
раза неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватися
як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо
їхня загальна сума перевищує ці розміри. Ось чому послідовне одержання
одного хабара у великому, а іншого – в особливо великому розмірах
належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3
ст.168 КК.

Якщо ж умисел посадової особи при одержанні декількох хабарів був
спрямований на отримання збагачення у великих чи особливо великих
розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на
підставі так званих “такс” або у формі “поборів”, “данини”), її дії слід
кваліфікувати як одержання хабара у великому чи особливо великому
розмірі.

Якщо при умислі посадової особи на отримання хабара у великому або
особливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею було
отримано лише частину обумовленого хабара, то її дії слід кваліфікувати
як замах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

Щодо останньої ситуації, то вивчення кримінальних справ про хабарництво
показує, що, незважаючи на зазначене рекомендаційне роз’яснення вищої
судової інстанції, суди на місцях дотримуються різних поглядів з цього
приводу і по-різному оцінюють описані дії. Проведене дослідження дало
підставу виділити три позиції, на яких стоять суди, вирішуючи питання
про правову оцінку дій хабарника, який одержав не всю, а лише частину
обумовленого хабара.

Одні з них, кваліфікуючи зазначені дії винних, дотримуються позиції
Верховного Суду України, інші – вважають, що у випадку одержання
хабарником лише частини обумовленого хабара ця частина хабара
кваліфікується як закінчений склад одержання хабара, а не одержана – як
замах на одержання хабара, і, врешті-решт, ще одна частина судів
розцінює описану ситуацію як закінчене одержання хабара в розмірі, який
було обумовлено. Такий підхід щодо кваліфікації дій винного
обгрунтовується роз’ясненням, що міститься у пункті 11 вказаної
постанови Пленуму, відповідно до якого одержання хабара вважається
закінченим, коли посадова особа прийняла хоча б його частину. Проте таке
обгрунтування є помилковим, оскільки це роз’яснення стосується взагалі
іншої правової ситуації, а саме – визначення моменту закінчення такого
злочину, як одержання хабара.

Як нам видається, даючи правову оцінку діям винного, який одержав лише
частину обумовленого хабара, слід виходити із спрямованості його умислу,
а отже, визнати те, що в описаній ситуації він залишається до кінця
нереалізованим. Тобто маємо класичний приклад незакінченого злочину.
Такий же підхід необхідно застосовувати й оцінюючи передачі хабарнику
так званої “кукли”.

Підкреслимо, однак, що за певних обставин одержання хабара у великих чи
особливо великих розмірах все ж таки може бути кваліфіковано як
закінчений злочин і тому разі, коли винний одержав лише частину
обумовленого предмета хабара. Це може трапитись тоді, коли розмір
фактично одержаного предмета хабара сам по собі є великим або особливо
великим.

З розміром хабара тісно пов’язана ще одна проблема законодавчого
характеру. Йдеться про пропозицію виділити дрібне хабарництво в окремий
склад злочину і встановити за нього більш м’яке покарання, ніж
передбачене ст.168 КК. У теорії кримінального права таку пропозицію,
зокрема, висловив О. Я. Свєтлов, який пропонував передбачити в КК окрему
статтю про відповідальність за одержання посадовою особою хабара у
невеликому розмірі, дачу хабара у невеликому розмірі і посередництво у
цьому злочині. Хабаром у невеликому розмірі він пропонував визнати
хабар, сума якого (на той час) не перевищує 50крб. О.Я.Свєтлов
аргументував свою пропозицію тим, що, по-перше, закон не називає
мінімальної суми хабара, а отже, формально одержання посадовою особою 5
крб. і 5000 крб карбованців утворює один і той самий склад злочину, який
за певних обставин буде кваліфіковано за однією і тією ж частиною ст.168
КК (на той час закон не передбачав таких кваліфікуючих одержання хабара
ознак, як великий і особливо великий розміри хабара); по-друге, значна
частина засуджених за ст.168 КК одержала незаконну матеріальну
винагороду на суму, меншу ніж 50 крб. [7, с.199, 200, 242]. Приблизно
такі ж аргументи наводять й інші автори, які вважають, що одержання
хабара у дрібному (незначному) розмірі слід визнавати в законі
обставиною, яка суттєво змінює суспільну небезпеку хабарництва [8,
с.87-88].

Подібного роду пропозиції висловлювалися і під час підготовки проектів
законів України “Про боротьбу з корупцією” та “Про внесення змін і
доповнень до чинного законодавства України щодо відповідальності
посадових осіб”, які було прийнято парламентом відповідно 5 жовтня і 11
липня 1995 року. Окремі народні депутати України навіть пропонували
встановити за дрібне хабарництво адміністративну відповідальність,
передбачивши у Законі України “Про боротьбу з корупцією” положення,
відповідно до якого одержання посадовою особою незаконної винагороди на
відповідну суму (називались суми, еквівалентні 10, 30, 50 і 100 доларам
США) визнавалось корупційним діянням, за яке настає відповідальність за
цим законом.

Були й інші пропозиції щодо розмірів незаконної винагороди. Зокрема, про
визнання законним одержання посадовими особами подарунків та певної
матеріальної винагороди на незначну суму. Прихильники такого підходу
посилалися на світовий досвід і, зокрема, на досвід США, де як на
законодавчому рівні, так і правозастосовчою практикою вироблено правило,
згідно з яким державний службовець в залежності від росту інфляції може,
не побоюючись переслідувань з боку правоохоронних органів, приймати
подарунки вартістю до 5, 50 або навіть 100 доларів США [9, с.6].

Однак такі пропозиції не знайшли підтримки і залишились поза рамками
прийнятих законів. Разом з тим вони не пройшли безслідно –
опосередкованим результатом тривалих пошуків оптимального вирішення
згаданої проблеми стало народження ст.191-2 КК, якою встановлено
відповідальність за незаконне одержання працівником державної установи
чи організації, який не є посадовою особою, в будь-якому вигляді
матеріальних благ або вигод майнового характеру у значному розмірі (який
у 0,5 раза перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян) за
виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового
становища.

Як видається, викладені вище аргументи щодо запровадження у кримінальне
законодавство окремої статті про відповідальність за дрібне хабарництво
не переконують у необхідності такого кроку. Про те, що суспільна
небезпечність одержання хабара залежить від розміру предмета хабара,
можна говорити лише досить умовно. Виходячи з логіки взаємостосунків
хабародавця і хабарника, можна стверджувати, що чим більший розмір
незаконної винагороди, тим небезпечнішими можуть бути дії хабарника; що
розмір предмета хабара залежить від статусу посадового становища
хабарника і характеру вчинюваних ним за хабар дій та ін. До того ж можна
послатися на цинічний вислів – “що не можна купити за гроші, те можна
купити за великі гроші”.

Не заперечуючи в принципі доцільності диференціації відповідальності за
одержання хабара залежно від його розміру, зазначимо, що суспільна
небезпечність цього злочину визначається головно не сумою коштів, за які
вдалося підкупити посадову особу, а тим, що ця посадова особа
“продається”. Ціна “продажності” посадової особи не є адекватною ціні
шкоди, яка заподіюється суспільству, державі, конкретним фізичним і
юридичним особам у результаті підкупу посадової особи. Голова
представництва Світового банку в Україні Г.Єджейчаком, виступаючи 4
березня 1999 року на конференції “Роль парламенту в розробці та
впровадженні національної політики боротьби з корупцією” (м. Київ),
зазначив, що суспільна небезпека хабарництва не визначається розміром
хабара. Предметом хабара, зазначив Г.Єджейчак, може бути 1 млн. доларів,
а шкода від дій, вчинених хабарником за одержаний хабар, – на сотні
мільйонів доларів.

На думку О.Й.Кирпичнікова, положення закону про те, що великий і
особливо великий розміри визнаються кваліфікуючими одержання хабара
ознаками, себе не виправдовує. “Зрозуміло, –зазначає О.Й.Кирпичніков, –
коли розмір викраденого впливає на відповідальність злодія. Але
суспільна небезпека хабарництва полягає зовсім не у збагаченні
чиновника, а в порушенні принципу безоплатної діяльності державного
апарату. Цей принцип порушується однаково, незалежно від того, великий
чи дрібний хабар приймає чиновник. Потім, що є великим для одного
чиновника, може бути дрібним для іншого” [10, с.210].

Класти в основу визначення характеру суспільної небезпеки одержання
хабара його розмір можна лише за умови, коли головним об’єктом цього
злочину визнавати встановлений порядок оплати праці посадовим особам
(такий об’єкт хабара визначають, зокрема, такі вчені як О.Свєтлов,
В.Лукомський) [11, с.8]. Однак, якщо враховувати те, вчиненим злочином,
передбаченим ст.168 КК, найперше і головно шкода завдається авторитету
державного й громадського апарату, то розмір хабара не можна віднести до
обставин, які суттєво впливають на характер суспільної небезпеки цього
діяння.

Та обставина, що посадовою особою було одержано хабар у незначному
розмірі, може бути врахована під час правової оцінки скоєного або
призначення покарання винному в рамках чинного законодавства. Якщо
слідчий, прокурор чи суддя дійдуть висновку про те, що через мінімальний
розмір предмета незаконної винагороди діяння, передбачене ст.168 КК, є
малозначним, а отже, не являє собою суспільної небезпеки, вони можуть
звільнити посадову особу, яка одержала таку винагороду, від кримінальної
відповідальності на підставі ч.2 ст.7 КК. Пом’якшення покарання може
бути здійснене шляхом вибору мінімального розміру передбаченого
санкціями ст.168 КК позбавлення волі або застосування ст.44 КК.

Проаналізовані ситуації не вичерпують усіх проблем, які притаманні
досліджуваним ознакам одержання хабара. Однак, вони переконливо
свідчать, що застосовуючи ці, на перший погляд “прості”, кваліфікуючі
одержання хабара ознаки, постає чимало складних питань, вирішення яких
потребує серйозного наукового підходу та внесення відповідних змін до
кримінального закону.

Література

Аслаханов А. Квалифицированные виды взяточничества // Советская юстиция.
– 1992. – №9-10.

Ришелюк А. Кілька слів про проблему грошових величин у новому
Кримінальному кодексі України // стан кодифікаційного процесу в Україні:
системність, пріоритети, уніфікація / Тези ІІІ Всеукраїнської
конференції. –К., 1995.

Пропозиція щодо запровадження у кримінальному законі спеціальної одиниці
виміру (зокрема, для потреб визначення штрафних санкцій) вперше була
А.М.Ришелюком. (див. вказану його працю).

Ришелюк А. Вказана праця.

Хавронюк м., Дячук С. Проблемні питання застосування у кримінальному
праві принципу дії нормативно-правового акта// Предпринимательство,
хозяйство и право. – 1999. – №11.

Архів Зарічненського районнного суду Рівненської області. – Спр. №1-37
за 1998 рік.

Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наук.
думка, 1978.

Аслаханов А. А. Проблемы уголовно-правовой борьбы со взяточничеством //
Государство и право. – 1993. – №4.

Наявність у США такого досвіду підтверджують автори видання
“Ответственностьза должностные преступления в зарубежных странах.
–М.:Юрид. л-ра, 1994.

Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – С-Пб: Альфа, 1997.

Лукомський В.С. Кримінальна відповідальність за дачу хабара та
посередництво в хабарництві: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.,
1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020