Судове законодавство гетьмана Скоропадського (реферат)

Реферат на тему:

Судове законодавство гетьмана Скоропадського

Відродження української національної правничої школи є одним із
найважливіших завдань сучасної української громадськості й правничої
науки в Україні. Виконати це завдання неможливо, не дослідивши
історичної правничої спадщини, тому проблема історії українського права
у незалежній Україні є беззаперечно актуальна. З історичної спадщини
звичайно треба брати все найкорисніше для блага людини і суспільства в
цілому. Вона тим і цінна, що вчить не повторювати помилок минулого,
зокрема і в галузі судового будівництва.

З приходом до влади Гетьмана всієї України Павла Скоропадського його
адміністрація в процесі формування національної правової системи
зіткнулась з проблемою не тільки спадщини російського законодавства, але
й з законодавчою спадщиною Центральної Ради. На відміну від Центральної
Ради, яка у законі від 25 листопада 1917 року передбачила, що “всі
закони і постанови, які мали силу на території Української Народної
Республіки до 27 жовтня 1917 року, оскільки їх не змінено і не скасовано
Універсалами, законами і постановами Української Центральної Ради, мають
силу і надалі, яко закони і постанови Української Народної Республіки”
[10, с.15], єдиного узагальнюючого акта, який би розв’язав це питання,
гетьманом не було підписано. Замість цього гетьманська адміністрація,
визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом
вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально
економічним і політичним засадам Української держави.

Законодавча діяльність гетьманського періоду розпочалася з визначення
правових основ самого процесу законотворчості [6, с.107]. Так 29 квітня
1918р. гетьман усієї України Павло Скоропадський підписав “Закони про
тимчасовий державний устрій України”. Документ складався з низки
розділів, у тому числі таких, як “Права і обов’язки українських
козаків”, “Про закони” та “Про Генеральний Суд”.

У розділі “Права і обов’язки українських козаків” йшлося про те, що
захист Вітчизни є священним обов’язком кожного козака і громадянина
Української держави. Зазначалось, що нікого не можна притягнути до
відповідальності за злочини не інакше як у порядку, встановленому
законом. Утримання під вартою було можливе лише у випадках, передбачених
законом. Засудження судом і призначення покарання застосовувалися лише
за злочинні вчинки, передбачені законами, що діяли на час їх учинення.

У законі підкреслювалось, що житло громадян є недоторканим. Робити
обшуки і виїмки без згоди на це господаря житла можна лише у випадках і
порядку, вказаних у законі. Недоторканою визнавалась і приватна
власність. Кожен український козак і громадянин мав право вільно обирати
місце проживання, місце праці, набувати і відчужувати майно і без
заборони виїжджати за кордон Української держави. Примусове відчуження
нерухомого майна, необхідного в інтересах держави, допускалося лише
відповідно до справедливої компенсації. Як бачимо, незважаючи на
складний військовий час, у законі закріплялися демократичні норми, які й
в наш час передбачені українським законодавством.

У розділі “Про закони” підкреслювалось, що Українська держава керується
твердими засадами законів, виданих у встановленому порядку. Закони мали
обов’язкову силу для всіх без винятку підданих України та іноземців, які
перебували на території Української держави. Закони для загального
відома публікувалися у встановленому порядку і не вступали у силу до
опублікування. Час вступу закону в силу обов’язково вказувався в
публікованих законах. Передбачалось, що закон може бути скасований лише
новим законом. Невиконання опублікованого у встановленому порядку
закону, не могло бути виправдане його незнанням. Закони розробляли у
відповідних міністерствах, подавали на загальний розгляд до Ради
Міністрів і лише після їх схвалення Радою Міністрів затверджувалися
гетьманом. Міністрам надавалось право видавати розпорядження для
пояснення законів з обов’язковим попереднім затвердженням таких
розпоряджень Радою Міністрів.

У розділі “Про Генеральний Суд” зазначалося, що вищим охоронцем і
захисником законів та водночас вищим судом України у судових й
адміністративних справах є Генеральний Суд. На нього покладався
обов’язок доводити до загального відома всі закони і накази Уряду та
здійснювати нагляд за законністю їх видання. Голову Генерального Суду і
членів Суду призначав гетьман.

2 червня 1918 року гетьманський уряд України прийняв закон про структуру
і функції Генерального Суду. Цей закон, з одного боку, окреслював
перспективи судової реформи, а з іншого – до її здійснення уточнював
функції Генерального Суду, сформованого ще за часів Центральної Ради.
Отож, згідно з цим законом, Генеральний Суд мав складатися з трьох
департаментів: “цивільного, карного й адміністративного”. Функції щодо
його формування належали “Правительствующему Сенату”. Оголошувалося
також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону
про Державний Сенат.

Низка рішень у галузі судоустрою була вміщена в постанові Ради Міністрів
України від 25 травня 1918 року “Про тимчасове розповсюдження
Української Державної влади”. Міністру судових справ доручалося негайно
своєю владою ввести в округ найближчого окружного суду ті з
новоприєднаних територій, де фактично не було окружних судів колишньої
Російської Держави. А якщо на таких територіях діяли окружні суди, то
вони мали бути введені до судової системи України. На новоприєднаних
територіях передбачалось відновити діяльність прокуратури, слідчих
органів та місцевих судів. Вибори мирових суддів, членів мирового суду
та кандидатів на ці посади, а також голів з’їздів мирових суддів,
проведених раніше на новоприєднаних територіях, визнавали недійсними, а
діяльність цих судових установ припинялась. Міністру судових справ
тимчасово доручалося негайно призначити на зазначених територіях мирових
суддів і голову з’їзду строком до 1 січня 1922 року.

25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд
в Україні – “іменем закону Української держави” [4, с.15]. 30 травня
1918 року уряд прийняв “Закон про урочисту обіцянку урядовців і суддів
та присягу військових на вірність Українській Державі”. Згідно з цим
законом, судді цивільного відомства (загальних судів), а також особи,
які призначалися на судові посади, давали таку обіцянку: “Урочисто
обіцяю бути вірним Українській Державі, твердо виконувати її закони,
чинити справедливий суд, як велить совість, поводитися відповідно до
достоїнства своєї служби” [4, с.17].

8 липня 1918 р. Рада Міністрів прийняла Закон “Про утворення Державного
Сенату”, яким скасовувався закон Центральної Ради від 2 грудня 1917 р.
про запровадження Генерального Суду і засновувався в м. Києві Державний
Сенат як вища інстанція у судових та адміністративних справах.

Характерною особливістю цього закону треба вважати те, що він приписував
судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися “Учреждением
Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением судебных
установлений” та “Уставом уголовного и гражданского судопроизводства”.

Фактично закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до
сенаторів та порядок їхнього призначення. Зокрема, Державний Сенат, який
очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний,
Цивільний і Карний. Штат Адміністративного Генерального Суду передбачав
19 осіб, Карного – 11, а Цивільного – 15.

???????????$???????¤?$????g?установлював значно суворіші вимоги до
кандидатів на посади сенаторів – вища юридична освіта і не менш як
п’ятнадцятирічний стаж роботи “в судовім відомстві на посадах не нижче
за судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або “в стані
присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра
або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували
лекторські обов’язки в той саме час”. Водночас закон містив і цілком
сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й
викладацької.

Тимчасове усунення сенатора від посади могло статися лише в разі
притягнення його до кримінальної відповідальності, а звільнення і
позбавлення звання сенатора від посади допускалося лише у випадку
притягнення його до кримінальної відповідальності, а звільнення і
позбавлення звання сенатора – лише за вироком суду.

У законі містились правила проведення засідань Сенату та його
департаментів. Низка статей стосувалася судових функцій Сенату.
Передбачалось також, що в компетенцію Кримінального Генерального Суду
входить розгляд справ, які раніше розглядали Головний Військовий і
Головний Військово-Морський суди.

Розгляд справ у Сенаті був таким, як у суді першої інстанції. У цьому
випадку учасникам процесу направляли повідомлення в порядку, визначеному
“Статутом цивільного і кримінального судочинства”. При кожному
Генеральному Суді працювала прокуратура під вищим наглядом Міністра
юстиції як Генерального прокурора. Прокуратура була зобов’язана
керуватися у своїй діяльності нормами, які раніше регулювали функції
прокуратури Правительствуючого Сенату.

Спеціальну норму встановлювали для форменого одягу сенаторів.
Передбачалось, що сенатори, які беруть участь у засіданні, повинні бути
одягнені в чорні сюртуки з чорними краватками і мати нагрудний знак.

8 липня 1918 р. Рада Міністрів Гетьмана прийняла “Закон про судові
палати та апеляційні суди”. Закон був затверджений Гетьманом. Акт
починався вказівкою про скасування закону “Про апеляційні суди”,
виданого Центральною Радою 17 грудня 1917 року, а також закону “Про
Київський апеляційний суд” від 24 березня 1918 р. Особи, які обіймали
посади в цьому суді, залишалися поза штатом (тобто без роботи), якщо
вони не одержали нового призначення і якщо неможливо було повернути їх
на колишні посади.

Зберегалися діючі до революції судові палати. Вони повинні були
функціонувати переважно на колишніх підставах з такими змінами:

а) члени судових палат призначалися з числа осіб з вищою юридичною
освітою, які мали не менше ніж 10-річний стаж роботи в судовому
відомстві на посадах не нижчих від судового слідчого чи товариша
прокурора окружного суду, або в адвокатурі у званні присяжного
повіреного. Членами судової палати можна було також призначати осіб з
вищим ступенем магістра чи доктора, викладачів юридичних наук у вищих
навчальних закладах, якщо вони займалися викладацькою діяльністю не
менше ніж 10 років;

б) члени судових палат не мали права водночас перебувати на будь-яких
посадах на державній чи громадській службі. Проте їм не заборонялося
обіймати професорські посади у вищих навчальних закладах чи в них
викладати. Вони мали право також брати на себе тимчасові доручення
державної служби;

в) якщо відкривалась вакантна посада члена судової палати, то кандидати,
що відповідали згаданим вище вимогам, обирались на загальних зборах
членів палати;

г) обраного на посаду члена судової палати кандидата Міністр юстиції
подавав гетьману на затвердження;

д) в разі незатвердження на вакантну посаду члена судової палати гетьман
за поданням Міністра юстиції призначав іншу особу, узгоджену з Радою
Міністрів;

е) старші прокурори і прокурори судових установ перейменовувались: перші
у прокурорів, а всі інші – у товаришів прокурорів.

Закон містив і норми кримінального судочинства. Передбачалось, що під
час розгляду в судових палатах актів звинувачення обвинувачених, у тому
числі й тих, що перебувають під вартою, а також їхніх адвокатів,
допускали до участі в розгляді справ з правом давати пояснення.

Заслуговує на увагу й те, що в цьому законі вперше відображено певну
специфіку українського нотаріату. Встановлювалося, зокрема, що нотаріуси
Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них
за поданням “Представників відповідних Окружних Судів через Старших
Голів Судових Палат Міністром юстиції”.

17 вересня 1918 р. Рада Міністрів гетьманату прийняла постанову “Про
тимчасовий порядок призначення засідателів для участі в судових
засіданнях судових палат”. Присяжних засідателів призначали для участі в
судових засіданнях судових палат на підставі правил дореволюційного
статуту кримінального судочинства. Списки засідателів складали в
окружних судах. За цими списками їх викликали для участі в судових
засіданнях судових палат.

Відповідно до закону “Про організацію військово-судових установ та їх
компетенції” від 21 червня 1918 р. в Українській державі функціонували
військові суди, які поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і
штабні (при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі). Справи
розглядали колегії у складі голови та виборних суддів (із восьми осіб у
вищих військових судах і з чотирьох – у штабних). У засіданні вищого
військового суду передбачалася участь прокурора й захисника, проте в
штабних судах їхня “присутність не була обов’язковою”. При військових
судах незалежно від їх рівня вводили також посади військових слідчих.

Визначивши верхні щаблі судової влади, гетьманська адміністрація
звернулась і до найнижчого її рівня. 14 і 21 липня 1918р. було
затверджено дві постанови Ради Міністрів: “Про розширення підсудності
кримінальних справ мировим суддям” і “Про розширення підсудності їм за
цивільними позовами”.

Для правильної оцінки судового законодавства гетьмана вирішальне
значення мало явно виражене прагнення уряду гетьмана відновити судову
систему дореволюційної Росії на підвладній гетьману території України.
Був відновлений без будь-яких серйозних змін старий Сенат з його старою
організацією та судові палати. Продовжував діяти дореволюційний Статут
кримінального судочинства. У законах Гетьмана, незважаючи на
революційний час, зберігалися демократичні начала судоустрою та
судочинства, які діють і в наші дні.

Зазначимо, що гетьманом у складний військовий час було скасовано ряд
судових законодавчих актів Центральної Ради, які містили багато правових
норм позитивного характеру, спрямованих на вдосконалення судової системи
і на демократизацію судочинства.

Література

Закон “Про судові палати й апеляційні суди” // Державний Вістник. –
1918. – 20 лип. – №25.

Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію”//
Державний Вістник. – 1918. – 5 лип. – №20.

Закони “Про тимчасовий державний устрій України”// Державний Вістник. –
1918. – 16 трав. – №1.

Законодательные акты 1918 года // Законы Украинской Державы. – Одесса,
1918. – Вып.V.

Законодательные акты Украинской Державы.- Одесса, 1918. – Вып.VI.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. – К., 1997.

Постанова “Про тимчасові правила обрання присяжних засідателів”//
Державний Вістник. – 1918. – 5 лип. – №20.

Постанова “Про поширення підсудності мирових суддів по цивільних позовах
// Державний Вістник. – 1918. – 5 лип. – №20.

Постанова “Про тимчасове розповсюдження Української державної влади”//
Державний Вістник. – 1918. – 31 трав. – №8.

ЦДАВО України. – Ф.1115 с. – Оп.1. – Спр.1.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *