.

Соціальна зумовленість криміналізації суспільно небезпечних діянь у відносинах банкрутства в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
236 3474
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна зумовленість криміналізації суспільно небезпечних діянь у
відносинах банкрутства в Україні

Формування ринкових відносин в Україні, розвиток підприємництва,
виникнення багатоукладної економіки природно спричинили необхідність
докорінного перегляду комплексу законів про господарські злочини, який
було сформовано в період жорсткого державного контролю над усією
економічною діяльністю. Розв’язанню зовсім інших проблем у державі
служить кримінальна політика в умовах ринкової економіки, де мають
абсолютну перевагу природно формовані договірні господарські зв’язки, а
авторитарним відносинам підводиться вельми непоказне місце. Кримінальна
політика за таких умов зосереджується на захисті ринкових відносин від
діянь, що порушують їхню природу та ринкові закони функціонування.

За словами Похмелкіна А.В., Похмелкіна В.В.: “Тоталітарна кримінальна
політика слугувала охороні державного монополізму в економіці і
утримувала всіх суб’єктів економічних відносин у межах, які
встановлювалися адміністративно-командною системою. Деідеологізація
кримінального закону навпаки припускає послідовне обмеження його
втручання в економічне життя. Ринкова економіка заборон, примусів та
команд не потребує” [1].

За умов ринкової економіки можливість володіння майном породжує природну
економічну потребу кожного суб’єкта господарської діяльності в його
створенні (отриманні), збереженні та збільшенні. Ця потреба на рівні
економічної системи посідає центральне місце в рушійній системі всього
механізму ринкової економіки. В умовах конкуренції й економічної
невизначеності ринку ця потреба змушує його учасників іти на економічний
ризик, обов’язковою частиною якого виступає можливість настання
неспроможності (банкрутства) самого суб’єкта господарської діяльності.
Результатом загальних перегонів за прибутком є, з одного боку, виявлення
ефективніших форм і методів господарювання, а з іншого – розорення одних
і збагачення інших суб’єктів господарської діяльності.

З економічного погляду неспроможність є неможливістю суб’єкта права
виконати свої майнові зобов’язання, строк яких настав. Юридичний аспект
неспроможності полягає в тому, що кредитори мають документально
підтверджені беззаперечні майнові вимоги до боржника. Важливим елементом
юридичного аспекту є встановлення факту неспроможності судом, що тягне
за собою важливі правові наслідки для учасників таких правовідносин [2].

На думку А.Н. Трайніна, банкрутство – делікт своєрідний: він складається
з двох елементів, один з яких – неспроможність – поняття цивільного
права, інший – банкрутське діяння – поняття кримінально-правове [3].

Але оскільки Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом” дає визначення банкрутства як визнаної
арбітражним судом неспроможності боржника, тобто ототожнює ці два
поняття, в подальшому в цій статті будемо дотримуватися цієї точки зору.
Питання термінологічних розбіжностей цих двох термінів можуть бути темою
подальшого дослідження.

Виникнення суспільно небезпечних проявів у пов’язаній з неспроможністю
(банкрутством) сфері – це процес об’єктивний і неминучий. Так само як
процеси неспроможності й банкрутства є невід’ємною складовою ринкової
економіки, так суспільно-небезпечні прояви у пов’язаній з неспроможністю
(банкрутством) сфері, – неминучі супутники розвитку цих відносин. [4].

Метою інституту банкрутства в сучасних країнах є задоволення вимог
кредиторів боржником, що не виконує свої зобов’язання, та притягнення до
відповідальності (цивільної та кримінальної) осіб, винних у доведенні
суб’єкта господарської діяльності до банкрутства, а також тих осіб, які
умисно вчинили неправомірні діяння при банкрутстві.

Відтак Главу VII “Господарські злочини” Кримінального кодексу України,
який було введено в дію з 1 квітня 1961 року, Законом України від 28
січня 1994 року було доповнено статтею 156-2 ” Приховування
банкрутства”, статтею 156-3 “Фіктивне банкрутство”, а Законом України
від 30 червня 1999 року – статтею 156-4 “Доведення до банкрутства”.

У чинному Кримінальному кодексі України, прийнятому 5 квітня 2001р.,
який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, статті, пов’язані з
банкрутством суб’єктів господарської діяльності, знайшли своє місце в
розділі VII “Злочини у сфері господарської діяльності”. Це ст.218
“Фіктивне банкрутство”, ст.219 “Доведення до банкрутства”, ст.220
“Приховування стійкої фінансової неспроможності” та ст.221 “Незаконні
дії у разі банкрутства”.

Поява таких “нетрадиційних” для кримінального українського законодавства
норм викликало низку запитань щодо їхньої відповідності принципам
криміналізації суспільно небезпечних діянь. Оскільки в нашому
суспільстві, з одного боку, існує ілюзія про можливість вирішення
будь-яких негараздів за допомогою заборонних норм Кримінального кодексу,
а, з іншого – думка про те, що протидія “кримінальному банкрутству”
можлива і без застосування норм Кримінального кодексу.

Питання доцільності криміналізації суспільно небезпечних діянь у випадку
банкрутства суб’єктів господарювання розглядалися В.Б. Волженкіним
(“Економічні злочини”, СПб, 1999р., “Злочини в сфері економічної
діяльності”, СПб., 2002р.), О.О. Дудоровим, М.І. Мельником,
М.І. Хавронюком (“Злочини у сфері підприємництва”, К., 2001р.),
І.Є. Міхальововим “Кримінальне банкрутство”, СПб., 2001р). Проблема
криміналізації інших суспільно небезпечних діянь у сфері господарської
діяльності досліджувалася в наукових працях П.П. Андрушка, Л.П. Брич,
І.М. Гальперіна, П.С. Даггеля, Н.Д. Дурманова, Г.А. Злобіна,
В.М. Кудрявцева, Я.М. Кураша, В.О. Навроцького, О.І. Перепилиці,
Є.Л. Стрельцова, П.А. Фєфєлова, К.В. Шаврова та ін.

Незважаючи на те, що цією проблеми займалися провідні вчені нашої
держави та країн СНД, це питання ще не до кінця вирішене і потребує
подальшого наукового дослідження. У пропонованій статті на підставі
досліджень провідних науковців зроблено спробу детальніше обґрунтувати
соціальну доцільність криміналізації “кримінального банкрутства”.

П.А. Фєфєлов найважливішими передумовами допустимості криміналізації
діяння називав суспільну небезпеку та забезпечення невідворотності
відповідальності [5].

І.М. Гальперін розробив більш широкий та різнобічний підхід до проблеми
допустимості криміналізації, надавши її вирішенню
процедурно-методологічного характеру. Так, на його думку, ухвалюючи
рішення про ведення кримінальної відповідальності, необхідно вирішити
комплекс завдань. Їх можна сформулювати у такому вигляді: а) вивчення
поширюваності конкретних діянь та оцінка типовості їх як форми прояву
антисуспільної поведінки; б) встановлення динаміки вчинення вказаних
діянь та оцінка типовості їх як форми прояву антисуспільної поведінки;
в) встановлення динаміки вчинення вказаних діянь з урахуванням причин та
умов, що їх породжують; в) визначення заподіяння у такий спосіб
матеріальної та моральної шкоди; г) визначення ступеня ефективності
застосовуваних засобів боротьби як за допомогою права, так і за
допомогою інших форм; д) встановлення найтиповіших об’єктивних та
суб’єктивних ознак діяння; є) оцінка можливості правового визначення
ознак того чи іншого діяння як елементів складу злочину; ж) встановлення
загальних особистих ознак суб’єктів діяння; з) виявлення суспільної
думки різних соціальних груп; і) визначення можливостей системи
кримінальної юстиції в боротьбі з визначеними діяннями [6].

Однак наведені ознаки досить складно систематизувати. Тому доцільніше,
на наш погляд, зробити спробу систематизації не ознак, а підстав
криміналізації суспільно небезпечних діянь.

В.М. Кудрявцев, П.С. Даггель, Г.А. Злобін правомірно вважають, що
систему принципів криміналізації суспільно-небезпечних діянь утворюють:

1. Принципи, що відображають суспільну необхідність і політичну
доцільність встановлення кримінальної відповідальності або соціальні та
соціально-психологічні принципи криміналізації. Тобто принципи, що
забезпечують соціальну адекватність криміналізації, її припустимість з
точки зору основних характеристик соціальних систем і процесів розвитку
суспільства, характеру суспільної свідомості та стану громадської думки.
До таких принципів належать:

Принцип суспільної небезпеки. В основі матеріалістичного підходу до
встановлення меж втручання права в суспільне життя покладено уявлення
про те, що характер цього втручання визначається суспільною необхідністю
і обмежується об’єктивною можливістю адекватного регулятивного впливу
права на різні групи суспільних відносин. І лише те діяння може бути
правомірно криміналізоване, суспільна небезпека якого (з точки зору
кримінального права) є достатньо високою.

Принцип відносної поширеності діяння. Суть цього принципу полягає в
тому, що кримінальне право регулює форму реакції суспільства на
суспільно небезпечні вчинки індивідів, і являють собою прояви деяких
загальних тенденцій та закономірностей, інакше кажучи – явища не
випадкові. Якщо криміналізація одиничних “негативних” вчинків є
безглуздою, оскільки не має регулятивного значення, то оголошення
кримінально-караними надмірно поширені діяння шкідливо саме з погляду
досягнення тієї мети, яка стоїть перед кримінальним законом. Тому
надмірне поширення діяння, навіть якщо воно являє собою суспільну
небезпеку, є аргумент не за, а проти його криміналізації.

Принцип пропорційності позитивних та негативних наслідків
криміналізації. Суть його полягає в тому, що наскільки б не була
небезпечна та чи інша поведінка, її криміналізація ніколи не може
розглядатися як абсолютне благо, оскільки завжди являє собою жертвування
одними інтересами суспільства заради інших більш значущих. Тому по своїй
суті криміналізація будь-якого діяння повинна здійснюватися з позиції
підходу до неї як до соціальної необхідності. Встановлення кримінальної
караності діяння допустимо тільки і тільки тоді, коли ми переконані, що
соціальні результати застосування кримінального права суттєво перевищать
неминучі негативні наслідки криміналізації, такі як негативний вплив на
особу засудженого, погіршення становища членів його сім’ї та ін.

Принцип кримінально-політичної (кримінально-конституційної) адекватності
криміналізації. Згідно з цим принципом кожна зміна кримінального закону
має підлягати всебічному аналізу і попередній оцінці з точки зору
конституційності та відповідності основним тенденціям суспільства.

2. Принципи, що визначені вимогами внутрішньої логічної несуперечності
системи норм кримінального права, або внутрішньої несуперечності норм
матеріально-процесуального права, або норм кримінального та інших
галузей права (конституційного, цивільного та ін.), тобто
системно-правові принципи криміналізації [8].

Оскільки тема нашої статті окреслена лише соціальною зумовленістю
криміналізації банкрутства в Україні, розглянемо лише соціальні та
соціально-психологічні принципи криміналізації суспільно-небезпечних
діянь під час проведення процедур банкрутства.

Підставами криміналізації суспільно-небезпечного діяння завжди
виступають процеси, що відбуваються в матеріальному та духовному житті
суспільства, розвиток яких спричиняє об’єктивну необхідність
кримінально-правової охорони тих чи інших цінностей.

В економічній літературі при визначенні місця банкрутства
(неспроможності) підкреслюється, що ці процеси є невід’ємними
супутниками будь-якого сучасного ринку, який використовує їх як
інструмент перерозподілу капіталу та віддзеркалює об’єктивні процеси
структурної перебудови економіки [9].

Норми про неспроможність (банкрутство) дають можливість вирішити одне з
найскладніших в умовах ринку питань – про долю суб єктів господарського
обігу, які з тих чи інших причин не виконують своїх обов’язків перед
контрагентами Це питання і раніше і тепер вирішується досить
неоднозначно.

h?M

????????????¤?$??????а рахунок інших, а також для захисту інтересів
добросовісного боржника від розорення та недопущення ліквідації
життєздатного підприємства [10].

Беручи до уваги, що саме зміни в економічному устрої нашої держави
зумовили необхідність кримінально-правової охорони встановлених
законодавством процедур банкрутства від суспільно-небезпечних посягань,
можна стверджувати, що підставою криміналізації суспільно-небезпечних
посягань на встановлені законом процедури банкрутства є об’єктивна
необхідність кримінально-правової охорони цих відносин.

Зазначена криміналізація повинна здійснюватися з дотриманням основних
принципів криміналізації, опрацьованих наукою кримінального права.
Тільки за умови їх застосування до конкретних діянь у законодавця
повинні виникати достатні підстави для введення нової норми в
Кримінальний кодекс.

В основі матеріалістичного підходу до встановлення меж втручання права в
суспільне життя лежить уявлення про те, що характер цього втручання
визначається суспільною необхідністю і обмежується об’єктивною
можливістю адекватного регулятивного впливу права на різні групи
суспільних відносин. І лише те діяння може бути правомірно
криміналізоване, суспільна небезпека якого (із точки зору кримінального
права) є достатньо високою, тобто-чи характеризуються ці посягання таким
рівнем суспільної небезпечності, що є достатнім вважати їх злочинами.

Уточнюючи зміст суспільної небезпеки, Н.Д. Дурманов висунув низку
важливих положень, що характеризують концепцію суспільної небезпеки.
Так, говорячи про небезпеку діяння, необхідно припускати реальну, а не
удавану небезпеку діяння для суспільства; при цьому мається на увазі
небезпека не одиничного діяння, а визначеного виду діянь особи;
небезпека діяння поширюється на всі верстви суспільства та становить
загрозу суспільним відносинам [11].

Головною ціллю суб’єктів господарської діяльності за умовах ринкової
економіки було і надалі залишається створення та збільшення своєї
власності. Тому правомірно припустити, що інститут банкрутства як
необхідний та обов’язковий елемент ринкової економіки також зумовлений
цими потребами. У зв’язку з тим, що інтереси неспроможного боржника й
кредитора в процесі банкрутства побудовані на взаємозаперечуваних
потребах кредитора отримати належне, а боржника – зберегти свою
власність, загроза знищення одного з учасників ринкових відносин
невідворотно веде до виникнення конфліктної ситуації. За таких умов
постає реальна можливість для проявів конфліктної поведінки, яка
об’єктивно полягає в протилежно направлених діях учасників конфлікту
[12].

Свідченням високої суспільної небезпеки протиправних діянь під час
провадження процедури банкрутства є їхня об’єктивна здатність в умовах
найбільших суперечливіших інтересів (що притаманні відносинам
неспроможності) ще більше поглибити виникаючі негативні
соціально-економічні процеси, перешкодити або взагалі зробити неможливою
економічну стабілізацію суспільства. Про ступінь і межі дії цього
конфлікту, швидкості його поширення і про його наслідки можна зробити
висновки на підставі зарубіжних країн із розвинутою ринковою економікою,
який свідчить, що розорення навіть одного окремо взятого суб’єкта
господарської діяльності може викликати негативні наслідки не тільки для
нього та його кредиторів, але й для суспільства в цілому. А в умовах
економічної нестабільності такі процеси можуть посилити соціальну
напругу, виникнення відкритих соціальних, політичних та етнічних
конфліктів.

Аналіз принципу суспільної небезпеки “кримінального” банкрутства дає
підстави зробити наступні висновки:

Встановлені законом відносини банкрутства, як невід’ємна частина
регульованих ринкових відносин в Україні, становлять суспільні
правовідносини, рівень соціальної цінності яких є достатнім для їх
кримінально-правової охорони.

Кримінальне право встановлює форму реакції суспільства на суспільно
небезпечні вчинки індивідів, які є проявом загальних тенденцій та
закономірностей, інакше кажучи – явища не випадкові. Статистика
свідчить, що арбітражним судами України в 1993 р. було розглянуто 38
справ про банкрутство підприємств, у 1994 р. – 194 справи, в 1995 р.
було надіслано до арбітражних судів близько 2000 заяв, в 1996 порушено
2800 справ, у 1997 кількість таких справ досягла 6700 [13]. У цій
величезній справі проведення процедур банкрутства, як свідчить аналіз
публікацій в пресі, є чимало недоліків і порушень діючого законодавства,
в тому числі неправомірних дій, які направлені на виведення активів
боржника з-під його юрисдикції, приховувань, фальсифікації та знищення
бухгалтерських, фінансових та інших документів, порушень порядку
проведення продажу майна та ін. Порушення законів під час проведення
процедур банкрутства вчиняються не тільки особами, що беруть участь в
справах про банкрутство – боржником, кредитором, арбітражними керуючими,
але й службовими особами державних органів – працівниками судів, інших
правоохоронних органів.

Однак динаміка зареєстрованих злочинів, передбачених ст.218-221 чинного
Кримінального кодексу України, свідчить про те, що норми про
відповідальність за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства,
приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі
банкрутства практично не знайшли широкого застосування на практиці.
Нечисленність порушених кримінальних справ по статтях фіктивне
банкрутство, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової
неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства свідчить, на наш погляд
про латентність цих злочинів та про серйозні недоліки в юридичних
конструкціях, що перешкоджають у застосуванні цих статей на практиці.

Криміналізація суспільно-небезпечних діянь під час або у стані
банкрутства повинна застосовуватися винятково у випадках, коли
застосування інших юридичних заходів не може досягти необхідних
результатів. Тому вбачається обґрунтованою пропозиція точно окреслити в
нормах Кримінального кодексу України коло діянь, за вчинення яких настає
кримінальна відповідальність.

Разом з тим, оскільки суспільно небезпечні діяння під час або в стані
банкрутства можуть спричинити погіршення соціально-економічного
становища держави в цілому і окремих юридичних осіб та окремих громадян,
ми вважаємо, що позитивні соціальні результати криміналізації цих діянь
значно перевищують її негативні наслідки, розглянуті вище, отже, їх
криміналізація відповідає принципу пропорційності позитивних та
негативних наслідків криміналізації.

Криміналізація діянь повинна відповідати основним тенденціям соціальної
політики суспільства, стану та рівню громадської свідомості та
громадської думки. Через банкрутства трастів, компаній, банків у
скрутному матеріальному становищі опинилися найбільш незахищені верстви
населення, які потребують соціального захисту у зв’язку з низьким рівнем
матеріальної забезпеченості, безробіттям, непрацездатністю тощо.
Обурення викликає стрімке збагачення окремих осіб, що досягається за
рахунок збанкрутілих установ та організацій. Слід погодитися з
твердженням, що криміналізація суспільно небезпечних діянь під час або
за умови банкрутства відповідає суспільній свідомості, стану громадської
думки та соціальній політиці української держави.

На підставі розглянутих принципів криміналізації законодавчий орган
створює нову кримінальну-правову норму, або, навпаки, її скасовує.
Водночас розробляються попередні моделі нової норми. Під час створення
цих моделей вирішується коло запитань, що стосуються обсягу та змісту
диспозиції нової норми, її санкції, співвідношенню до діючого
законодавства – кримінального, кримінально – процесуального,
виправно-трудового та ін. У постановці та вирішенні всіх цих питань є і
загально-правові аспекти, специфічні для кримінального права. До
загальних відносять, наприклад, співвідношення між абстрактністю
формулювань статей закону і їх конкретністю, казуїстичністю, між
імперативністю та диспозитивністю у виборі санкцій.

Багато суперечностей зрештою є відображення соціальних, економічних,
психологічних протиріч суспільства. Здавалось суто юридичними є
суперечності між абстрактною та казуїстичною диспозицією. А проте в
їхній природі лежать не тільки логічні закономірності, але й
суперечності суспільної свідомості професійної та масової, теоретичної
та повсякденної. Абстрактна диспозиція зручніша для застосування
органами слідства та суду, проте вона не завжди є зрозумілою як
громадянам, так і органам, які її мають застосовувати. Превентивне
значення її є значно слабшим, ніж диспозиції, в якій усі ознаки складу
злочину описані конкретно, наочно та є очевидними. Тому не випадково, за
загальним правилом, нові кримінально-правові норми з’являються в
казуїстичній формі і тільки з часом можуть набувати узагальненого
вигляду. На жаль, український законодавець не врахував це загальне
правило та не скористався досвідом розвинутих європейських країн, таких
як Англія та ФРН, законодавство яких чітко регламентує коло банкрутських
діянь, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність.

На підставі вищевикладеного ми дійшли до певних висновків:

Набувши юридичного оформлення і статусу соціально-економічного явища,
банкрутство (неспроможність) не стало окремою частиною економічного
механізму української держави, на яку не поширюються впливи загальних
економічних закономірностей. Первинність економічних процесів
неспроможності (банкрутства), які внаслідок притаманних їм ознак
(передусім мається на увазі наявність у змісті цих відносин конфлікт
інтересів їхніх носіїв) свідчить про їхню високу суспільну небезпеку для
держави та зумовлюють потребу в їх кримінально-правововій охороні. При
цьому ефективність регулятивного впливу права багато в чому залежить від
адекватності відображення в ньому відносин, що регулюються або
охороняються, а також від точного встановлення властивостей об’єкта
впливу при побудові юридичних конструкцій. По суті, дії, що описані в
нормах права про неспроможність (банкрутство), можна назвати складовими
елементами механізму економічної діяльності в цілому.

На сучасному розвитку нашої держави слід констатувати об’єктивну
необхідність кримінально-правової охорони відносин банкрутства
(неспроможності), тобто наявність підстав для криміналізації
суспільно-небезпечних посягань на ці правовідносини.

Відсутність судової практики за злочинами, передбаченими ст.218
“Фіктивне банкрутство”, ст.219 “Доведення до банкрутства”, ст.220
“Приховування стійкої фінансової неспроможності” та ст.. 221 “Незаконні
дії у разі банкрутства” свідчить про серйозні недоліки в конструкції цих
норм та про перспективи наукового дослідження цієї теми.

Література

Похмелкин А.В., Похмелкин В.В. Идеология и уголовная политика. М., 1992.
С.106-107.

Михалев И.Ю. Криминальное банкротство. – СПб., 2001. С.20.

Трайнин А.Н. Несостоятельность и банктротство. – С.П.Б., 1913.-С.27.

Михалев И.Ю. Криминальное банкротство. – СПб., 2001. – С.6.

Фефелов П.А. Критерии установления уголовной наказуемости деяний. – Сов.
государство и право. – 1970. – №11. – С.101-103.

Гальперин И.М. Уголовная политика и уголовное законодательство. –
//Основные направления борьбы с преступностю. – М.: Юрид.лит., 1975. –
С.58.

Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация
/ Под. ред. Кудрявцева В.Н. – М., 1982. – С.198-224.

Стратегия и тактика антикризисного управления фирмой / Под ред.
А.П.Градова, Б.Н.Кузина. – СПб., 1996. – С.13.

Інститут банкротства в праве США: Научно-аналитический обзор //
Государство и право: Реф. Журн. РФ. – 1995. – №2. – Сер.4. – С.93.

Дурманов Н.Д. Понятие преступления. – М., 1948р. – С.102.

Никифоров B.C., Решетников Ф.М. Современное американское уголовное
право. – М.: Наука, 1990. – С.150.

Нельзя судиться на голодный желудок // Бизнес.-1998. – №5 (264) – С.11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020