Сучасні цивільно-правові системи світу (реферат)

Сучасні цивільно-правові системи світу

Під поняттям цивільно-правової системи слід розуміти сукупність
правопорядків різних держав, які мають подібні основні закономірності
цивільно-правового регулювання та охорони суспільних відносин.

Основними критеріями виокремлення тієї чи іншої цивільно-правової
системи та віднесення до її складу будь-якої національної правової
системи є: а) історичне походження та розвиток правової системи; б)
пануюча юридична доктрина та її специфіка; в) специфіка існуючих
правових інститутів та їх система; г) правові джерела, методи їх
тлумачення та практика застосування; д) ідеологічні чинники.

З огляду на це, слід виділяти такі цивільно-правові системи:

1) континентальна (романо-германська);

2) система звичаєвого права (англо-американська);

3) мусульманська;

4) патріархальна;

5) північна (скандинавська);

6) далекосхідна;

7) індуїська.

Континентальна (романо-германська) система цивільного права на сьогодні
є пануючою у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембургу, Іспанії, Італії,
Португалії, Австрії, Швейцарії, багатьох країнах Латинської Америки,
тощо. В основі цієї системи цивільного права лежить рецепція римського
права та його гармонізація з урахуванням національної специфіки.

Характерними ознаками цієї правової системи є розподіл права на публічне
та приватне. Ще однією суттєвою специфікою континентальної системи
цивільного права є її галузевий підхід та чітка ієрархія всередині
системи. В континентальній системі цивільного права з огляду на
специфіку нормативно-правового регулювання та охорони суспільних
відносин чітко виділяються дві підсистеми: романська та германська.

Романська підсистема цивільного права започаткована французькими
вченими, результати досліджень яких знайшли своє втілення в Цивільному
кодексі Франції 1804 р. (Кодексі Наполеона). Даний кодекс побудований за
інституціональною системою в основу якої лягла рецепція Інституцій Гая
(Corpus Iuris Civilis), яка складається з трьох основних розділів:
“Особи” (правове становище суб’єктів), “Речі” (об’єкти права та
відповідні їм права) і “Позови” (способи реалізації та захисту прав). За
цією ж підсистемою побудовані також і цивільні кодекси Італії, Іспанії,
Португалії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, штату Луїзіана (США),
провінції Квебек (Канада), більшість країн Латинської Америки,
південно-східної Азії тощо.

Натомість германська підсистема цивільного права започаткована
німецькими вченими, результати наукових досліджень яких знайшли своє
втілення в Німецькому цивільному уложені (BGB) 1896 р. Цей кодекс
ґрунтувався на пандектній системі, що була реципійована з Дігестів
(Пандектів) Юстиніана. Її характерною ознакою було виділення Загальної
частини – сукупності норм права, які стосувались будь-яких інститутів
цивільного права та включали в себе загальні положення цивільного права,
норми про суб’єктів та об’єкти цивільного права, самі цивільні права, їх
реалізація та захист. Решта ж правових норм складали Особливу частину,
до якої входили інститути зобов’язального, речевого, сімейного та
спадкового права. Окрім того, дана система розмежовувала матеріальні та
процесуальні норми. Пандектна система лягла також в основу цивільних
кодексів Швейцарії, Австрії, Російської Федерації, Бразилії тощо.

Основним джерелом континентальної системи цивільного права є
нормативно-правовий акт, який за своєю сутністю є виробленим
цивілістичною доктриною загальнообов’язковим правилом поведінки, тобто
певною конструкцією, що покликана регулювати певні суспільні відносини.
Певне значення в континентальній системі відіграє і звичай. Проте
застосування його порівняно з нормативно-правовим актом є набагато
вужчим і опосередковується переважно у формі звичаю ділового обороту.
Значення судової практики в континентальній системі цивільного права або
носить субсидіарний (доповнюваний) характер і застосовується для
усунення прогалин нормативно-правовому регулюванню або ж взагалі не є
джерелом права.

В континентальній системі цивільного права особи поділяються, як
правило, на дві основні категорії: фізичні особи та юридичні особи. Для
можливості прийняття участі у цивільних правовідносинах вказані особи
наділяються універсальною правоздатністю та дієздатністю. Окрім цього
дієздатність осіб може здійснюватись і в порядку представництва. Досить
детально розроблене в континентальній системі цивільного права вчення
про юридичну особу, яка визнається певним фіктивним утворенням. Особлива
увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Виділяється
два основних види юридичних осіб: публічного та приватного права. В свою
чергу юридичні особи приватного права поділяються на: товариства (союзи)
та асоціації (установи).

Товариства (союзи) включають в себе всі види об’єднання фізичних осіб,
які, в залежності від підстав об’єднання (чи це об’єднання капіталів, чи
об’єднання осіб (інтересів)), поділяються на підвиди. Повні та
командитні товариства є об’єднаннями інтересів, а акціонерне товариство
та товариство з обмеженою відповідальністю є об’єднаннями капіталів
(відповідно акцій чи внесків). Управління товариством (союзом)
здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого
майна, яке передане в управління для досягнення визначеної мети
існування установи. Установи не мають членства та діють в інтересах
суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є власниками їх
майна чи його розпорядниками. У формі установи існують скарбниця,
державні підприємства, релігійні організації, благодійницькі фонди тощо.

В континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного
захисту особистих немайнових прав. До основних з них відносять право на
життя та здоров’я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність
та репутацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та
особисту недоторканість тощо. Однією з тенденцій в континентальному
праві щодо особистих немайнових прав є виділення загального особистого
немайнового права, порушення якого вважається порушенням прав особи.
Захист цього здійснюється в порядку, що передбачений для деліктних
зобов’язань.

Речове право як юридична категорія охоплює в країнах континентальної
цивільної системи права всі зв’язки між особами стосовно речі. Речеві
права поділяються на права на свої речі (власність) та права на чужі
речі (сервітутні права, суперфіцій, емфітевзис тощо). При цьому в
законодавстві країн континентальної системи права перелік речевих прав є
обмеженим та поширювальному тлумаченню не підлягає.

Основним речевим правом, беззаперечно є право власності, яким
визначається весь спектр прав, що стосуються повного панування особи над
річчю. Загальною характерною ознакою решти речевих прав є те, що вони
стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на якого
поширюються дані права і який повинен, внаслідок цих прав на річ, бути
обмеженим в комплексі своїх прав на річ.

Право інтелектуальної власності (виключні права) будується переважно на
загально прийнятих світових стандартах, до яких відносяться Бернська
конвенція про охорону літературних та художніх творів (1971), Всесвітня
(Женевська) конвенція про авторське право (1952), Паризька конвенція з
охорони промислової власності (1883), Європейська патентна конвенція від
(1994) і т.д., то і принципових відмінностей між його правовим
врегулюванням та захистом в цивільно-правових системах немає. Єдиними
відмінностями є категоріальний апарат. Так, в континентальній системі
права поняття авторського та патентного права, як правило, об’єднується
загальним поняттям “виключні права”, натомість англо-американське право
застосовує такі поняття як “літературна (художня) власність” та
“патентна власність”.

Фундаментальною категорією зобов’язального права є зобов’язання
(obligatio), під яким розуміють певну залежність між суб’єктами,
внаслідок якої одна сторона повинна виконати на користь іншої певні дії
або утриматись від їх виконання. Сторони в зобов’язанні іменуються
кредитором (сторона уповноважена) та боржником (сторона зобов’язана).

Найбільш розвинутими підсистемами зобов’язального права є договірні
зобов’язання та деліктні зобов’язання.

Договір є однієї з основних категорій в зобов’язальному праву під якою
розуміють домовленість двох чи більше осіб, внаслідок якої виникають
взаємні права та обов’язки.

Деліктними є зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди особи
чи її майну, що не пов’язане будь-якими договірними зобов’язаннями.
Делікти поділяються на генеральний та спеціальні.

Спадкове право як інститут цивільного права в континентальній системі є
сукупністю норм, що регулюють, як правило, відносини, які пов’язані з
переходом прав та обов’язків померлого до інших осіб (універсальне
правонаступництво). Виділяють два види спадкування: за заповітом та за
законом. У випадку спадкування за заповітом до спадкування закликаються
особи, що вказані у заповіті. При цьому виділяються такі форми заповіту:
1) власноручний заповіт; 2) заповіт у формі публічного акту; 3) таємний
заповіт тощо. Спадкування за законом можливе у випадку, коли немає
спадкування за заповітом (ab intestato). При спадкуванні за законом
враховують певні черги (Російська Федерація), парантели (Німеччина,
Швейцарія), розряди (Франція) тощо. При цьому, представники попередньої
групи усувають від спадкування іншу.

? ? U †

?

a a i 2

b

z

|

U i h

?

;th=/iYOYYYYYYYYYYYYYYYYEYY

Y

2(law of equity), що було результатом діяльності суду канцлера (суду
справедливості), які в своїй сукупності і склали прецедентне право (case
law).

Англо-американське право не знає поділу на право приватне та право
публічне. Окрім цього, в англо-американській системі цивільного права
немає поняття “галузі права”. Замість “галузевого підходу” існує так
званий “проблемний підхід”, внаслідок чого під “правом” розуміють
сукупність правових норм, що врегульовують будь-яку сферу подібних
суспільних відносин. Саме це дає можливість виділення конкурентного,
медичного, видавничого, біржового, страхового, банківського права тощо.

Найбільш поширеним джерелом цивільного права в англо-американській
системі є судовий прецедент, тобто сукупність рішень судів вищої
інстанції, які є обов’язковими для застосування нижчестоящими судами при
вирішенні аналогічних справ. При цьому вони можуть прийматись,
змінюватись чи скасовуватись в залежності від потреб практики. Досить
велике значення відводиться також і звичаям, які є передумовою
формування нових прецедентів. І майже зовсім нівельоване значення
нормативно-правових актів в англо-американській цивільно-правовій
системі. Насамперед, чинні нормативно-правові акти не є за своєю
структурою систематизованим (кодифікованим) законодавством, вони
врегульовують лише окремі інститути цивільного права і носять
консолідований (механічно систематизований) порядок (наприклад, Торговий
кодекс США).

В англо-американській системі цивільного права також виділяють фізичних
та юридичних осіб. Фізичні особи як суб’єкти правовідносин наділені
правосуб’єктністю (legal capacity), яка на практиці поділяється на
активну та пасивну. Під активною правосуб’єктністю розуміють здатність
до самостійного вчинення правового акту, а пасивною – здатність бути
носієм прав та обов’язків. Правосуб’єктність фізичних осіб є рівною та
належить їм з моменту народження і до моменту смерті. Обсяг активної
правосуб’єктності залежить від віку особи. Інститут представництва в
англо-американській системі цивільного права відсутній, а усі можливі
дефекти в активній правосуб’єктності фізичних осіб компенсуються
інститутом довірчої власності.

Юридичні особи поділяються на товариства та компанії (корпорації).
Товариства поділяються на повні (unlimited partnership) та командитні
(limited partnership). Корпорації є аналогами товариств з обмеженою
відповідальністю та акціонерних товариств в континентальному праві.
Проте, на відміну від континентальної системи, вони не підлягають
розподілу в залежності від кількості вкладів учасників (shares). Згідно
доктрини, правоздатність юридичних осіб спеціальна (ultra vires), проте
на практиці фактично визнано її універсальність.

В англо-американській системі цивільного права існує єдине та неподільне
поняття власності. Воно є досить широке за своїм змістом, оскільки
включає в себе не лише право власності, але й всю низку інших речових
прав, в розумінні континентальної системи права, а також окремі види
виключних прав. Окрім цього, право власності в англо-американській
системі права носить двоякий (розщеплений) характер. Сутність цього
феномену полягає в тому, що власником вважається як безпосередній
власник майна, так і особа, яка вчиняє інші повноваження над цією річчю,
що створює ефект “розірваних” повноважень. При цьому зміст права
власності для кожного з цих учасників не є усталеним і може
встановлюватись за згодою.

Особливим видом власності в англо-американському праві є довірча
власність. Її сутність полягає в тому, що початковий власник передає річ
в управління довіреному власнику (trustee) з тим, щоб той передав цю річ
чи доходи від її експлуатації набувачу вигоди (beneficiary). При цьому і
трастовий власник і набувач вигоди є власниками, але з різним обсягом
прав. Перший має права на експлуатацію речі, а другий – на дохід від
цієї експлуатації та отримання речі назад.

Англо-американській системі цивільного права не відоме поняття
зобов’язання. Натомість виділяють дві основних категорії договір
(contract) та делікт (tort). Договором вважається зроблена взамін
представлення (задоволення) обіцянка, що забезпечена санкцією
(можливістю звернутися до суду). З огляду на відсутність доктринального
вчення про зобов’язання, зрозумілим є і той факт, що ніякої
доктринальної класифікації договорів не існує. Є певні види договорів,
що вироблені практикою. Основною класифікацією договорів є розподіл їх
на: договори формальні (ті, що повинні бути у певній формі, наприклад
“договори за печаткою” (underseal)) та договори неформальні (ті, що
можуть укладатись у будь-якій формі). Відповідальність за порушення
договору покладається на боржника, незалежно від його вини. При цьому, ж
не існує принципу “pacta sunt servanda” (договори повинні виконуватись),
як це має місце в континентальній системі права. Натомість, будь-яка
сторона має право відмовитись від договору, відшкодувавши при цьому всі,
пов’язані з цим збитки у повному обсязі.

В деліктному праві поняття генерального делікту відсутнє. І тому воно за
своєю структурою складає цілу низку не систематизованих спеціальних
деліктів. На практиці виділяють такі види деліктів: порушення володіння
нерухомістю (trespass to land), порушення володіння рухомими речами
(trespass to goods) порушення прав особистості (trespass to person);
унеможливлення вільного користування майном певного чи невизначеного
кола осіб (nuisance); наклеп (libel та slander); зговір з метою
заподіяти шкоду чужому бізнесу (conspiracy); заподіяння шкоди внаслідок
необережного відношення до прав інших осіб (negligence) тощо. Особливим
видом деліктів є правопорушення, що вчинені проти особи. Основні з них
пов’язані з порушенням її загального особистого немайнового права, яким
є право на приватне життя (right of privacy). Відповідальність за
заподіяння шкоди, як правило, наступає при наявності вини та у вигляді
грошової чи іншої майнової компенсації.

Спадкування в англо-американській системі цивільного права побудоване на
переході усієї низки прав та обов’язків в довірчу власність третьої
особи, яка виконує волю спадкодавця. Насамперед, він розраховується за
боргами спадкодавця після чого передає залишок спадкоємцям, в інтересах
яких він зобов’язаний діяти. Тому майно переходить до спадкоємців вже
без обов’язку відповідати ним за боргами спадкодавця, що виключає
можливість існування в англо-американській системі права такої
конструкції як легат. При цьому допускається лише одна форма заповіту –
письмова, що підписана спадкоємцем в присутності не менше двох свідків.

До країн з мусульманською цивільно-правовою системою відносяться майже
усі країни Азії, які сповідують іслам (наприклад, Йорданія, Сирія,
Ірак). Тому і сутність їх права зводиться до поєднання основних вчень
ісламу з існуючими в цих державах нормативно-правових актах. Історично
правова система цих держав формувалась під постійним впливом шаріату, що
і призвело до того, що основними її “коренями” є: Коран (збірка
релігійних висловів пророка Мухамеда); Сунна (втілення боговдохновенної
практики пророка, що має визначальне значення для тлумачення заповідей
Корана); Иджма (думка всієї ісламської общини та юристів з якогось
питання ісламського вчення); Кияс (принцип судження по аналогії). Окрім
цього, в країнах цієї цивільно-правової системи присутні також і
нормативно-правові акти, які присвячені окремим питанням, укладені на
різних правових системах і не можуть, як правило, застосовуватись без
прив’язки до шаріату.

Патріархальна система існує в більшості країн Африканського континенту.
Її сутність зводиться до поєднання континентальної системи права з цілою
низкою норм африканського звичаєвого права. При цьому всі
нормативно-правові акти пристосовані до місцевих звичаїв. Велика роль
нормативно-правових актів, що приймаються главою держави.

Північна (скандинавська) система є особливим різновидом правових систем
світу (Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія та Швеція). Її важко
віднести як до англо-американської, так і до континентальної системи
права, хоча вона зазнала суттєвого впливу з їх боку. І тому,
характеризуючи цю систему ми повинні зазначити, що вона є досить вдалим
поєднанням континентальної та англо-американської цивільно-правової
системи, яка ґрунтується до того ж і на національних звичаях.

До країн з далекосхідною цивільно-правовою системою відносять Китайську
народну республіку, Японію, Корею, Індокитай, Гонконг, Індонезію,
Малайзію тощо. Специфіка цієї системи полягає в постійному
взаємовпливові на формування цивільно-правових норм догм конфуціанства і
інших релігій. При чому саме конфуціанство, як пануюча релігія, не
досить високо оцінювала право, оскільки воно не відкриває шлях до
духовного самовдосконалення. Ще одним з вирішальних факторів специфіки
цієї системи цивільного права є сформований історично вплив на неї як
континентального так і англо-американського права, а в окремих країнах,
ще й до цих пір досить сильно відчувається вплив соціалістичної системи
права (наприклад, Китай).

До країн з індуською цивільно-правовою системою слід відносити переважну
частину Індії, Палестину, Бірму, Сінгапур, Малайзію. Специфіка цієї
системи полягає в тому, що і вона історично зазнала впливу
релігійно-філософського вчення індуїзму, основним аспектом якого є
вчення про карму. Окрім того, величезний вплив на формування цієї
системи мали і звичаї. Що в своїй сукупності і призвело до виникнення
такої складної, переважно не кодифікованої та суперечливої системи
цивільного права.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *