.

Судово-психологічна експертиза (історико-правовий аспект) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
346 3330
Скачать документ

Реферат на тему:

Судово-психологічна експертиза (історико-правовий аспект)

Судово-психологічна експертиза – це інститут юридичної психології, що,
як правило, застосовується в цивільному, кримінальному і, рідше, в
адміністративному провадженні, тобто у справах, підвідомчих суду. Суддя,
не володіючи спеціальними знаннями з психології, залучає до участі в
справі фахівця у даній науці. Це дає можливість порівняти висновок
експерта з іншими доказами у справі і прийняти законне й обгрунтоване
рішення, а відтак забезпечити мету правосуддя.

Експерт – фахівець у галузі психології – проводить експертизу на
підставі відповідних процесуальних документів, що приймаються судом, і в
ході дослідження застосовує методи, які були розроблені та апробовані, а
також продовжують вдосконалюватися в процесі розвитку психологічної
експертизи.

Становлення судово-психологічної експертизи пов’язано, по-перше, з
розвитком експертизи як засобу доказування і, по-друге, з розвитком
психологічної науки. Раніше судово-психологічна експертиза розглядалася
як частина психіатричного дослідження чи як особливий вид у
судово-психіатричній експертизі (у зв’язку з частковим збігом предмета
психології і психіатрії та недостатньою самостійністю психології на
певному етапі її розвитку), чи як специфічне педагогічне дослідження [1,
с.17-18].

Процес розвитку судово-психологічної експертизи як самостійного виду
судово-експертного дослідження умовно поділяють на чотири етапи. Перший
етап – ранній – припадає на кінець ХVІІІ ст. – першу половину ХІХ ст. Це
період перших спроб пов’язати психологію з юриспруденцією.

У цей час встановлюється зв’язок законів з індивідуальними особливостями
людини, вивчаються етапи допиту обвинувачених і свідків. Аналізується
питання психологічних аспектів показань свідка. К. Лаватера започатковує
вчення про фізіономіку, суть якого полягає в бажанні визначити психічний
стан і психічний тип людини за фізіологічними особливостями будови
обличчя. Це послужило основою для розвитку психогностики – застосування
психологічної діагностики в судовій практиці.

Очевидно, деякі теорії цього періоду були хибними. Так, наприклад,
австрійський лікар і анатом Ф. Галь започатковує основи френології. На
його думку, розвиток окремих ділянок кори головного мозку людини впливає
на форму її черепа, вивчення якого дасть змогу діагностувати здібності
особистості. Лікар навіть розробив своєрідну карту головного мозку, де
за кожну якість людини відповідала певна ділянка мозку.

Другий етап процесу розвитку практичної психології припадає на середину
й кінець ХІХ ст.

Засновник антропологічної школи Ч. Ломброзо висуває теорію вродженого
злочинця. Згідно з цією теорією в людини є атавістичні риси, що
спонукають до скоєння нею злочину. Це ще одна хибна теорія, що не
витримала перевірки часом. Проте вона мала й позитивний наслідок: у
кримінології вперше починають визнавати самостійним об’єктом вивчення
особи правопорушника. До того ж ця теорія започаткувала інститут
словесного портрету.

Науковим опонентом Ч. Ломброзо виступає Е. Дюркгейм – представник
соціологічної школи, який до причин, що спонукають злочинця скоїти
злочин, відносить лише соціальні мотиви.

У 1898 р. Ганс Грос видає першу книжку “Кримінальна психологія”. Отже,
юридична психологія оформлюється як наука.

На допомогу спостереженню приходить експериментальний метод дослідження.
Зокрема, В. Вунд поряд з інтроспекцією застосовує експериментальний
фізіологічний метод. Він паралельно досліджує діючі стимули й психічні
переживання.

Англійський лікар і фізіолог В. Карпентер розвиває тезу про підсвідому
роботу мозку, що послужила поштовхом для дослідження проблеми впливу
психічних реакцій на фізіологічні функції організму. Гельм Гольц вперше
долає розрив між сенсорними та інтелектуальними елементами пізнавального
процесу. Німецький вчений Г. Фехнер закладає початки психофізики. У
своїй праці “Елементи психофізики” він припускає детермінізм психічних
явищ, що може бути виражений математично.

На цьому етапі вперше починають говорити про судову психологію як науку.
Про це свідчать роботи Д. Дриля “Психофізичні типи в їх співвідношенні
зі злочинністю і її різновидами (окрема психологія злочинності)”,
“Злочинність і злочинці (кримінально-психологічні етюди)”.

Досягнення експериментальної психології починають використовувати і в
судовій практиці (зокрема, В.М. Бехтерев та його учень А.Л. Щеглов).
Зростає кількість наукових публікацій, відкриваються лабораторії,
головне завдання яких – вивчення психології правопорушника, розробка
практичних способів застосування наукових знань у галузі психології.

Третій етап припадає на кінець ХІХ ст. – першу половину ХХ ст.
Психологія вже стає самостійною наукою. На цей час стрімко зростає
зацікавлення експериментальною психологією. Зароджується новий вид
експертного дослідження – судово-психологічна експертиза, зроблені перші
кроки її використання для потреб правосуддя. Спроби проведення
судово-психологічної експертизи належать К. Марбе, В. Штерну,
Ж. Варендонку, А. Біне. Незважаючи на те, що одна з праць К. Марбе мала
назву “Психолог як експерт в кримінальному і цивільному процесі”,
судово-експертне дослідження проводиться лише в кримінальних справах.

У 1902 р. В. Штерн застосовує експеримент для дослідження достовірності
показань свідків і приходить до висновку, що показання не є на 100%
достовірними, оскільки наявний фактор суб’єктивного сприйняття.

???????$?????$???????¤?¤?$????Q???????¤?$????Q?дослідів
судово-психологічної експертизи. В Москві, Санкт-Петербурзі, Харкові,
інших містах відкриваються спеціалізовані кабінети і лабораторії.
Головна увага приділяється вивченню й аналізу психіки осіб, що
підозрюються у скоєні злочину, та свідків.

Активне захоплення судово-психологічною експертизою на ранніх етапах її
формування в дечому навіть перебільшує роль судово-експертного
дослідження. Вважалося, наприклад, що експерт-психолог не лише має
право, але й повинен витіснити ту чи іншу сторону в процесі шляхом
встановлення в судово-психологічному дослідженні наявності чи
відсутності її вини. Окрім цього, розвиток психологічної науки, так само
як і судово-психологічної експертизи, відставав від вимог юридичної
практики. Це відображалося на якості і науковій обґрунтованості
судово-психологічних досліджень. У зв’язку з цим деякі юристи оголошують
судово-психологічну експертизу діяльністю “non grata” і вважають
недопустимим її використання в судовій практиці як такої, що ґрунтується
на ненауковому, суб’єктивістському підході. У призупиненні розвитку
судово-психологічної експертизи не останню роль відіграли також
ідеологічні та політичні чинникт. Заперечення самої психології, а разом
з нею і психологічної експертизи як “буржуазної” (тобто ворожої) науки
призвело до повного її занепаду в частині наукових розробок і досягнень
[2, с.6].

Четвертий етап – з 60-х років ХХ ст. до наших днів – це період
відродження судово-психологічної експертизи. У 1968 р. прийнято
Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР “Про внесення доповнень до
Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР №6 від 3 липня 1963 р. “Про
судову практику у справах про злочини неповнолітніх”, що офіційно визнає
судово-психологічну експертизу засобом доказування, підтверджуючи
доцільність залучення до судового процесу спеціаліста в галузі
психології як експерта у справах про злочини неповнолітніх з метою
визначення здатності неповнолітніх, які мають ознаки розумової
відсталості, повністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
А в 1980 р. Прокуратура СРСР розробила і прийняла методологічний лист –
“Призначення і проведення судово-психологічної експертизи”, що послужив
нормативною базою для активнішого залучення такого виду дослідження в
кримінальному процесі.

Значні досягнення у галузі юридичної психології утверджуюють її право на
самостійне існування як науки, що має своїм предметом лише їй властиві
закономірності. Якщо загальна психологія – наука про психіку – вивчає
загальні закономірності душевної діяльності людини, то окремі
психологічні дисципліни (педагогічна, медична, інженерна, авіаційна
психології) мають свої особливі завдання, вивчаючи закономірності
людської психіки, пов’язані з участю людини в тій чи іншій спеціальній
галузі суспільної практики.

Юридична психологія – наука, що вивчає психічні явища, пов’язані з
участю людини в судочинстві, закономірності людської психіки при
здійсненні провадження у справі і виконання різного роду функцій в
судовому процесі.

Завдання цієї науки – дослідження джерел та засобів формування і напряму
психічної діяльності учасників судового процесу, вивчення і використання
психічних закономірностей з метою найбільш успішного вирішення завдань
судочинства [3, с.3].

Судово-психологічна експертиза, з одного боку, є окремим інститутом
юридичної психології, а з іншого – входить у систему засобів доказування
в судовому процесі України.

Чимало вчених, як юристів, так і психологів, присвячують цій темі свої
наукові розробки. Зокрема, праці В. Гончаренка, О. Ратінова,
М. Коченова, А. Шляхова, М. Костицького, В. Мельника, К. Юдельсона
розкривають широкі можливості застосування спеціальних психологічних
знань у кримінальному процесі України. Поряд з цим судово-психологічна
експертиза в цивільному процесі залишається все ще не дослідженою. Серед
учених розробкою цієї теми займаються М. Костицький, Т. Сахнова,
Т. Лілуашвілі. Така недостатність теоретичних і методологічних розробок
у поєднанні з непідготовленістю суддів і відсутністю спеціалізованих
лабораторій для проведення цього виду дослідження несправедливо витісняє
судово-психологічну експертизу із засобів доказування. Це, очевидно, в
свою чергу відбивається на рівні доказування сторонами у справі своїх
позицій, а також впливає на всебічність, повноту і об’єктивність
розгляду судом обставин справи, а отже, і на обґрунтованість судового
рішення.

Можливо, недостатнє поширення застосування спеціальних знань у
цивільному процесі порівняно з кримінальним процесом пов’язане також і з
нормативним регулюванням цього питання. Адже Кримінально – процесуальний
кодекс України (далі КПК) визначає перелік справ, у яких проведення
судової експертизи є обов’язковим, тоді як Цивільний процесуальний
кодекс пропонує проводити судово-психіатричне експертне дослідження
тільки у справах про визнання особи недієздатною (ст.258 КПК). Що
стосується психологічної експертизи, то доцільність її проведення у
справі законодавець покладає виключно на ініціативу сторін чи суду.

Цивільні справи порівняно з кримінальними, на перший погляд, мають
“м’якший” характер. Немає суспільно небезпечного діяння, а є лише
правопорушення чи загроза його вчинення в майбутньому, або ж лише таке
припущення. Однак ця обставина не означає, що психологічні чинники,
наявні тут, не є суттєві, а їх виявлення і врахування менш важливі для
встановлення істини у справі.

Якщо спробуємо глибше проаналізувати юридичну природу ряду категорій
цивільних справ, то можна побачити, що без встановлення певних обставин
психологічної аспекту суду буває досить складно, а часом і неможливо
здійснити правосуддя. Інша річ, що психологічні завдання тут більш
витончені, потребують детальнішої диференціації у постановці і
вирішенні, а отже, і витонченішого, “ювелірного” психологічного
інструменту. Є підстави стверджувати, що таким інструментом може бути
судово-психологічна експертиза.

Література

Костицкий М.В. Судебно-психологическая экспертиза в гражданском
процессе. – Львов: Весник Львов.ун-та. Сер.юрид.-1983. – Вып.22.

Сахнова Т.В. Основы судебно-психологической экспертизы по гражданским
делам: Учеб. пособ. – М.: Юристъ, 1997. – 136с.

Ратинов А.Р. Советская судебная психология. – Мю: Знание, 1967. – 31с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020