Сучасний стан та тенденції розвитку законодавчої техніки в Україні: теоретичні аспекти (реферат)

Реферат на тему:

Сучасний стан та тенденції розвитку законодавчої техніки в Україні:
теоретичні аспекти

Становлення правової держави в Україні зумовлює потребу формування та
ефективного функціонування системи якісних за формою і змістом законів,
створення і систематизація яких неможлива без належного використання
законодавчої техніки, проблеми якої потребують подальшого теоретичного
та практичного опрацювання. Актуальність дослідження сучасного стану та
тенденцій розвитку законодавчої техніки в Україні зумовлена потребою
розв’язання таких наукових і практичних завдань: необхідно розширити і
поглибити наукові доробки із проблем законодавчої техніки; удосконалити
законотворчу та правозастосовну види юридичної практики.

Проблематиці законодавчої техніки присвячений ряд досліджень вітчизняних
та зарубіжних науковців – як в історичному минулому, так і в сучасний
період. Певні аспекти законодавчої техніки досліджені у європейській, у
тому числі дореволюційній вітчизняній юридичній літературі в ХІХ – на
початку ХХ ст., про що свідчать праці Р. Ієрінга, К. Ільберта, Ф. Жені,
Ф. Тарановського і інших науковців. Проблеми законодавчої техніки досить
активно досліджуються у працях сучасних вітчизняних учених – теоретиків
та істориків права і представників галузевих юридичних та інших
суспільних наук: П. Андрушка, Н. Артикуци, І. Билі, А. Дутко,
А. Іванової, П. Рабіновича, А. Ришелюка, І. Усенка, М. Швеця, а також
зарубіжних науковців – В. Баранова, Р. Бержерона, В. Краббе,
А. Келермена і Д. Чеваріні, Д. Керімова, А. Нашиц, А. Піголкіна,
А. Сейдмен, Р. Сейдмена та Н. Ебейсекера, Ю. Тіхомірова і інших.

Тим не менше, існує потреба у подальшому науковому дослідженні
проблематики законодавчої техніки. Адже наукове і практичне опрацювання
проблем законодавчої техніки в Україні та у багатьох інших
пострадянських державах характеризується як роботою по дальшому
осмисленню невирішених раніше питань у зазначеній сфері, так і розробкою
і переосмисленням підходів до розуміння поняття, функцій, структури,
сучасного стану та тенденцій розвитку, і інших проблем законодавчої
техніки.

Метою цього дослідження є виявлення та розкриття теоретичних аспектів
сучасного стану та тенденцій розвитку законодавчої техніки в Україні.

Не применшуючи важливого значення наукових досягнень вітчизняних учених
радянського періоду, тим не менше, можна зазначити, що сучасний стан
наукового опрацювання проблем законодавчої техніки у вітчизняній
юриспруденції і правовій науці інших пострадянських держав в цілому
характеризується поступовим відходом від методологічних підходів
радянських часів і зумовлюється процесами становлення України як
правової держави, перемінами підходів до природи прав і свобод людини і
громадянина, європейськими правоінтеграційними процесами, у тому числі
гармонізацією правової системи України із європейським правом і ін. Тим
не менше, хоча і відбувається поступове усвідомлення потреби здійснення
перемін у сфері законодавчої техніки, однак підходи до цієї проблеми,
які мали місце за радянських часів, великою мірою зберігаються і зараз.

У зв’язку із вищезазначеним, на нашу думку, необхідна більш радикальна
переоцінка поняття законодавчої техніки, проблем її змісту, ролі і
соціального призначення. Адже у зв’язку із формуванням за радянських
часів тоталітарної держави та пануванням марксистсько-ленінського
світогляду, поняття законодавчої техніки у юридичній літературі, як
правило, ототожнювалося із поняттям правотворчої техніки (а саме:
законодавча техніка розумілася не лише як техніка створення законів,
однак також інших правових актів [1, с. 36]), а з кінця 1950-х – початку
1960-х рр. – законодавча техніка також ототожнювалася із юридичною
технікою [2, с. 46].

На нашу думку, законодавча техніка охоплює правила і засоби створення
саме законів та їх систематизації у формі кодифікації, консолідації та
зводу законів. Не вважаючи на існування великого масиву правил і засобів
законодавчої техніки, які застосовуються для створення і систематизації
усіх нормативно-правових актів, тим не менше, розробка якісних законів
вимагає від науковців більш глибокого дослідження проблем специфіки
застосування правил і засобів законодавчої техніки для створення і
систематизації саме законів. Зазначений напрям наукових досліджень, який
би сприяв подальшому розвитку законодавчої техніки, повинен більш
інтенсивно розвиватися і при цьому ґрунтуватися на принципах
верховенства права і верховенства закону, закріплених у Конституції
України – адже конституцієдавець підкреслює важливу роль законів у житті
суспільства (ст.ст. 8, 92, 93, 94, 150 і ін. Конституції).

У зв’язку із цим, однією із тенденцій розвитку законодавчої техніки в
Україні повинно бути її подальше функціонування на базі наукових
розробок, які стосуються дослідження не лише правил і засобів, спільних
для створення і систематизації усіх нормативно-правових актів, але
специфіки створення і систематизації саме законів. Цьому великою мірою
має сприяти поступове розмежування понять законодавчої, правотворчої,
нормотворчої, юридичної та інших видів техніки у вітчизняній
юриспруденції (І. Биля, А. Дутко, О. Чефранов і ін.).

Подальший розвиток законодавчої техніки в Україні, на нашу думку,
потребує радикального відходу від абсолютизації її інструментального
аспекту, розробки і застосування правил і засобів законодавчої техніки,
які повинні бути спрямовані на ефективне закріплення в законах прав і
свобод людини і громадянина, які б ґрунтувалися на загальнолюдських
правових цінностях та створення гарантій їх реалізації. Новітні
теоретико-методологічні підходи до дослідження проблем законодавчої
техніки повинні бути направлені на забезпечення становлення системи
якісних законів із ціллю ефективного, а саме позитивного, втілення їх у
життя, спрямовані на закріплення, реалізацію та забезпечення прав і
свобод людини як найвищої соціальної цінності у державі.

У зв’язку із зазначеним, розвиток законодавчої техніки в Україні, на
нашу думку, має ґрунтуватися на основі подальшої більш інтенсивної
наукової розробки існуючих та формуванні принципово нових юридичних
конструкцій норм, інститутів і галузей права, які повинні слугувати
забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. Для досягнення цієї
мети юридичні конструкції норм права, які закріплюються у законах, мають
визначати: суб’єкти, об’єкти, права та обов’язки суб’єктів, умови
встановлення, зміни і припинення правовідносин, відповідальність за
порушення норм права, механізми реалізації законів.

При цьому норми права, які закріплюють права, свободи і обов’язки людини
і громадянина, повинні бути визначеними, тобто чітко відображати
найбільш суттєві ознаки того чи іншого явища суспільного життя, яке
знаходиться у сфері правового регулювання. У нормах права повинні бути
збалансовані дозволи, заборони та зобов’язання з метою запобігання
зловживань суб’єктами застосування норм права. Норми права, які
закріплюють права і свободи людини і громадянина повинні бути оптимально
конкретизованими. Будь-яка конструкція норм права у бік звуження прав і
свобод людини і громадянина є підставою для визнання цих актів
недійсними у частині чи повністю. Обов’язки людини і громадянина
потрібно формулювати у законах чітко і не розширювати їх обсяг і зміст у
підзаконних нормативно-правових актах. Чітке закріплення у юридичних
конструкціях норм права компетенції органів державної влади є однією із
дієвих гарантій забезпечення прав і свобод людини.

Як одна із основних цілей законодавця повинно бути максимально повне
відображення у законах прав, свобод та інтересів людини і суспільства в
цілому та закріплення механізмів їх реалізації у законах. При цьому
норми права, які закріплюються у законах, як складові
спеціально-юридичного механізму реалізації законів, повинні знаходитися
у системному зв’язку із іншими складовими цього механізму –
правовідносинами, актами реалізації норм права і ін., а також із іншими
аспектами механізму реалізації законів, тобто ґрунтуватися на
економічних, політичних, соціальних і ін. факторах, які впливають на
розвиток правової системи держави. Тому важливу роль відіграє
прогнозування при розробці законопроекту ефективності закону, можливих
варіантів реалізації закону, у тому числі різних соціальних наслідків –
правових, економічних, політичних і ін.

Норми права, які закріплюються законодавцем у законах, повинні мати
змістовний і функціональний зв’язок як із існуючими, однак також із
правилами поведінки, які законодавець передбачає створити у майбутньому.
Видається, що орієнтиром для законодавців при створенні і систематизації
законів мають бути норми Конституції України та норми ратифікованих
Верховною Радою України міжнародних договорів. При цьому слушним є
твердження, відповідно до якого та обставина, що „права людини є
позатериторіальними і позанаціональними”, дає „підстави для визнання
пріоритетності норм міжнародних договорів, що стосуються прав і свобод
людини, перед нормами національного законодавства” [3, с. 5].

Усе більш широке застосування у правовій системі України
загальнодозвільного типу правового регулювання поведінки фізичних осіб
зумовлює необхідність прискорення розв’язання багатьох невирішених
аспектів проблеми формулювання і закріплення юридичних конструкцій норм
права. На наш погляд, потрібен радикальний відхід від позиції, яка
домінує у вітчизняній юриспруденції та правовій науці інших
пострадянських держав ще з радянських часів, у відповідності із якою
„юридичні норми є не що інше, як нормативний текстуальний вираз
юридичних конструкцій” [4, с. 26-27]. Адже, як слушно стверджують окремі
вітчизняні, а також багато зарубіжних учених, „загальні принципи права”
– „відправні начала права, які можуть фіксуватися, а можуть і не
фіксуватися в текстах нормативно-правових актів” [3, с. 7]. Враховуючи
можливість реалізації правових норм не лише через правовідносини, однак
також поза конкретними правовідносинами, можна прийти до висновку, що
юридичні конструкції можуть бути не лише безпосередньо закріплені у
нормах законів, втілюватися у їх змісті, але формуватися із загальних
принципів права. Тому законодавець при створенні і систематизації
законів повинен більше уваги приділити можливим варіантам інтерпретації
суб’єктами норм права, які він закріплює у законі.

У зв’язку із становленням правової держави і громадянського суспільства
в Україні важливою тенденцією розвитку законодавчої техніки є її
удосконалення на основі усе більш активного наукового опрацювання
проблем приватного права та втілення його результатів у практику
створення і систематизації законів. Так, на відміну від радянських
часів, коли мало місце одержавлення практично усіх сфер суспільного
життя та заперечення приватного права, у тому числі недооцінка
проблематики законодавчої техніки у приватно-правовій сфері, у сучасний
період в теорії і практиці відбувається поступовий перехід до
переосмислення значення і розширення сфери приватно-правового
регулювання. Яскравим прикладом слугує Цивільний кодекс України, який
ґрунтується на засадах приватного права. Зазначене стосується його
змісту, структури і інших характеристик, підтвердженням чого, зокрема, є
розміщення Книги другої Цивільного кодексу України, в якій регулюються
особисті немайнові права фізичної особи, відразу після Книги першої
„Загальні положення” і ін.

Ґрунтовні переміни у сфері забезпечення прав людини пов’язані із
переосмисленням проблематики застосування правил і засобів законодавчої
техніки у публічно-правовій сфері. Так, на нашу думку, відповідає
принципам Конституції України розташування в системі Особливої частини
Кримінального кодексу України на першому місці розділу „Злочини проти
основ національної безпеки”, „що передбачає низку суспільно небезпечних
діянь, які посягають на загальнонаціональні інтереси” [5, с. 8;
6, с. 101], оскільки національна безпека має гарантувати захист
інтересів, перш за усе, особи, а також суспільства і держави від
зовнішньої і внутрішньої загроз.

Ae

Jна повинна бути основною цінністю у державі, котра має надавати людині
управлінські послуги. Держава повинна бути вторинною у відносинах із
суспільством. Важливе значення має Указ Президента України „Про
затвердження Концепції адміністративної реформи в Україні” від
22.07.1998 р., однак ця Концепція і досі не реалізована. Позитивним є
прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, тому що саме
суд, а не вищестоящі органи чи посадові особи розглядають спір.

Що стосується фінансового законодавства, то на сьогодні
фінансово-правові норми закріплені приблизно у 20000 нормативно-правових
актів. У зв’язку із цим, вкрай необхідним є прийняття податкового
кодексу, який би сприяв стабільності регулювання суспільних відносин у
зазначеній сфері. Крім того, відсутній галузевий закон про фінансовий
контроль в Україні, що призводить до дублювання функцій органів
контролю, відсутності взаємодії між ними – адже немає загальносистемного
підходу.

Подальший розвиток законодавчої техніки в Україні також зумовлений
впливом європейських правоінтеграційних процесів. Необхідним є подальше
дослідження проблем зближення правової системи України з правом
Європейського Союзу (далі – ЄС), у тому числі систематичне „осмислення
принципів, тенденцій, сфер, проблем та перспектив зближення правової
системи України до права ЄС” [8, с. 3], осмислення і застосування
досвіду ЄС у сфері нормопроектування, а саме ряду актів, які стосуються
питань забезпечення якості нормопроектування – Резолюції з якості
проектування законодавства ЄС, прийнятої Радою ЄС 8.06.1993 р.,
Міжінституційної угоди про краще нормотворення, ухваленої Європейським
парламентом, Радою і Комісією у 2003 р. і ін. Тим не менше, потрібне
закріплення саме на рівні законів України правил і засобів створення і
систематизації нормативно-правових актів.

Усе більш важливе значення у правоінтеграційних процесах мають здобутки
науки порівняльного правознавства. Так, вирішення проблеми зближення
національного законодавства України з правом ЄС, як слушно зазначається
у літературі, „вимагає серйозного наукового порівняльно-правового
аналізу сучасного стану та перспектив розвитку європейського права,
вироблення стратегії гармонізації всієї правової системи України … з
правом ЄС зі збереженням її національної самобутності” [9, с. 159].

Наступна тенденція розвитку законодавчої техніки в Україні повинна
ґрунтуватися на прискоренні процесів інтеграції здобутків
загальнотеоретичних, галузевих, міжгалузевих, прикладних,
міжнародно-правових юридичних наук, логіки, лінгвістики і інших наук.
Адже становлення правової держави в Україні зумовлює необхідність
подальшого теоретичного опрацювання проблем правового закону, що, в свою
чергу, потребує дальшого вивчення критеріїв якості закону: ознак закону
як форми права та втілених у його нормах змістовних характеристик. Крім
того, положення щодо критеріїв якості закону повинні ґрунтуватися на
досягненнях галузевих юридичних наук, у тому числі на розробках, які
стосуються предмету і методу правового регулювання тієї чи іншої галузі
права, її принципів тощо. Важливу роль повинні мати концепції розвитку
галузей права, галузей законодавства та концепції розвитку законодавства
України в цілому.

Тому потребують подальшої наукової розробки теоретичні проблеми
планування і прогнозування законодавчої діяльності в Україні, які б
сприяли більш ефективному позитивному, системному застосуванню правил і
засобів законодавчої техніки.

У зв’язку із вищезазначеним, тенденцією розвитку законодавчої техніки в
Україні можна також визначити більш ефективне використання здобутків
законодавчої, інтерпретаційної і правозастосовної видів юридичної
практики з метою інтенсифікації подальшого вироблення правовою наукою
правил та засобів створення і систематизації законів, які б відповідали
загальнолюдським правовим принципам. Тому актуальним є подальше
поступове, більш глибоке поєднання теоретичних знань із практикою у
сфері створення законів. Крім того, видається необхідним максимально
можливе подолання протиріч між законодавчою технікою і юридичною наукою,
у тому числі подолання відставання науки від потреб законодавчої техніки
і навпаки. Так, на слушну думку учених, у Земельному кодексі України
„закладені взаємовиключні норми, що кардинально суперечать вченню про
земельні правовідносини” [10, с. 14].

Ми приєднуємося до тверджень сучасних науковців, які доречно наголошують
на значимості теоретичних і практичних передумов та засобів
удосконалення законотворчої практики в Україні, у тому числі
використання наукових доробок вітчизняних учених радянського та
сучасного періодів і зарубіжних науковців (В. Баранов, П. Рабінович і
ін. [11, с. 67]).

Тим не менш, важливою проблемою і напрямком розвитку законодавчої
техніки в сучасній Україні є вивчення і використання наукових доробків
із проблем законодавчої техніки не лише вітчизняних учених радянського
та сучасного періодів і зарубіжних науковців, але й робіт дореволюційних
учених – як вітчизняних, так і зарубіжних, які характеризуються
багатоманіттям підходів до проблем законодавчої техніки. Адже сучасні
підходи до розуміння законодавчої техніки відтворюють різноманітні
уявлення про неї, які сформувалися у європейській, у тому числі
дореволюційній вітчизняній юридичній літературі в ХІХ – на початку
ХХ ст. Так, навряд чи доцільно заперечувати актуальність для сучасної
України найбільш поширеної у той період позиції, розробленої французьким
вченим Ф. Жені, який під законодавчою технікою розумів сукупність
засобів, правил і методів формулювання чітких правил поведінки у
відповідності із рівнем розвитку суспільних відносин з метою реалізації
закону у відповідності із своїм призначенням [12, с. 129]. Чи твердження
ученого А. Башмакова, який у 1904 р. одним із перших у вітчизняній
юридичній науці вживає термін „законодавча техніка”, ціллю якої, на його
думку, є: „уловити і виразити те, що містить непорушний фундамент
[законодавства – Ж. Д.], … справедливо поставитися до потреб, що
визрівають у новому житті і дати їм вчасно правовий вираз” [13, с. 176].
Поняття законодавчої техніки формувалося також завдяки розробці
«законодавчого мистецтва» Ф. Тарановським, праць Б. Кістяківського, який
акцентує увагу на наукових принципах формулювання законів. Не втратили
своє актуальності (враховуючи теперішній стан розвитку суспільства в
цілому і законодавчої техніки зокрема) і практичні рекомендації щодо
застосування правил і засобів законодавчої техніки при створенні і
систематизації законів таких учених, як Р. Ієрінг, Д. Мейер,
М. Сперанський, П. Редкін, М. Ренненкампф і ін. Тобто, дослідження
вітчизняних та зарубіжних правознавців минулих століть у царині
законодавчої техніки зберегли своє наукове і практичне значення у
сучасний період і потребують подальшого вивчення та використання (з
урахуванням сучасних реалій суспільного життя).

Важливою тенденцією розвитку законодавчої техніки в Україні науковцями
слушно визнається подальший розвиток „комплексної, багатофункціональної
комп’ютеризованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення
законотворчої, правозастосовної та правоосвітньої діяльності”
[14, с. 3].

Таким чином, розглянувши теоретичні аспекти сучасного стану та тенденцій
розвитку законодавчої техніки в Україні, приходимо до наступних
висновків. У сучасний період розвитку України відбувається поступове
усвідомлення потреби здійснення перемін у сфері законодавчої техніки,
однак підходи до цієї проблеми, які домінували за радянських часів,
великою мірою зберігаються і зараз. Такий стан теоретичного осмислення
законодавчої техніки зумовлює необхідність радикальної переоцінки
поняття законодавчої техніки, її змісту, ролі і соціального призначення.
Потрібен радикальний відхід від абсолютизації її інструментального
аспекту, необхідними є розробка і застосування правил і засобів
законодавчої техніки, які повинні бути спрямовані на ефективне
закріплення в законах прав і свобод людини і громадянина, які б
ґрунтувалися на загальнолюдських правових цінностях і створення гарантій
їх реалізації. Для цього необхідна подальша більш інтенсивна наукова
розробка існуючих та формування принципово нових юридичних конструкцій
норм, інститутів і галузей права, які повинні слугувати забезпеченню
прав і свобод людини і громадянина. Потрібне ще більш активне наукове
опрацювання правил і засобів законодавчої техніки у сфері приватного
права та втілення їх результатів у практику створення і систематизації
законів. Ґрунтовні переміни повинні відбутися у підходах до осмислення
правил і засобів законодавчої техніки у галузі публічного права,
призначення яких — забезпечення прав людини. Подальший розвиток
законодавчої техніки в Україні зумовлюється впливом європейських
правоінтеграційних процесів. Необхідним є прискорення процесів
інтеграції здобутків загальнотеоретичних, галузевих, міжгалузевих,
прикладних, міжнародно-правових юридичних наук, логіки, лінгвістики і
інших наук. Потребують подальшої наукової розробки теоретичні проблеми
планування і прогнозування законодавчої діяльності в Україні, які б
сприяли більш ефективному позитивному, системному застосуванню правил і
засобів законодавчої техніки. Розвиток законодавчої техніки в Україні
повинен відбуватися у напрямку більш ефективного використання здобутків
законодавчої, інтерпретаційної і правозастосовної видів юридичної
практики з метою інтенсифікації подальшого вироблення правовою наукою
правил та засобів створення і систематизації законів. Важливим питанням
є вивчення і використання наукових доробок із проблем законодавчої
техніки не лише вітчизняних учених радянського та сучасного періодів і
зарубіжних науковців, але й робіт дореволюційних учених. Потрібен
подальший розвиток комп’ютеризованої системи інформаційно-аналітичного
забезпечення законотворчої діяльності.

В цілому, стан наукового опрацювання проблем законодавчої техніки та
практики застосування її правил і засобів, а також тенденції розвитку
законодавчої техніки зумовлюються станом усіх складових соціальної
системи і тому усі вищезазначені проблеми потребують системного,
комплексного вирішення. Подальші дослідження законодавчої техніки
полягають у більш глибокому вивченні практичних аспектів застосування її
правил і засобів.

Література

Коренев А.П. Законодательная техника и кодификация советского
административного права // Правоведение. – 1961, № 3. – С. 36.

Юков М.К. Место юридической техники в правотворчестве // Известия высших
учебных заведений. Правоведение. – 1979, № 5. – С. 46.

Козюбра М.І. Тенденції розвитку джерел права України в контексті
європейських правоінтеграційних процесів // Національний університет
„Києво-Могилянська академія”. Наукові записки. Юридичні науки. Том 26.
2004. – С. 3-9.

Тарасов Н.Н. Юридические конструкции в праве и научном исследовании
(методологические проблемы) // Российский юридический журнал. 2000, № 3.
– С. 26-27.

Сташис В.В. Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України
// Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення:
Матер. міжнар. наук.-практ. конф. [Харків] 25 – 26 жовт. 2001 р. /
Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К. – Х.: „Юрінком Інтер”,
2002. – С. 5-10.

Борисов В.І. Загальна характеристика Особливої частини нового
Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України:
Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф.
[Харків] 25 – 26 жовт. 2001 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред..) та
ін. – К. – Х.: „Юрінком Інтер”, 2002. – С. 99-104.

Авер’янов В. Українське адміністративне право на етапі реформування:
питання нової доктрини // Українське право. – 2005, № 1 (18). – С.
185-200.

Лаба О.В. Право Європейського Союзу та право України: теоретико-правові
проблеми співвідношення та гармонізації (1991 – 2004 рр.). Автореф. дис.
на здобуття наук. ступеня к.ю.н. – К., 2005. – 20 с.

Лисенко О. Місце порівняльного правознавства в системі юридичних наук //
Українське право. – 2005, № 1 (18). – С. 150-162.

Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України:
Актуальні проблеми практичної теорії. – К.: Знання, 2005. – 445 с.

Баранов В.М., Рабинович П.М. Юридическая техника законотворчества в
России и Украине: опыт сравнительно-правового анализа // Проблемы
юридической техники: Сборник статей / Под ред. проф. В.М. Баранова. –
Нижний Новгород, 2000. – С. 67-80.

Жени Фр. Законодательная техника въ современныхъ гражданско-правовыхъ
кодификаціяхъ // Журналъ Министерства Юстиціъ. 1906, № 8 (октябрь). – С.
129.

Башмаков А. Законодательная техника и народное право // Журналъ
Министерства Юстиціъ. 1904, № 2. – С. 174-183.

Швець М. Нова технологія законотворення // Право України, 2003, № 3. –
С. 3-8.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *