Судовий процес над Василем Романюком 1972 р. (реферат)

Реферат на тему:

Судовий процес над Василем Романюком 1972 р.

1972-1973 рр. називають періодом активізації політичних репресій в
СРСР, “генеральним погромом” [1]. Дослідників вражають масштаби та
жорстокість масових розправ та арештів, методи ведення слідства яких
часто порівнюють з “великим терором” 30-х рр. Країна була охоплена
хвилею ув’язнень, закритих судових процесів, які виносили вироки в
основному за ст. 62 КК СРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”).
Серед небезпечних злочинців — прізвища В. Чорновола, Ірини та Ігоря
Калинців, С. Шабатури, Є. Сверстюка, І. Геля, М. Осадчого та інших. Під
переслідуванням з боку КДБ опинився і священик Василь Романюк. Деякі
аспекти цієї кримінальної справи аналізувались вітчизняними дослідниками
В. Пащенком [2], Ю. Данилюком та О. Бажаном [3], А. Русначенком [4].
Проте ними в обіг була введена тільки частина матеріалів, біографічні
дані про В. Романюка висвітлювались на основі вироку Івано-Франківського
облсуду.

Вперше з репресивними органами Василь Романюк (майбутній Патріарх
Володимир УПЦ КП), священик с. Космач Косівського району
Івано-Франківської області, зіткнувся у зв’язку із справою історика,
викладача Івано-Франківського педінституту Валентина Мороза,
обвинуваченого в “антирадянській діяльності”. Як згадує В. Мороз, він
неодноразово приїздив до В. Романюка у Космач для вивчення і запису
гуцульських традицій [5]. 26 квітня 1970 р. на Великдень у с. Космач
представники місцевої влади намагались арештувати історика, який
записував біля церкви на магнітофон релігійні обряди [6]. 29 квітня 1970
р. у В. Мороза був проведений обшук.

4 травня 1970 р. під час п’ятигодинного обшуку на квартирі В. Романюка
було вилучено записні книжки, приватні листи, чернетки, фотографії,
підшивку газети “Неділя” за 1934-1936 рр., богословську і світську
літературу, серед якої такі книги як “За справедливий лад” О.
Луквицького (Львів, 1925 р.), “Всесвітня історія” І. Тиктора, “Історія
української літератури” М. Возняка, “Історія України-Русі” М. Аркаса та
інші. Згідно з анотаціями, одержаними із Львівської бібліотеки Академії
наук УРСР від 17 липня 1970 р., вилучені у нього книжки “…написані з
реакційних, буржуазно-націоналістичних поглядів і більшість з них
містять наклепницькі матеріали антимарксистського, антирадянського
напрямку”, тому всі названі видання вилучені з фондів загального
користування і зберігаються в спецфонді бібліотеки [7]. Рукописи
священика слідчими КДБ класифікувались також як “наклепницькі”,
“антирадянські”, автор яких прагнув зганьбити державний лад СРСР.

Пізніше, 25 березня 1971 р., В. Романюк у заяві Голові Президії
Верховної Ради УРСР Ляшку зазначатиме, що “обшук у себе вважаю
безпідставним і незаконним не тільки тому, що у мене не було знайдено
“розшукуваних наклепницьких матеріалів”, але й ще тому, що забиралися
речі, котрі не мали жодного відношення до справи Валентина Мороза” [8].
На його вимогу Управління КДБ повернуло тільки богословську літературу.

8 червня і 16 червня 1970 р. відбулися допити священика як свідка у
справі Мороза, під час яких з’ясовувались обставини їх знайомства.
Слідчі намагалися дізнатися, чи був знайомий В. Романюк з творами В.
Мороза, чи надавав історикові матеріали для написання його відомої праці
“Хроніка опору”. Проте отець Василь не дав свідчень, які б могли бути
використані проти обвинуваченого. Це підтверджує той факт, що священика
не викликали на судове засідання у справі Мороза. У свою чергу, відносно
В. Романюка В. Мороз теж не давав ніяких свідчень, що доводять і слідчі
матеріали, і спогади самого засудженого івано-франківського викладача.

Закритий судовий процес над В. Морозом, жорстокість вироку (14 років)
сколихнули українське суспільство, і на захист засудженого була написана
велика кількість звернень. 26 листопада 1970 р. В. Романюк написав заяву
“До Верховного суду УРСР у справі засудження історика Валентина Мороза
від громадянина Романюка”, яка була опублікована в зарубіжних
українських журналах “Визвольний шлях” [9] і “Сучасність” [10]. 19
травня 1971 р. в ефірі радіостанції “Свобода” в рубриці “Документи з
України”, до якої включали “документальної ваги матеріали та
суспільно-важливі твори українських радянських громадян, які не
друковані з тих чи інших міркувань на батьківщині”, слухачів було
познайомлено із заявою космацького пароха [11].

Заява у справі В. Мороза спричинила цілеспрямовану акцію переслідування
Романюка, стала однією з причин його арешту і засудження в подальшому.

У протоколі затримання В. Романюка від 29 вересня 1971 р. мотивами
затримання визначалось “виготовлення і поширення документів
антирадянського змісту, що порочать радянський державний і суспільний
лад, підпадають під ознаки злочину, передбаченого ст. 62, ч. І УК УРСР”
[12].

У день арешту 29 вересня і на допиті 30 вересня йому були пред’явлені
два анонімні листи за підписом Василя Чепеля-Дорошенка, які в січні —
лютому 1963 р. були відправлені з Харківської області на адреси
радіостанцій Лондона і Женеви, а також висновок криміналістичної
експертизи, що всі ці листи і адреси на конвертах написані В. Романюком.
Затриманий заперечив авторство цих документів, мотивуючи це тим, що на
Харківщині його родина зустріла упереджене ставлення до себе через те,
що вони з дружиною М. Антонюк були засуджені і віруючі (проживали у
Харківській області протягом 1961-1963 рр.). Отець Василь не виключав
можливості підробки цих листів, не довіряв результатам експертизи. В.
Романюк вказував, що “ніколи в житті антирадянською агітацією не
займався, ніколи не писав і не розповсюджував документів антирадянського
змісту, в яких би зводився наклеп на радянський державний і суспільний
лад, тому винним себе не вважає” [13].

Арешт тривав з 29 вересня до 1 жовтня 1971 р. [14]. Нез’ясованими
залишаються обставини звільнення священика. “Враховуючи, що необхідність
подальшого затримання та утримання в камері попереднього ув’язнення
відпала”, постановою начальника Управління КДБ від 1 жовтня 1971 р.
затриманого було звільнено [15].

Звільнення В. Романюка з-під арешту не означало припинення
переслідувань. Навпаки, репресивні органи накопичували матеріали у його
справі. Органами державної безпеки були взяті до уваги скарги від
представників місцевої влади села Космач, де він протягом 1968-1971 рр.
працював. 10 квітня 1970 р. голова виконкому Космацької сільської ради
народних депутатів І. Клапцуняк написав заяву начальнику Косівського
КДБ, в якій ставив до відома, що “в с. Космач з листопада місяця 1968 р.
по даний час працює попом Романюк В. О., який весь час займається
підривом авторитету партійно-радянського активу, проголошує в своїх
проповідях націоналістичні мотиви” [16]. І. Клапцуняк звинувачував
священика у зриві державних заходів шляхом навмисного затримання людей
на церковній службі тоді, коли призначені збори. У заяві вказувалось, що
“Романюк під час служби оголошує громадянам: збирайте колядки, ходіть
колядувати і збирайте гроші на ремонт церкви. Займається збором
національних костюмів та різних сувенірів” [17].

16 квітня 1970 р. секретар партбюро М. Дідух у заяві начальнику
Косівського КДБ звинувачував В. Романюка у підриві авторитету місцевого
партійного активу [18].

19 січня 1972 р. на основі зібраних матеріалів була прийнята постанова
Управління КДБ при РМ УРСР по Івано-Франківській області про порушення
кримінальної справи проти В. Романюка. У ній зазначалось, що із
матеріалів, які надійшли в Управління КДБ по Івано-Франківській області,
з’ясовується, що “Романюк В.О., будучи вороже настроєний до радянської
влади, з метою підриву та послаблення її, під час проживання в
Харківській області у 1963 р. власноруч виготовив і направив у
закордонні радіоцентри два документи антирадянського змісту, в яких
наводить наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликає до
боротьби за повалення радянської влади, за побудову так званої
“самостійної України” [19]. Злочинність дій священика вбачалась також у
зберіганні книг “старого видання антирадянського наклепницького змісту”,
“систематичному прослуховуванні передач закордонних радіостанцій,
наклепницьких антирадянських висловлюваннях, які порочать радянський
лад” [20].

19 січня 1972 р. підозрюваному В. Романюку було обрано запобіжний захід
— тримання під вартою в слідчому ізоляторі УВС Івано-Франківського
облвиконкому.

Наступного дня священик був арештований. На допиті 20 січня 1972 р.
підозрюваному було оголошено обвинувачення “у проведенні антирадянської
агітації та пропаганди, тобто, що він, будучи вороже настроєний до
радянської влади, з метою підриву та послаблення її розповсюджував
документи антирадянського змісту, які сам виготовляв. У цих документах
зводив наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до
боротьби за повалення радянської влади” [21]. Проте, як і у вересні 1971
р., В. Романюк винним себе не визнав.

Під час проведення обшуку 20 січня 1972 р. в господарстві Г. Симатюк у
с. Прутівка Снятинського району, де мешкав священик, було вилучено
книги, записи, листи [22].

21 січня 1972 р. під грифом ‘таємно” уповноваженому у справах релігії в
Івано-Франківській області слідчий Андрусів повідомив, що “священик села
Прутівки Романюк В. О. Управлінням КДБ при РМ УРСР по Івано-Франківській
області арештований за підозрою у здійсненні державної зради і
утримується в тюрмі УВС Івано-Франківського облвиконкому” [23].

28 січня 1972 р. В. Романюку було пред’явлено обвинувачення по ст. 62,
ч. І КК УРСР [24].

Протягом січня — травня 1972 р. органами державної безпеки проведено ряд
обшуків у людей, з якими В. Романюк підтримував дружні стосунки,
мотивуючи це тим, що у них можуть зберігатися документи антирадянського
змісту, націоналістична література та інші документи, які мають значення
для справи.

Під час слідства були залучені і розглянуті попередні справи
обвинуваченого 1944 р., 1946 р., отримані матеріали з Магаданської
області, де він відбував ув’язнення, матеріали кримінальних справ В.
Мороза, В. Чорновола, О. Заливахи.

u

ue

Foooooooooooooooooooooooooooo

Jусідів з Харківщини, знайомих та родичів затриманого. Згадуючи допит
весною 1972 р., І. Гнатюк стверджує, що слідчий цікавився їх
знайомством, темами розмов, їхнім ідейним спрямуванням, чи читав Романюк
йому свої твори [25]. Відповідей на ці типові запитання вимагали від
усіх дисидентів, які проходили у справі В. Романюка. Слідчі намагались
отримати від них найменше свідчення його антирадянської діяльності, що б
дозволило не тільки звинуватити арештованого, але й запідозрити їх в
антидержавних діях. На допиті 26 лютого 1972 р. обвинувачена Ірина
Калинець заперечила факт знайомства з В. Романюком [26]. 29 лютого 1972
р. В. Чорновіл на допиті заявив, що, перебуваючи в ув’язненні, як свідок
по інших справах жодних показів давати не буде, й у зв’язку з цим
відмовився відповідати на запитання про отця Василя [27]. В’язень
Володимирської тюрми В. Мороз вказував на випадковість знайомства з В.
Романюком, засвідчував, що ніяких матеріалів для написання своїх творів
від нього не отримував і не ознайомлювався з його працями [28].

В. Романюк наполягав на невмотивованості свого арешту. 3 лютого 1972 р.
він написав скаргу обласному прокурору: “Арешт вважаю цілком
безпідставним, тому що “документи”, на котрих базується звинувачення, є
уже занадто сумнівними і малозначущими для того, щоб придати їм характер
політичного злочину” [29]. Священик вважав ув’язнення за зберігання
книжок старого видання, знайдені письмові “критичні міркування чи
вислови зовсім незакінченої форми, котрі носили чисто приватний
характер”, “неабиякою жорстокістю і попранням найелементарніших прав
людини, котрому можуть позавидувати найгірші культівські часи” [30]. Він
заперечував проти необґрунтованого звинувачення у розповсюдженні
матеріалів антирадянського змісту і антирадянській пропаганді, оскільки
це не було доведено. Романюк закликав “зробити так, щоб восторжествувала
правда і були відкинуті всякі злі упередження супроти мене” [31].

26 травня 1972 р. матеріали справи про обвинувачення були віддані до
обласного суду. Кримінальна справа про обвинувачення В. Романюка за ст.
62, ч. ІІ КК УРСР слухалась у закритому судовому засіданні 8-12 червня
1972 р. Івано-Франківського обласного суду.

Стенограма судового засідання це не тільки свідчення заперечення і
спростування В. Романюком висунутих обвинувачень, а ще й можливість
з’ясувати його ставлення до багатьох аспектів суспільно-політичного і
культурного життя СРСР.

Відповідаючи на запитання під час суду, обвинувачений наполягав на тому,
що він був безпідставно засуджений в 1944 р. і 1946 р. В. Романюк назвав
вимислом звинувачення його в поширенні наклепницьких вигадок на
радянський державний і суспільний лад, заперечував авторство листів у
лондонську і швейцарську радіостанції [32].

На його думку, тоталітаризм обмежує свободу, що “в нас це проявляється в
ось таких, як наді мною, закритих процесах, над Морозом і іншими” [33].
Він ставив під сумнів суверенність України через русифікацію,
переслідування [34].

Відсутність возвеличення радянської влади у своїх записах пояснював тим,
що він сам пережив переслідування, заслання, процеси. У розумінні В.
Романюка антирадянська пропаганда — це пряма проповідь повалення
існуючого режиму [35]. Священик заявив, що винним себе не вважає і
розкаюватись немає в чому.

На судовому засіданні були використані показання тільки тих свідків, які
підтверджували антирадянський характер діяльності підсудного. Зокрема
представників місцевої влади Космача М. Дідуха та І. Клапцуняка про
привласнення Романюком функцій церковної влади, про те, що він
перешкоджав органам влади в проведенні у селі запланованих заходів;
сусідів В. Романюка в селищі Курган Харківської області В. Чмелика, М.
Кузнєцова, Ю. Кузьміна, які підтверджували ворожу настроєність щодо
радянської дійсності внаслідок постійного прослуховування ним
закордонних радіостанцій, розмов про бандерівців. На основі цих свідчень
доводилась провина В. Романюка. Слідством і судом не брались до уваги
показання свідків, наприклад, жителів села Космач, які не підтверджували
звинувачень в антирадянській спрямованості висловлювань священика,
порушенні ним державного законодавства про культи. Ці факти демонструють
упередженість та необ’єктивність слідства, котре спочатку винесло вирок
В. Романюку, а потім підбирало тільки ті матеріали, що засвідчували його
злочинну діяльність.

Прокурор Б. Городько оголосив, що з врахуванням характеру вчиненого,
методів злочинної діяльності особи підсудного прокурор визнав підсудного
у відповідності до ст. 26 КК УРСР особливо небезпечним рецидивістом.

Адвокат Романюка П. Мусихін просив суд перекваліфікувати дії підсудного
з ч. ІІ ст. 62 КК УРСР на ч. І. ст. 62 КК УРСР і обрати підсудному іншу
міру покарання, щоб він міг обдумати допущені ним помилки і в подальшому
не допускати подібного [36].

Судова колегія, “врахувавши” позитивну виробничу характеристику та
сімейний стан підсудного, який мав на утриманні неповнолітнього сина і
дружину, засудила В. Романюка винним за ст. 62, ч.2 КК УРСР, визнала
його “особливо небезпечним рецидивістом”, визначила покарання сім років
позбавлення волі з засланням строком на три роки [37]. Перші два роки
засуджений мав відбувати в тюрмі, а решту — в колонії особливого режиму.

14 червня 1972 р. В. Романюк звернувся до обласного суду з проханням
ознайомитися з протоколами судових засідань для написання скарги на
перегляд справи, вважаючи вирок від 12 червня 1972 р. “неймовірно
жорстоким і зовсім безпідставним”, тому що він не вчинив нічого, що б
суперечило Конституції [38]. “Ставити мені у вину чорнові записки, в
котрих немає нічого антирадянського, та старі книжки котрих і записок
ніхто не читав, як і рівно ж тих кілька дискусій десятилітньої давності
і винести за це такий великий строк є просто страхіття!”, — обурювався
засуджений священик [39].

20 червня 1972 р. В. Романюк написав касаційну скаргу в судову колегію з
кримінальних справ Верховного суду УРСР, в якій підкреслював, що вирок є
“безпідставним, бо я не вчинив жодного злочину і винним себе ні в чому
не почуваю” (підкреслення в документі — Д. З. ) [40]. Справжньою
причиною беззаконного арешту нібито за якісь “антирадянські” вчинки
десятилітньої давності священик називав свою релігійну діяльність, яка
зменшувала авторитет місцевих бюрократів, котрі безпідставно його
переслідували і поширювали про нього наклепницькі чутки [41].

Підсумувавши свою “антирадянську” діяльність за останні 20 років, у
нього вийшло три “антирадянські” дискусії, старі книжки сорокалітньої
давності, якісь “окрайці” думок, зафіксовані на клаптиках паперу і
учнівських зошитів, котрих ніхто не читав, та безглузді “документи”,
спеціально для цього підібрані (анонімні листки), і “характеристика”
космацьких свідків [42].

20 липня 1972 р. справа В. Романюка слухалась у Верховному суді УРСР.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР, розглянувши
касаційну скаргу 21 липня 1972 р., ухвалила залишити її без задоволення,
а вирок судової колегії Івано-Франківського облсуду без зміни [43].

Вже відбуваючи покарання, В. Романюк напише: “…і вся моя вина в тому, що
я, священик — людина інакодумаюча, відважився виступити на захист
безневинно репресованого українського історика В. Мороза”. Місцеві
партійні бюрократи схарактеризували мене як “небажану особу для
соціялістичного суспільства”, а потім уже робітники КДБ почали збирати
на мене різні сміхотворні плітки десятирічної давности, тобто почали
питати в різних людей, які знали мене, що я говорив і думав десять років
тому, і так цинічно й легко на мене була складена так звана “кримінальна
справа” і я був названий “особливо небезпечним державним злочинцем”.
Тобто прирівняли мене до убийць, диверсантів і насильників” [44].

Таким чином, зв’язки з дисидентами, активна священицька діяльність,
виступ на захист В. Мороза привели на лаву підсудних у 1972 р. Василя
Романюка. Закритий судовий процес над ним є свідченням політичних
репресій, спрямованих КДБ проти інакодумства. Звинувачений в
“антирадянській пропаганді та агітації”, визнаний “небезпечним
рецидивістом” В. Романюк отримав жорстокий вирок.

Література:

Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х
років. — К.: Либідь, 1995. — С. 121.

Пащенко В. Слідами карної справи № 1840 — С // Пам’ять століть. — 1998.
— № 2. — С. 128-137.

Данилюк Ю., Бажан О. “…Нас повинно об’єднати служіння народові” //
Літературна Україна. — 1995. — 10 серпня. — С. 6; Данилюк Ю. З., Бажан
О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. ХХ ст.). — К.:
Рідний край, 2000. — 616 с.

Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х —
початок 1990-х років. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. — 720
с.

Інтерв’ю з В. Морозом. 25. 11. 2006.

Чорновіл В. Твори у 10 т. — Т. 3. Український вісник. Випуск І-VІ. — К.:
Смолоскип, 2006. — С. 200.

Галузевий Державний архів Служби безпеки України ( далі — ГДА СБ
України). — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 1. — Арк. 3.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 2. — Арк. 180.

До Верховного суду УРСР в справі засудження на 9 років позбавлення волі
і 5 років заслання історика Валентина Мороза від священика села Космач
Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Василя Романюка // Визвольний
шлях. — 1971. — Кн. 7-8. — С. 806-807.

До Верховного суду УРСР в справі засудження на 9 років позбавлення волі
і 5 років заслання історика Валентина Мороза від священика села Космач
Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Василя Романюка // Сучасність.
— 1971. — Ч. 6 (126). — С. 79.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 2. — Арк. 139.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 1. — Арк. 74.

Там само. — Арк. 81.

Чорновіл В. Твори у 10 т. — Т. 3. Український вісник. Випуск І-VІ. — К.:
Смолоскип, 2006. — С. 917.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 1. — Арк. 87.

Там само. — Арк. 41.

Там само. — Арк. 42.

Там само. — Арк. 43-44.

Там само. — Арк. 1.

Там само. — Арк. 2.

Там само. — Арк. 111.

Там само. — Арк. 99-102.

Там само. — Арк. 95.

Там само. — Арк. 119.

Гнатюк І. Стежки — дороги. — Дрогобич: “Відродження”, 1998. — С. 311.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 1. — Арк. 269.

Там само. — Арк. 271.

Там само. — Арк. 245-246.

ГДА СБ України. — Ф. 6, спр. 75202-ФП. — Т. 2. — Арк. 188.

Там само.

Там само. — Арк. 188.

Там само. — Арк. 283.

Там само. — Арк. 289.

Там само. — Арк. 291.

Там само. — Арк. 314.

Там само. — Арк. 321.

Там само. — Арк. 330.

Там само. — Арк. 348.

Там само. — Арк. 349.

Там само. — Арк. 354

Там само. — Арк. 358.

Там само. — Арк. 361.

Там само. — Арк. 370.

Українська Гельсінська Група. 1978-1982. Документи і матеріали. —
Торонто, Балтимор, 1983. — С. 581.

PAGE

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *