.

Судовий прецедент у чинному законодавстві України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
849 7404
Скачать документ

Реферат на тему:

Судовий прецедент у чинному законодавстві України

Нарешті, для сучасної України особливого значення набувають проблем
судової правотворчості. Принципова допустимість і межі судової
правотворчості є досить рухливими, змінюваними категоріями, які утворять
у різних правопорядках різні, часом унікальні, комбінації. Які основні,
характеристики сучасного українського судового правотворення, його
інтелектуальні джерела й правові форми, а також можливі перспективи,
ступінь їхньої необхідності для правової системи яка формується в
Україні – ці питання по ступені актуальності виходять на передній план і
потребують, насамперед, теоретичного осмислення. ,

Розглядаючи судовий прецедент як можливе джерело права варто виділити
два аспекти цієї проблеми.

У першому випадку, прецедент повинен розглядатися як безпосереднє
джерело права, тобто належним чином оформлене правове положення, на яке
можна посилатися при прийнятті юридично значимих рішень.

У другому випадку, мова йде у впливі прецеденту, і головним чином
судової практики, на процеси правотворення й правозастосування, а також
на формування юридичної практики в цілому.

Саме розуміння прецеденту в першому значенні довгий час було неприйнятим
в нашому правознавстві. Пояснюється це багатьма причинами й у тому числі
тим, що в радянській юридичній науці довгі роки панував нормативістський
підхід до розуміння права. Такий методологічний підхід є досить
заперечливим. По-перше, нормативізм розповсюджений у багатьох, у тому
числі й англосаксонських країнах, де роль прецеденту як джерела права
загальновизнаним. По-друге, визнаючи те, що широке праворозуміння дає
більший дослідницький простір для вивчення даної проблеми, хотілося б
відзначити наступне. Формування норми права як правила поведінки можливо
різними способами, у тому числі шляхом прецеденту. Головним в цьому
випадку є спосіб надання цій нормі загальнообов’язкової юридичної сили.
Отже, справа полягає лише у визнанні прецеденту джерелом права, як
пануючою юридичною доктриною, так і в системі законодавства України.

Результатом наукового аналізу даної проблематики є положення.

1. Зміст поняття «джерело права» змінюється в залежності від типу
праворозуміння, що є домінуючим в певній державі в конкретний історичний
період. Найбільш актуальним є системний підхід до вивчення джерел права,
що дозволяє змоделювати ідеальну багаторівневу систему джерел права,
виділити елементи цієї системи, проаналізувати кожний з них окремо,
виявити об’єктивно існуючі зв’язки між елементами пропонованої системи.
З позицій -декого підходу основними елементами системи джерел права
можна назвати: спосіб буття людей, обумовлений дуалістичною
біосоціальною природою людини як генетичного джерела права (його
онтологічна основа); держава як політичне джерело права (джерело його
конкретно-історичного змісту і юридичної чинності); формальні джерела
права (інформаційно-документальний рівень).

2. Прецедентом у класичному його розумінні є рішення, що містить
створене судом нормативне положення, яке застосовується до правових
питань, що виникають у зв’язку із встановленими судом фактами, на яких
засноване рішення), на якому ґрунтується рішення і яким зобов’язані
керуватися нижчестоящі суди при розгляді подібних справ. У цьому змісті
правові позиції вищих органів судової влади України у вигляді принципів,
що покладені в основу рішення, обов’язкові для застосування в
аналогічних ситуаціях всіма іншими суб’єктами права, практично нічим не
відрізняються від ratio decidendi.

3. Визнання державою юридично обов’язковими регуляторами суспільної
поведінки фактично сформованих відносин, і зв’язків поближує правовий
прецедент із правовим звичаєм. Так, якщо звичай слугує опорою держави в
процесі його формування, то правовий прецедент закріплює державний
пріоритет при регулюванні суспільних відносин.

4. При всьому різноманітті судових систем, у більшості країн
романо-германської правової сім’ї, судова організація побудована по
ієрархічному принципу. Основна частина справ підвідомчості судам першої
інстанції. Над ними розташовано апеляційні суди. І вінчає «піраміду»
верховний суд. Саме рішення верховних судів поступово здобувають силу
правового прецеденту.

5. Аналіз судових актів, що містять нормативні положення, дає нам всі
підстави говорити про їх прецедентом характер. При цьому одні
(наприклад, рішення Конституційного Суду України, що містять правові
позиції) по своїй природі та по способу формування дуже близькі
прецеденту, подібність інших полягає лише в здатності суду створювати
своїми діями норми права. У другому випадку прецедентний характер акту
виражається в обов’язку застосування судами норм, зафіксованих у такому
акті. Сформована ситуація в сфері нормотворчої діяльності судів вимагає
необхідної законодавчої регламентації. Відсутність такої в даний момент
не відповідає потребам розвитку суспільства й перешкоджає становленню
правової держави.

6. Ступінь стійкості правопорядку будь-якої держави багато в чому
залежить від дотримання принципу однаковості судової практики.
Ігнорування судом правил, створених їм самим, ставить під сумнів
законність ухвалених рішень, в основу яких це правило було покладено. З
іншого боку, при підтвердженні судом вищої інстанції правильності
ухваленого рішення або при використанні вищестоящим судом при розгляді
аналогічної справи правила, створеного судом нижчої інстанції, авторитет
цього правила підсилюється й воно стає зразком вирішення таких справ у
нижчестоящих судах. У цьому випадку ми можемо говорити про сформовану
практику вирішення певної категорії справ. У таких умовах будь-який
суддя при ухваленні рішення зобов’язаний керуватися правилами,
виробленими практикою.

Отже, можна сформулювати деякі висновки.

1. Вирішення проблеми правового значення актів судових органів лежить
поза сформованої в нашій країні системи права й системи законодавства.
Отже, принципове легальне рішення даної проблеми перебуває за межами
будь-якої галузі законодавства, будь то цивільне, кримінальне
законодавство або законодавство про працю. Швидше за все, загальне
(принципове) визначення значення актів судової практики може бути
запропоноване на рівні міжгалузевого конституційного закону. Необхідна
ціла серія статей, у яких би чітко й однозначно визначалося б правове
значення судових актів різного рівня, їхня ієрархія, а також місце самих
цих актів в ієрархії інших актів, що є джерелами права.

Що стосується галузевого законодавства, то його завдання – визначення на
основі закону тих особливостей судових актів, які є у відповідній галузі
права.

2. Доводиться визнати, що позиції щодо місця й значення судових актів у
механізмі правового регулювання, наявні в юридичній літературі не
відрізняються різноманіттям: значення акт трактуються як акти або
тлумачення, або застосування права. Акт судового тлумачення
розглядається не більше, як акт, лише порядок, що роз’ясняє застосування
вже існуючої норми, але аж ніяк що не створює таку норму.

Представляється, що дана точка зору не відповідає сформованому нині
порядку речей і не може бути визнана логічною по суті.

Погляд, відповідно до якого акт судового тлумачення лише роз’ясняє
існуючу норму, але не створює її, мало б під собою логічну підставу лише
в тому випадку, якби право трактувалося в якості якихось роз’єднаних і
паралельно існуючих явищ, Однак право, хоча й міститься в різних
правових джерелах володіє однією важливою якістю – саме якістю єдності.
Дійсно, право існує як явище, різні частини перебувають у системній
єдності й ієрархічній співпідпорядкованості, взаємно підтримуючи й
доповнюючи один одного.

N

Якщо взяти до уваги дану обставину, то можна виявити, що не існує ні
однієї правової категорії, яка б не мала своєї підстави в якійсь іншій
правовій категорії. Справді, Конституція ґрунтується на природно
існуючих в сучасному цивілізованому суспільстві моральних цінностях,
наділяючи їх у юридичну форму позитивного права (конституційні норми).

Отже, будь-який нормативний акт, не будучи самостійним, ґрунтується на
нормі більш загального значення, розвиваючи й конкретизуючи її стосовно
до тієї галузі громадського життя, у якій він призначений до реалізації.
Але визнання даної обставини аж ніяк не заважає нашій юридичній думці
визнавати за цим актом якостей нормативного акту, або, у більше широкому
плані якостей джерела права. Виключення чомусь робиться лише для одного
виду правових актів – актів суду, однак таке виключення навряд чи може
бути визнано ґрунтовним.

Нормативна природа судових актів, принаймні, актів вищих судових органів
представляється досить очевидної. Ці акти «вбудовані» (значною мірою –
права, вони мають свою сферу застосування, досить певні критерії у
вигляді – російської Конституції, містять у собі норми загальної дії,
тобто є джерелом об’єктивного права, а виходить, виконують регулятивну
функцію. Таким чином, справа полягає не в тім, щоб «шукати» судовий
прецедент у праві, а визнати те, що вже існує в реальній дійсності.
Визнавши ж за актами суду значення правового регулятора суспільних
відносин і закріпивши це в законі, потрібно зайнятися вивченням тої
реальної ролі, яку зазначені акти виконують і того місця, які вони
займають у системі джерел російського права.

1. Аналіз правової системи дозволяє зробити висновок про те, що судова
практика вже є джерелом права. Так, до числа судових актів, що містять
нормативні приписи, можуть бути віднесені: 1) правові позиції й деякі
рішення Конституційного Суду України; 2) нормативне тлумачення Пленуму
Верховного Суду й Вищого Господарського Суду України; 3) рішення судів
загальної юрисдикції; 4) рішення судів за аналогією закону й права, а
також на основі норм права, що містять деякі оціночні поняття; 5)
рішення Європейського суду по правах людини.

2. Правова природа рішень Конституційного Суду визначається такою
властивістю як виступати джерелом права. На цю обставину звертають увагу
багато авторів. Даний судовий орган здійснює й негативні, і позитивні
законодавчі повноваження.

3. Негативна правотворчість проявляється в рішеннях про
неконституційність нормативних актів або їхніх окремих положень.
Визнання правового припису неконституційним тягне втрату ним юридичної
чинності . Скасовуючи норму права, Конституційний Суд здійснює, по суті,
правове регулювання, створює нову норму.

4. Позитивна правотворча функція пов’язана з прийняттям Судом правових
позицій. В рішеннях Конституційного Суду, як правило, формулюються
критерії нового законодавчого регулювання, по суті, конструюються
«моделі» нових правових норм. Крім того, аналіз змісту резолютивних
частин його рішень приводить до висновку про формування системи
прецедентів Конституційного Суду України.

5. Інше джерело права – постанови пленумів Верховних і Вищого
Господарського Судів України, що містять нормативне тлумачення. У
юридичній літературі довгий час панувала точка зору, відповідно до якої
постанови вищих судових інстанцій не можуть бути джерелами права.
Основні аргументи висувалися наступні: у сферу офіційно закріпленої
компетенції судів входить винятково правозастосування, а не
правотворчість; нормотворчість судів суперечить концепції поділу влади;
у нормативних тлумаченнях пленумів вищих судових органів відсутні норми
права у всій сукупності логічної структури, а містяться лише елементи
диспозицій, гіпотез, санкцій.

Сучасне розуміння концепції не припускає «чистого» поділу влади на
законодавчу, виконавчу й судову. На практиці ми бачимо активну
реалізацію правотворчих функцій органами державного управління.
Приймаючи підзаконні нормативно-правові акти, вони забезпечують
наближення закону до реального життя, його ефективну реалізацію. Відмова
в наділенні правотворчою функцією судів був викликаний, у першу чергу,
політичними мотивами, необхідністю забезпечення тотального панування
владного центра. У нових умовах визнання за окремими судовими актами
ролі джерел права здатне забезпечити більшу «гнучкість», об’єктивність
реально діючих правових приписів.

Непослідовним представляється теза про неправомірність визнання
джерелами права нормативних тлумачень пленумів вищих судових інстанцій.
Доповнюючи, деталізуючи гіпотезу, диспозицію, санкцію, судові, органи,
по суті, міняють саму норму права. Але ціле не може залишатися
незмінним, якщо змінився зміст його частини.

Однак наявність такої істотної риси, як нормативність, для визнання
приписів правовими недостатньо. Необхідно офіційне визнання його
загальобов’язковості. Дана ознака відповідно до діючого законодавства
властивий постановам пленумів Вищого Господарського Суду України, хоча
обов’язковість їх прямо із закону не випливає. У Конституції України у
числі інших повноважень даної судової інстанції закріплене право давати
роз’яснення але шляхом судової практики, а не тлумачення. Крім того,
Кримінальний кодекс України чітко встановлює, що злочинність діяння, а
також його караність і інші кримінально-правові наслідки визначаються
тільки цим законом.

Однак нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду, будучи діючим
правовим регулятором суспільних відносин, все-таки має ознаку
обов’язковості. Так, рішення суддів, що ігнорують сформульоване Пленумом
правило, може бути скасовано вищестоящим судом, і в підсумку справа
повинна розглядатися відповідно до вказівки вищої судової інстанції.

Правотворча діяльність судів загальної юрисдикції проявляється у двох
сферах: негативної й позитивної правотворчості.

Негативне правотворчості виражається в компетенції суддів скасовувати
нормативні акти нижчестоячих судів.

Позитивне – пов’язане з ухваленням судового рішення за аналогією закону
або на підставі оцінних понять вдачі, зміст яких не регламентується в
джерелах права. У всіх зазначених випадках суддя створює нову норму
права, фактичний прецедент для даного органа.

Аналіз змісту ряду підписаних Україною міжнародно-правових документів
дозволяє зробити висновок про можливість визнання як джерело права
прецедентів, створених Європейським судом по правах людини. У
відповідності зі статтею 46 Європейської конвенції про захист прав
людини й основних свобод у редакції Протоколу №11 рішення Європейського
суду обов’язкові для держав – учасників даної справи. При цьому Україна
офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду обов’язкової з питань
тлумачення й застосування Конвенції й протоколів до неї. Тим самим
російським судам необхідно враховувати у своїй діяльності прецеденту
практику Європейського суду по правах людини.

Підбиваючи підсумок, необхідно відзначити, що наявний певні привабливі
риси нормативістського підходу, що визнає єдиним джерелом права
нормативно-правовий акт, на наш погляд не витримує перевірки часом.
Відхід від даної концепції нраворозуміння як єдино вірного дає
теоретичну можливість визнати судову діяльність джерелом права. Крім
того, об’єктивні закономірності побудови правової держави тягнуть
посилення правотворчої функції суддівських органів. Тому було б
доцільним визнати дані процеси, закріпивши їх у законі, у тому числі:

– офіційно додати рішенням Пленуму Верховного Суду України обов’язкового
значення;

– передбачити можливість оскарження в Конституційний Суд України
постанов пленумів Верховного Суду України, Вищого Господарського Суду
України;

– закріпити офіційний статус судового прецеденту за рішеннями
Європейського суду по правах людини.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020