Реферат на тему:
Спосіб тлумачення конвенції про захист прав і основних свобод людини
Проблема ефективного захисту прав людини у сфері міжнародного права на
сучасному етапі існує не стільки через брак відповідних
міжнародно-правових інструментів, скільки через неналежну реалізацію їх
норм. Наявність значної кількості правових актів, що регулюють відносини
у сфері основних прав людини викликає об’єктивну потребу звести до
спільного знаменника практику правозастосовчих органів і виробити
відповідні уніфіковані стандарти для кожного права. Тому неабиякого
значення набуває систематичне тлумачення міжнародно-правового акта, яке
відображає нерозривний його зв’язок з системою міжнародного права у
цілому та іншими міжнародно-правовими інструментами зокрема. Яскравим
свідченням такої думки є практика Європейського суду з прав людини (далі
– Євросуд) щодо здійснення систематичного тлумачення Конвенції про
захист прав людини і основних свобод (далі – Євроконвенція).
Визначальним для проведення систематичного тлумачення Євроконвенції є
зміст ст.31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
(далі – Віденська Конвенція), згідно з якою:
1. Договір необхідно тлумачити добросовісно, відповідно до його
звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому
контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору.
2. Для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту,
включаючи преамбулу, й додатки:
будь-яку угоду, яка стосується договору і якої було досягнуто між усіма
учасниками у зв’язку з укладенням договору;
будь-який документ, складений одним або кількома учасниками у зв’язку з
укладанням договору і прийнятий іншими учасниками як документ, що
стосується договору.
3. Поряд з контекстом враховуються:
будь-яка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або
застосування його положень;
наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників
щодо його тлумачення;
будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у
відносинах між учасниками.
4. Спеціального значення надається термінові в тому випадку, коли
встановлено, що учасники мали такий намір [1, c.203].
Отже, вищезазначені правила окреслюють коло інструментів, які слід
застосовувати при систематичному тлумаченні. Якщо спроектувати ці вимоги
у конкретну площину дії Євроконвенції, то можна зробити висновок про
обов’язок Євросуду при здійсненні систематичного тлумачення зважати на
положення:
Протоколів до Євроконвенції;
інших міжнародних договорів, укладених між суб’єктами правової системи
Ради Європи;
прецедентне право, створене Євросудом під час вирішення попередніх
спорів;
самої Євроконвенції.
Якщо цей перелік інструментів не викликає сумніву щодо юридичної
можливості їх використання для здійснення систематичного тлумачення, то
стосовно інших актів, які теж активно використовуються Євросудом при
інтерпретації Євроконвенції, існують різноманітні, подекуди полярні
позиції. До таких спірних питань належать питання про використання для
тлумачення Євроконвенції міжнародних договорів, що укладені поза межами
правової системи Ради Європи, а також тих договорів, серед сторін яких
немає конкретної держави-відповідача. Щодо першої проблеми, то, на наш
погляд, можна використати положення міжнародного договору, укладеного
поза межами правової системи Ради Європи, для систематичного тлумачення
Євроконвенції у тому випадку, коли держава-відповідач у конкретній
справі, прийняття рішення у якій, власне, і потребує інтерпретації тих
чи інших положень Євроконвенції, є стороною у вищезгаданому договорі.
Така позиція буде цілком оптимальною як з погляду практики, так і
формальних вимог щодо тлумачення договорів, встановлених Віденською
Конвенцією. Крім того, зазначимо, що, діючи в такий спосіб, Євросуд аж
ніяк не сприятиме формуванню різнобічної прецедентної практики, оскільки
виникне можливість застосовувати таке ж тлумачення і щодо інших справ,
тому що інструментом для тлумачення буде вже не норма конкретного
договору, а прецедент Євросуду.
Більш сумнівними з позиції додержання правил Віденської Конвенції є
випадки, коли Євросуд використовує для тлумачення Євроконвенції норми
міжнародних договорів, що взагалі не мають стосунку до Ради Європи чи
будь-кого з її членів. Так у рішеннях Євросуду знаходимо посилання на
Європейську Соціальну Хартію [5, c.18], в іншій же – на багатосторонню
конвенцію, що торкається дітей, народжених у позашлюбних відносинах [4,
пар.41], чи навіть на Загальну Декларацію прав людини 1948 р., чи
Американську Конвенцію прав людини [2, c.220-222]. На нашу думку, така
ситуація зумовлена комплексним застосуванням Євросудом як
систематичного, так і телеологічного тлумачення норм Євроконвенції з
домінуванням останнього, оскільки мета захисту права дає змогу Євросуду
скористатись для тлумачення відповідних положень Євроконвенції навіть
тими міжнародно-правовими інструментами, що не є безпосередньо
обов’язковими для держави-відповідача, однак в силу своєї юридичної
природи формують поняття загальновизнаного міжнародного стандарту у
сфері дотримання того чи іншого права.
Аналізуючи факти застосування Євросудом систематичного тлумачення з
посиланням на різноманітні міжнародні договори, можливим, на наш погляд,
видається класифікувати випадки використання такого виду систематичного
тлумачення.
Першим різновидом такого застосування є ситуація, коли положення, яке
потребує тлумачення, створювалося під впливом чи за зразком попередньої
у часі норми міжнародного договору з метою розвитку останньої.
Другий різновид систематичного тлумачення, що потребує звернення до норм
інших міжнародних договорів, має місце, коли право особи гарантується
міжнародним договором, однак, щодо якого немає безпосередньої згадки у
Євроконвенції.
Третій різновид систематичного тлумачення, що потребує використання
положень інших міжнародно-правових договорів, характеризується
використанням положень останніх для висвітлення тієї ситуації, що
склалася у сфері дотримання конкретного права людини.
Комплексно аналізуючи систематичне тлумачення, що його здійснює Євросуд
для інтерпретації положень Євроконвенції, не можна обминути увагою
значну за обсягом та вельми якісну за змістом у контексті застосування
Євроконвенції прецедентну практику Євросуду. Слід одразу відзначити, що
право Євросуду посилатися на свої ж рішення у попередніх справах з метою
тлумачення положень Євроконвенції прямо в ній не закріплено, однак ні
регламент Євросуду, ні сама Євроконвенція не містять також заборони
подібного посилання. На нашу думку, ідея використання Євросудом своїх
рішень у попередніх справах зумовлена прагненням Євросуду максимально
уніфікувати свою практику стосовно захисту ідентичних прав, за умови,
звичайно, що така уніфікація не призведе до невірного тлумачення
Євроконвенції з точки зору вимог інших типів тлумачення (телеологічного,
еволюційного, функціонального тощо). Іншими словами, Євросуд завжди
намагається використати усю можливу гаму способів і видів тлумачення з
метою забезпечення максимально сприятливого клімату у сфері
правозастосування Євроконвенції для захисту прав людини.
Розглядаючи кожну конкретну справу по суті і вбачаючи можливість
застосування рішення у попередній справі з приводу ідентичного питання,
Євросуд повинен вирішувати такі проблеми:
1) чи стосується прецедент тієї ж норми Євроконвенції;
????”???????¤?$????”? його застосування результатам використання інших
способів тлумачення;
3) чи не було б більш доцільним за умови прийняття до уваги резонансу,
викликаного попереднім рішенням, здійснити якісно нову інтерпретацію
того чи іншого положення Євроконвенції і вже на основі останнього
прийняти рішення у справі.
Не викликає сумніву факт, що Євроконвенція, як і зміст її тлумачення
Євросудом, еволюціонують у часі. Тобто цілком реальною є ситуація, коли
стандарти, що застосовувалися Євросудом під час прийняття рішення у
минулому, у сучасних умовах здавались би явно заниженими. Тому Євросуд,
приймаючи рішення про можливість застосування прецедента повинен зважати
на комплексну мотивацію прийняття рішення у попередній справі. Слід
насамперед чітко з’ясувати умови, в яких приймалося рішення, а також
безпосередні причини прийняття саме такого рішення, а не іншого. Лише
твердо переконавшись у відсутності скільки-небудь значної зміни
обстановки у сфері конкретного права, Євросуд може прийняти рішення про
можливість застосування прецедента.
Вирішивши питання про можливість посилання на прецедент, Євросуд
зобов’язаний, на нашу думку, замислитися над доцільністю такого
застосування. Доцільність посилання на попередній прецедент може
виражатися через кілька чинників:
прагнення уникнути значного за обсягом мотивування рішення, якщо воно
ідентичне до того, яке має місце у прецеденті;
позитивний чи негативний резонанс постановленого рішення, яке Євросуд
планує використати в якості прецедента;
ефективність такого рішення, оскільки, як відомо, констатуючи факт
порушення права, Євросуд має на меті не лише здійснити справедливу
сатисфакцію щодо заявника, але й прийняття рішення на користь останнього
“підштовхнути” державу-відповідача до внесення змін у відповідне
національне законодавство.
Отже, приймаючи рішення про доцільність використання прецедента, слід
зважати на конкретні його наслідки не лише у вузькому контексті –
сатисфакції скаржнику, але й у широкому – щодо змін, які відбулися чи
могли б відбутися у сфері конкретного права.
Зважаючи на різноманітну юридичну природу прецедентів, що їх
використовує Євросуд, а також на характер самого використання, видається
можливим здійснити їх класифікацію на підставі різних критеріїв.
За способом посилання, що його застосовує Євросуд, усі прецеденти можна
поділити на фактичні і формально-фактичні. Фактичний прецедент має
місце, коли Євросуд, використавши зміст попереднього рішення для
тлумачення того чи іншого положення Євроконвенції, не посилається у
новому рішенні на факт такого використання. Формально-фактичний
прецедент з’являється за умови не лише фактичного застосування змісту
попереднього рішення, але і формальної згадки про це із зазначенням
назви справи, дати прийняття рішення щодо неї та ін.
За характером використання змісту прецедентів Євросудом останні
поділяються на позитивні і негативні. Позитивним виступає прецедент,
зміст якого без будь-яких значних змін імплементовано у нове рішення.
Іншими словами, коли Євросуд хоче акцентувати увагу на незмінності
обстановки у даній сфері та необхідності встановлення аналогічних
висновків. Прецедент є негативним, коли він використовується з метою
відобразити неможливість такого ж підходу в силу зміни умов чи з інших
причин. Тобто Євросуд вказує, що у даній справі зміст статті
Євроконвенції повинен тлумачитись саме так, на відміну від справи
попередньої. Зрозуміло, що обов’язковою в останньому випадку є вказівка
Євросуду на мотиви такого рішення.
Досить важливим, на нашу думку, різновидом систематичного тлумачення
Євроконвенції є інтерпретація її положень, що передбачає посилання на
норми Протоколів до Євроконвенції. Євросуд неодноразово зазначав, що
Євроконвенцію та Протоколи до неї слід розглядати як єдину систему норм
[3, c.26]; [6, c.40]. Однак таке просте, на перший погляд, правило
створює кілька серйозних проблем, якщо його дотримується Євросуд.
Першою з них є проблема можливості застосування норм Протоколу до
Євроконвенції для її тлумачення, якщо держава – відповідач не
ратифікувала цей протокол. Іншими словами, чи може Євросуд свідомо
розширювати коло зобов’язань Євроконвенції за рахунок доповнення змісту
її норм тлумаченням, що випливає з положень того чи іншого Протоколу, за
умови, якщо він не був ратифікований державою – відповідачем. З
формальної точки зору таке розширення кола зобов’язань держави –
відповідача є неприпустимим, оскільки у протилежному випадку Євросуд
здобуває практично необмежені можливості для тлумачення Євроконвенції,
що автоматично робить його менш залежним і прив’язаним до її змісту,
норми якої, як відомо, є гранично загальними у формулюванні.
Іншою проблемою, що постає при використанні норм Протоколів для
тлумачення Євроконвенції, є проблема фактичного створення нових норм, що
не охоплюються змістом положень Євроконвенції.
Завершуючи розгляд систематичного тлумачення Євроконвенції, варто
відзначити його важливе значення для правильного застосування її норм,
оскільки саме у процесі своєї реалізації це застосування пов’язує
різноманітні правові положення в єдину систему. Такий підхід у свою
чергу дає змогу уніфікувати практику Євросуду, створити певні штампи у
тлумаченні тих чи інших норм, виробити найбільш оптимальні підходи щодо
тлумачення та розуміння положень Євроконвенції. Розглянувши основні
проблеми, з якими стикається Євросуд, звертаючись до інших
міжнародно-правових інструментів для тлумачення Євроконвенції, очевидним
є висновок, що найважливішими з них є:
проблема “можливості” застосування конкретного виду систематичного
тлумачення;
проблема доцільності використання такого тлумачення;
проблема покладення через здійснення систематичного тлумачення
додаткових обов’язків на державу-відповідача;
проблема розбіжності результатів, одержаних внаслідок здійснення
систематичного тлумачення, з висновками, які випливають із застосування
інших способів тлумачення Євроконвенції.
Більшість з вищезгаданих проблем виникають у зв’язку з відсутністю
правового регулювання тих чи інших питань. Наприклад, прийняття окремого
акта, який би визначив коло міжнародно-правових інструментів, до яких
можливим є звертання для Євросуду, автоматично ліквідувало б проблему
покладення додаткових зобов’язань на держави відповідачі.
Поза тим, систематичне тлумачення часто використовується і його місце в
ієрархії способів тлумачення Євроконвенції є досить значним.
Література
Віденська конвенція про право міжнародних договорів. Міжнародне
співробітництво України у правовій сфері // Збірник міжнародних
документів / Упоряд.: В. Дріжчаний, О. Павличенко, О. Уманський. –
Харків, 1998.
Merrills J.G. The development of international law by the European
Convention of Human Rights. – Manchester: Manchester University Press,
1993.
Case Lingens v. Austria. 8 July 1986 y., Series A, №103 // 8 E.H.R.R.
407. – Strasbourg, 1986.
Case Marckx v. Belgium, 13 June, 1979 y., Series A, №31 // 2 E.H.R.R.
330. – Strasbourg, 1979.
National Union of Belgian Police v. Belgium, 27 October, 1975 y., Series
A, №19 // 1 E.H.R.R 578. – Strasbourg, 1975.
Case Sunday Times v. UK, 26 April 1979 y., Series A, №30 // 2 E.H.R.R.
245. – Strasbourg, 1979.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
