Цивільне правове відношення (реферат)

Цивільне правове відношення

Загальні положення про цивільні правовідносини

Цивільно-правові відносини – це особисті немайнові та майнові відносини,
врегульовані нормами цивільного права, які складаються між майново та
організаційно відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями
суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються та
припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю
застосування засобів державного примусу.

Однак для більш повної характеристики цивільного правовідношення
необхідно:

1) встановити підстави виникнення, зміни та припинення даних
правовідносин;

2) визначити їх суб’єктивний склад;

3) виявити їх зміст та структуру;

4) показати, що є об’єктом даних правовідносин.

Підставами виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є
юридичний факт, до якого переважно належать: 1) договори та інші
правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та
інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання
майнової та моральної шкоди іншій особі; 4) акти цивільного
законодавства; 5) акти органів державної влади, органів влади АРК або
органів місцевого самоврядування; 6) рішення суду; 7) настання або
ненастання певної події; 8) інші юридичні факти (ст.11 ЦК України).
Більш детально питання юридичного факту, як підстави виникнення, зміни
та припинення цивільних правовідносин буде викладено нижче, у Главі 10
цього посібника.

Суб’єктний склад цивільних правовідносин складають особи, які беруть
участь у відповідних правовідносинах. Учасниками цивільних правовідносин
є фізичні особи та юридичні особи, а також держава Україна, АРК,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного
права (ст.2 ЦК України). Проте, кожен з вказаних суб’єктів може брати
участь у цивільних правовідносинах лише за умови їх правосуб’єктності.
Під поняттям правосуб’єктність слід розуміти соціально-правову
можливість суб’єкта бути учасником цивільних правовідносин. Складовими
частинами правосуб’єктності є правоздатність (здатність суб’єкта бути
носієм цивільних прав та обов’язків) та дієздатність (здатність суб’єкта
своїми діями набувати цивільних прав та здійснювати їх, а також
створювати для себе цивільні обов’язки та виконувати їх). Інколи в
літературі з категорії дієздатності учасників цивільних правовідносин
додатково виокремлюють деліктоздатність (здатність суб’єкта нести
цивільно-правову відповідальність за невиконання цивільного обов’язку).

Учасники в цивільному правовідношенні поділяються на уповноваженого та
зобов’язаного учасника. Проте суб’єктний склад цивільних правовідносин
може змінюватись внаслідок правонаступництва, тобто коли одна сторона
(правонаступник) передає іншій стороні (правоприємнику) свої права та
обов’язки за даним правовідношенням (універсальне), або тільки права чи
тільки обов’язки (сингулярне).

Зміст цивільного правовідношення складають суб’єктивні цивільні права та
суб’єктивні цивільні обов’язки його учасників.

Суб’єктивне цивільне право – це міра дозволеної поведінки учасника
цивільних правовідносин. Змістом суб’єктивного права є юридичні
можливості, що надані суб’єктові, які у своїй сукупності складають
повноваження. Кожне суб’єктивне цивільне право наділено, як правило,
такими основними повноваженнями:

повноваження на власні дії – можливість самостійного вчинення суб’єктом
фактичних та юридично значимих діянь. Так, наприклад, власник,
здійснюючи своє право власності може здійснювати діяння по володінню,
користуванню та розпорядженню певним майном;

повноваження вимоги – можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта
виконання покладених на нього обов’язків. Так, наприклад, покупець за
договором купівлі-продажу має право вимагати у продавця передачі йому у
власність майна, за яке він сплатив відповідну суму;

повноваження на захист – можливість самостійно чи опосередковано через
юрисдикційні органи застосувати стосовно до зобов’язаної особи заходи
державно-примусового характеру з метою усунення перепон у здійсненні
регулятивного суб’єктивного права чи відновлення його до попереднього
стану. Інколи дане повноваження в літературі розглядається як окреме
суб’єктивне цивільне право.

Суб’єктивний цивільний обов’язок – це міра необхідної поведінки учасника
цивільних правовідносин.

Виділяють два види суб’єктивних цивільних обов’язків:

активний (позитивний) обов’язок – спонукання суб’єкта до вчинення
суспільно корисних дій (наприклад, вчинити дію по передачі майна,
виконанню робіт чи наданню послуг) в інтересах уповноваженого суб’єкта,
оскільки невиконання цього обов’язку забезпечується санкцією.

пасивний (негативний) обов’язок – спонукання суб’єкта до утримання від
вчинення певних дій, якими порушуються публічні інтереси та інтереси
уповноважених осіб (наприклад, заборона заподіювати шкоду іншим особам
породжує обов’язок не вчиняти дій, якими може бути завдана шкода).

За своєю структурою зміст цивільного правовідношення може бути простим
або складним. Простим вважається зміст правовідносин, в яких одна
сторона наділена виключно суб’єктивним цивільним правом, а інша –
виключно суб’єктивним цивільним обов’язком, наприклад, дарування,
позичка тощо. Складним вважається зміст правовідносин, в яких на боці
кожної із сторін присутні як суб’єктивні цивільні права, так і
суб’єктивні цивільні обов’язки, наприклад, купівля-продаж, міна,
поставка тощо. Таких правовідносин в цивільному праві переважна
більшість.

Об’єктом цивільних правовідносин є те, на що дане правовідношення
спрямоване та вчиняє певний вплив. До об’єктів цивільних правовідносин
відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові
права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої
діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага
(ст.177 ЦК України).

Цивільні правовідносини у своїй сукупності складають певну систему і
можуть поділятись на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1) За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та
охоронні правовідносини. Регулятивні правовідносини – це правовідносини,
які призначені для опосередкування (регулювання) зв’язків нормального
торгового обороту, і виникають переважно на підставі правомірного
юридичного акту, як правило правочин. Охоронні правовідносини – це
правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів
учасників цивільного обороту, і виникають, переважно на підставі
цивільного правопорушення.

2) За характером взаємозв’язку між зобов’язаним та уповноваженим
суб’єктом виділяють абсолютні, загально регулятивні та відносні
правовідносини. Абсолютні правовідносини – це правовідносини, коли
уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів.
Структура даного виду правовідносин: на боці уповноваженої особи – один,
на боці зобов’язаної – всі, наприклад, правовідносини, що пов’язані із
правом власності. Загальнорегулятивні відносини – це правовідносини,
коли кожному суб’єкту правовідносин протистоїть кожен інший суб’єкт цих
правовідносин. Структура даного виду правовідносин: на боці
уповноваженої особи – кожен, на боці зобов’язаної – всі, наприклад,
правовідносини, що пов’язанні з особистими немайновими благами. Відносні
правовідносини – це правовідносини, в яких уповноваженій особі
протистоїть чітко визначена зобов’язана особа. Структура даного виду
правовідносин: на боці уповноваженої особи – один, на боці зобов’язаної
– один, наприклад, зобов’язальні правовідносини.

3) За об’єктом слід виділяти правовідносини майнового та немайнового
характеру. Майнові правовідносини – правовідносини, які мають своїм
об’єктом майнові блага та відображають їх належність або перехід,
наприклад, правовідносини власності. Немайнові правовідносини – це
правовідносини, які мають своїм об’єктом немайнові блага та спрямовані
на їх регулювання або захист, наприклад, правовідносини щодо регулювання
та захисту честі, гідності та репутації.

4) За способом задоволення інтересів зобов’язаної особи виділяють
речові, зобов’язальні, корпоративні та виключні правовідносини. Речові
правовідносини – це правовідносини, які фіксують статику майнового
становища суб’єктів. Зобов’язальні правовідносини – це правовідносини,
які опосередковують динаміку майнових відносин по передачі майна,
виконанню робіт, наданню послуг. Корпоративні правовідносини – це
правовідносини, які опосередковують процес управління приватним майном
корпорації з боку її членів. Виключні правовідносини – це
правовідносини, які фіксують закріплення об’єктів інтелектуальної
власності за відповідними особами, а також опосередковують динаміку
використання вказаних об’єктів.

5) За характером поведінки зобов’язаної сторони виділяють активні та
пасивні правовідносини. Активні правовідносини – це правовідносини, у
яких змістом суб’єктивного обов’язку зобов’язаного є вчинення виключно
певних дій (передача майна, виконання робіт, надання послуг). Пасивні
правовідносини – це правовідносини, у яких змістом суб’єктивного
обов’язку зобов’язаного є утримання від порушення права уповноваженої
сторони.

Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Одним з найбільш важливих учасників цивільних правовідносин є фізична
особа. Однак, дане поняття слід відмежовувати і від низки інших суміжних
понять. Так, наприклад, відмінність між поняттям “фізична особа” та
“людина” полягає в тому, що поняттям “людина” охоплюється будь-яка
біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні
правовідносини, чи ні. Натомість, “фізичною особою” може бути тільки
людина, як суб’єкт цивільних правовідносин (ст.24 ЦК України). Потрібно
відокремлювати також поняття “фізичної особи” від поняття “особи”,
оскільки останнє поняття є більш широким і включає в себе як фізичних,
так і юридичних осіб (ст.2 ЦК України). Є також відмінність між поняттям
“фізична особа” та “громадянин”, оскільки громадянин є учасником
здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка, в
порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами,
набула громадянство України (правовий зв’язок між фізичною особою і
Україною, що находить свій вияв у взаємних права та обов’язках).
Неправильним також було б і ототожнення понять “фізична особа” та
“особистість”, оскільки останнє є здебільшого поняттям
психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем
психологічного розвитку. Отже, з усього вищенаведеного та з метою
уніфікації понятійно-категоріального апарату, для визначення людини у
цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття “фізична
особа”.

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена
низкою індивідуалізуючи ознак, які виокремлюють її з-поміж інших та
персоніфікують як учасника даних правовідносин. До таких ознак слід
відносити: ім’я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний
стан, стан здоров’я тощо.

Як вже зазначалось нами, що для прийняття участі у цивільних
правовідносинах фізична особа повинна бути наділена цивільною
правосуб’єкністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні
обов’язки, визнається за усіма фізичними особами з моменту народження.
Однак, у випадках, що прямо передбачені у законі, охороняються інтереси
зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 ЦК України). Так,
наприклад, майновий інтерес зачатої але ненародженої дитини охороняється
шляхом закріплення за нею можливості у випадку живонародженості бути
визнаною суб’єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що
прямо встановлені законом, здатність мати окремі цивільні права та
обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного
віку. Так, наприклад, особа має право бути донором крові, її
компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та
репродуктивних клітин лише з досягненням її повноліття (ст.290 ЦК
України). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її
смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних
прав та обов’язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов’язковою, загальною передумовою виникнення та
здійснення суб’єктивних цивільних прав та виконання цивільних
обов’язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є
суб’єктивним цивільним правом. Однак від інших суб’єктивних цивільних
прав вона відрізняється:

1) специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати
будь-які законні цивільні права та обов’язки. Тобто правоздатність є
лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність
особа може набути відповідних суб’єктивних цивільних прав та обов’язків;

2) специфічним обсягом, який полягає у тому, що усі фізичні особи є
рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Перелік цивільних
прав та обов’язків, які може мати фізична особа є доволі широким, куди
включаються усі особисті немайнові та майнові права і обов’язки, що
встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте в окремих
випадках вона може бути обмежена законом. Обмеження цивільної
правоздатності іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом
Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу
місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, є незаконним
(ст.27 ЦК України);

3) специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити кожній
фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та
обов’язків, використовуючи які вона в змозі задовольнити свої інтереси
та досягти мети;

4) наявністю тісного зв’язку правоздатності з особою її носія, оскільки
закон не допускає її відчуження чи передачі іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями
набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також
здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки,
самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх
невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює
значення своїх дій та може керувати ними (ч.1 ст.30 ЦК України).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є
суб’єктивним цивільним правом, яке знаходиться в тісному зв’язку з
особою носія. Зміст цього суб’єктивного цивільного права фізичних осіб
включає в себе такі повноваження:

1) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав та
створювати для себе цивільні обов’язки;

2) здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати
обов’язки;

3) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов’язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і
може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених
законом.

На відміну від правоздатності, яка в рівній мірі визнається за всіма
фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Законом
виділяються декілька різновидів дієздатності: 1) повна дієздатність; 2)
дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх); 3)
дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями
набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних права
та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов’язки, тобто
реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна
дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у випадку, коли повна дієздатність фізичної особи
виникає у неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків
відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч.1 ст.34 ЦК
України);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При
цьому, у разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття,
а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з
протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна
дієздатність зберігається (ч.2 ст.34 ЦК України).

Надання має місце у випадку, коли виникнення повної дієздатності
фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному
порядку. Так, повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися
підприємницькою діяльністю. В цьому випадку повна дієздатність надається
з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу
опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою
батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої
згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. У
разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою
підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність
зберігається.

Цивільна дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років
(неповнолітніх) характеризується як неповна. Обсяг дієздатності
неповнолітніх визначається ст.32 ЦК України та є достатньо широким,
однак не таким, як це має місце при повній цивільній дієздатності.
Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або
самостійно (у випадках, що передбачені законом) або за згодою батьків
(усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі вчиняти такі дії:

1) вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається
дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи,
відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується
предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності,
що охороняються законом;

3) розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

4) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено
законом або установчими документами юридичної особи;

5) укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися
вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі
здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При
цьому, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення
неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого
майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від
будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків
(усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути
здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж стосується такої складової, як деліктоздатність, то за загальним
правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за
невиконання обов’язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання
неповнолітньою особою шкоди, або невиконання договору, укладеного
неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника,
додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або
піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для
відшкодування збитків (ст.ст.33, 1179 ЦК України).

Цивільна дієздатність фізичних осіб до 14 років (малолітніх)
характеризується як часткова. Переважну більшість її прав здійснюють її
батьки (усиновлівачі) чи опікун, які є її законними представниками та
діють від її імені в її інтересі. Однак, в ст.31 ЦК України визначається
низка прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно. До таких
прав відносять:

1) вчинення дрібних побутових правочинів;

2) здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до
осіб, які визнаються неделіктоздатниим, тобто такими, що не несуть
відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку
відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів)
або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює
виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначенні чинним
законодавством (ст.1178 ЦК України).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізична особа
може бути обмежена у цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та
в якому порядку їй може бути зменшений обсяг здатності своїми діями
набувати і здійснювати цивільні права та створювати і виконувати
цивільні обов’язки. При цьому можливе обмеження як неповної дієздатності
так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної дієздатності неповнолітніх можливе лише за
наявності достатніх підстав, наприклад, вчинення дій, що свідчать про
нездатність неповнолітнього самостійно і вільно розпоряджатись своїм
заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження
встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття
неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково
скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, коли
обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення відпали
(ч.5 ст.32 ЦК України). В цьому випадку, особа знову набуває неповної
(часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної дієздатності допускається у випадку, коли
фізична особа, яка набула повної дієздатності:

а) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність
усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними
речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб,
яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне
становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є суттєвим
вторгненням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за
рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається
обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч.4
ст.36 ЦК України).

Правовими наслідками обмеження повної дієздатності фізичної особи є
встановленням судом над нею піклування. Тобто, усі правочини щодо
розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних
побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за
згодою піклувальника. Окрім цього, одержання заробітку, пенсії,
стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у цивільній дієздатності,
та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Однак обмеження
цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на обмеження її
деліктоздатності.

Коли підстави для обмеження повної дієздатності фізичної особи відпали,
наприклад, особа перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами тощо, то суд поновлює повну цивільну
дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи вона може за
певних обставин бути визнана недієздатною. Недієздатність фізичної особи
– нездатність фізичної особи власними діями набувати цивільних прав і
виконувати цивільні обов’язки.

Підставою визнання фізичної особи недієздатною є хронічний, стійкий
психічний розлад здоров’я, в наслідок якого вона не здатна усвідомлювати
значення своїх дій або керувати ними (ст.39 ЦК України). І лише за
наявності цих підстав, суд може за заявою заінтересованих осіб, винести
рішення про визнання особи недієздатною. За загальним правилом, фізична
особа визнається недієздатною з моменту набуття рішенням суду законної
сили. Однак у випадках, якщо від часу виникнення недієздатності залежить
визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, момент визнання
фізичної особи недієздатною може встановлюватись судом з урахуванням
висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний
стан особи (ст.40 ЦК України).

Наслідками визнання фізичної особи недієздатною є встановлення над
особою опіки, тобто абсолютно весь спектр можливих цивільних прав
(обов’язків) фізичної особи здійснюється (виконується) опікунами, в тому
числі і обов’язки по відповідальності.

У разі, коли підстави для визнання особи недієздатною відпали,
наприклад, видужання або значного поліпшення її психічного стану,
внаслідок чого у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх
дій і керувати ними, суд, за позовом опікуна, органу опіки та
піклування, поновлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку над
нею.

Важливу роль для забезпечення рівності у можливості набуття та
здійснення цивільних прав фізичної особи та створення і виконання її
цивільних обов’язків відіграє інститут опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені
батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані
недієздатними (ст.58 ЦК України).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені
батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність
яких обмежена (ст.59 ЦК України).

Першим етапом є встановлення опіки чи піклування. Опіка чи піклування
встановлюється судом або органом опіки та піклування. Судом
встановлюється опіка або піклування у випадках:

1) визнання фізичної особи недієздатною;

2) обмеження фізичної особи у цивільній дієздатності;

3) коли малолітній чи неповнолітній позбавлений батьківського
піклування.

В решті випадків опіка чи піклування над фізичною особою встановлюється
органами опіки та піклування.

Наступним етапом є призначення опікунів чи піклувальників. Призначення
опікуна або піклувальника, за їх згодою, здійснює орган опіки та
піклування.

Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають
у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих
стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи
піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при
призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання
підопічного (ст.64 ЦК України). При цьому, опікуном або піклувальником
не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка
потребує опіки або піклування.

Особа, яка призначена опікуном зобов’язана дбати про підопічного, про
створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та
лікуванням, вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів
підопічного. А у випадку, коли підопічним є малолітня особа, то ще й
дбати про її виховання, навчання та розвиток.

В той же час, опікун наділений правами:

1) вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без
законної підстави;

2) вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім
договорів:

а) за якими контрагентами є сам опікун, його дружина, чоловік та близькі
родичі, наприклад, батьки, діти, брати, сестри (за винятком передання
майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне
користування за договором позички),

б) дарування від імені підопічного;

в) поруки від імені підопічного.

При цьому, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
а) відмовитися від майнових прав підопічного; б) видавати письмові
зобов’язання від імені підопічного; в) укладати договори, які підлягають
нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі
договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; г) укладати
договори щодо іншого цінного майна;

3) дбати про збереження та використання майна підопічного в його
інтересах. При цьому, якщо підопічним є малолітня особа, яка може
самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи
управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно
здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за
рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

Піклувальник наділений у відношенні до підопічного наступними
обов’язками:

1) вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

2) стосовно неповнолітньої особи — дбати про створення для неї
необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток;

3) стосовно фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена — дбати
про її лікування, створення необхідних побутових умов;

Окрім цього, для виконання своїх обов’язків піклувальник має право
давати дозвіл на вчинення правочинів, що їх не мають право вчиняти
підопічні без відповідного погодження. Однак, піклувальник не може
давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною
(своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна
підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне
користування на підставі договору позички.

Окрім цього, піклувальник має право дати згоду на вчинення окремих
правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування, якщо вони: 1)
стосуються відмови від майнових прав підопічного; 2) стосуються видання
письмових зобов’язань від імені підопічного; 3) підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо
поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) стосуються іншого
цінного майна.

Особа, яка призначена опікуном чи піклувальником може бути звільнена від
виконанням нею своїх повноважень, у таких випадках:

1) за заявою опікуна чи піклувальника;

2) за заявою особи, над якою встановлено піклування;

3) за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх
обов’язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу,
закладу охорони здоров’я або закладу соціального захисту.

Від звільнення опікуна чи піклувальника, слід відмежовувати припинення
опіки та піклування. При звільненні опікуна чи піклувальника,
правовідносини з опіки та піклування не припиняються, лише відбувається
призначення на місце опікуна чи піклувальника іншої особи, що буде
виконувати вказані повноваження. При припиненні ж опіки та піклування не
лише припиняються повноваження відповідних осіб, але й припиняються і
відповідні відносини.

З огляду на це опіка припиняється у випадках:

1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

2) досягнення підопічним 14 років;

3) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана
недієздатною.

В свою чергу, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна
дієздатність якої була обмежена.

Від опіки та піклування слід відмежовувати інститут помічника та
патронатного вихователя.

Так, помічник може бути обраний дієздатною фізичною особа, яка за станом
здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати
обов’язки (ст.78 ЦК України). Помічником може бути дієздатна фізична
особа.

Помічник, відповідно до чинного законодавства, має право на:

1) одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової
кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги;

2) вчинення дрібних побутових правочинів в інтересах особи, яка потребує
допомоги, відповідно до наданих йому повноважень;

3) представляти особу в органах державної влади, органах влади АРК,
органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких
пов’язана з обслуговуванням населення;

4) представляти фізичну особу в суді на підставі окремої довіреності;

5) отримувати від фізичної особи плату за виконання повноважень
помічника, якщо інше непередбачено домовленістю між ними.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала
допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

В свою чергу, патронатне виховання передбачає передачу дитини, яка є
сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на
виховання у сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення
дитиною повноліття, за плату (ст.252 СК України). При призначенні
патронатного вихователя враховується згода дитини, якщо вона досягла
такого віку, що може її висловити. Рішення про патронатне виховання
приймається органом опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов’язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без
спеціальних на те повноважень.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір
якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатне виховання припиняється у випадках:

1) відмови від договору патронату вихователя;

2) відмови від договору патронату дитини, яка досягла 14 років;

3) розірвання договору патронату за згодою сторін;

4) розірвання договору патронату за рішенням суду в разі невиконання
вихователем своїх обов’язків або якщо між ним та дитиною склалися
стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором.

Важливу роль для визначення правового статусу фізичної особи відіграє
місце її проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий
будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому
(гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому
фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК
України).

Цивільно-правове значення місця проживання полягає в тому, що:

1) за місцем проживання особи вирішується питання про місце виконання
зобов’язань;

2) за останнім місцем постійного проживання особи відкривається її
спадщина;

3) за місцем проживання особи вирішується питання про постановку особи
на облік для покращення житлових умов;

4) за місцем проживання особи відсилаються усі офіційні виклики та
повідомлення тощо.

Законодавець у ст.33 Конституції України гарантує кожному право на
вільний вибір місця проживання. Так, фізична особа, яка досягла 14
років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які
встановлюються законом.

В законодавстві також встановлюється і легальне місце проживання
фізичних осіб, до я кого слід відносити:

1) місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, яке
визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з
них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального
закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає;

2) місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, що
визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з
них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального
закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає;

3) місце проживання недієздатної особи, яке визначається місцем
проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка
виконує щодо неї функції опікуна.

Тривала відсутність фізичної особи у місці свого постійного проживання
не може бути байдужою в правовому розумінні. І тому, для усунення
юридичної невизначеності, яка можуть породжуватись у зв’язку з цим,
вводяться специфічні правові статуси для такої фізичної особи – визнання
фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи
померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою означає засвідчення в
судовому порядку факту тривалої відсутності фізичної особи в місці його
проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування.

Підставою визнання фізичної особи безвісно відсутньою є відсутність у
місці її постійного проживання будь-яких відомостей про місце її
перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх
відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності
вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі
відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня
наступного року.

Особа вважається безвісно відсутньою після вступу у законну силу рішення
суду про це. До цього, фізична особа вважається такою, місце перебування
якої є невідомим.

Цивільно-правовим наслідком визнання фізичної особи безвісно відсутньою
є опис належного їй майна та встановлення над ним опіки. За рахунок
цього майна опікун приймає виконання цивільних обов’язків на користь
безвісно відсутньої фізичної особи, погашає за рахунок її майна борги,
управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна
утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати. Окрім
цього, можуть наступати і інші правові наслідки, наприклад, припинення
представництва за довіреністю (п.6 ч.1 ст.248 ЦК України), можливість
розірвати шлюб за заявою іншого з подружжя (ст.107 СК України) тощо.

Однак, рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може
бути скасоване у випадках:

1) якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася;

2) якщо одержано відомості про місце перебування фізичної особи, яка
була визнана безвісно відсутньою.

Правовим наслідком такого рішення суду є припинення опіки над майном
(ч.5 ст. 44 ЦК України), поновлення шлюбу (ст.118 СК України) тощо.

Проте визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну
невизначеність, оскільки особа продовжує бути суб’єктом великої
кількості правовідносин. І тому, у випадку тривалої відсутності фізичної
особи в місці свого проживання, що поєднано з неможливістю встановити
місце її перебування слід ставити питання про оголошення її померлою.

Підставою оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її
постійного проживання в продовж певного строку відомостей про місце її
перебування. Даний строк складає:

а) 3 роки – загальне правило;

б) 6 місяців – за умови, що фізична особа пропала безвісти за обставин,
що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від
певного нещасного випадку;

в) 2 роки від дня закінчення воєнних дій – за умови, що фізична особа,
пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями. Однак з урахуванням
конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і
до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили
рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин,
що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від
певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути
оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Правовими наслідками оголошення судом фізичної особи померлою є:

1) припинення або ж перехід до спадкоємців усіх прав та обов’язків
фізичної особи, що оголошена померлою. Проте, спадкоємці фізичної особи,
яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати протягом 5
років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям
спадщини;

2) припинення шлюбу та інші наслідки, які настають у разі смерті.

Особливо слід відмітити, що судом встановлюється не сам факт смерті, а
лише його презумпція. І тому, коли фізична особа, яка була оголошена
померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її
перебування, суд за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи
скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Правові наслідки появи фізичної особи, що була оголошена померлою:

1) поновлюється правовий статус особи;

2) повертається майно, що збереглося та безвідплатно перейшло до інших
осіб після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна,
придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на
пред’явника;

3) повертається майно, яке відплатно перейшло до інших осіб після
оголошення, у випадку, якщо буде встановлено, що даний набувач є
недобросовісний, тобто на момент набуття майна знав, що фізична особа,
яка оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в
натурі, відшкодовується вартість цього майна.

4) якщо майно перейшло до територіальної громади і було реалізоване нею,
то фізичній особі повертається сума, одержана від реалізації майна.

Права, які були припинені у зв’язку з цим, не можуть бути відновленні.

Велику роль у визначенні правового статусу фізичної особи відіграють
акти цивільного стану. Актами цивільного стану є події та дії, які
нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють,
доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та
обов’язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її
походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата,
досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності,
обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб,
розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.
Окремі акти цивільного стану підлягають державній реєстрації. До таких
державно зареєстрованих актів відносять народження фізичної особи та її
походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Одним із особливих прав фізичної особи є її право на зайняття
підприємницькою діяльністю. Так, зокрема визначено, що фізична особа з
повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності,
яку не заборонено законом (ч.1 ст.50 ЦК України). І тому для фізичних
осіб, які виявили бажання займатись підприємницькою діяльністю вводиться
специфічний правовий статус – фізична особа – підприємець.

При цьому, фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність
лише за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому ЗУ “Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

Специфічність правового статусу фізичної особи – підприємця полягає в
тому, що до її підприємницької діяльності застосовуються
нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті
відносин.

Що стосується відповідальності фізичної особи – підприємця, то за
зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю вона відповідає
усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути
звернено стягнення. Якщо ж фізична особа, неспроможна задовольнити
вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької
діяльності, то вона може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому
ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом”.

Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути не лише фізичні особи,
але й юридичні особи, тобто організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку (ст.80 ЦК України).

Однак, для того, щоб певна організація була визнана як юридична особа,
то вона повинна бути наділена наступними ознаками:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну
структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних
взаємозв’язків членів юридичної особи та їх структурною і функціонально
диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо).
Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих
документах організації.

2) реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридична особа
повинна бути легалізованою державою, шляхом засвідчення факту її
створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі
ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –
підприємців”. Дані державної реєстрації включаються до єдиного
державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

3) наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична
особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником
цивільних правовідносин.

4) майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в
наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути
відокремлене як від майна колективу, так і від майна держави, АРК,
територіальної громади і інших юридичних осіб, в тому числі і
вищестоящих. Дане майно може перебувати у особи як на праві власності
так і на інших речових правах.

5) самостійна майнова відповідальність за зобов’язаннями, тобто юридична
особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов’язаннями усім
своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не
відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не
відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків,
встановлених установчими документами та законом.

6) виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від
власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в цивільному обігу
та в судах від свого імені. При цьому, найменування юридичної особи
повинно містити в собі інформацію про її організаційно-правову форму
(АТ, ТзОВ тощо) та характер діяльності. Крім повного найменування
юридична особа може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є
підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове)
найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих
документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не
має права використовувати найменування іншої юридичної особи (ст.90 ЦК
України).

Як і будь який учасник цивільного обороту, юридична особа повинна бути
наділена правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи носить загальний (універсальний)
характер, тобто вона здатна мати такий самий обсяг цивільної
правоздатності, що й фізична особа, крім тих прав, які за своєю природою
можуть належати лише людині, наприклад, право на життя, здоров’я, честь,
гідність тощо. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких
встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання
нею спеціального дозволу (ліцензії). Інколи за рішенням суду обсяг
цивільної правоздатності юридичної особи може бути обмежено. По строку,
цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і
припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її
припинення (ст.91 ЦК України).

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у
неї цивільної правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи
здійснюється або через систему органів юридичної особи, або, у випадках,
встановлених законом, через своїх учасників. Орган або особа, яка
відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає
від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи,
добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст.92 ЦК
України). Що ж стосується цивільної деліктоздатності юридичної особи, то
слід зазначити, що юридична особа самостійно відповідає за своїми
зобов’язаннями усім належним їй майном, тобто учасник (засновник)
юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а
юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника),
крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак, переважно, юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе
цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону та
установчого документа, формують та виражають зовні волю юридичної особи
як самостійного суб’єкта права. Органи юридичної особи можуть бути
одноособовими (директор, президент, генеральний директор тощо) та
колегіальними (правління, спостережна рада, загальні збори тощо).
Одноособові органи або призначаються засновниками, або обираюся
учасниками чи створеним ними колективним органом. Колективні органи або
обираються всіма учасниками, або складаються з них. Органи створюються з
метою формування волі юридичної особи та її вираження зовні, по
відношенню до всіх третіх осіб. Склад та компетенція органів
визначається в законодавстві чи в установчих документах.

Важливу роль для участі юридичної особи у цивільних правовідносинах
відіграє її місце знаходження, яке визначається місцем її державної
реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження
юридичної особи вказується в її установчих документах (ст.93 ЦК
України).

Інколи юридичні особи потребують здійснення певної діяльності і за
межами свого місця знаходження. З цією метою вони створюю такі
відособлені підрозділи, як представництво та філія.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що
розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і
захист інтересів юридичної особи.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза
її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном
юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею
положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною
особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Юридична особа як учасник цивільних правовідносин має певний період
“життя”, який визначається моментами її створення та припинення.

Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.
Моментом створення юридичної особи є день її державної реєстрації.
Першим етапом створення юридичної особи є розробка її учасниками
(засновниками) установчих документів, які викладаються письмово і
підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не
встановлений інший порядок їх затвердження. Другим етапом створення
юридичної особи є державна реєстрація юридичної особи, яка здійснюється
на підставі ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб
– підприємців”. Порушення встановленого законом порядку створення
юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є
єдиною підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи.
Після проведення державної реєстрації її дані включаються до єдиного
державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного
державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму
юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління,
філії та представництва, мету установи, а також інші відомості,
встановлені законом.

Діяльність юридичної особи може бути припинена в результаті
реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідації
юридичної особи.

Для припинення юридичної особи передбачена чітка процедура. Першим
етапом є прийняття рішення про припинення. Дане рішення можуть приймати
учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про
припинення юридичної особи. Після цього, вказані особи зобов’язані
негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну
реєстрацію, з метою внесення до єдиного державного реєстру відомості про
те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Другим етапом є
призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює
державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційну
комісію, ліквідатора тощо) та встановлення порядку і строків припинення
юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять
повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає
в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, поміщає в друкованих
засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну
реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення
юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до
неї, який не може становити менше 2 місяців з дня публікації
повідомлення про припинення юридичної особи. Третім етапом є внесення до
єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме
з цього моменту юридична особа є такою, що припинилася.

Реорганізація юридичної особи – це спосіб її припинення, при якому
припиняє існування одна юридична особа, проте її права та обов’язки не
припиняються, а переходять до інших юридичних осіб в порядку
правонаступництва. Реорганізація юридичної особи здійснюється в таких
формах (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення). Злиття має
місце, коли дві або більше юридичних особи об’єднуються в одну нову і
при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце, коли одна
юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існування далі.
Поділ має місце, коли на базі однієї юридичної особи виникає дві або
більше і при цьому перша припиняє свої існування. При перетворенні на
базі однієї юридичної особи створюється інша, яка має другий профіль
діяльності, структуру, цілі проте переймає усі пасиви та активи свого
попередника. Однак, лише у випадку реорганізації шляхом виділення, яке
відбувається шляхом відокремлення зі складу однієї юридичної особи
іншої, жодна з юридичних осіб не припиняє своє існування, і лише в цьому
випадку реорганізація не є способом припинення юридичної особи.

При припиненні юридичної особи шляхом реорганізації кредитор юридичної
особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або
дострокового виконання зобов’язання. Після закінчення строку для
пред’явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог
комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі
злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі
поділу), які затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який
прийняв рішення про її припинення та мають містити положення про
правонаступництво щодо всіх зобов’язань юридичної особи, що припиняється
(ст.107 ЦК України).

Ліквідація – є способом припинення юридичної особи при відсутності
правонаступників. Ліквідація може проводитись добровільно або примусово.
Добровільна ліквідація можлива за рішенням учасників або органу
юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у
випадку, коли збіг строк існування юридичної особи, досягнення мети
задля якої вона створювалась тощо. Примусова ліквідація здійснюється за
рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації
юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна
усунути, а також в інших випадках, встановлених законом (ст.110 ЦК
України). Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників
або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про
ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов’язки щодо
проведення ліквідації юридичної особи. Ліквідаційна комісія після
закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний
ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної
особи, що ліквідується, перелік пред’явлених кредиторами вимог, а також
про результати їх розгляду. Виплата грошових сум кредиторам юридичної
особи, що ліквідується, провадиться відповідно до ст.112 ЦК України у
наступному порядку:

а) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги
кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

б) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з
трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання
результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

в) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів
(обов’язкових платежів);

г) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

При цьому необхідно відмітити, що вимоги однієї черги задовольняються
пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Також слід зауважити, що незалежно від фактичного погашення, юридично
вважаються погашеними наступні вимоги:

а) вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо
кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або
часткову відмову у визнанні його вимоги не звернувся до суду з позовом;

б) вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено;

в) вимоги, які задоволені через відсутність майна юридичної особи, що
ліквідується.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів
для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж
майна юридичної особи. Після завершення розрахунків з кредиторами
ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про
ліквідацію юридичної особи. Майно юридичної особи, що залишилося після
задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не
встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Певною особливістю наділений порядок ліквідації юридичної особи у
випадку визнання її банкрутом. При цьому, особливість полягає,
насамперед, у підставі припинення юридичної особи, яка полягає в тому,
що судом встановлено, що вартість майна юридичної особи є недостатньою
для задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, до процедури ліквідації
застосовується окремий порядок, що встановлений ЗУ “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Однак усі передбачені вище загальні засади створення, діяльності та
припинення юридичних осіб мають певні особливості, залежно від видів
юридичних осіб. Чинне цивільне законодавство передбачає найбільш
загальним поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та
юридичних осіб публічного права.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента
України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування, в порядку, що встановлюються Конституцією України та
законом. Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для
здійснення спеціальних публічних функцій не обумовлених їх участю у
цивільному обороті (міністерства і відомства тощо). Однак, це не
означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот.

Юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приватних осіб
на підставі установчих документів з метою участі в цивільних
правовідносинах. Юридичні особи приватного права створюються в
організаційно-правових формах товариств, установ чи інших формах,
встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників),
які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено
і однією особою, якщо інше не встановлено законом.

За загальним правилом, установчим документом товариства є затверджений
учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство,
створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією
особою. Законодавець виставляє загальні вимоги до змісту установчих
документів товариства. Так, у статуті товариства вказуються найменування
юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління
товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок
вступу до товариства та виходу з нього. Натомість, у засновницькому
договорі товариства визначаються зобов’язання учасників створити
товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови
передання товариству майна учасників. Додаткові вимоги щодо змісту
статуту чи засновницького договору окремих видів товариств
встановлюються ЦК України або іншим законом.

Доволі важливим аспектом при діяльності товариства є управління ним. За
загальним правилом управління товариством здійснюють загальні збори його
учасників і виконавчий орган. Загальні збори учасників товариства мають
право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі
і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого
органу. Рішення загальних зборів, як правило, приймаються простою
більшістю від числа присутніх учасників, окрім рішення про:

внесення змін до статуту товариства;

відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше % майна
товариства;

ліквідацію товариства.

Вказані рішення приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів.

Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах
товариства. Правом на дострокове скликання загальних зборів наділені
учасники товариства, що володіють не менш як 10% голосів.

Окрім загальних зборів органом управління товариства є і виконавчий
орган товариства, наприклад, правління, дирекція тощо. Виконавчий орган
товариства створюється за рішенням загальних зборів, які також
встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може
складатися з однієї або кількох осіб.

U

P e 4

z

U

&

F

d?gdr;O

x

AE

|

?

оряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність,
якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті,
для якої вони були створені, та сприяє її досягненню, тобто по
відношенню до них законодавець вводить спеціальну правосуб’єктність.
Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств
встановлюються законом.

Господарські товариства є першим різновидом господарських товариств.
Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений)
капітал якої поділений на частки між учасниками. Особливістю є додаткова
регламентація діяльності господарських товариств ЗУ “Про господарські
товариства”.

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична
особа, якщо інше не встановлене законом.

Майнову самостійність господарського товариства забезпечує його
власність, до якої належить:

1) майно, передане йому учасниками товариства у власність як вклад до
статутного (складеного) капіталу. При цьому, вкладом до статутного
(складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні
папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають
грошову оцінку;

2) продукція, вироблена товариством у результаті господарської
діяльності;

3) одержані доходи;

4) інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом.

Між господарським товариством та його учасником виникають певні
відносини, зміст яких складають відповідні права та обов’язки. Так,
учасник господарського товариства наділений у відношенні до
господарського товариства такими основними правами:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в
установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його
частину (дивіденди);

3) вийти у встановленому порядку з товариства;

4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі
товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у
порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку,
встановленому установчим документом.

В свою чергу, учасник господарського товариства зобов’язаний:

1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення
загальних зборів;

2) виконувати свої зобов’язання перед товариством, у тому числі ті, що
пов’язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у
розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про
діяльність товариства.

Даний перелік прав та обов’язків не є вичерпним і законом чи установчим
документом товариства можуть бути встановлені додаткові права та
обов’язки учасника господарського товариства.

Як вже зазначалось, що господарське товариство може бути створене у
формі повного товариства, командитного товариства, товариства з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. І
тому усі особливості даних товариств розглянуті у поданій таблиці.

Таблиця 7.1.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ РІЗНИХ ФОРМ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРСИТВ

ПТ КТ ТзОВ ТзДВ АТ

Поняття Товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними
договору здійснюють підприємницьку діяльність від його імені і солідарно
несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями
усім майном, що їм належить. Товариство в якому разом з учасниками, які
здійснюють від імені КТ підприємницьку діяльність і солідарно
відповідають за його зобов’язаннями усім своїм майном (повними
учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик
збитків, пов’язаних із діяльністю КТ, в межах сум зроблених ними вкладів
та не беруть участі в діяльності товариства. Товариство, засноване одним
або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на
частки, розмір яких встановлюється статутом. Товариство, засноване
однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на
частки, розмір яких визначений статутом. Товариство, статутний капітал
якого поділений на певне число акцій.

Вимоги щодо засновників Не може бути створене однією особою. Не може
бути створене однією особою. Може бути створене і однією особою. Може
бути створене і однією особою. Може бути створене і однією особою.

Обмеження щодо участі Тільки в одному ПТ. Тільки в одному КТ. Не може
мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є
одна особа. Особа може бути учасником лише одного ТзОВ, яке має одного
учасника. Не може мати єдиним учасником інше господарське товариство,
учасником якого є одна особа. Особа може бути учасником лише одного
ТзДВ, яке має одного учасника. Не може мати єдиним учасником інше
підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Вимоги до найменування Має містити імена (найменування) всіх його
учасників, слова «повне товариство» або містити ім’я (найменування)
одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова
«повне товариство». Має містити імена (найменування) всіх повних
учасників, слова «командитне товариство» або містити ім’я (найменування)
хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також
слова «командитне товариство». Має містити найменування товариства, а
також слова «товариство з обмеженою відповідальністю. Має містити
найменування товариства, а також слова «товариство з додатковою
відповідальністю». Має містити його найменування і зазначення того, що
товариство є акціонерним.

Установчий документ Засновницький договір, в якому крім загальних
положень зазначаються відомості про: розмір та склад складеного капіталу
ПТ; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному
капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. Засновницький
договір, в якому крім загальних положень зазначаються відомості про:
розмір та склад складеного капіталу КТ; розмір та порядок зміни часток
кожного з учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів
вкладників. Якщо КТ створюється одним повним учасником, то установчим
документом є одноособова заява (меморандум). Статут, який крім загальних
відомостей, має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з
визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів
управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування
резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному
фонді. Статут, який крім загальних відомостей, має містити відомості
про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника;
склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень;
розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання
(переходу) часток у статутному фонді. Статут, який крім загальних
відомостей, має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови
про категорії акцій, що випускаються АТ та їхню номінальну вартість і
кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління АТ
та про порядок ухвалення ними рішень.

Хто здійснює управління господарським товариством Здійснюється за
спільною згодою всіх учасників. Здійснюється повними учасниками.
Здійснюється вищим органом ТзОВ — загальними зборами його учасників та
виконавчим органом, який здійснює поточне керівництво його діяльністю і
є підзвітним загальним зборам. Здійснюється вищим органом — загальними
зборами та виконавчим органом, який здійснює поточне керівництво його
діяльністю і є підзвітним загальним зборам. Здійснюється вищим органом
АТ, яким є загальні збори акціонерів та виконавчим органом

(правлінням) — яке здійснює керівництво його поточною діяльністю.

Хто веде справи товариства Кожний учасник, якщо засновницьким договором
не визначено, що учасники ведуть справи спільно або, що ведення справ
доручено окремим учасникам. Справи ведуться повними учасниками або на
підставі виданої довіреності вкладниками. Виконавчий орган товариства.
Виконавчий орган товариства. Виконавчий орган товариства.

Розподіл прибутку та збитків Розподіляються між його учасниками
пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі. Розподіляються між
його учасниками та вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному
капіталі. Розподіляються між його учасниками в межах вартості своїх
вкладів. Розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток.
Розподіляються у межах акцій, що їм належать.

Відповідальність учасників У разі недостатності у ПТ майна для
задоволення вимог кредиторів його учасники солідарно відповідають за
зобов’язаннями ПТ усім своїм майном. Учасник ПТ, який сплатив повністю
борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою до інших
учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм
часткам у складеному капіталі ПТ. Разом з повними учасниками, які
солідарно відповідають за зобов’язаннями КТ усім своїм майном, вкладники
відповідають в межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в
діяльності товариства. Учасники ТзОВ не відповідають за його
зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю ТзОВ, у
межах вартості внесених ними вкладів. Учасники ТзДВ несуть субсидіарну
відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном в однаковому для
всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який
встановлюється статутом ТзДВ. У разі визнання банкрутом одного з
учасників його відповідальність за зобов’язаннями ТзДВ розподіляється
між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному
капіталі ТзДВ. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями АТ і несуть
ризик збитків, пов’язаних з діяльністю АТ, в межах вартості акцій, що їм
належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках,
встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями АТ у межах
неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Особливості виходу з товариства Учасник може в будь-який момент вийти з
ПТ, заявивши про це не пізніше ніж за 3 місяці до фактичного виходу із
товариства. Достроковий вихід з ПТ, що засноване на певний строк,
допускається лише з поважних причин. Учасник після закінчення
фінансового року може вийти з КТ та одержати свій вклад в порядку,
встановленому засновницьким договором (меморандумом). Учасник має право
вийти з ТзОВ, повідомивши його про свій вихід не пізніше ніж за 3 місяці
до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник має право
вийти з ТзДВ, повідомивши його про свій вихід не пізніше ніж за 3 місяці
до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник має право
вийти з АТ, повідомивши його про свій вихід у строк встановлений
статутом.

Права учасника при припиненні його участі у товаристві Вимагати виплати
вартості частини майна ПТ, пропорційно частці цього учасника у
складеному капіталі ПТ, якщо інше не встановлено засновницьким
договором. Учасник ПТ має право за згодою інших його учасників передати
свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові
товариства або третій особі. Учасникові, що вийшов, якого виключено або
який вибув з товариства виплачується вартість частини майна товариства,
пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі КТ. Учасник може
передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику
або третій особі, повідомивши про це КТ. Учасник, який виходить із ТзОВ,
має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у
статутному капіталі ТзОВ.

За домовленістю між учасником та ТзОВ виплата вартості частини майна
ТзОВ може бути замінена переданням майна в натурі.

Учасник ТзОВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її
частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього ТзОВ.
Учасник, який виходить з ТзДВ має право одержати вартість частини майна,
пропорційну його частці у статутному капіталі ТзДВ.

За домовленістю між учасником та ТзДВ виплата вартості частини майна
товариства може бути замінена переданням майна в натурі.

Учасник ТзДВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її
частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього
товариства. Учасник може відчужити свої акції іншим акціонерам або
третім особам.

Ще одним різновидом господарського товариства є виробничий кооператив.
Під виробничим кооперативом розуміють добровільне об’єднання громадян на
засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської
діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та
об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Особливістю є
додаткова регламентація діяльності виробничих кооперативів ЗУ “Про
кооперацію”.

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що
затверджується загальними зборами його членів. Окрім загальних положень,
статут виробничого кооперативу повинен містити в собі відомості про:

розмір пайового внеску члена кооперативу;

склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню
відповідальність за порушення зобов’язання щодо внесення пайових
внесків;

характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу
та їхньої відповідальності за порушення зобов’язань щодо особистої
трудової участі;

порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу;

розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за
зобов’язаннями кооперативу;

склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок
ухвалення ними рішень.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його
членів відповідно до статуту кооперативу. Член виробничого кооперативу
зобов’язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше 10
% пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його
державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом
кооперативу.

За загальним правилом прибуток виробничого кооперативу розподіляється
між його членами відповідно до їхньої трудової участі. За аналогічним
порядком розподіляється і майно, що залишилося після ліквідації
виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів,
розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі.

Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому
разі, йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне
розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом
кооперативу.

Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за
рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання
обов’язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших
випадках, встановлених статутом кооперативу і законом.

За загальним правилом, член виробничого кооперативу має право передати
свій пай чи його частину іншому членові кооперативу. Передання паю (його
частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається
лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу
користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини).

Окрім товариств, до юридичних осіб приватного права відноситься також і
установа. Установою є організація, створена однією або кількома особами
(засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання
(виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками,
за рахунок цього майна.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного
установчого акта, складеного засновником (засновниками). В установчому
акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається
установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління
установою.

Управління установою здійснюється правлінням та іншими органами, порядок
формування та склад яких визначається установчим актом. Нагляд за
управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою
діяльністю відповідно до установчого акта здійснює наглядова рада.
Засновники установи не беруть участі в управлінні нею. Діяльність
установи, як і діяльність непідприємницьких товариств також обмежена
спеціальною правосуб’єктністю.

Держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальна громада як
суб’єкти цивільних правовідносин

В цивільних правовідносинах окрім фізичних та юридичних осіб можуть
брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного
права (ч.2 ст.2 ЦК України).

Держава, порівняно з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, наділена
цілою низкою особливостей. Держава є передусім владним суб’єктом
публічних відносин (відносин субординації), а це накладає певний
відбиток на її специфіку участі в цивільно-правових відносинах.

Здійснення державою публічно-владних повноважень полягає в тому, що
держава є не просто носієм влади, а таким носієм, що наділений
суверенітетом на певній території (ст.2 Конституції України). Наявність
суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює
найвищу владу в порівнянні з іншими владними суб’єктами (внутрішній
суверенітет), а в зовнішніх відносинах є єдиним суб’єктом, діяльність
якого незалежна від волі інших суб’єктів міжнародного права (інші
держави, міжнародні організації тощо), що проявляється у забороні
останнім втручатись у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).

Однак таке привілейоване становище держави у публічних та
зовнішньополітичних відносинах не повинно відображатись на її участі у
цивільно-правових відносинах. Так, і у ч.1 ст.167 ЦК України
законодавець чітко закріпив норму, згідно з якою держава діє у цивільних
відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Проте,
враховуючи те, що держава сама створює загальнообов’язкові правила
поведінки у вигляді законів, якими повинні керуватись усі інші суб’єкти
правовідносин, говорити про певну юридичну рівність у цивільно-правових
відносинах з державою було б передчасно.

Ще однією специфікою держави як суб’єкта цивільних відносин є те, що
правова природа її особи є недостатньо визначеною. З одного боку,
держава ніби наділена усіма ознаками юридичної особи, однак такою не
визнається. І це призводить до того, що держава виведена за межі
загальної класифікації осіб у цивільному праві (ч.2 ст.2 ЦК України).

Територіальна громада є новим суб’єктом правових відносин, під яким слід
розуміти жителів, об’єднаних постійним проживанням у межах села, селища,
міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або
добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний
адміністративний центр (ст.1 ЗУ “Про місцеве самоврядування”).

Тому, як видно з вищенаведеного, держава та територіальні громади є
близькими, проте далеко не тотожними суб’єктами, які в цивільно-правових
відносинах повинні діяти на рівних правах з іншими учасниками цих
відносин.

Ще одним доволі специфічним суб’єктом цивільно-правових відносин є
Автономна Республіка Крим, правовий статус якої визначається Розділом Х
Конституції та іншими законами України, а також Конституцією АРК. Так,
зокрема визначається, що АРК є невід’ємною складовою частиною України і
в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання,
віднесені до її відання. Як і держава та територіальні громади АРК також
діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих
відносин.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у
цивільно-правових відносинах безпосередньо, тобто через свої органи, а
можуть і опосередковано — через створені ними юридичні особи.

Коли держава, АРК та територіальні громади беруть учать у цивільних
правовідносинах через свої органи, то дані суб’єкти здійснюють участь у
цивільних правовідносинах виключно в межах їх компетенції, яка
визначається законом (ст.ст.170-172 ЦК України). Однак, у випадках і в
порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від
імені держави та територіальних громад за спеціальними дорученнями
можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади та
органи місцевого самоврядування (ст.173 ЦК України).

Так, від імені держави можуть діяти органи виконавчої, законодавчої та
судової влади, а також інші державні органи. Що ж стосується АРК та
територіальних громад, то вони можуть безпосередньо реалізувати свою
цивільну правосуб’єктність також через низку своїх органів до яких
відносяться, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а
також через районні та обласні ради, Верховна Рада АРК, які
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст,
області та АРК. При цьому, певні повноваження можуть покладатись також і
на окремих посадових осіб, які наділені відповідною компетенцією для
вступу у цивільно-правові відносини, наприклад, міський голова. Інколи
підставою участі безпосередньої держави, АРК та територіальних громад є
не рішення, дії та бездіяльність посадових осіб, а волевиявлення народу
України, членів АРК чи територіальної громади, яке виражене у належній
формі, наприклад, референдум.

Що ж стосується опосередкованої форми держави, АРК та територіальних
громад, то вона забезпечується можливістю зазначених суб’єктів
створювати юридичні особи. Так, держава наділена можливістю створювати
юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні
заклади тощо) у випадках і в порядку, встановлених Конституцією України
та законом (ч.2 ст.167 ЦК України), а також юридичні особи приватного
права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на
загальних підставах (ч.3 ст.167 ЦК України). Аналогічний опосередкований
порядок участі передбачений і для АРК та територіальних громад (ч.2, 3
ст.168 та ч.2, 3 ст.169 ЦК України).

Діючи в цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками,
держава, АРК та територіальні громади наділені певними особливостями у
кожному із різновидів цивільних правовідносин.

Насамперед, держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у
особистих немайнових правовідносинах. Однак, потрібно зауважити, що вони
можуть бути наділені тільки тими особистими немайновими правами, які не
суперечать їх правовій природі. Зокрема, держава та територіальні
громади можуть мати право на найменування, ділову репутацію, інформацію
тощо.

Держава та територіальна громада є активними учасниками речових
правовідносин. Так, держава може бути власником майна, яке знаходиться
на праві державної власності (ст.326 ЦК України). До об’єктів права
державної власності належать об’єкти, що передбачені ст.34 ЗУ “Про
власність”. Окрім цього, держава в сфері речових правовідносин наділена
ще такими виключними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, що
є пам’яткою історії та культури (ч.4 ст.343 ЦК України), викупленої
пам’ятки історії та культури (ч.4 ст.352 ЦК України), реквізованого
майна (ч.3 ст.353 ЦК України), конфіскованого майна (ч.1 ст.354 ЦК
України) тощо. Що стосується територіальних громад, то їх участь у
речових правовідносинах також полягає в тому, що вони, зокрема, наділені
правом комунальної власності (ст.327 ЦК України), яке від їх імені
реалізують відповідні органи місцевого самоврядування, набувають права
власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335 ЦК України), знахідку (ч.2 ст.
338 ЦК України), бездоглядну домашню тварину (ч.2 ст.341 ЦК України)
тощо.

Держава, АРК та територіальні громади можуть приймати активну участь
також і в зобов’язальних правовідносинах. Найбільш поширеними видами
участі держави у зобов’язальних правовідносинах є договори поставки для
державних потреб, підряду, позики та банківського вкладу, договори
купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації. Однак держава, АРК
та територіальні громади можуть бути учасниками далеко не всіх видів
цивільно-правових зобов’язань. Так, наприклад, вони не можуть бути
визнані споживачами і підпадати під відповідний захист споживачів тощо.

Особливе місце в зобов’язальних відносинах відводиться державі та
територіальним громадам як суб’єктам цивільно-правової відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність даних суб’єктів може наступати як за
невиконання цивільно-правових зобов’язань, так і за деліктні
зобов’язання, наприклад, шкода, яка завдана державними органами
(ст.ст.1173-1175 ЦК України), органами дізнання, попереднього
(досудового) слідства, прокуратури та суду (ст.1176 ЦК України) тощо.
Держава і територіальні громади несуть цивільно-правову відповідальність
за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, крім майна, на яке
відповідно до закону не може бути звернене стягнення (ст.ст.174, 175 ЦК
України), наприклад, майно, що вилучене з цивільного обороту (ч.2 ст.178
ЦК України). Безпосереднім відповідачем за цивільно-правовими
зобов’язаннями будуть фінансові органи держави та територіальних громад.

При цьому потрібно зауважити, що згідно зі ст.176 ЦК України
законодавець вводить принцип розмежованості відповідальності за
цивільно-правовими зобов’язаннями. А це означає, що:

а) держава, АРК, територіальні громади не відповідають за зобов’язаннями
створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом,
наприклад, відповідальність держави за зобов’язаннями створених нею
казенних підприємств (ч.3 ст.39 ЗУ “Про підприємства в Україні”);

б) юридичні особи, створені державою, АРК, територіальними громадами, не
відповідають за зобов’язаннями відповідно держави, АРК, територіальних
громад;

в) держава не відповідає за зобов’язаннями АРК і територіальних громад;

г) АРК не відповідає за зобов’язаннями держави і територіальних громад;

д) територіальна громада не відповідає за зобов’язаннями держави, АРК та
інших територіальних громад.

Держава та територіальні громади можуть приймати участь і в інших
цивільних правовідносинах, наприклад, набувати окремі права
інтелектуальної власності, бути спадкоємцем за заповітом тощо.

Об’єкти цивільних правовідносин

Під об’єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та
нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та
процес створення цих благ. Основним критерієм “об’єкту цивільних
правовідношень” є його оборотоздатність, тобто можливість вільно
відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку
правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені
з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними
від фізичної чи юридичної особи.

З огляду на це, до об’єктів цивільних правовідносин відносять речі, у
тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати
робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності,
інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річ як об’єкт цивільних правовідносин – це предмет матеріального світу в
своєму природному стані або ж такий, що створений в результаті людської
діяльності, задовольняє певні потреби суб’єктів цивільних правовідносин
і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Важливе місце при вивченні такого об’єкту як речі відіграє його
класифікація, яка є орієнтиром при виявленні правового режиму тієї чи
іншої речі. Класифікація речей може проводитись залежно від різних
ознак.

1) Залежно від оборотоздатності:

а) речі, що вилучені з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть
переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад,
зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини і засоби вибуху та інші
речі, які визначені такими у додатку №1 постанови ВР України “Про право
власності на окремі види майна”;

б) речі, що обмежені в цивільному обороті, тобто це речі, які можуть
перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання
спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна
мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові
пістолети, револьвери та інші речі, що передбачені в додатку №2
постанови ВР України “Про право власності на окремі види майна”;

в) речі, які знаходяться у вільному цивільному обороті, тобто речі, які
не вилучені з цивільного обороту та речі, які не обмежені в цивільному
обороті.

Значення цього поділу в тому, що речі, що речі, Які виключені з обороту
не можуть бути предметом правочинів та змінювати власників; речі, які
обмежені в обороті – можуть знаходитись в ньому лише за спеціальним
дозволом публічної влади; речі, які знаходяться у вільному обороті
можуть вільно без спеціальних дозволів змінювати власників.

2) Залежно від можливості переміщення у просторі:

а) нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об’єкти,
розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх
знецінення та зміни їх призначення, наприклад, будинок, садиба тощо. При
цьому режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та
морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також
інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

б) рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно
переміщувати у просторі.

Значення цього поділу в тому, що право власності та інші речові права на
нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення
підлягають державній реєстрації.

3) За способами індивідуалізації:

а) індивідуально-визначена річ, тобто та, що наділена тільки їй
властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей,
індивідуалізуючи її, наприклад, картина К.Малєвіча “Чорний квадрат”.

б) родові речі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими
усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою,
наприклад, 2 кілограми цукру, 3 мішки муки тощо.

Значення цього поділу в тому, що речі, які мають лише родові ознаки є
замінними, а індивідуально визначенні речі – не замінні.

4) Залежно від можливості поділу речі:

а) подільні речі, тобто ті, які можна поділити без втрати їх цільового
призначення.

б) неподільні речі, тобто ті з них, які не можна поділити без втрати її
цільового призначення, наприклад, автомобіль, будинок. При цьому, режим
неподільної речі може також поширюватись і на складні речі, тобто
сукупність різнорідних речей, які утворюють єдине ціле, що дає змогу
використовувати їх за призначенням, яке визначається сутністю з’єднання,
наприклад, бібліотека, колекція тощо.

Значення цього поділу в тому, що при розподілі спільної сумісної
власності дані речі мають різний правовий режим.

5) Залежно від наявності залежності між речами:

а) головна річ визнається, як самостійна річ, пов’язана з іншою річчю –
приналежністю, наприклад, скрипка як головна річ пов’язана зі смичком.

б) приналежність покликана слугувати головній речі та пов’язана з нею
спільним господарським призначенням. Від приналежності слід
відмежовувати складову частину речі, тобто все те, що не може бути
відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення,
наприклад, автомобіль і мотор.

Значення цього поділу в тому, що приналежність поділяє долю головної
речі, якщо інше не визначено договором або законом.

6) Залежно від тривалості використання:

а) споживні речі, тобто такі з них, які внаслідок одноразового їх
використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді,
наприклад, продукти харчування, сировина, напівфабрикати.

б) неспоживні речі, тобто такі з них, які призначені для неодноразового
використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом
тривалого часу, наприклад, будівлі, технічне обладнання.

7) Залежно від наслідків використання речі:

а) продукція, тобто все те, що отримане в результаті виробничого
використання речі.

б) плоди, тобто продукти органічного розвитку як тварин, наприклад,
приплід, так і інших речей, наприклад, врожай.

в) доходи, тобто економічний приріст від участі речі в цивільному
обороті, наприклад, орендна плата, відсотки від вкладу в банку, доходи
від акцій тощо.

Правове значення полягає в тому, що продукція, плоди та доходи належать
власникові речі, якщо інше не визначено договором або законом.

8) Залежно від того, чи жива річ чи ні:

а) тварини, тобто хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи,
плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски,
голкошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному
різноманітті.

б) неживі речі.

Значення такого поділу полягає в тому, що на тварин, за загальним
правилом поширюється режим речі. Однак для їх використання можуть
встановлюватись спеціальні правила, наприклад, правила поводження, або
спеціальний правовий режим, тварини, що занесені у Червону книгу тощо.

Окремий правовий режим поширюється на такі різновиди речей як гроші і
цінні папери.

Гроші є загальноприйнятим еквівалентом, можуть замінити собою майже
будь-який інший об’єкт майнових відносин, що носять майновий характер.
Вони можуть виступати у трьох своїх формах: готівковій, безготівковій та
валюта. Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за
номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця
України — гривня. Виключне право на випуск готівкових грошей належить
НБУ. Емісія готівки здійснюється у формі банківських білетів (банкнот)
та металевих монет. Банкнота та монета є безумовними зобов’язаннями НБУ
та забезпечується всіма його активами. Іноземна валюта може
використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених
законом.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами,
що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини
між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає
виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість
передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи,
яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі
права, які ним посвідчуються.

Виділяють такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі,
надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання
частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при
ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають
зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до
зобов’язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з
правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором,
цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право
розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

ЦК України не виділяє види цінних паперів, однак, аналізуючи чинне
законодавство, слід зазначити, що основні з них встановлюються в ЗУ “Про
цінні папери і фондову біржу”. До них, зокрема відносять: акції;
облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих
позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки;
ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні
папери. Форма цих і інших цінних паперів може бути як документарною, так
і бездокументарною.

Права, що посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред’явникові цінного паперу (цінний папір на пред’явника). Для
передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред’явника,
достатньо вручення цінного паперу цій особі;

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір). Права,
посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому
для відступлення права вимоги (цесії);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права
або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу
(ордерний цінний папір). Права за ордерним цінним папером передаються
шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). За
передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до
особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером
(індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент
може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене
виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої
має бути здійснене виконання).

Особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його,
відповідають перед її законним володільцем солідарно. Відмова від
виконання зобов’язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на
відсутність підстави зобов’язання або на його недійсність не
допускається. Особливості обігу цінних паперів в України додатково
регламентуються ЗУ “Про Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні”.

Особливим різновидом речей, як об’єктів цивільних правовідносин також
виступають майнові комплекси, до яких слід відносити підприємства та
кондомініуми.

Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для
здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного
майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його
діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування,
інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на
торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не
встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий
комплекс є нерухомістю.

Кондомініум як комплекс нерухомого майна, що включає земельну ділянку та
розташовану на ній житлову будівлю, в якій окремі житлові будівлі
знаходяться в особистій власності, а решта частин – в їх дольовій
власності, наприклад, товариство співвласників багатоквартирного
будинку. Особливістю даного майнового комплексу, попри сумісну
експлуатацію загальної дольової власності (ліфти, сходи, площадки, дах,
підвал електричне, сантехнічне та інше обладнання, що обслуговує будинок
в цілому та прибудинкову територію) є також і неможливість для власника
відчужити свою долю в цій спільній власності окремо від його особистої
власності на жиле приміщення.

Для загального позначення усієї сукупності речей, в тому числі грошей і
цінних паперів, а також інших майнових благ, майнових прав та
обов’язків, законодавець вводить термін майно.

До об’єктів цивільних прав також слід відносити і результати робіт та
послуги.

Особливість результатів робіт як об’єкту цивільних правовідносин полягає
в тому, що до виконання робіт вони існують в нематеріальній формі і
об’єктивується в матеріальну форму після їх виконання. Так, наприклад,
внаслідок будівельного підряду з проекту виникає новий об’єкт – будинок,
який носить уречевлену форму та може бути відокремлений від процесу.

На відміну від цього, послуга є діями суб’єктів цивільного обігу, які
або взагалі не завершуються певним результатом, а містять корисність в
самих собі (діяльність консультаційного, розважального, просвітницького
та іншого характеру), або мають такий результат, який не втілюється в
матеріальній формі (медичні, посередницькі, аудиторські та інші
послуги).

Одними з нематеріальних об’єктів цивільних правовідносин є результати
творчої діяльності, до яких слід відносити твори науки, літератури та
мистецтва, винаходи, промислові зразки, корисні моделі тощо. Характерною
особливістю цих результатів є обов’язковість наявності певної
об’єктивованої форми їх виразу. Окрім цього, для багатьох з них
обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

До нематеріальних об’єктів також відноситься і інформація. Інформацією є
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
В сучасних умовах інформація стає товаром. Її особливостями є те, що
вона є благом нематеріальним та не зводиться до свого матеріального
носія, підлягає моральному старінню та необмеженому тиражуванню,
поширенню та різноманітним формам її фіксації.

Особливим об’єктами цивільно-правових відносин є особисті немайнові
блага – невіддільні від особи носія, такі, що не мають економічного
змісту блага, що визнані та охоронювані чинним цивільним законодавством.
До особистих немайнових благ слід відносити: життя, здоров’я; честь,
гідність і ділову репутацію; ім’я (найменування); авторство; свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші
блага, які охороняються цивільним законодавством. При цьому слід
зазначити, що окремі з них (життя і здоров’я людини та її честь і
гідність, недоторканність і безпека) визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю.

Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є
юридичні факти – факти реальної дійсності, з якими законодавство
пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяються на юридичні факти дії та події.

Юридичні факти-дії – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи
припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та
юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на
правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії – це діяння, що відповідають вимогам
законодавства. До них, зокрема, відносяться:

а) юридичні акти – правомірні діяння суб’єктів, що мають метою
виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, наприклад,
правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади
АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх
творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої
діяльності, рішення суду.

б) юридичні вчинки – правомірні дії суб’єктів, з якими закон пов’язує
певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб’єктів мета
виникнення того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб,
знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії – це діяння, що порушують приписи
законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій
особі, порушення договірних зобов’язань, безпідставне збагачення,
зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи
припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи
юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему)
юридичних фактів, з яким законодавство пов’язує виникнення, зміну та
припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найбільш поширених
юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи,
спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов’язків.

Правочин характеризується такими основними ознаками:

1) правочин це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі
(внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення
(зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінений);

2) правочин – це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) правочин направлений на виникнення, припинення чи зміну цивільних
правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, правочини можуть бути розподілені на
декілька основних класифікацій.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та
достатньо для укладення правочину:

а) односторонній правочин – це правочини, для вчинення яких достатньо
волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу
тощо.

б) двосторонній правочин – це правочини для вчинення яких потрібно
узгодження волі двох осіб (зустрічної та співпадаючої).

в) багатосторонній правочин – це правочини, для вчинення яких потрібно
узгодження волі більш аніж двох осіб, наприклад, договір про сумісну
діяльність.

При цьому, двосторонні та багатосторонні правочини іменуються
договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є
договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

а) відплатний правочин — правочин, в якому одна сторона за виконання нею
обов’язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі
грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного
надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо.

б) безвідплатний правочин — правочин, в якому майнове відшкодування, або
інше зустрічного надання за виконане зобов’язання не передбачено,
наприклад, договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

а) консенсуальний правочин — правочин, який вважається укладеним з
моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними
умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд.

б) реальний правочин – правочин, для якого досягнення домовленості є
недостатнім, і моментом його укладення вважають момент фактичного
виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

а) каузальний правочин – це правочин, із якого чітко видно, яку правову
мету він переслідує, і не дотримання цієї умови тягне за собою
недійсність правочину.

б) абстрактний правочин – це правочин, в якому його мета (підстава) є
юридично неважливою, наприклад, вексель.

Окремо слід виділяти також і умовні правочини, тобто за якими виникнення
цивільних правовідносин ставиться в залежність від якої-небудь обставини
(дії чи події), яка може наступити чи не наступити в майбутньому.
Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на
момент його укладення того, чи наступить вказана обставина, чи ні та
об’єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено під:

а) відкладальною умовою, тобто, коли сторони поставили можливість
виникнення правовідносин залежно від настання умови;

б) скасувальною умовою, тобто, коли сторони поставили можливість
припинення залежно від настання умов.

При цьому, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона,
якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. І навпаки,
якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно,
обставина вважається такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити
той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб він
був визнаний дійсним. При цьому, закон передбачає презумпція
правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не
встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК
України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають до участі в
правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний
обсяг цивільної дієздатності.

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобто волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4) дотримання форми правочину, тобто правочин повинен бути вчинений у
формі, що передбачена в законі.

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне
настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України
передбачає, що правочин може укладатись в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у
момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких
недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Виконання
правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею
певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не
змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються
усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усна форма
вчинення правочину може бути опосередкована шляхом конклюдентних дій чи
мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок
якого виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення
телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже
свідчить про бажання особи укласти договір зв’язку. Правочин може також
укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому
надається така властивість. Так, наприклад, деякі договори вважають
продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у випадку, коли
після перебігу строку відсутні щодо цього заперечення з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють,
закріплюються (об’єктивується) в документі. Правочин вважається таким,
що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною
(сторонами), а для юридичних осіб – підписаний особами, уповноваженими
на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами
цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного
підпису, сторонам надається можливість за умов та в порядку, що
передбачений законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів
механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або
іншого аналога власноручного підпису. А коли фізична особа у зв’язку з
хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її
дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Письмова форма правочину може здійснюватись: у простій письмовій формі,
в тому числі і електронній; в нотаріально посвідченій письмовій формі; в
формі державної реєстрації.

В простій письмовій формі мають вчинятись:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які
повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше
разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім
правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не
має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. В
цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність не можуть посилатись
на покази свідків. Для підтвердження дійсності, вони повинні
використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші
докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано ЗУ
“Про електронні документи та електронний документообіг”, “Про
електронний підпис”.

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках,
коли це прямо передбачено законом, наприклад, у випадках застави
нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних
ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та
інших об’єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного
утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів з
участю фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору
довірчого управління нерухомим майном; заповіт та спадковий договору
тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також
застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо
будь-якого правочину з її участю.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою
посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої
нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачені у ст.40 ЗУ “Про
нотаріат”. Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом вчинення
зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину,
посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить
його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачені в законі,
наприклад, ч.2 ст.219 та ч.2 ст.220 ЦК України.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках,
встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір
купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів,
житлових будинків (квартир) та інших об’єктів нерухомого майна; договір
відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного
утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму
земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд
або їх частин, що укладений на строк одного року; договір довірчого
управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання
об’єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з
моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють
державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення
відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину у різних формах, важливу роль при здійсненні
правочину відіграє його тлумачення, тобто роз’яснення змісту. За
загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачений самими
сторонами. Проте, на вимогу однієї або обох сторін суд може винести
рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку
не чіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення.
При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього
змісту правочину значення слів і виразів, загальноприйняте у відповідній
сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і
виразів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів
не дає змоги з’ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст
встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з змістом інших
його частин, усім його змістом, намірами сторін. У випадку, коли і це не
дасть можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до
уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена
практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша
поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило
тягнуть за собою його недійсність. Недійсність правочину означає, що
даний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з
його недійсністю. При цьому виділяють абсолютну недійсність
(нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів.
Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його
недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання судом такого
правочину недійсним не вимагається. Однак, у випадках, встановлених ЦК
України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно
недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа
заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому
випадку недійсність правочину встановлюється судом.

До абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів законодавець відносить:

1) Вчинення правочину з порушенням обов’язкової нотаріальної або простої
письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок.

2) Вчинення правочину малолітнім за межами їх дієздатності, окрім
випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його
батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або
опікуном.

3) Вчинення правочину, без дозволу органу опіки та піклування, у разі,
коли така згода є обов’язковою, окрім випадків, якщо судом буде
встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою
встановлено опіку або піклування.

4) Вчинення правочину недієздатним, окрім випадків, коли цей правочин
буде схвалений опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь
недієздатної фізичної особи.

5) Вчинення правочину, що порушує публічний порядок, тобто спрямований
на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,
знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК,
територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) слід відносити:

1) Вчинення правочину, який неповнолітня особа вчинила за межами її
цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника,
окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений цими
особами.

2) Вчинення правочину, фізична особа, цивільна дієздатність якої
обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника,
окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений
піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого
підопічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону
зобов’язаний утримувати.

3) Вчинення правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент,
коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати
ними.

4) Вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права
вчиняти, наприклад, внаслідок відсутності у неї відповідного дозволу
(ліцензії).

5) Вчинення правочину внаслідок помилки. При цьому, до уваги береться
тільки помилка щодо істотних обставин, тобто, помилка щодо природи
правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі,
які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим
призначенням.

6) Вчинення правочину під впливом обману. При цьому, обман має місце, у
випадку, коли сторона заперечує наявність істотних обставин, які можуть
перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

7) Вчинення правочину під впливом насильства, тобто проти справжньої
волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску
з боку другої сторони або з боку іншої особи.

8) Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника
однієї сторони з другою стороною.

9) Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай не
вигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого
правочину.

10) Вчинення фіктивного правочину, тобто без наміру створення правових
наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

11) Вчинення удаваного правочину, тобто для приховання іншого правочину,
який вони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з
моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки
передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому
припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним покладення на сторін обов’язку
повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання
цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого
повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном,
виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що
одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку
із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі
завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною
стороною. Інколи законом можуть бути встановлені особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних
правочинів, наприклад, при умовному правочині наслідком його недійсності
буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо
правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини
правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в
цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без
включення до нього недійсної частини.

Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців:
Закон України від 15.05.2003 р. // ОВУ. – 2003. – №25. – Ст. 1172.

Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом:
Закон України від 14.05.1992р. // ВВРУ. – 1992. – №31. – Ст. 440.

Організаційно-правові форми юридичних осіб, що передбачені в ЦК
України, суттєво відрізняються від тих організаційно-правових форм, що
закріплені в ГК України. Однак, попри низку суперечностей, що стосуються
правового статусу юридичних осіб, їх різновидів, установчих документів,
порядку створення та припинення тощо, в даному посібнику ми викладаємо
матеріал, відповідно до вимог чинного ЦК України.

Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. // ВВРУ. –
1991. – №49. – Ст. 682.

Про кооперацію: Закон України від 10.07.2003 р. // ОВУ. – 2003. – №33.
– Ст. 1774.

Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05.1971 р. // ОВУ. –
1997. — №25. – Ст.20.

Про власність: Закон України від 07.02.1991 р. // ВВРУ. – 1991. — №20.
– Ст.249.

Про право власності на окремі види майна: Постанова ВР України від
19.06.1992 р. // ВВРУ. – 1992. — №35. — Ст.517.

Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18.06.1991 р. //
ВВРУ. – 1991. — №38. – Ст.508.

Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу
цінних паперів в Україні: Закон України від 10.12.1997 р. // ОВУ. –
1997. — №52. – Ст.23.

Звертаємо увагу на те, що за ЦК України підприємство визнається
об’єктом цивільних правовідносин і розглядається лише як єдиний майновий
комплекс. В свою чергу ГК України відносить його до суб’єктів
господарський правовідносин.

Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України
від 22.05.2003 р. // ОВУ. – 2003. — №25. — Ст. 1174.

Про електронний підпис: Закон України від 22.05.2003 р. // ОВУ. – 2003.
— №25. — Ст. 1175.

Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 р.// ВВРУ. – 1993. — №39. —
Ст. 383.

PAGE

PAGE 22

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *