Створення перших прообразів вищих державних представницьких органів на території нинішньої Канади (реферат)

Реферат на тему:

Створення перших прообразів вищих державних представницьких органів на
території нинішньої Канади

Канада є однією з найменше досліджених вітчизняними науковцями країн, а
проте державотворчий досвід цієї країни міг би бути використаний і в
Україні. Особливого значення набуває дослідження історії та правового
статусу найвищого представницького органу цієї країни – Парламенту, а
також його місця в системі вищих державних органів. Однією з
найважливіших проблем у цьому плані є майже повна відсутність у самій
Канаді, не кажучи вже про Україну, напрацювань, які б стосувались перших
прообразів представницьких органів державної влади в цій країні.
Більшість авторів відносять перший період творення таких органів до
другої половини XVIII ст., як-от Юджин Форсі – до 1758 року [1, c.3].
Більш ранній період, а саме – період французького панування в Канаді
(XVII – перша половина XVIII ст.), як період формування будь – яких
представницьких органів, за незначним винятком, залишається взагалі не
дослідженим. Наприклад, такі дослідники Канади, як Мар’ян Гжибовськи [2]
та Гі Лашепель[3] у своїх працях зовсім не торкнулись цих питань. У
пропонованій статті ми робимо спробу хоч частково заповнити цю
прогалину.

В жовтні 1626 р., прагнучи підпорядкувати собі колоніальні справи,
кардинал Рішельє, який у той час, по-суті, правив Францією, призначив
сам себе “найвищою посадовою особою, главою та управляючим Французького
мореплавства та торгівлі”. Кардинал скасував посади адмірала Франції та
віце-короля Нової Франції, визнав нечинними існуючі монополії, і 29
квітня 1627 р. заснував “ Компанію Сотні Акціонерів (Company of One
Hundred Associates) для торгівлі в Канаді “з виключними правами
синьйоральної власності та юстиції”. Як синьйори Нової Франції, члени
Компанії несли відповідальність за управління колонією під наглядом
Рішельє, діючи в ім’я і під владою короля Франції Людовика XIII і
відповідно до умов статуту.

Перший уряд, встановленний для Канади, був надзвичайно простим за
структурою. Із представлених Компанією трьох кандидатів Рішельє на свій
розсуд вибирав та призначав одного, який у випадку відсутності на даній
території кардинала, управляв Новою Францією “для служби короля”. [5,
c.12]. Ця особа набувала статусу генерал-губернатора.

Теоретично генерал-губернатор повинен був призначатись на трирічний
строк, однак це перетворилось у правило лише після 1645 р. Він мав повну
владу в колонії: керував збройними силами, управляв громадським життям
колонії, вводив в дію декрети Державної Ради; крім того, він мав право
виносити вироки та приймати рішення, які були остаточними й оскарженню
не підлягали, як у кримінальному, так і у цивільному процесі, однак це
торкалось лише справ надзвичайної важливості чи складності. Генерал –
губернатор повинен був співпрацювати з деякими посадовими особами з
числа аристократії (в досліджуваний нами період такими службовими
особами виступали Ноель Южеру де Шателе та Ачіль Врехо Деліль).

Крім генерал-губернатора та його випадкових радників, державний механізм
складався лише з одного службовця – секретаря суду, часто секретаря
губернатора, який водночас відігравав роль нотаріуса, хоч і не носив цей
титул офіційно. Лише фінансове управління колонією було довірене агенту
(або загальному клерку) Компанії в Канаді – єдиному серед посадових
осіб, який не підпорядковувся генерал-губернатору.

Після смерті Рішельє у 1642 р. Нова Франція потрапила під юрисдикцію
міністра закордонних справ, але жодних змін у внутрішній адміністрації
колонії не відбулося.

Перша важлива зміна у державному устрої колонії сталася у 1647 р., через
2 роки після утворення Компанії Ста Акціонерів. За нею король засновував
перший прообраз майбутніх колегіальних та представницьких органів Канади
– Управлінську та Наглядову Раду. Цю Раду, часто звану також Першою
Радою Нової Франції, а інколи – Радою хутряної торгівлі, важливо
відрізняти від Суверенної Ради, яка була заснована наступного року (5
березня 1648 р.). До Управлінської та Наглядової Ради входили
генерал-губернатор, начальник Єзуїтів, колишній генерал-губернатор
Канади і 2 радники (або 3 – в разі відсутності колишнього губернатора),
які обиралися постійними членами Ради після консультації з обраними
представниками мешканців колонії (синдиками). Крім того, місцеві
губернатори Монреаля та Труа-Рів’єз мали право засідати в Раді і брати
слово та голосувати, коли відвідували Квебек.

Ця Рада мала важливі функції: адміністрація громадських фондів (ця
функція перейшла після 1645 р. до агента Компанії Сотні Акціонерів),
нагляд за торгівлею, введення в дію громадських приписів, призначення
різних посадових осіб, наприклад адмірала флоту, клерка складів, а також
секретаря Ради, що виконував за сумісництвом також обов’язки нотаріуса.
Поява цих адміністративних механізмів, однак, не понизила ролі
генерал-губернаторів, які мали ту ж владу, що і в минулому. Це
виявлялось, зокрема, у тому, що генерал-губернатор отримав право вето в
Раді, що було виправдано, оскільки саме він ніс виключну
відповідальність за всю адміністрацію колонії. Цю Раду важко
ототожнювати з Парламентом у сучасному розумінні цього слова, але її
роль як першого колегіального та представницького органу є неоціненною
для подальшого розвитку Колонії.

Постійні труднощі, пов’язані з хутряною торгівлею, та спекуляції
Губернатора Лаусона і деяких панівних канадських сімей, призвели до
подальшої реорганізації Ради в Новій Франції в 1657 р. У цьому році
король Франції прийняв декрет, згідно з яким Рада повинна складатись з
генерал-губернатора, директора торгівлі, що представляє Компанію Сотні
Акціонерів, та 4 радників, які мали обиратися на дворічний термін на
принципах більшості голосів та вільного волевиявлення.

Закріплення цього положення в 1657 р., за словами Гюстава Ланкто, було
видатною подією в історії Нової Франції. І справді, це положення
встановлювало народне представництво в колонії Франції, яка до того
управлялась абсолютною монархією. Радники Нової Франції були дійсними
представниками населення колонії, що співвідносило їх з нинішніми
членами Парламенту [4, c.222]. Проте з цим важко погодитись. Роль цієї
Ради, як і раніше, полягала в нагляді за Компанією Сотні Акціонерів і це
перетворювало її в аналог колегіального замісника губернатора. Навіть
сам Ланкто зазначає, що делегування поселенцям влади з обрання
представників не надало їм жодних політичних прав. “Повноваження, яке
надається їх делегатам, було простим закріпленням їхніх адміністративних
обов’язків, як членів цієї торгової компанії” [4, c.223].

Поява наступного колегіального органу датується березнем 1663 року. Саме
тоді Компанія Сотні Акціонерів надіслала до короля Франції лист про свою
ліквідацію та передала Канаду під пряме королівське управління.
Внаслідок цього було зруйновано і всю адміністративну структуру
Компанії. Поряд з іншими припинила своє існування й Управлінська та
Наглядова Рада. Нова державна система Канади набула звичного вигляду
інших французьких провінцій, до якої входили генерал-губернатор,
інтендант та Суверенна Рада.

»

»

?rain Council) була заснована королівським декретом 1663 року. Саме її,
щоправда, з певною натяжкою, й можна назвати продовжувачем традицій
Управлінської та Наглядової Ради. Її повноваження були надзвичайно
подібні до тих, які мали парламенти (parlements) у Франції, відповідно
до яких вона й моделювалась. Суверенна Рада реєструвала та оголошувала
укази і закони королівства, виступала в ролі апеляційного суду та
протягом певного часу як перша інстанція в цивільних та кримінальних
справах приймала закони для потреб колонії. Спочатку її членами були
генерал-губернатор, інтендант, єпископ, міністр юстиції та 5 радників.
Згодом, щоб справитись з обсягом справ, який зростав пропорційно до
зростання населення, кількість радників було збільшено до 7, а згодом –
до 12. Радники спочатку призначались спільно генерал-губернатором та
єпископом, які також мали право зміщувати їх з посади, але в 1675 р.
Корона вирішила перетворити радників у членів королівської
адміністрації, внаслідок чого вони вже займали посади за королівською, а
не за губернаторською волею.

Інтендант, однак, навіть після цього залишився домінуючою фігурою в
Суверенній Раді. Як її голова, він був відповідальний за “збирання
голосів” радників, після чого проголошував вирок або визначав долю
законопроекту. Збирання голосів полягало не лише в їх підрахунку. Це
означало, що після проголошення всіма радниками, починаючи з
наймолодшого, своїх думок з приводу обговорюваного питання, інтендант
був зобов’язаний розробити та запропонувати Раді варіант рішення, який
би задовольняв усіх. У важливій сфері поліцейської юрисдикції, він мав
право приймати правила незалежно від Ради, коли тільки забажає [6, c.4].

У результаті вищезгаданих перетворень населення Нової Франції було,
по-суті, відсторонене від усіх виконавчих, законодавчих та судових
функцій, за винятком обрання синдиків, яких можна теоретично прирівняти
до нинішніх народних представників чи депутатів, що мали право бути
присутніми на сесіях Ради. Вони не мали права дорадчого голосу, але
могли брати слово, щоб висвітлити питання, які стосувались їхніх
виборців. Але й цю інституцію у 1670-х роках було ліквідовано.

Ще раніше, у травні 1664 р., тобто через рік після ліквідації Компанії
Сотні Акціонерів, Людовик XIV під впливом першого міністра Франції
Кольбера створив Компанію Західної Індії (La Compagne des Indes
Occidentales) та передав їй Нову Францію у повну власність. Ще раз
колонія потрапила під вплив синьйоральної адміністрації, хоч і в
послабленій формі. За статутом Компанії, король зберігав за собою
прерогативу давати доручення генерал-губернаторам та службовцям
Суверенної Ради, які призначались та обирались Компанією, Компанія ж
мала право призначення всіх інших посадових осіб та юристів –
службовців. Але це був Людовик XIV, який славився тим, що сам призначав
губернаторів, а згодом – й інтендантів, а генерал-губернатори та
інтенданти по черзі призначали радників.

Як результат, весь адміністративний механізм колонії за якихось 10 років
було ліквідовано. Суверенна Рада передала до Компанії нагляд за хутряною
торгівлею, регулювання комерції, призначення суддів, працівників судових
органів та нотаріусів, а також контроль за колоніальними фінансами. Лише
повноваження в сфері фінансів та в сфері дотримання правопорядку, які,
до того ж, перехрещувались з повноваженнями генерал-губернатора та
Компанії, відрізняли Суверенну Раду від тогочасних парламентів у
Франції.

Зі свого боку, сам генерал-губернатор у сфері військових справ став,
по-суті, агентом Компанії, чию виключну юрисдикцію було затверджено
Статутом 1664 року. Врешті, судді, працівники судів та нотаріуси вже
могли не зазначати в суді свої королівські титули з метою підтвердження
своїх повноважень. Відтак адміністрація юстиції ще раз потрапила під
синьйоральний режим, а точніше – під вплив місцевої влади.

Цю систему державних органів ще не було повністю прийнято в Квебеку на
момент прибуття туди першого інтенданта Нової Франції, Жана Талона,
якого призначив король Франції на цю посаду 23 березня 1664 р., і з яким
пов’язувалась можливість встановлення певної збалансованої системи
адміністрації в колонії. Але “інтендант, відповідальний за юстицію,
правопорядок та фінанси” мав настільки різноманітні та обширні
повноваження, що тією чи іншою мірою знищив цю систему цілком,
підпорядкувавши її своїй владі. Громадська адміністрація також цього не
уникла. Як відповідальний за юстицію та як остання апеляційна інстанція
загального права, інтендант, по-суті, контролював Суверенну Раду,
частиною якої був сам, а також призначав її членів, що робило Раду
повністю підвладною інтенданту.

У сфері правопорядку його функція громадського адміністратора та обсяг
повноважень, наділили величезною владою, тому інтендант міг вже не
зважати на генерал-губернатора та Раду, на яких також покладались ці
функції. Фінанси, ще недавно контрольовані компанією за консультацією з
радою, відтепер входили тільки до його відання. Отож, усе, що не
виходило за межі його повноважень, тобто всі питання, за винятком
військових та релігійних, він міг вирішувати особисто, за власною волею,
пояснюючи це необхідністю служити королю. Водночас, Суверенна Рада
дедалі більше перетворювалась у судовий орган, позбавлений будь-яких
адміністративних повноважень.

Як результат названих причин, а також конфліктів між місцевими
правителями Суверенна Рада взагалі не скликалась у період між 6 липня
1664 р. та кінцем 1665 р., внаслідок чого деякою мірою було паралізовано
судову, але аж ніяк не адміністративну систему колонії, що чітко
показала роль Суверенної Ради в системі органів державної влади Нової
Франції. І хоча 6 грудня 1666 р. й було зроблено спробу її реорганізації
на засадах реформи 1663 р., але це зовсім не змінило роль Суверенної
Ради, яка вже повністю перетворилась в аналог нинішнього Верховного
суду, який не має жодних повноважень поза сферою юстиції [5, c.50].

Отже перший представницький орган державної влади на території нинішньої
Канади був ліквідований. Хоч він і не відігравав визначальної ролі в
системі органів державної влади в колонії і не залишив якихось значущих
пам’яток своєї діяльності, йому все ж вдалося досягти того, чого не
вдалося парламентам Франції того часу. На короткий час, хоч і не повною
мірою, проте цей орган постав як перший прообраз Парламенту в нинішньому
розумінні цього поняття, тобто в державний представницькийорган, який
створюється народом, діє для народу і може бути контрольований лише
самим народом.

Література

Forsey E. How Canadians Govern Themselves / Ottawa: Library of
Parliament, 1997.

Grzybowski M. Parlament Kanady / Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 1994.

Lachapelle G., Bernier G., Salee D., Bernier L. The Quebec Democracy.
Structures, processes and policies / Toronto: McGraw-Hill Ryerson
Limited of Canada, 1993.

Lanctot G. A History of Canada / Harvard University Press, 1963. – V.1.

Vachon A. The Administration of New France. 1627 – 1760 / Quebec: Le
Presses de l’universitй Laval, 1970.

Zoltvany Y.F. The Government of New France: Royal, Clerical or Class
Rule? / Scarborough: Prentice-Hall of Canada, 1971.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *