ШПАРГАЛКИ З ПРАВОЗНАВСТВА

ШПАРГАЛКИ З ПРАВОЗНАВСТВА

1. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати
охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних
відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм
право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають
як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою та
обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями
суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком
суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних
суб’єктів. З таких позицій право поділяють на: права людини; права
об’єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей
відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об’єктивне і
суб’єктивне.

Юридичним об’єктивним правом називають систему всіх правових приписів,
що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають
загальнообов’язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної
поведінки та Існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта
права.

Юридичне суб’єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що
належить суб’єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як
волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це — правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов’язковий характер;

• вони тісно зв’язані між собою, діють у єдності, складаються в правові
інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших
джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою
та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

•   правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням
принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право, як елемент правової системи, складається з багатьох
правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони
об’єднуються не за випадковими ознаками, — між ними існують конкретна
схожість і відмінності. Завдяки цій об’єктивній обумовленості й
характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все
право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має
соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної
особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов’язковий характер. Його положення, що їх містить
уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво
до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи
оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи
небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об’єднанням правових
норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і
демократичних засадах.

Функції права — це основні напрямки його впливу на суспільні відносини.
Призначення функцій полягає в тому, щоби визначити активну й
багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його
впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

• гуманістичну — право охороняє та захищає права людства, народу,
людини;

• організаторсько-управлінську — право суб’єктів на розв’язання певних
економічних і соціальних проблем;

• інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю
законодавця;

• оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони
держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби
задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

• ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує
в неї зразки правомірної поведінки;

• гносеологічну (пізнавальну) — право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і
динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин
способом закріплення бажаної поведінки в тих або тих галузях чи
інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне
неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна
забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних
відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників,
на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного
життя.

Принципи права — закріплені у праві вихідні нормативно-керівні
положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому
закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму,
законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної
відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також
загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів
права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та
специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер,
визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права
існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на
загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві
та принципи інститутів права.

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує
регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах
певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового
співтовариства.

2. Місце і роль права в системі соціальних норм

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що
зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової
діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються
різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми
класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських
організацій, політичних партій, інших об’єднань громадян); звичаї чи
традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх
поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та
естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми — загальнообов’язкові, формально визначені
правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою,
охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в
нормативно-правових актах.

Моральні норми — правила поведінки, що базуються на моральних поглядах
суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й
негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та
силою громадської думки.

Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й
забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та
іншими об’єднаннями людей.

Звичаї чи традиції — правила поведінки, що історично склались і увійшли
(перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти
ознаки правових та інших соціальних норм.

3. Єдність і відмінність права та моралі

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм
взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні
положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб
сприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.

Різні соціальні норми криють у собі вимоги, що виключають одна одну, а
це веде до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднює
реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна
одній.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних
відносин зростає значення моральних вимог, у яких знаходять відображення
загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обґрунтованості
правових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі та
ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни,

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку водночас є й
важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її
чесність, совість, обов’язок. Тому законність може виступати і як один
із моральних критеріїв поцінування поведінки особи та інших суб’єктів —
адже в умовах беззаконня годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його вимог і вимог,
що формулюються в моральних нормах. Під час формування правової держави
співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається або
наближається до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забувати, що між
ними можуть існувати протиріччя і негативні явища.

Коли протиріччя своєчасно не виявляються і, отже, не усуваються, вони
можуть призвести до порушень закону (за суспільного пріоритету вимог
моралі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній
ситуації). Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність
моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретних
життєвих ситуацій у процесі суспільного розвитку.

4. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через
відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об’єктивний характер
побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм,
диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями,
інститутами й нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правильно вибрати ту чи
ту правову норму для їх реалізації, треба знати, що вони об’єднуються не
за випадковими ознаками; між ними є конкретна схожість і відмінності.
Завдяки цій об’єктивній зумовленості й характерним ознакам схожості,
відмінностей правових норм усе право можна подати як визначену систему.

Об’єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є
явищем другорядним відносно економіки і входить до надбудови
суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, що зветься
правовою. Тому праву притаманні такі об’єктивні властивості:

• воно розвивається через правовідносини, породжувані економічними
відносинами, а вже потім установлювані чи санкціоновані державою;

•  під впливом правовідносин і правосвідомості розвивається не тільки
норма права, право, а й правова система і правова надбудова;

• право не слід зводити тільки до правових норм, його належить
розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи (наприклад,
правове регулювання та його механізм, правовідносини, правосвідомість та
ін.);

• система норм права є елементом системи правого регулювання, взаємодії
об’єктивного та суб’єктивного права, правідносин і правосвідомості.
Водночас у правових джерелах існують і антисистемні    тенденції   
(приміром,    конкуренція норм права);

•  ступінь розвиненості системних властивостей права багато в чому
залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему
права слід вивчати в межах певної правової системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності
норм права на взаємозв’язані правові комплекси, галузі, підгалузі,
інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що
складають систему права; об’єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь-якої держави право функціонує як єдина, юридичне цільна,
внутрішньо узгоджена система загальнообов’язкових правил поведінки.
Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права, як
закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма
права). Це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки
суб’єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного
характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для
регулювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, що відрізняють їх від індивідуально-правового
припису:

• вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються,
життєві ситуації;

• розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

• адресовані неперсоніфікованому колу суб’єктів, дозволяють окреслити
межі поведінки всіх суб’єктів, що підпадають під таку ситуацію;

  • діють у часі та просторі неперервно;

• чинність дії правової норми припиняється або скасовується
уповноваженими суб’єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права
і нормативно-правового припису як цільного, логічно завершеного
державно-владного веління нормативного характеру. Стаття
нормативно-правового акта і норма права часто збігаються, коли
структурні елементи норми права відображено в статті закону. Проте
здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно
від цього розрізняють прямий, посилальний чи бланкетний (відсильний)
способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи норми права
містяться в статті нормативно-правового акта; посилальний — коли
робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний)— 
коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому
поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію,
санкцію.

Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з
настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в
диспозиції.

Диспозиція — частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні
обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки
виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції.
Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи
заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості й
складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на
абсолютно чи відносно визначені.

Правові норми можна групувати залежно від підстав у різні види. Залежно
від суб’єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть
бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими,
контрольно-наглядовими органами, громадськими об’єднаннями, трудовими
колективами, всім населенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміністративні,
фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові норми; за характером
диспозиції — уповноважувальні, зобов’язальні, заборонні; за способом
виразу правила в диспозиції — імперативні, диспозитивні; за функціями у
правовому регулюванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за
терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном
дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких
норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх громадян),
спеціальні (що діють на певне коло осіб), виняткові (усувають дію норм
щодо певних суб’єктів). Можна розглядати й інші підстави для
класифікації норм права.

Норми права, як первинні ланцюжки системи права, можуть об’єднуватися в
інститути і галузі права. Є різні визначення інституту права. Його
розглядають як:

• певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні
відносини, зв’язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

• сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють
окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад,
морського права);

• сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних
відносин і становлять відокремлену частину галузі права. До ознак
інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів;
юридична однорідність названих приписів; об’єднання правових норм
стійкими закономірностями і зв’язками, які відбиваються в юридичних
приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену групу
взаємозв’язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід
суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів права: за галузями
права (державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.); за
роллю, яку вони виконують (предметні й функціональні); залежно від
відносин, що ними регулюються (матеріальні, процесуальні); залежно від
закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних
складів, угод чи зобов’язань (загальні та спеціальні).

Важливим є також питання об’єднання інститутів права, розгляд
комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує
закритих кордонів, які роз’єднували б галузі на винятково ізольовані.
Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об’єднуються між
собою. Такі об’єднання також називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об’єднання інститутів
права. Об’єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожен
простий інститут, як комплекс правових приписів, визначає предмет,
завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.
Предметне об’єднання — це об’єднання двох чи більше інститутів права, що
характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм
у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об’єднання правових інститутів є підгалузь
права — об’єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке
містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.

Отже, інститут права, об’єднання інститутів права можна розглядати як
самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Наступним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками
якої є:

• сукупність юридичних норм (приписів) і правових інститутів;

• регульована такою сукупністю певна сфера суспільних відносин;

• критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод
правового регулювання;

• урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.

Отже, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів
права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного
предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і
завдань такого регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від
предмета і методу правового регулювання розрізняють право: державне;
адміністративне; фінансове; земельне; цивільне.

За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони
діляться на основні та комплексні.

Основні галузі права — такі, що утворюють головний масив права у
правовій системі держави. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні),
процесуальні, спеціальні та ін.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов’язкову частину системи
права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі — такі, що закріплюють порядок застосування
матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші
процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, які на базі профілюючих розвивають
основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певно
го виду суспільних відносин (трудове, аграрне, екологічне, земельне,
сімейне, фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що
зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове,
банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське,
винахідницьке, виправно-трудове право).

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю
правових норм, що об’єднуються в інститути, підгалузі та галузі права,

5. Загальна характеристика основних галузей права України

Державне (конституційне) право — провідна галузь права та законодавства,
що криє в собі систему правових норм, інститутів і нормативно-правових
актів, які закріплюють і регулюють відносини народовладдя, основи
конституційного ладу України, правового статусу людини і громадянина,
територіального устрою, системи державних органів та організації
місцевого самоврядування в Україні.

Адміністративне право — система адміністративно-правових норм, які
закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері
державного управління, тобто підзаконної виконавчої та розпорядчої
діяльності органів держави, що спрямована на практичне виконання законів
у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським,
соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право — система правових норм, які регулюють і охороняють
суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштів і
коштів місцевого самоврядування.

Трудове право — система правових норм, які регулюють трудові відносини,
що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне
суспільство.

Цивільне право — сукупність правових норм, які регулюють майнові,
товарно-грошові та деякі інші відносини, пов’язані чи не пов’язані з
майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності
учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право — система правових норм, які регулюють
правовідносини шлюбу, сім’ї, усиновлення, опіки і піклування та
реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспільних відносин, які
виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби
в житлі.

Екологічне право — система правових норм, які регулюють суспільні
відносини між людьми у сфері використання та охорони навколишнього
природного середовища.

Підприємницьке право — система правових норм, які регулюють суспільні
відносини у сфері підприємництва, тобто самостійної, ініціативної,
систематичної на власний ризик діяльності з виробництва продукції,
виконання робіт, надання послуг і торгівлі з метою одержання прибутку.

Кримінальне право — система кримінальних норм, установлених законодавчим
органом, що визначають основи і принципи кримінальної відповідальності,
встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами, які вид і
міра покарання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.

Земельне право — система правових норм, які регулюють правовідносини у
сфері володіння, розпорядження й користування землею, визначають землі
сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості,
транспорту, зв’язку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення, лісового і водного фондів, землі
запасу.

Юридичний процес — система взаємопов’язаних правових форм діяльності
уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначення
інших суб’єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення
юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (документи
чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальними нормами.

Конституційне процесуальне право — система правових норм, які регулюють
порядок проведення конституційного провадження, ухвалення та виконання
рішень і висновків Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право — система адміністративних
процесуальних норм, які регулюють порядок реалізації норм
адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право — система кримінально-процесуальних норм,
які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них
дізнання і попереднього слідства, судового розгляду, винесення вироків
та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право — система цивільно-процесуальних норм, які
регулюють порядок судового розгляду і винесення рішень у цивільних,
трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних та деяких інших справах
та організація виконання ухвалених рішень.

Арбітражне процесуальне право — система арбітражно-процесуальних норм,
які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання
суб’єктів господарської діяльності банкрутами.

6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела
права. Це — способи юридичного виразу права, його організація в належну
юридичну оболонку,

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а
форма мусить бути змістовною, тобто містити певний текст, виражений
юридичною мовою, і мати певне смислове навантаження. Якщо норма не
вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є
нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: нормативний акт; правовий
звичай; судовий чи адміністративний прецедент; нормативний договір.

Правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило поведінки
загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного
органу держави, якому надається формальна обов’язковість під час
розв’язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних
справ.

Нормативний договір — об’єктивно формально обов’язкові правила поведінки
загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи
більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про
утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — рішення компетентних суб’єктів, що виноситься
в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній
вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою
та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні
нормативно-правові акти.

Закони — нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами,
мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в
країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні;
органічні; звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

• ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони,
змінювати чи скасовувати їх;

• усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до
законів;

• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового
акта діють норми закону;

• тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття
закону в разі повернення його Президентом за відкладного вето,

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності
компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те
державою громадських об’єднань із установлення, впровадження в дію,
зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи
деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних
нормативно-правових актів залежно від суб’єктів, що їх видали:

• нормативні акти Президента України;

• акти Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України,
Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Верховного
суду Автономної республіки Крим;

• акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Ради
міністрів Автономної Республіки Крим;

• акти міністерств, державних комітетів, відомств;

• нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та
Севастополі, районах у цих містах;

• нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;

• нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів
на місцях;

• нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій
на місцях;

• інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи
дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання
чинності; припинення дії; зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності
нормативно-правовим актом: після 10 днів од моменту його опублікування;
термін установлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому
акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання
виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну
давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного
акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим із того самого
питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідношення, де припускається, що
новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідношення.
Загальне правило таке: “Норма права зворотної сили не має”. Але бувають
винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так,
якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує
чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а
якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не
має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:
держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної
одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб
без громадянства, іноземних громадян.

Винятком уважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від
юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські
працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на
підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів — діяльність із впорядкування та
вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої
узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників,

У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.

Інкорпорація — вид систематизації нормативних

актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без
зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний
порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тема

тика наукового дослідження тощо.         

Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за
обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм
об’єднання (предметна, хронологічна, суб’єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові
нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку
після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний
предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення
розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні
зведеного нормативного акта.

Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове
регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл
на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають
зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві
України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні
правопорушення, Кодекс про шлюб та сім’ю, Кримінально-процесуальний
кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Кодекс законів про працю тощо.

Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус
певного виду державних організацій і органів. До них не належать
положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального
характеру.

7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі розрізняють категорії
правотворення, правотворчість і нормотворчість. Усі ці види діяльності
здійснюються з метою соціального регулювання суспільних відносин.

Соціальне регулювання — процес упорядкування поведінки соціальних
суб’єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов’язків,
установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в
усіх сферах його життєдіяльності, здійснюється з допомогою соціальної
влади.

Розрізняють два види соціального регулювання — державне і недержавне.
Кожен із цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і
реалізується соціальними суб’єктами. Це індивіди та їх групи, з яких
складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних
суб’єктів є соціальні організації — об’єднання людей, що спільно
реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі
загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями,
наприк лад, є держава, партії, різні громадські об’єднання, які, своєю
чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення
окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес
закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які
перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній
юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії: усвідомлення
необхідності правового врегулювання тих чи тих суспільних відносин;
правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи те правило поведінки може
виступати як філософський, правовий, етичний, політичний чи інший
принцип, звичай або традиція. Головним на стадії усвідомлення
необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто
погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв’язків,
визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні
стати загальнообов’язковими правилами поведінки, вміщеними в певному
джерелі права, наприклад, у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадових осіб,
громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього
народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування
нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах — основних
ідеях, відправних засадах, на яких будується правотворчість. Розглядають
такі принципи правотворчості: демократизм, гуманізм, поєднання
національного та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — сукупність засобів і способів вияву суспільних
відносин, що потребують свого врегулювання, та їх фактичне впорядкування
(коре гування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють
такі види правотворчості: безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб’єктами правотворчої діяльності є: держава та її органи; інші
організації громадянського суспільства, якщо держава делегувала їм таке
право; весь народ країни в разі референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що
має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правового акта. Своєю
чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність
підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що
готуватимуть проект; безпосереднє готування названого проекту;
обговорення тексту проекту; узгодження проекту з усіма зацікавленими
органами і службовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап — видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії:
внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого
органу (посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох
читань; прийняття нормативно-правового акта і процедура його підписання;
можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — набирання нормативно-правовим актом чинності — це
опублікування чи доведення до виконавців іншим способом.

Від правотворчої діяльності слід відрізняти нормотворчу — діяльність
усіх інших суб’єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття,
зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний
характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб’єкт;
незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила нормативних актів;
різний рівень регульованих відносин; порядок уведення в дію і припинення
дії актів та ін.

8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у
діяльність суб’єктів права через виконання юридичних обов’язків,
використання суб’єктивних прав, дотримання заборон.

Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в
активній чи пасивній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними за їхнім
власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу
освіту).

Виконання — форма реалізації зобов’язальних юридичних норм, яка полягає
в активній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними незалежно від
їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про
державні податки).

Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у
пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо,
непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на
автомагістралях).

Суб’єкти використання, виконання і дотримання — державні та громадські
об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні
громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці
форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти
права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в
процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або
ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це —
державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й
посадових осіб із реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих
випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів
(приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

• цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені
державно-владними повноваженнями;

• застосування права здійснюється в чітко визначених законом
процесуальних формах;

• вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі
однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи
обов’язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються
примусовою силою держави;

• це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для
більш повної реалізації правових норм;

• вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення
у кожному конкретному випадку;

• зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних,
зазвичай обов’язкових до виконання, рішень, які за сутністю
відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто
нормативно-правових актів);

• у цій діяльності органи правозастосування виступають суб’єктами
управління; особи, відносно яких застосовується право, — об’єктами
управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами
управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

• коли правовідносини не можуть виникнути у суб’єктів права без
державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх
посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до
навчального закладу, зайняття нової посади);

• за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення
суб’єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із
приводу права на спадщину);

• коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне
правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

• законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

• обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та
всебічного вивчення обставин справи);

• доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої
відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до
якої виноситься рішення);

• справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до
уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:

• аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне
значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків,
психічне ставлення суб’єктів до скоєного та ін.);

• вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається
вибір правової норми або юридична кваліфікація — оцінювання конкретної
життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно
справжності правової норми, вивчається та роз’яснюється її зміст);

• ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб’єктом
правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та
обов’язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке
рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі,
яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання право
застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного
органу.

Правозастосовний акт — індивідуально-конкретний, державно-владний
припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної
справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина,
мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного
управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини
(наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання
матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

• за суб’єктами видання — акти органів державної влади та органів
управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і
громадських організацій;

• за способом організації суспільних відносин, які підлягають
регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

• за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли
вибирається і з’ясовується легітимність правової норми) є тлумачення
правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця
проблема пов’язана з інтересами держави й суспільства, їх обумовленням і
захистом. Зараз тлумачення норм права є важливим політико-юридичним
інструментом виявлення точного змісту права.

Насамперед тлумачення справді не збігається з застосуванням права в тому
розумінні, що між ними не можна поставити знака рівності. Цілком
правильним є твердження про необхідність тлумачення за будь-якого
застосування права. Питання лише в тому, чи є тлумачення елементом
застосування права.

Існує достатньо підстав уважати, що це справді так, оскільки неможливо
застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Навіть у тих
випадках, коли норму було витлумачено до настання конкретного випадку
застосування права, як-от за безпосереднього видання офіційного акта про
тлумачення компетентним органом, його зміст повинен бути ще раз
розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметься до уваги під час
самого застосування права; це, власне, і є тлумачення.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед усього закону, слід
розуміти не що інше, як загальнообов’язкове роз’яснення змісту правової
норми. Іншими словами, це таке роз’яснення, що має юридичне значення і
яким повинні керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну
норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що
відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму,
з’ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз’ясненням зміст правової
норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність
суб’єктів права зі з’ясування й роз’яснення змісту норм права з метою їх
правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб’єктів
розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і
казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою
нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних
особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих
відносин. Його часто називають “нормативним” тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових
норм, воно тільки з’ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не
вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про
застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними
актами і самі обумовлюють правові правила поведінки.

Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву
упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного “казусу”,
що визначається конкретними обставинами справи, Воно не має загального
значення, поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його
учасників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути
офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до
тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному
випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення
конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.

Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі
службового обов’язку і має юридичне значимі наслідки.

Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не
пов’язаною з виконанням нею службових обов’язків, і не має чіткого
юридичного значення.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму
права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який
створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим
органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того
чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити
підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й
застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його
сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються
відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення.

Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до
нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції
інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які
поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

??тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті,
що підпадає під його юридичну силу та є обов’язковим для учасників тих
конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься
правозастосовне рішення (вирок, постанова та ін.);

??тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного
процесу. Вони фіксуються в матеріалах  такого  процесу,   мають 
визначене юридичне  значення,  оскільки правопорушник зобов’язаний його
сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищому
за ієрархією органові, який перевіряє законність і правомірність  
правозастосовного   акта  з   конкретної юридичної справи. Знаходячись у
межах компетенції цього органу, воно вважається обов’язковим для всіх
учасників справи. Неофіційне тлумачення — роз’яснення норм права, що
дається неуповноваженим суб’єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не
тягне за собою юридичних наслідків.

Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно
може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз’яснення правових
актів, змісту і цілей правових норм, яке міститься в теоретичних планах,
науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних
коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на
увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології.
Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового
розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях,
які потребують перевірки, доповняльної аргументації, приведення до
системи, наприклад, через організацію дискусій, конференцій і т. ін.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад,
адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами
самокерованих недержавних організацій, для яких роз’яснення змісту
закону є професійним обов’язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття,
емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під
дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання
громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов’язків, а
також у здійсненні ними їхніх суб’єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та
поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий
виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її
буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його
буквального значення.

Характеризують такі способи тлумачення:

1. Мовне (граматичне) — з’ясування змісту правової норми через досвід її
словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних,
синтаксичних норм мовознавства.

2. Логічне — з’ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому
використанню законів і правил формальної логіки.

3. Систематичне — з’ясування змісту правової норми залежно від місця, що
його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно
від її зв’язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне — з’ясування сутності правової норми на основі
дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми через
з’ясування її мети.

6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридичну
термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки,
техніки і практики.

9. Правові відносини

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які
постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це
врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають
як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються
державою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б)
характеризуються наявністю сторін, які мають суб’єктивні права та
юридичні обов’язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних
осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб’єктивних прав чи
додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і
забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від
кількості суб’єктів (прості та складні); за предметом правового
регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні,
фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за
методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом
поведінки зобов’язаної сторони (пасивні та активні); залежно від
функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єктів; об’єкти;
зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні
факти.

Суб’єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин можна
поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські
організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ,
населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.

Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто
здатністю бути носіями прав та обов’язків, здійснювати їх від свого
імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків.

Дієздатність — здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно
здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки, її
поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями
здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — здатність суб’єктів правовідносин нести
відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб’єкти правовідносин можуть бути громадянами України,
іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна
поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб’єкти.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно,
можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав,
виконувати обов’язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи
третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об’єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють
інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають,
змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки, їх
поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб’єктів правовідносин,
результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів
правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб’єктів і
необхідність відповідних дій зобов’язаних суб’єктів*

Фактичний зміст — сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, у якій
реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін.

Зміст суб’єктивного права криє в собі можливості: діяти відповідно до
свого бажання; вимагати певних дій від обов’язкової сторони:
користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом;
звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого
права.

Юридичні обов’язки — закріплена нормами права міра необхідної, найбільш
розумної та доцільної, поведінки особи (суб’єкта), спрямована на
задоволення інтересів носія суб’єктивного права і забезпечена можливістю
державного примусу.

Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності: здійснювати певні
дії; утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших
осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб;
нести юридичну відповідальність за не виконання чи неналежне виконання
передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою
правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення
правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних
фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні,
правоскасувальні; залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні;
за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром,
одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у
шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема
процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі
життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб’єктів,
зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні
події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і
припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні й неправомірні.
Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну
поведінку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо,
постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини
безвісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокремлюють правомірні
юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті викликати юридичні
наслідки.

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не
є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини
і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха,
хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення, зміну чи
припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами
права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з
теорії правовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві
ситуації, правильно використовувати юридичні норми.

10. Правоохоронні система та діяльність

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів,
способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і
громадянина від протиправних діянь, а саме: об’єкти й мету правоохорони;
суб’єктів правоохорони; правоохоронну діяльність.

У сучасній літературі поняття “правоохоронна діяльність” визначається
по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і
недержавних суб’єктів такої діяльності. Більшість авторів уважають, що
правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її
органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й
недержавними структурами.

Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної
діяльності в системі інших правових форм діяльності держави зі
здійснення її функцій.

Ознаки правоохоронної діяльності:

• в її основі — завдання з розгляду юридичної справи;

• вона здійснюється компетентними державними і недержавними суб’єктами,
коло яких визначається чинними законодавчими актами;

• використовуються різні форми реалізації правових норм;

• приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають
офіційний характер і передбачену законодавством форму;

•  вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з
використанням різноманітних юридичних методів.

Отже, правоохоронна діяльність — це закріплені чинними процесуальними
нормами діяння компетентних суб’єктів державних і недержавних
організацій та їхніх посадових осіб із розгляду юридичних справ, охорони
й захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних
актів реалізації матеріальних правових норм із метою забезпечення
законності та охорони правопорядку.

11. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність — явище багатогранне, її розглядають як принцип формування
правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного
виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій,
що забезпечують порядок у державі. Важливе значення мають і такі
категорії, як зміцнення законності, порушення законності, стан
законності та ін.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного
закону, бо закон лише тоді має соціальну цінність, коли він виконується.
Звідси законність — це правовий режим точного виконання чинних законів
усіма суб’єктами права у сфері правотворчості й правореалізації, в інших
сферах життєдіяльності людей; режим, за якого забезпечуються права і
виконуються обов’язки людиною, державою і громадянським суспільством.
Основними засадами законності вважають:

• зверхність закону в системі нормативних актів;

• єдиність законності;

• незаперечність закону в соціальній практиці;

  • реальний характер законності;

  • забезпечення прав людини;

• невідворотність відповідальності за правопорушення;

• взаємозв’язок законності й доцільності, законності й культурності,
законності й справедливості та ін.

В Україні діє принцип зверхності права (правового закону). Найвища
юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію.
Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими
актами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції
України. Відносно громадян діє принцип: “дозволено все, що не заборонено
законом”. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові
особи діють за принципом “дозволено лише те, що визначено законом”.

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних
регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон
однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб’єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що
ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв.

Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не
тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея
здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав.
Основні права та обов’язки людини і громадянина закріплені в Конституції
України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів
забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєння
правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо
не те, щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те,
щоби жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Взаємозв’язок законності й доцільності. Закони та — на їхній основі —
підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно,
забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і
суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь
певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути
доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має
призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням
виконавчих або інших органів.

Взаємозв’язок законності й культурності. За відсутності єдиної
законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного.
Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.

Взаємозв’язок законності й справедливості. Не тільки сам закон, а й
способи його здійснення, а також його втілення в повсякденне життя мають
спиратися на справедливість.

Законність і демократія. Демократія (в перекладі з грецької —
народовладдя) означає:

• широку участь громадськості в управлінні справами держави й
суспільства;

• підвищення активності політичних партій і громадських організацій,
інших громадських об’єднань;

• зміцнення правової основи державного та суспільного життя;

  • утвердження прав і свобод громадян і людини;

• свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

• вдосконалення системи державних органів і органів місцевого
самоврядування.

Законність є невід’ємним елементом демократії. Демократія не може бути
над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція
України має вищу юридичну силу, її норми — прямої дії. Решта правових
актів не повинні суперечити Конституції і конституційним законам
України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи
мають діяти в межах їхньої компетенції.

Результатом законності визнають правопорядок. Це — реалізовані правові
норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб’єктів права є
правомірною.

Правопорядкові притаманні такі вимоги: непорушення загальноправових
заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і
громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об’єднань;
реалізація учасниками правовідносин суб’єктивних прав і виконання
юридичних обов’язків; невідворотність юридичної відповідальності
правопорушників у разі невиконання обов’язків, порушення прав і законних
інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов’язані такі юридичні категорії,
як суспільний порядок, громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок — реальний порядок суспільних відносин, що
відповідають не тільки нормам права, а й іншим соціальним нормам.

Громадський порядок — порядок у громадських місцях.

Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випливають із
нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних,
організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм.
Розрізняють такі її види: державна, партійна та громадських організацій,
виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна та ін.

Отже, законність, як режим відповідності суспільних відносин чинним
законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх
здійсненню суб’єктами права, характеризується правопорядком.

Дисципліна, як режим відповідності суспільних відносин наявним
соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма
соціальними суб’єктами, характеризується громадським порядком.

Гаранти законності — засоби та умови, з допомогою яких держава
забезпечує повне й послідовне здійснення її вимог. Розрізняють загальні
та спеціальні гарантії.

Загальні гарантії — економічні, політичні, ідеологічні, соціальні,
моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система і
підтримується відповідний правопорядок.

Спеціальні гарантії — спеціальні юридичні засоби та умови, що реально
забезпечують вимоги законності. До них належать: виявлення
правопорушень; попередження правопорушень; припинення неправомірних
діянь, що почали скоюватися; засоби захисту від правопорушень; засоби
відтворення порушеної законності; юридична відповідальність.

До юридичних умов слід віднести: вдосконалення правової системи,
повноту, непротиріччя, рівень розвитку чинного законодавства,
правосвідомості й правової культури; ефективну систему контролю й
нагляду за законністю; якісну та ефективну роботу юридичних органів;
високоефективний державний примус тощо.

Отже, законність забезпечується системою гарантій.

Право громадян України на захист є однією з гарантій зміцнення
законності. Згідно з чинною Конституцією України права і свободи людини
і громадянина захищаються судом (ст. 55). Зміст цього права криє в собі:
гарантовану можливість на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб; право звертатися за захистом своїх прав до
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; можливість
звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових
установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або
учасником яких є Україна; суб’єктивне право будь-якими не забороненими
законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних діянь.

Це право деталізується нормами галузевого законодавства: кримінального,
адміністративного, цивільного та ін. Кримінальне законодавство
забезпечує охорону і захист життя, здоров’я, свободи, честі й гідності
особи. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за
вчинення злочинів: проти життя; проти здоров’я; статевих; що створюють
небезпеку для життя і здоров’я людини; що посягають на особисту свободу;
проти честі й гідності особи.

Особисте майно також захищається кримінальним законодавством (наприклад,
злочини проти особистої власності громадян і кримінальна
відповідальність за них).

За Конституцією України, “ніхто не зобов’язаний доводити свою
невинуватість у вчиненні злочину”. Там зазначено: “Особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду” (ст. 62).

Отже, компетентні органи мусять довести вину людини, яка вчинила злочин,
а обвинувачений має право на захист (ст. 63). “Суд, прокурор, слідчий і
особа, що проводить дізнання, зобов’язані забезпечити обвинуваченому
можливість захищатися встановленими законом засобами і способами від
пред’явленого йому звинувачення і забезпечити охорону його особистих і
майнових прав” (ст. 21 КПК України).

Право на захист забезпечується й за розгляду справ про адміністративні
правопорушення. Особа, що притягується до адміністративної відповідаль
ності, може користуватися юридичною допомогою адвоката (ст. 268 КпАП
України).

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають
громадяни та організації в цивільному процесі. Названі суб’єкти мають
право вимагати від суду спростування відомостей, що ганьблять їхні честь
і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони
відповідають дійсності (сто 7 ЦК України). Захист цивільних майнових і
зв’язаних з ними особистих немайнових прав здійснюється в установленому
порядку арбітражним або третейським судом. В окремих (передбачених
законом) випадках захист названих прав може здійснюватися товариськими
судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а також в
адміністративному порядку.

Отже, чинне законодавство України передбачає право громадянина на захист
свого життя, здоров’я, честі й гідності, особистої свободи та майна.
Такий захист може здійснюватись у судовому, адміністративному та іншому
порядку.

Одним із способів здійснення такого права є право людини на скаргу.
Згідно з чинним законодавством можуть бути оскаржені дії службових осіб,
державних і громадських органів в адміністративному і судовому порядку.
Шкода, заподіяна незаконними діями цих суб’єктів під час виконання ними
їхніх обов’язків, повинна бути компенсована. Закон України “Про
звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. регулює можливості людини і
громадянина щодо практичної реалізації конституційного права оскарження
вищезгаданих дій чи бездіяльності посадових осіб. Ці положення
деталізуються Законом України “Про внесення змін до статей 235, 236 та
глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995
р. На основі названих змін до суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи
бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері
управлінської діяльності.

Згідно з Конституцією України парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Закон України “Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997
р. передбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй
діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними
міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України.

Якщо вичерпано внутрішні державні можливості захистити суб’єктивні права
з допомогою механізмів, що діють в Україні, людина має можливість
звернутися за захистом її прав до міжнародних судових установ чи
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. До таких
механізмів належать:

1. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй (ГА ООН), яка
прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію прав людини. ГА ООН утворила такі
органи: Спеціальний комітет із деколонізації; Спеціальний комітет проти
апартеїду; Спеціальний комітет із розслідування дій Ізраїлю, що
зачіпають права населення окупованих територій, та Комітет здійснення
невід’ємних прав палестинського народу.

2. Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях, пов’язаних із
порушенням прав людини.

3. Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд комітетів і
комісій, а саме: Комітет із прав людини; Комісію зі статусу жінок;
Комісію з соціального розвитку; Комісію запобігання злочинності та
кримінального правосуддя.

4. Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, що опікується
правами людини.

4.1. Підкомісія з питань запобігання дискримінації та захисту меншостей,
яка допомагає в роботі

КПЛ ООН.

5. Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП);
Освітньо-наукова та культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридична
комісія (МЮК); Верховний комісар ООН та деякі інші.

Отже, в Україні захистові суб’єктивних прав людини й громадянина
надається належне значення. Якщо використано всі внутрішні можливості,
людина може захистити свої права з допомогою міжнародних організацій та
іншими не забороненими законом засобами.

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

12. Основні закономірності виникнення держави і права

Існує декілька поглядів на політичну організацію суспільства і право в
аспекті їх виникнення:

• соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та
права;

• соціальний розвиток не тільки почався, а й закінчиться без політичної
організації та права;

• політична організація та право виникли й розвивалися разом із
виникненням і розвитком людського суспільства. Держава при цьому
розглядається як частина політичної організації суспільства.

Аби з’ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної
організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі
розвитку суспільства вони з’являються.

Однією з теорій виникнення держави і права є історико-матеріалістична,
прихильниками якої були Л.-Г. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс та ін.
Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок
розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й
визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія криє в собі два
аспекти: а) підхід радянської науки, пов’язаний з виникненням класів і
класових антагонізмів; б) підхід дослідників західної філософської та
юридичної науки, пов’язаний з ускладненням структури суспільства і
суспільних відносин, виникненням “загальних справ” і необхідності
вдосконалення управління суспільством. Обидва підходи рівною мірою мали
місце під час виникнення держави і права.

Згідно з цією теорією, впродовж тривалого часу люди жили, не знаючи
держави і права. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди
прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну
зброю, разом полювали, разом добували їжу, виготовляли одяг із шкур
тварин. Жили люди в той період розвитку суспільства, об’єднуючись у
невеликі групи — первісне стадо чи орду.

Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати
житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин,
обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. У
статевих зносинах між людьми з’явилися заборони по вертикалі — між
батьками й дітьми, дідами, бабами та онуками. Це привело до появи
кровноспорідненої сім’ї, що спонукало іншу форму організації об’єднання
людей.

Первісне стадо заступало досконаліше об’єднання людей — первісна родова
община (рід), тобто колектив людей, що походили від одного пращура і
вели спільне господарство.

Поступовий перехід від кровноспорідненої сім’ї до екзогамної (сім’ї
паналуа), перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів
усередині роду приводили до активного спілкування між окремими родами,
внаслідок чого вони об’єднувались у фратрії та племена. Такі об’єднання
здійснювалися на основі мовної, економічної, територіальної та шлюбної
спільності.

Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів
роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної
влади. В родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду
(чоловіки й жінки). Всі важливі справи вони вирішували спільно на зборах
членів роду (племені). На таких зборах обиралися старшини, вожді,
керівники й ловчі.

Ці обрані особи були першими серед рівних, їхня влада базувалася
виключно на авторитеті, їх поважали всі члени роду, схилялися перед
їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо.

Влада в первісному суспільстві:

• базувалася на родових відносинах (рід об’єднував людей за дійсною чи
припустимою кровною спорідненістю, був власником засобів виробництва,
об’єднував членів роду для колективної праці, виступав господарським
осередком для виробництва матеріальних благ);

• у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (не існувало
спеціального апарату управління і примусу);

• мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробітництво (члени
роду виконували свої функції на засадах переконання. Примус
застосовувався дуже рідко і виконував роль громадського виховання.
Винятковою формою примусу було вигнання з роду. Рід також захищав своїх
членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила
чи помста родичів);

• виконувалася рядовими і виборними членами роду добровільно, без
спеціального апарату управління. Військо формувалося з усіх чоловіків
роду чи племені, здатних носити зброю.

Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми,
застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка
складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише з
опертям на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох
можливих варіантів поведінки певного суб’єкта.

Для регулювання суспільних відносин між людьми та їхніми об’єднаннями в
суспільстві формуються і в тій чи тій формі забезпечуються певні правила
поведінки, які орієнтують людей на досягнення певної мети. Такі правила,
що покликані забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві,
називаються соціальними нормами. З їх допомогою здійснювалося соціальне
регулювання відносин між суб’єктами через установлення моделей поведінки
людей, які повинні або не повинні здійснюватись, визначення умов, за
яких закріплена модель поведінки дозволяється або забороняється, чи
визначаються суб’єкти, що на них за цих умов поширюється певне правило,
встановлюване тією чи тією нормою.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб’єктів,
що веде до забезпечення системності та певної передбачуваності
суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть
прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб’єктів у ситуаціях, що
передбачені в конкретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку,
яка має соціальний характер, а тому пов’язана з взаємовідносинами між
людьми, їхніми об’єднаннями, соціальними групами.

Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами
первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та
всілякими заборонами (табу). Гарантом їх дотримання здебільшого був не
примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних
людей звичай пов’язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв
означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на
землі. Всяке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції
духів землі та накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої
людини.

Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без
спеціального примусу, що притаманний державі.

Проте, незважаючи на позитивну організацію соціального життя в
суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки:

• праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала
мізерні результати і не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича
діяльність людей зводилася до здобуття їжі та одягу, спорудження
примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо;

• роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували
взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок
і навіть війн;

• численні забобони, відсутність освіти й писемності породжували
жорстокість людей у ставленні одне до одного;

• відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед
явищами природи і стихією, що зменшувало тривалість її життя.

Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук
способів удосконалення знаряддя виробництва, засобів праці.

Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на
мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу,
рибальстві, поступово почали переходити до виробництва. Розвивалися (або
відокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків,
ремесло й торгівля.

Загальними причинами виникнення держави і права стали:

• три великі поділи праці (вирізнення скотарських племен, відокремлення
ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі);

• поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності
та майнової нерівності;

• утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і
поява міжкласових конфліктів;

• неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові
суперечності й конфлікти та виникнення держави як політичної організації
публічної влади.

Первісне суспільство розшарувалось у період розпаду родового ладу. Поява
класів з протилежними інтересами спричинила міжкласові конфлікти між
родовою знаттю та іншими членами родів, а також із прийшлим населенням.
Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти; виникла
держава, як політична організація публічної влади.

Право, як і держава, виникли завдяки необхідності управляти соціальними
процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права.
Залежно від цього розрізняють право загальносоціальне і право юридичне.
Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації,
права народу, права об’єднань, права інших груп, права людства. Юридичне
право встановлюється чи санкціонується державою. Отже, юридичне право
виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення
держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне
утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі
вираження права.

Отже, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки
суб’єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо.

Право виникає внаслідок:

• переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні
норми;

• правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових
осіб;

• перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ у загальну
норму; що є обов’язковою для вирішення аналогічних випадків. Між правом
і державою встановлюється досить складний зв’язок. Через право держава
прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має
класовий характер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції
пристосовуються до інтересів панівного класу, забезпечуються
відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного
примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно і
політичне панівного класу.

Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права.

Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищали
інтереси панівної верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що
захищали інтереси всіх, або змінювали їхній зміст, вводячи нові правила.
Судові функції часто виконували церковні служителі, правителі чи інші
посадові особи державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів,
судові органи створювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо
конкретної справи набувало властивостей загальної норми. Це спонукало
появу судового (адміністративного) прецеденту.

З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через
правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших
нормативних актах. У перших державних законах закріплювалася майнова
нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного
населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць,
Ману, “Руська правда”, “Польська правда” та ін. Наприклад, закони
Хаммурапі, царя Вавилона, діяли у XVIII ст. до н. е., складалися з 282
статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній
нормі відображалася класова нерівність. Візьмемо хоча б правило про те,
що лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо
хворий мушкенум — 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був
віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла.

Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише
матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових
справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо),
поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись.

Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в
рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий
характер і захищало інтереси економічно і політично панівного класу.
Водночас юридичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в
собі інформацію про минулі та нині існуючі суспільні відносини між
людьми на різних етапах розвитку політичної організації суспільства.

13. Особливості формування державно-правових інститутів у різних народів

Держава і право у різних народів формувалися не однаково. Наприклад,
класично із класових протиріч всередині родового суспільства виникли
держава і право у Стародавніх Афінах.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права
характеризувалися боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв
(прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення держави і права було
завоювання ними колишніх територій Римської імперії, яка на той час уже
розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці
ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Тому ці процеси
спонукали прискорення розпаду первісного ладу в німців та утворення
ранньофеодальної держави.

У виникненні держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль
відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки і
майя) сприяло рільництво.

У східнослов’янських племен громадянство і держава виникли внаслідок
переродження органів військової демократії в державні органи. Попервах у
них панувала рівність, і організаційною одиницею був рід, на чолі якого
стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з
однорідного суспільства почали виокремлюватися “лучші люди”, які
утворювали місцеву аристократію і почали називатися болярами (болій,
тобто великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і
менших. Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь
запрошував їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили
йому. Княжа влада набирала ваги упродовж певного часу. Найважливіші
питання у давніх слов’ян вирішувала вся громада. Поступово князі
прибирали владу до своїх рук, і виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов’язується з оповіданням про Кия,
який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше
місто, назвали його Києвом і там правили певний час.

Особливістю виникнення державності у слов’ян і німців є те, що вони
виникли як ранньофеодальні, минувши рабовласництво.

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало
свої передумови. Одні автори вважають, що держава з’явилася там і тоді,
де й коли суспільство розділилося на класи з протилежними інтересами.
Хоч у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі
була класова боротьба. Інші пов’язують виникнення політичної організації
суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління
суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного
суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що
характеризували початок цивілізації.

14. Різноманітні теорії виникнення держави

У теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення
держави.

Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський (1225—1274). Його
вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога — чистого розуму — до
духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від
Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші
держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу
приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і
вона покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава
походить від сім’ї та є наслідком історичного розвитку і розростання
останньої, а отже, абсолютна влада монарха — це продовження батьківської
влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер,
Михайловський та ін. Приміром, Р. Фільмер у своєму творі “Патріархія чи
природна влада короля” твердив, що абсолютна влада монарха бере початок
безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім’ї, а влада монарха через
Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об’єднання
людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть
управляти, а інші — виконувати їхні управлінські рішення. Представниками
цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим
властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба
покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості.
Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує
постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький
(1867—1931).

Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат
завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На
думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють
завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади
переможців. Представниками теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та
ін.

Органічна теорія, її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер
(1820—1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним
організмом. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного
організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний
організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що
виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і
технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави
завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими
цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави начебто
полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та
знаряддями праці.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності
виникнення держави і права. Існують численні неодноманітні доктрини
виникнення держави, а також історичні, географічні, демографічні та інші
особливості виникнення держави у різних народів.

15. Риси, що відрізняють державну організацію від організації влади
первісного суспільства

Держава, як особлива організація політичної влади, відрізняється від
родоплемінної організації тим, що:

• замість кровноспоріднених зв’язків, що існували в первісному
суспільстві, населення в державі поділяється за територіальною ознакою
(селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні
одиниці);

• держава має свій суверенітет, уособлюючи суверенітет народу і
національний суверенітет;

• для держави характерна особлива публічна влада, відмінна від населення
(особливий механізм управління людьми);

• утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення,
потребує значних витрат і здійснюється за кошти, що надходять від збору
податків;

• головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон —
нормативний акт, установлений чи санкціонований державою (або інше
джерело права).

16. Характерні ознаки, що відрізняють право від соціальних норм
первісного суспільства

У первісному соціальне однорідному суспільстві норми поведінки
відображали інтереси і волю всіх членів роду і племені, виникали в
свідомості членів цього суспільства, були одночасно правами та
обов’язками (себто право та обов’язок не розмежовувалися),
забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їхніми звичками,
схваленням чи осудом родичів.

На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми
юридичного права виражають волю певних класів, інших верств соціально
неоднорідного суспільства. Вони зовнішньо об’єктивовані,
загальнообов’язкові та формально визначені в нормативних актах, правових
звичаях, нормативних договорах, судових та адміністративних прецедентах,
що встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах
права чітко розмежовуються права та обов’язки. Це означає, що кожне
суб’єктивне право одного суб’єкта забезпечене обов’язком іншого
суб’єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання і
державного примусу.

Отже, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми
юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава
використовує для управління населення. Вони виражають волю економічно і
політична панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються
державою у вигляді суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Реалізацію
норм юридичного права забезпечує держава.

17. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні
політичної влади

Суспільство має давнішню історію. З позиції теорії держави і права, а не
філософії, нас цікавить суспільство у його взаємодії з державою і
правом. Нам належить зрозуміти суспільство як систему, його структуру.

У цьому аспекті і треба досліджувати поняття “суспільство”, місце та
роль у ньому держави і права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з
людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів
виробництва.

Природа — це те, що оточує людське суспільство, географічне середовище.

Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними
умовами і насамперед — рівнем розвитку виробництва.

Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку виробничих сил, від
характеру суспільного ладу, від рівня розвитку суспільства і самої
людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади державою залежить
і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства. Тут є дві
позиції: широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — частина матеріального світу, що
відокремилася від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично
розвивається.

У вузькому розумінні суспільство — певний етап історії людства,
внутріформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку чи
індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути:

• суспільно-економічна формація;

• ранньофеодальне суспільство, докапіталістичне суспільство і т. ін.;

• французьке, радянське, американське суспільство і т. д.

Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них — та, що
суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної
формації.

Суспільно-економічна формація — певний тип суспільства, цілісна
соціальна система, що функціонує та розвивається за своїми специфічними
законами на основі конкретного способу виробництва.

У філософії XVII—XIX ст. розглядалось і договірне суспільство.
Критикуючи його, Гегель висунув концепцію громадянського суспільства.

Отже,  держава,   здійснюючи  політичну владу в громадянському
суспільстві:

• підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству;

• забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої
життєдіяльності на засадах соціальної справедливості й милосердя;

• не втручається в особисте життя людини;

• регулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та
інших нормативно-правових актів (чи інших джерел права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних
відносин: політичні та правові. Це спонукало до виникнення політичної та
правової систем.

        Політична система в теорії держави і права визначається
по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого
і вузького розуміння цього суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукупності державних
організацій, громадських об’єднань і трудових колективів, що здійснюють
функції з реалізації політичної влади.

Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність
матеріальних і нематеріальних компонентів, зв’язаних політичними
відношеннями під час здійснення політичної влади. Політика — це частина
життєдіяльності людей, пов’язана з головними для життя й діяльності
особи, держави і суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби
народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб’єктів.
Відомо, що чистої політики, не зв’язаної з іншими сферами
життєдіяльності людей, не буває. У широкому розумінні політика охоплює
економіку, власне політику, соціальну сферу, духовну та інші сфери
життєдіяльності особи: З розвитком суспільства в межах
суспільно-економічної формації відбувається і розвиток політики,
оформлення її в цілісну політичну систему. В теорії права політика, як
багатогранне явище, визначається по-різному: як спосіб практичної
діяльності партій, класів, держав та засоби, з допомогою яких
захищаються інтереси цих суб’єктів; як особливий вид діяльності людей,
пов’язаний з організацією всього процесу соціального життя; як платформа
вибору цілей, стратегії й тактики, що ведуть до здійснення цих цілей; як
сфера взаємовідносин народів, національностей, партій, інших об’єднань
громадян, держав та інших суспільностей; як свідома й цілеспрямована
діяльність політичних суб’єктів, що зачіпають відносини між державами і
народами.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади
зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи.

Тому тільки держава: володіє суверенною владою, що є верховною,
самостійною, повною, єдиною і неподільною в межах її території, а також
незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним
представником усього чи більшої частини населення країни; уособлює
суверенітет народу і нації, а також здатна реалізувати права народу на
самовизначення; має спеціальний апарат управління і примусу, з допомогою
якого здатна забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і
громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з
метою реалізації управління суспільством видає загальнообов’язкові для
всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також
індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав та
обов’язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій.

Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В
її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи
й держави, інших соціальних суб’єктів.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ

18. Поняття держави та її ознаки

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються
психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується
новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва
матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні,
моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього
суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища — його
надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки.
Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну:
особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє та
захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може
активно протидіяти економічному базисові. Значною мірою це залежить од
впливу на державу різних чинників, які характеризуються співвідношенням
різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності
політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних
традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності
трудових колективів і т. ін.

Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати
від нього.

Термін “держава” в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать
по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному,
інституційному і міжнародному значенні.

У субстанціональному значенні держава — організоване в певні корпорації
населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин,
офіційний устрій певного суспільства.

В інституційному значенні — це апарат публічної влади, державно-правові
органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних
відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади
певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має
спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права
робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а
також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними
справами.

До основних ознак держави відносять:

• суверенітет;

• територіальне розселення населення країни;

• наявність апарату управління і примусу;

• здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки;

• здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

• спроможність виражати  і захищати інтереси

певної частини населення.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і
неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність
і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на
адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці.
Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що
живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих,
судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні
засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція
(міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства,
установи та інші організації.

Держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила
поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій
державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних
послуг.

У соціальне неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси
певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від
громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і
сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що
вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже зараз
у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права.

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов’язувати з
поглядами софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Гроція,
Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші
(Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон
та ін.). •

Наприклад, Протагор уважав, що демократичний устрій суспільства є
правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей.
Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та
благочестивими.

Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля
в діяльності держави; щодо авторитарного характеру політики і законів;
відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і
державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб’єктивізм
софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили;
умотивовував об’єктивний характер моральних оцінок природи, держави і
права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність;
обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали;
критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади
сутності держави.

Платон, Арістотель і Цицерон обстоювали правову державність.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки і
погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав
співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував
патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об’єднуються в
єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які
уклали угоду заради додержання права та загально! користі; вперше з
прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування;
запропонував два основні напрямки пізнання державності:
розумово-споглядальний і досвідний.

Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був І. Кант.
Його вчення зводиться до таких постулатів:

• людина — це абсолютна цінність;

• право має гарантувати соціальний простір моралі, бути
загальнообов’язковим і забезпеченим силою держав.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він
розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми
правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію); виступав
проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі
через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного
миру.

Німецький мислитель-діалектик Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв громадянське
суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність
другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу
влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж.
Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін.

Отож, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний
представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для
поліпшення життя людей.

19. Апарат держави як система державних органів. Місце апарату в
механізмі держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює
різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що
беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її
механізмом. Серед названих організацій є державні органи, що наділені
державно-владними повноваженнями. Систему таких органів і називають
апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

• апарат держави;

• державні підприємства;

• державні установи;

• інші державні організації.

Державні підприємства — вид державних організацій, які безпосередньо
реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального
виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва
товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування та ін.

Державні установи — вид державних організацій, на які покладено завдання
з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них
слід віднести установи у сфері культури, охорони здоров’я тощо. Це,
наприклад, державні дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні й
вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ
охорони здоров’я.

Апарат держави — система всіх державних органів, які здійснюють завдання
та виконують певні функції держави.

Основними принципами державного апарату України є: демократизм;
національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади;
соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і
примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат
формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю
громадянського суспільства.

Як корінна, так і решта національних груп, що проживають на території
України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону,
захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і
культурних прав.

Державний апарат організується й діє на підставі законів. Його
діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому
чинним законодавством.

Державний апарат є єдиним носієм влади на засадах самостійності й
незалежності, виразником суверенітету народу і нації.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу й судову. Єдиним органом законодавчої влади є
Верховна Рада України, виконавчої — Кабінет Міністрів України.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно Конституційним, загальними та
господарськими (арбітражними) судами.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його
завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними
частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних
прошарків, груп та інших верств населення.

Державний апарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам
населення їхні суб’єктивні права, охороняє та захищає основні права
людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям,
забезпечує гуманне й милосердне ставлення до всього населення України і
кожного, окремо взятого, індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів
виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли
вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася
загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними
громадськими об’єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує
її в організації та здійсненні покладених на нього завдань.

Отож, державний апарат (вибраний чи призначений) є системою державних
органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського
суспільства, всього українського народу.

Первинною клітинкою державного апарату є орган держави. Це окремий
службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців,
наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними
засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних
завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави — це, скажімо, Президент України, що є
главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив
службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені
певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними
повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний
встановлювати формально обов’язкові правила поведінки (як нормативні,
так і індивідуальні) та домагатися їх здійснення.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних
органів. Розрізняють, наприклад, такі види органів держави:

• за місцем у системі державного апарату: первинні (створюються через
вибори всім населенням або його частиною); вторинні (створюються
первинними, походять від них і підзвітні їм);

• за змістом або напрямками державної діяльності: органи державної
влади, глава держави, органи державного управління чи
виконавчо-розпорядчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

• за способом утворення: виборні, призначувані, ті, що можуть
успадковуватися;

• за часом функціонування: постійні, тимчасові;

• за складом: одноособові, колегіальні;

• за територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальні, або
центральні; місцеві або локальні.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу й судову. Вдосконалення органів державної влади
реалізується в Україні на основі Конституції України.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган —
Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі
органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Раду
міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства,
державні комітети і відомства України та Автономної Республіки Крим),
місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах
Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих
адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації
державних підприємств і установ); виконкоми й голови сільських,
селищних, міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у
частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами
державної влади.

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні й районні ради, а
також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та
їхні виконавчі органи є самостійною системою об’єднань громадян у
громадянському суспільстві.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні
[Верховний Суд України, суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські
(міст Києва і Севастополя) суди, міжрайонні, районні, міські (міст
обласного підпорядкування), районні в місті народні суди]; арбітражні
[Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд Автономної Республіки
Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) арбітражні суди, інші
спеціальні суди].

У самостійну систему органів держави виокремлюються контрольно-наглядові
органи України. До них належать: Генеральний прокурор України і
підпорядковані йому прокурори; податкові адміністрації, санітарні,
пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції.

Отже, апарат держави посідає головне місце в системі організацій
державного механізму, оскільки здійснює державну владу та управління в
суспільстві.

20. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямків діяльності (функцій)
держави

Функція в перекладі з латини означає: виконання, звершення. У широкому
розумінні — це обов’язок, роль, що її виконує відповідний інститут чи
процес стосовно до цілого, характеристика напрямку чи аспекту діяльності
і т. д.

Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює
різноманітні обов’язки. Таке виконання завдань та обов’язків
характеризує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямками в економічній,
політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах
суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної
мети, що її ставить держава на коротку чи довгострокову перспективу.

Звідси можна зазначити, що до основних ознак, які характеризують функції
держави, слід віднести: такі, що безпосередньо відображають чи
конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання
держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на
певному історичному відтинку часу; що їх слід розглядати як напрямки та
аспекти діяльності держави.

Отже, функції держави — основні напрямки її діяльності, в яких
відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються
її сутність, зміст і соціальне призначення в соціальне неоднорідному
суспільстві.

Поряд із функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних
органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих,
виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

•   зважати на об’єктивні закони розвитку суспільства і керуватися цими
законами в повсякденній діяльності;

• стимулювати соціальну активність людини і громадянина, звертати увагу
на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення
особистості;

•   брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп
та об’єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і
сприяти здійсненню;

•  підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянському
суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо
це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин.

Так, приміром, Конституція України закріплює: “Кожна людина має право на
вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права
і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому
забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості” (ст. 23).

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і
методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління
правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та право-реалізаційна
діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому
вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна
функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах
і різними методами.

Для характеристики напрямків діяльності держави та її органів у
громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню
відповідних меж державного втручання в діяльність суб’єктів
громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у
громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:

• можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження
держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження
ефективності їх виконання;

• збільшення кількості державного управління веде до зменшення
самоуправління і самоврядної діяльності суб’єктів громадянського
суспільства, що є неприпустимим у демократичній, правовій державі.

Одним із напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадянського
суспільства є розширення місцевого самоврядування. “Місцеве
самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції
міських рад” (ст. 140 Конституції України). Закон України “Про місцеве
самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. визначає його як
гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади —
жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів
кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів
і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого
значення в межах Конституції та законів України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної
діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних
функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на
місцях.

Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види:

1. Групування державних функцій за соціальним значенням діяльності
держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.

2. Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та
зовнішні функції.

3. За часом здійснення функції групуються як постійні й тимчасові.

4. За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні,
політичні і т. д.

Основні функції — найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки
діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що
стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять
функції: оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку;
інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно-виховну та
ін.

Неосновні функції — напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних
завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать:
управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління
майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського
обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і розповсюдження
необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких
конкретизується внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних,
екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського
суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну;
культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального
обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і
свобод людини і громадянина та ін.

Зовнішні функції — основні напрямки діяльності держави за її межами у
взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими
організаціями і світовим товариством у цілому. Функціями є: організація
співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин; захист
державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне
співіснування держав різної орієнтації.

Постійні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх
етапах її розвитку.

Тимчасові функції — напрямки діяльності держави, що обумовлені
конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції — напрямки діяльності держави та її органів із
забезпечення кожній людині належних умов життя.

Економічні функції — напрямки діяльності держави (її органів) на перехід
від планової до ринкової економіки і подальший розвиток виробничих сил і
виробничих відносин на основних засадах ринку і добросовісної
конкуренції.

Політичні функції — напрямки діяльності держави (органів держави) зі
створення умов для формування й функціонування державної влади на
засадах демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні
напрямки (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері — це: забезпечення прав людини і громадянина;
охорона навколишнього природного середовища; забезпечення охорони
здоров’я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов
існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва й
культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна
(виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація
виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та
стимулювання наукових досліджень у господарській сфері);
господарчо-перехідна (перехід від планової до ринкової економіки);
економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення
мінімального рівня споживання) та ін.

У політичній сфері до таких функцій належать: національне
забезпечувальна (створення і збереження умов національної самобутності
всіх корінних народів і національних меншин); демократизаторська
(створення умов для реалізації народом своєї влади); охоронна (охорона
конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності,
прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина) та деякі інші.

Зазначені вище держави мають і зовнішні функції.

У гуманітарній сфері — це: міжнародне забезпечення прав людини і
громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та
інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання
й відтворення земного природного середовища, що оточує людину;
міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у
забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров’я людей у всьому
світі тощо.

В економічній сфері — це участь у: створенні на основі міжнародної
кооперації та інтеграції виробництва і праці світової економічної
системи; розв’язання глобальних господарських проблем та наукове їх
обґрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану)
тощо.

У політичній сфері ними є: розвиток міждержавних договірних відносин;
забезпечення суверенітету і обороноздатності країни; участь у
ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з
міжнародними правопорушеннями та особами, винними у їх скоєнні;
поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого
вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій на різні види залежить від багатьох
підстав і може здійснюватися за різними напрямками діяльності держав.

Форми здійснення функцій держави — це спеціальні аспекти її діяльності,
з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками
названі форми поділяються на правові й неправові (організаційні).

Правові форми — це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за
собою правові наслідки.

Існують різні види правових форм здійснення функцій держави —
правотворча, управлінська (виконавчо-розпорядча), правоохоронна,
правозастосовна та ін.

Правотворча форма — відображається в діяльності держави з підготовки і
прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Управлінська форма — характеризується діяльністю держави та її органів з
оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових
норм у процесі організації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма — проявляється в організації охорони правових норм
від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності,
дисципліни і правопорядку.

Правозастосовна форма — застосування правових норм і винесення
обов’язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави — специфічні види
фактичної діяльності, які не тягнуть правових наслідків.

Розрізняють: регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види
організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма — підбір, розстановлення, виховання та
визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних
функцій.

Організаційно-економічна форма — організація матеріально-технічного
забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно-контрольна форма — організація недержавного контролю у
сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма — організація виховання, пропаганди,
агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на
населення у сфері здійснення державних функцій.

Методи здійснення функцій держави — це засоби і способи, з допомогою
яких здійснюються спеціальні види діяльності держави з реалізації її
функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу,
правоохоронну та організаційну діяльність.

Методи правотворчої діяльності держави — засоби і способи підготовлення,
прийняття й оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що
забезпечують здійснення державних функцій.

Управлінські методи — засоби і способи здійснення виконавчо-розпорядчої
діяльності у сфері реалізації функцій держави.

Правоохоронні методи — засоби і способи правоохоронної діяльності
відповідних державних органів.

Організаційні методи — засоби і способи здійснення організаційного виду
діяльності з забезпечення реалізації державних функцій.

До них відносять: програмування; прогнозування; дослідження; здійснення
оперативного аналізу та ін.

§4. Поняття і види форми правління, форми державного устрою та форми
державно-правового режиму (форми держави)

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави.
Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму
державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її
утворення й діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також
взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — така форма правління, за якої верховну владу в державі
повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої
династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).

Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма
правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового
глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської)
монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча — монархові
(чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи
призначаються.

Республіка — форма правління, де верховна влада в державі належить
колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права
розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній
республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим
верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах,
Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах
органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам,
які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє, право
не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види
демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках:

• президент обирається парламентом;

• уряд формується з представників партій,  що мають більшість у
парламенті;

• уряд підзвітний парламентові;

• парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його
відставку

У президентській республіці:

• президент обирається всенародне або за особливою процедурою;

• президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;

• законодавча влада належить представницькому органові (парламенту);

• президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право
розпустити парламент).

У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської
форм правління (приміром, в Україні).

Форма територіального устрою — національно-територіальна та
адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія
держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні
одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її
органів із державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна
Республіка Крим, Київська область, Залізничний район та ін.).

Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрію.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині
відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю.
Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних
органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства;
єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що
користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать:
федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів — і імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз держав) з особливою
структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні
державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і
аналогічні організації та законодавство суб’єктів федерації. Федерація
створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними
відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, СІЛА).

Конфедерація — добровільне об’єднання самостійних держав для досягнення
конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи
органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма
об’єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на
федерацію.

Імперія — примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу
іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної
влади.

Державно-правовий режим — сукупність засобів і способів реалізації
державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на
співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють
демократичний і недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

• проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів
місцевого самоврядування;

• плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах
життєдіяльності людей;

• рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання
їхніх обов’язків;

• демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами
примусу тощо.

Отже, демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на
засадах чинного права з використанням демократичних форм народного
представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і
нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав,
свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов’язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим — сукупність таких засобів і способів реалізації
державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного
окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх
рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої
верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для
вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші
вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства,
існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя
людини і громадянина.

Авторитарний режим — така сукупність засобів і способів реалізації
державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки;
допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості
через представницькі органи чи громадські об’єднання обстоювати інтереси
певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає
антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме
насильство.

За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як:
демократично-ліберальний, демократично-радикальний,
демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють:
військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний,
диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціальне
неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та
реалізацією публічної влади, взаємозв’язком держави з особою і
громадянським суспільством.

21. Загальна характеристика держав, які існували на території сучасної
України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України
має давню історію. Ще в “Повісті временних літ”, що була написана ченцем
Києво-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розглядалася
договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава
Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX
ст. Протягом двох століть Київська Русь розпалася на 15 окремих земель,
де виникли Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське,
Ростово-Суздальське та інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об’єднанні
українського та білоруського народів відіграла Литва. Українські землі у
складі Великого князівства Литовського знаходилися до другої половини
XVI ст., а затим опинились у межах різних держав. До Польщі відійшли
Галичина, Волинь, Холмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя.
Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Москви відійшли
землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина знаходилася
спершу у складі Молдавії, а з 1564 р. — Туреччини. Закарпаття попервах
відійшло до Угорщини, а 1526 р. — до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою
державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти могутньої
Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу
привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей
період розвитку України характеризується як козацька-доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до
1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною
Російської імперії, а західні землі увійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд
заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах
виборності. У губерніях і повітах з’їзди земства стали вищими
розпорядчими органами. У Києві було проведено губернський земський
з’їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917 р.
було створено Українську Центральну Раду, головою якої обрали М.
Грушевського. 20 листопада 1917 р. III Універсалом було проголошено
Українську Народну Республіку. 29 квітня 1918 р. на засіданні
Центральної Ради президентом УНР вибрали М. Грушевського, але того же
дня у Києві з’їзд українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла
Скоропадського, що в історії розглядається як державний переворот,
санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський уряд проіснував із
ЗО квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення Скоропадського владу
перебрала Директорія, яку очолив спершу В. Винниченко, а перегодом С.
Петлюра. У січні 1919 р. у Харкові було створено Українську Радянську
Соціалістичну Республіку, яка й проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття
виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях
українського народу до незалежності.

22. Співвідношення і взаємодія держави та особи

За нинішньої розбудови України особистість стає рівноправним суб’єктом
суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами.
Розглядаючи державу і право, теорія держави і права як наука і навчальна
дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина,
розглядає взаємини людини і держави. Індивід — це конкретна людина.
Сукупність індивідів, об’єднаних природними зв’язками, утворює людське
суспільство. Людина — це розумна істота, яка має волю, дар мислення,
здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо користуватися ними. У
людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.

Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу, складається з
її природної основи, що характеризується наявністю тіла, органів чуття,
природної фізичної сили та інших біологічних якостей.

Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних
відносин, які відображають взаємозв’язок людини і зовнішнього світу.

Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні
якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як
особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і
соціальних якостей.

Найхарактернішим зв’язком особи (людини) з державою є її громадянство,
як постійний політико-правовий зв’язок індивіда (особистості) з
державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов’язках.
Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені
Законом України “Про громадянство України” від 16 квітня 1997 р.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на
території України, користуються правами і виконують обов’язки,
передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним
принципам міжнародного права і Конституції України.

Особа виступає і як суб’єкт права. У правовій системі суспільства її
місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість
розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському
суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. В
найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридичне
закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний
(родовий) та індивідуальний правовий статус.

Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні
правові норми; правосуб’єктність; загальні для всіх суб’єктивні права,
свободи та обов’язки; законні інтереси; громадянство; юридичну
відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального)
статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб’єктивні права,
свободи, законні інтереси та обов’язки особи. Конституція України
закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять
основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й
політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права,
особисті права— гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні
обов’язки особи.

Отже, держава та особа тісно взаємозв’язані. Держава визнає людину, її
життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю.
Головний обов’язок держави — забезпечення людині відповідних умов для
здійснення прав і свобод, виконання обов’язків. Держава відповідальна
перед людиною й суспільством за свою діяльність. За допомогою права
(передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий
статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в
користуванні суб’єктивними правами і виконанні обов’язків.

§7. Форми взаємодії держави та об’єднань громадян

За чинним в Україні законодавством її громадяни мають право на свободу
об’єднання. Вони можуть об’єднуватися для здійснення чи захисту своїх
прав і свобод, задоволення економічних, політичних, соціальних,
культурних та інших інтересів, їхні права не можуть ніким і нічим
обмежуватися, крім випадків, передбачених законами.

Об’єднання громадян визначається в законі як добровільне громадське
формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації
громадянами їхніх прав і свобод.

Звідси видно, що такі об’єднання можуть утворюватися для задоволення
громадянських, політичних, економічних, соціальних, екологічних і
культурних прав особи.

Держава у взаємовідносинах з об’єднаннями громадян використовує такі
правові форми:

• правотворчу, тобто приймає відповідні закони, де передбачає порядок
організації та функціонування того чи того об’єднання;

• контролю й нагляду за об’єднаннями громадян;

•  правозастосовну, яка полягає в застосуванні компетентними органами
чинних правових норм через винесення індивідуальних правозастосовних
актів, обов’язкових до виконання;

• притягнення до юридичної відповідальності за порушення чинного
законодавства.

Отже, об’єднання громадян в Україні, здійснюючи свої статутні завдання й
функції, тісно взаємодіють із державою. Правові норми такої взаємодії
визначені чинним в Україні законодавством. За порушення його об’єднання
громадян притягаються до юридичної відповідальності, аж до примусового
їх розпуску.

23. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне
призначення держави

Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про
державу. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської
суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу.
Впродовж довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та
історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення
наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та
суспільстві.

Зараз у теорії держави і права існують різні класифікації концепцій про
державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення держави, її
сутність і соціальне призначення. Можна розглядати місце і роль держави,
її сутність і соціальне призначення в концепціях соціологічного,
юридичного спрямування, в теоріях анархізму і етатизму та ін.

До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать:

Теорія солідарізму. Ця теорія поширилась у першій половині XX ст. Л.
Дюгі (1859—1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких
соціологів О, Канта, Л. Буржуа, Е. Дюркгейма, розвинув концепцію
соціальної солідарності. Державу він уважав засобом забезпечення
соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка
встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних
груп і класів. Дюгі відкидав класові протиріччя, політичну боротьбу і
соціалістичну революцію,

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та
висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс
(1883— 1946) у праці “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”.
Головний зміст теорії зводиться до такого:

• сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в
інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні
важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення,
кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний
сектор, пристосовує його для блага всіх;

• держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога,
поліпшення умов

праці, підвищення заробітної платні та пенсій, покращення житлових умов,
охорони здоров’я, освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї
країни;

• постійно відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується
сфера державного примусу. Автор  робить  висновок,   що  розвиток 
змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання
репресивно-каральної функції держави перетворює її з
класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

Теорія плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на
положення і висновки соціології, але використовується не сфера
економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система.
Представники цієї теорії Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален та
інші вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп
і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту своїх
інтересів ці спільноти утворюють різні об’єднання громадян, які, своєю
чергою, через їхні “зацікавлені групи” чи “групи тиску” впливають на
політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Отож, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної
влади, а держава координує та узгоджує можливості всіх об’єднань
громадян у реалізації державної влади.

Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновниками
цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858—1941) і В.
Парето (1848—1923). Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не
здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і
твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи:
правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне
життя — це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через
насильства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного
життя: економічній, політичній, інтелектуальній, де індивіди
виокремлюються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію
конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876—1936) застосував теорію еліт до
політичних партій. Він уважав, що партії — як буржуазні, так і
соціалістичні — антидемократизуються і депролетаризуються. Рядові члени
партії, що не здатні самі управляти, вибирають своїх представників, які
рано чи пізно відокремлюються від своїх рядових товаришів по партії та
перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в
олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що приводить до
заміни одної партійної еліти іншою.

Зараз набула поширення теорія неоелітаризму, або елітарної демократії.
Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер уважають, що
народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не
сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна
еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм з елементами
плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії,
сутність якої зводиться ось до чого: в сучасному суспільстві діє не
одна, а декілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти
контролюються народними масами через загальне виборче право, що стимулює
конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона
поповнюється за рахунок вихідців із народу.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до того, що в світі
існують дві протилежні системи: капіталізм і соціалізм. Вони поступово
зближаються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку
зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х
рр. XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін,
Я. Тінберген та ін. Ця теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних
державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократи. Нині посилюється вплив науки і техніки на політичне
життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних
працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні
теорії технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що в політиці
повинні управляти інженери, техніки, науковці, менеджери та інші
керівники науки і виробництва, як це вони роблять в економіці.
Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г.
Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.

Ідеї анархізму та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом.
Його сутність зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм
поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення всякої політичної влади)
і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок).
Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П.-Ж. Прудон,
М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії, етатизму. Протилежністю анархізму є теорії етатизму, тобто
одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до
диктатури. Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на
виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна
обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин
фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844—1900). Він умотивовував ненаситне
прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську,
обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв
ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом
Гітлером.

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

24. Конституційне право — провідна галузь національного права України

Конституційне право України являє собою систему правових норм, що
регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна
й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної
системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України,
загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний
устрій, система державних органів, основні положення і принципи
організації місцевого самоврядування в Україні.

Отож, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних
відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної
влади в Україні — державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці
відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх
найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в
політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя
суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета
конституційного права України складають: відносини політичного характеру
(наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші
економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та
механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу
людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов’язки та
ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в
процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані з
державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та
діяльності державного апарату України; відносини, які визначають
діяльність органів місцевого самоврядування.

Отже, конституцтно-правові відносини — це суспільні відносини,
врегульовані конституційно-правовими нормами, суб’єкти яких наділяються
взаємними правами та обов’язками, згідно з котрими вони повинні
функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище, можна стверджувати, що
вони: мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються
особливими суб’єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в
деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може
мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах
державної влади або в об’єднаннях громадян, а також здійснювати іншу
оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання
прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами
мають найбільш загальний характер.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють
найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких
відображаються сутність і соціальне призначення конституційного
регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії
Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної
демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;
поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного
права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого
гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина,
народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і
т. д.

Конститпуційно-правова норма — загальнообов’язкове правило поведінки,
встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони
певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного
права, їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

• регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних
відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

• встановлюють порядок створення інших правових норм, який є
обов’язковим для інших галузей права;

• мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

• відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є
характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі
конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі
мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — сукупність способів і
засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що
становлять предмет конституційного права. Він характеризується:
найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем;
імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого та
опосередкованого регулювання.

Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука
конституційного права, її можна визначити як галузеву юридичну науку, що
являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та
інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї
науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що
підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія, іноземна й
вітчизняна, становлення галузі конституційного права. А джерелами науки
конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних
учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем;
правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять
конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої
методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний,
статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.

25. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні
традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між
князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних
редакціях “Руської Правди”.

У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні
відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала
Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку
демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як
“Начерки конституції республіки” одного з членів Кирило-Мефодіївського
товариства Георгія Андрузького (1827—?) та більш докладний проект
Конституції України під назвою “Вольний союз” (Вільна спілка). Його
розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов
(1841—1895).

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у
вересні 1905 р. в першому

числі часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під
назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу
українського”. Цей проект передбачав повну самостійність України,
територія якої мала складатися з дев’яти земель.

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням
самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної
Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української
державності й розглядався як “статут автономії України”.

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р.
II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як
договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у
Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти
законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20
листопада 1917 р, III Універсалу, який проголошував установлення вже не
автономних, а федеративних відносин із Росією. Але така позиція
Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового
уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні
пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні
дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної
Ради, в якому проголошувалося: “… однині Українська Народна Республіка
стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою
українського народу”.

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи,
Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний
устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р.,
яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття
до Києва

увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла
Скоропадського.

Серед державно-правових актів Гетьманату насамперед слід згадати
гетьманську “Грамоту до всього українського народу” від 29 квітня 1918
р„, яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й
Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури
й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та
ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий
правовий акт під назвою “Закони про тимчасовий державний устрій
України”, у якому вирішувалися питання “про гетьманську владу”, “про
віру”, встановлювалися “права і обов’язки українських козаків і
громадян”, у спеціальному розділі “Про закони” наголошувався особливий
правовий статус цього закону. Йшлося також “про Раду Міністрів і про
міністрів”, “про фінансову Раду”, “про Генеральний Суд”.

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася
Директорія у складі п’яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично
провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який перегодом і став
її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне
значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня
1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок
законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну
Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити,
що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР
під назвою “Основний державний закон Української Народної Республіки”,

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського
радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові
конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України,
прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала
Конституцію Російської Федерації

1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в
Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку
січня

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття
в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію
УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов’язані головно з розподілом
компетенції між союзною та республіканською владою.

У грудні 1936 р,, тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято
нову Конституцію СРСР, проголошену “найдемократичнішою у світі”.
Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі “сталінської
Конституції”, повністю дублювала її основні положення.

Засудження “культу особи” Сталіна, певне розширення повноважень союзних
республік наприкінці 50-х рр., декларування того, що Радянський Союз із
держави “диктатури пролетаріату” перетворився на загальнонародну
державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів,
виникнення у країні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало
принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий
етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було
зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом
Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та
громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався
новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним
пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України
16 липня 1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну
підтримку на референдумі

1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти, що їх слід
охарактеризувати детальніше.

Почнімо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет
означає зверхність і незалежність влади. Розрізняють три види
суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни та
її незалежність у зовнішньополітичній сфері.

Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість
вільно вирішувати всі питання свого національного життя аж до створення
самостійної держави.

Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну
й неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.

У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох
видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету
знайшли юридичне закріплення в розгляданій Декларації.

Поняття “державний суверенітет”, висвітлене в преамбулі Декларації,
розкривається в десяти її розділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. — Україна як суверенна
національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі
здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення
.

Розділ II. Народовладдя. — Громадяни Республіки всіх національностей
становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної
влади в Республіці.

Розділ НІ. Державна влада. — Україна є самостійною у вирішенні будь-яких
питань свого державного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. — Українська РСР має своє
громадянство… Всі громадяни мають гарантовані права та свободи,
передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР
забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки.

Розділ V, Територіальне верховенство. — Українська РСР здійснює
верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в
існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана
без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. — Українська РСР самостійно
визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ
України має виключне право на володіння, користування та розпорядження
багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. — Українська РСР самостійно встановлює
порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок
використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. — Українська РСР є самостійною у
вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку
української нації, гарантує всім національностям, що проживають на
території Республіки, право їх вільного національно-культурного
розвитку.

Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. — Українська РСР має право на
власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та
органи державної безпеки…

Розділ X. Міжнародні відносини. — Українська РСР як суб’єкт міжнародного
права здійснює безпосередні зносини з іншими державами,., бере участь в
діяльності міжнародних організацій… Українська РСР виступає
рівноправним учасником міжнародного спілкування… Українська РСР визнає
перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
внутрішньодержавного права.

Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих
законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення
міжнародних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була
спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому
окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого
значення й дотепер.

Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було
здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною
Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в
закріпленні трьох головних положень:

• Проголошувалася незалежність України і створення самостійної
Української держави з офіційною назвою “Україна”.

• Встановлювалося, що територія України є неподільною (єдиною) і
недоторканною.

• Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України
діють виключно Конституція і закони України.

З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної
Української держави необхідно було визначити долю державної території;
державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів;
міжнародних майнових прав та обов’язків України; громадянство. З цією
метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про
правонаступництпво України”. Він складається з дев’яти статей і містить
такі основні положення:

З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної
влади на Україні є її Верховна Рада.

До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони
УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать
законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до
створення органів держави на основі нової Конституції України.

Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР за станом
на 16 липня 1990 р.

Україна підтверджує свої обов’язки за міжнародними договорами,
укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є
правонаступницею прав та обов’язків за договорами СРСР, які не
суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на
16 липня 1990 р., в частині, визначеній державною угодою.

Україна не несе відповідальності за кредитні договори СРСР, укладені
після 1 липня 1991 р. без згоди України.

Всі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення
незалежності України на її території, є громадянами України.

Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення
незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла
Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої
преамбули (введення) і семи статей.

Стаття 1 встановлює рівноправ’я всіх народів і націй України.

Стаття 2 гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.

Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного
користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати
свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати
національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 закріплює, що пам’ятки історії та культури народів і
національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні
об’єднання.

Стаття 7 встановлює, що національні культурні об’єднання, представники
національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною
батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають такі головні
положення, що потім стали конституційними і сутність яких убачається в
тому, що “… громадяни Республіки всіх національностей складають народ
України”. Вказується також, що “… народ України є єдиним джерелом
державної влади в Республіці”. Це означає, що виключно народ формує
державну владу. Тільки народ має невід’ємне право визначати і змінювати
форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати
інститут президентства, вводити парламентаризм і т. д.

Далі випливає, що повновладдя народу реалізується на основі Конституції
через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної)
демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують
ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:
референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах
органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів
і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних
ним представників в органи влади — насамперед, народних депутатів.

Поряд із прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася
робота з підготовки Конституції незалежної України. Основними віхами
конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були:
підготовлення кількох нових б*

проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх
робочих груп, які впродовж 1991—1996 рр. підготували й розглянули кілька
проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою
України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до
прийняття нової Конституції України, і т. ін.

Отож, джерелами сучасного конституційного права України, під якими
розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять
конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

• Конституцію України — основне джерело права;

• конституційні закони — закони, що вносять зміни й доповнення до
Конституції;

• звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи і норми;

• інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму;

• певні нормативні акти Президента України;

• деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

• окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо,
їхні регламенти.

Безперечно, з утворенням Конституційного Суду України джерелами
конституційного права стануть і деякі його акти.

Як уже підкреслювалось, особливе місце в системі джерел конституційного
права України посідає її Конституція.

Термін “конституція” походить від лат. сопзШи-ііо — установлення,
устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави,
систему державних органів, визначає порядок їх формування й діяльності,
основні права та обов’язки громадян. Іншими словами, конституція
встановлює та закріплює устрій держави, саме за це її називають основним
законом.

Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на й п’ятій
сесії 28 червня 1996 р.

Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу,
оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та
закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й
громадянина, основи організації та принципи діяльності державного
апарату України.

Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під
останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у
суспільстві з приводу його створення, реалізації та охорони. Вона
зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному
розвиткові суспільства в цілому.

Визначальні риси сучасних конституцій такі:

• конституції зазвичай пов’язані з закріпленням демократичного ладу, хоч
історія знає і винятки з цього правила (конституції тоталітарних
держав);

• сучасні демократичні конституції спрямовані передусім на закріплення
прав і свобод людини й громадянина;

• народ визнається основним джерелом влади в суспільстві;

• державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу,
виконавчу та судову гілки;

• демократичні конституції найважливішим принципом суспільного життя
вважають принцип порозуміння, розумного компромісу між різними
соціальними верствами населення та політичними угрупованнями;

• закріплюється принцип ідеологічної багатоманітності, яка звільняє
особистість від диктатури панівної думки.

Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і
всього суспільства. Звідси й поняття “конституційний лад” передбачає
об’єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це
притаманно новим конституціям, що були прийняті після другої світової
війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору.
Прикладом у цьому плані можуть служити Конституція Чеської Республіки
1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки
Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.

Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки.
Отже, Конституція є рівночасно і політичним, і правовим актом. Причому
цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам
Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що
видаються і діють у країні (ст, 8 Конституції України).

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття).
Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується
преамбулою. В ній проголошено, що Конституція приймається Верховною
Радою “від імені Українського народу”, що його складають “громадяни
України всіх національностей”, що її основою є здійснення “українською
нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. У преамбулі
зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов
життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення
демократичної, соціальної, правової держави.

26. Загальні засади демократичного конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву “Загальні засади” і складається з
20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу
нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших
суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і
незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною,
самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів
цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у
взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у
державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також
непідпорядкування і непідзвіт-ність цієї держави іноземним державам у
міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для
широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави й
суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного
життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід узяти до уваги її
орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної
політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і
громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров’я і
соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств
населення тощо.

Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність держави,
її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах,
визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед
державою, але й держава несе реальну відповідальність перед особою за
свою діяльність та її наслідки.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто
державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки
суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами,
а також право виходу зі складу України.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5
Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади
визнається лише народ.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами
особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її
суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або
ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої
держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з
урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська
Запорізького, і Державний Гімн, Наведено їх загальні описи.

Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і
місцеперебуванням загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових
органів, є місто Київ.

Відповідно до ст. 6 Конституції “державна влада в Україні здійснюється
на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Реалізація
цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в
руках однієї особи або одного органу, що, як засвідчує історичний
досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого
самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право
місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також
обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави,
але в порядку і в межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати
питання місцевого значення.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи
побудови та функціонування національної правової системи:

• верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових
принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної
доцільності;

• найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом закони та
інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції та
відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними
і не підлягають виконанню;

• визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що
конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.

Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані
врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин,
вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і
деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі
України “Про мови в Україні” від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13,
14, 16 Конституції. Саме ними визначено об’єкти, які є “власністю
Українського народу”, від імені якого права власника щодо цих об’єктів
“здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.
До таких об’єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси.

Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя “на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”.

У розділі І Конституції України закріплено засади національної безпеки
та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною
безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів
особи, держави і суспільства від існуючих та можливих внутрішніх і
зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення
належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено
вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності,
економічної та інформаційної безпеки України.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної
діяльності України на забезпечення її національних інтересів та безпеки
через “підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими
країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.
Ці норми і принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах,
зокрема у Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права.

27. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через
інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної)
демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують
ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:
референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах
органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів
і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних
ним представників в органи влади — насамперед, народних депутатів,
Президента, інколи суддів.

Референдум — голосування населення всієї держави (загальнодержавний
референдум) або певної частини.її населення (місцевий референдум) з
метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя.
Референдум і вибори мають загальний метод здійснення — голосування, але
різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка,
на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду.
Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов’язаних із
наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути
затвердження, зміначи скасування законів, вирішення проблем
територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном
“референдум” інколи застосовується термін “плебісцит”. У багатьох
випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка
полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного
права певної держави і його предметом може бути досить широке коло
питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному
врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у
більшості випадків є вирішення територіальних спорів між різними
державами.

28. Види референдумів

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види.
Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і
законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми
юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має
загальнообов’язкове значення і не потребує ніякого затвердження.
Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого
визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати
консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення
полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка
може бути врахована, але не є обов’язковою для вирішення державними
органами відповідної проблеми. У низці країн консультативний референдум
здійснюється під назвою “всенародного обговорення”.

Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється,
приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються
стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов’язковий референдум — це референдум, проведення якого є обов’язковим
для вирішення визначених Конституцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України обов’язковим є всеукраїнський
референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших
країнах предметом обов’язкового референдуму визначаються, скажімо,
затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження
Конституції та змін до неї, розв’язання протиріч між палатами парламенту
(Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов’язкових
способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це
може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод і
под.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу,
світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну
недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції
низки держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У
більшості випадків це стосується законів і рішень, пов’язаних із
фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями,
помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в
якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового
його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися
кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних
коштів, а організація — певного часу. Отже, кінець кінцем, держава може
залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74)
встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референду-

мів щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або
Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією
повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський
референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент
має право призначити його щодо законопроектів про внесення змін до
розділів І, II, XII Конституції, а також проголошує референдум за
народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а значить,
обов’язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не
менш як від 3 млн громадян України, які мають право голосу. Аби ця
ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює,
що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані
не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з
них. Такий порядок надає певним групам виборців та різним громадським
об’єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі
протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим
ідеям усенародної підтримки.

Конкретні питання, пов’язані з організацією та проведенням референдуму,
регламентуються Законом України “Про всеукраїнський та місцеві
референдуми” від 3 липня 1991 р.

29. Виборче право та виборча система в Україні

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством
порядок формування представницьких органів держави. Усі норми
законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають
виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони
України: “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 р.,
“Про вибори Президента України” у редакції від 24 лютого 1994 р., “Про
вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських,
районних у містах, обласних рад” від 24 лютого 1994 р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи
виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за
таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у
депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх
кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів
з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого
самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни
України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право
називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які
прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян
України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової
та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії,
політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими
законами, забороняються.

Що ж до права бути обраним, себто пасивного виборчого права, то виборчим
законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом
України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на
день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території
України протягом останніх п’яти років. Президентом України може бути
обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право
голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років
і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської,
районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний
громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має
виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної
ради.

Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України
беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати
обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за
волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається
у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення
бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки
голосуючий.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі
громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати
кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і
через політичні партії та їхні виборчі блоки і трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і
проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії
як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам
опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій
кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання
державних засобів масової інформації на території України, у них рівні
можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх
участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ
та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює
існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від
виробничих або службових обов’язків із збереженням середньої заробітної
платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть
бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду
без їхньої згоди, притягнені до кримінальної відповідальності,
заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що
накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

До того ж особи, які насильством, обманом, погрозами чи в інший спосіб
перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та
бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають або
агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій,
службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку
виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю
голосування або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть
відповідальність, передбачену цим законодавством. До певної
відповідальності притягуються також особи, які опублікували або в інший
спосіб розповсюдили явно неправдиві відомості про кандидата.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни
України, їхні об’єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів
мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів,
їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що
їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти
кандидата в усіх засобах масової інформації.

Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями — як
безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати
передвиборчу агітацію в будь-яких формах та будь-якими засобами.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” складається з 11
розділів (53 статті). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Організація
виборів. 3. Списки виборців. 4. Висування і реєстрація кандидатів у
депутати. 5. Передвиборна агітація.

6. Фінансування виборчої кампанії. 7. Голосування. 8. Підрахунок голосів
і визначення результатів виборів. 9. Повторне голосування, повторні
вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори. 10.
Заключні положення. 11. Прикінцеві положення.

Окрім уже розглянутих принципів виборчого права, цей Закон регламентує,
що вибори народних депутатів України можуть бути черговими,
позачерговими (достроковими), повторними, а також замість депутатів, які
вибули, і що вони здійснюються за змішаною мажоритарно-пропорційною
системою.

Усього обирається 450 депутатів; із них 225 — в одномандатних виборчих
округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у
депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва.

Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча
комісія. Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня четвертого
року повноважень Верховної Ради України; позачергові — призначаються
Президентом України і проводяться в межах 60 днів од дня опублікування
рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Рішення про проведення повторних виборів, а також виборів замість
депутатів, які вибули, виносить Центральна виборча комісія у випадках і
в порядку, передбаченому цим Законом.

Далі утворюються одно- та багатомандатні виборчі округи. Територія
останніх поділяється на виборчі дільниці.

Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні
виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є
постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має
печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України.
До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних
Верховною Радою України за поданням Президента України.

Для організації голосування виконавчими органами сільських, селищних,
міських, районних у містах рад, а в містах Києві та Севастополі —
відповідними місцевими державними адміністраціями, по кожній виборчій
дільниці, складаються списки виборців, що передаються дільничним
виборчим комісіям не пізніш як за 45 днів до дня виборів.

Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування
з 7-ї до 22-ї години. Про час і місце голосування дільнична виборча
комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів.

Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої
комісії на її засіданні. Комісія підраховує кількість голосів, поданих
за кожного кандидата, а також за кожен список кандидатів у депутати від
політичних партій, виборчих блоків партій.

Обраним уважається кандидат у депутати, котрий одержав більшість голосів
виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які
балотувалися в цьому виборчому окрузі. Якщо найбільшу і водночас
однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидатів у депутати,
проводиться повторне голосування з цих кандидатур.

Закон України “Про вибори Президента України” складається з 7 глав (45
статей). Це глави:

1. Загальні положення.

2. Порядок і строки призначення виборів.

3. Організація та забезпечення проведення виборів Президента України.

4. Висування і реєстрація кандидатів у Президенти України.

5. Передвиборна агітація.

6. Гарантії діяльності кандидатів у Президенти України та інших
учасників виборів.

7. Проведення голосування, визначення результатів виборів Президента
України.

Як і Закон України “Про вибори народних депутатів України”, цей Закон у
гл. 1 фіксує основні принципи й засади виборів Президента України.
Конституція України передбачає, що Президент України обирається
громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого
права таємним голосуванням строком на п’ять років. Далі встановлюється,
що вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими
(достроковими) і повторними. Чергові вибори Президента України
проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента
України. Рішення про проведення виборів Президента України ухвалює
Верховна Рада України не пізніш як за шість місяців до закінчення
терміну повноважень Президента України і за чотири місяці до дня
виборів. У разі дострокового припинення повноважень Президента України
вибори Президента України проводяться в період 90 днів од дня припинення
повноважень. Вибори призначаються на неділю або інший неробочий день,
про що повідомляється через засоби масової інформації.

Для проведення виборів створюються 27 виборчих округів (по одному в
Автономній Республіці Крим, областях України, містах Києві та
Севастополі). Виборчі округи поділяються на виборчі дільниці, з
кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках — з меншою чи
більшою кількістю виборців.

Організацію та проведення виборів Президента України здійснює Центральна
виборча комісія з виборів народних депутатів України — Центральна
виборча комісія з виборів Президента України, окружні та дільничні
комісії.

Право висувати кандидатів у Президенти України належить громадянам
України, які мають право голосу. Вони реалізують це право через
політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідним чином,
а також через збори виборців. Реєстрація претендентів як кандидатів у
Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніше
як на п’ятий день після подання всіх необ* хід них для реєстрації
документів.

Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата в
Президенти України, має право вести передвиборну агітацію та
користуватися передбаченими в законодавстві гарантіями діяльності.

Час і місце, організація і порядок голосування, підрахунок голосів на
виборчій дільниці та підведення підсумків голосування у виборчому округу
відбуваються в порядку, передбаченому Законом України “Про вибори
народних депутатів України”. Центральна виборча комісія з виборів
Президента України на підставі протоколів окружних виборчих комісій не
пізніш як у тижневий строк після виборів установлює результати виборів
Президента України. Вибори вважаються такими, що відбулися, якщо в них
узяло участь більше половини виборців, внесених до списків виборців.
Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах
більше половини голосів виборців, котрі взяли участь у голосуванні.
Конституція додає до цього, що Президент України вступає на пост не
пізніше ніж через ЗО днів після офіційного оголошення результатів
виборів. Вступаючи на пост, Президент України складає присягу на
урочистому засіданні Верховної Ради України, текст і порядок
проголошення якої визначається Конституцією України.

За Законом України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних,
районних, міських, районних у містах, обласних рад” основні принципи й
загальні засади виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних,
міських, районних у містах, обласних рад є такими ж, як принципи й
засади виборів народних депутатів України та Президента України, Цей
Закон установлює, що вибори депутатів і голів рад можуть бути черговими,
повторними, а також, замість депутатів і голів рад, які вибули, і
позачерговими (достроковими). Рішення про проведення чергових і
позачергових (дострокових) виборів народних депутатів і голів рад
ухвалює Верховна Рада України, про проведення виборів голів рад замість
тих, які вибули, — відповідні ради, а про проведення повторних виборів і
голів рад, і депутатів замість тих, які вибули, — відповідна сільська,
селищна, районна, міська, районна у місті, обласна виборча комісія.

Чергові вибори депутатів і голів рад призначаються не пізніше як за три
місяці до закінчення строку повноважень депутатів і голів рад. Вони
призначаються на неділю або інший неробочий день, про що повідомляється
через засоби масової інформації не пізніше ніж на третій день після їх
призначення.

Для проведення виборів депутатів рад утворюються виборчі округи, а для
проведення голосування і підрахунку голосів під час виборів депутатів і
голів рад територія районів, міст обласного підпорядкування, районів у
містах ділиться на виборчі дільниці. Створюються також виборчі комісії:

• сільські, селищні, районні, міські, районні у містах, обласні
(територіальні) виборчі комісії з виборів депутатів і голів рад;

• окружні виборчі комісії з виборів депутатів обласних, Київської та
Севастопольської міських рад;

• дільничні виборчі комісії.

Останні складають списки виборців із виборів народних депутатів і голів
рад. Право висування кандидатів належить громадянам України, які мають
право голосу. Це право реалізується ними як безпосередньо на зборах
громадян, так і через політичні партії, рухи, виборчі блоки, громадські
організації та трудові колективи. Висування кандидатів починається за 70
днів до дня виборів. Реєстрація кандидатів здійснюється відповідною
(окружною) територіальною виборчою комісією за наявності передбачених
законодавством документів. Зареєстрований відповідним чином кандидат
відтоді має право на здійснення передвиборної агітації та використання
гарантій його діяльності.

Голосування проводиться у день виборів із 7-ї до 20-ї години.
Відповідальність за організацію голосування несе дільнична виборча
комісія.

Обраним слід уважати кандидата в депутати, який одержав найбільшу
порівняно з іншими кандидатами кількість голосів виборців. Кандидат на
посаду голови ради вважається обраним за умови додержання вимог,
передбачених для кандидата в депутати, якщо за нього проголосували
принаймні 10% виборців, яких було внесено до списку.

30. Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну
організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її
центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними
органами суспільної влади). Категорію “територіальний устрій” не слід
ототожнювати з поняттям “державний устрій”, під яким розуміють
по-літико-територіальну організацію держави, що визначається
політико-правовим статусом територіальних складових і порядком,
принципами їхніх відносин із державою в цілому та між собою. За
державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні,
конфедеративні та імперські.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Унітарна держава — держава, територія якої поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої
політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус
територіальної автономії. Тобто, в унітарній державі існує єдина система
законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т.
д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти
статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство,
власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке становище
пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну
територіальну одиницю в складі унітарної держави, яка має деяку
самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні
має Автономна Республіка Крим.

У цій же статті вказано, що територія України в межах існуючого кордону
є цілісною й недоторканною. Загалом територія — невід’ємна ознака
державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що
суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава
розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство — це
повнота й незалежність влади держави в межах її території.

А втім, використання державою її території не повинно бути юридичне
необмеженим. Держава зобов’язана розпоряджатися територією тільки в
інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі
суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний
простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну
територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України
“Територіальний устрій України”. У ст. 132 формулюються його головні
засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною,
себто такою, що поєднана спільною системою державної влади —
законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів.

Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та
децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних
і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому
необхідно чітко визначитися щодо структурного й функціонального
розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх
інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного
життя. Актуальним є і врахування історичних, економічних, екологічних,
географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних
традицій у розбудові територіального устрою України.

У ст. 133 Конституції України визначено: “Систему
адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна
Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька,
Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська,
Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська,
Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська,
Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,
Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь”.

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний
устрій України є трирівне-вим: вищий рівень складають Автономна
Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони
й міста обласного підпорядкування; нижчий — райони в містах, міста
районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до
таких територіальних одиниць будується система державних органів і
система місцевого самоврядування.

Слід також зазначити, що такий детальний перелік суб’єктів складу
України є зовсім не випадковим. Адже включення суб’єкта складу України в
цю статтю є правовою основою для використання ним своїх конституційних
прав, таких, скажімо, як право на місцеве самоврядування, спеціальне
визначення статусу і т. д. До того ж аналіз цієї статті дає підстави
стверджувати, що Конституція, попри те, що суб’єкти складу України
різняться величиною території, чисельністю й густотою населення,
проголошує рівноправність суб’єктів як між собою, так і у відносинах із
центральною владою. Вказаному принципові аж ніяк не суперечить та
частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і
Севастополь мають спеціальний статус у складі суб’єктів України. Цей
статус має визначатись у майбутньому законом України.

При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо
стосуються до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки
в розділі IX, айв інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано,
що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7).
“Державною мовою… є українська мова”, якій “держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування… в усіх сферах суспільного життя
на всій території України” (ст. 10). “Земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності
Українського наро-ду” (ст. 13).

Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: “Виключно
всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території
України”. Розділ X присвячено Автономній Республіці Крим.

Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було
встановлено таке: “Використання існуючих військових баз на території
України для тимчасового перебування іноземних військових формувань
можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами
України, ратифікованими Верховною Радою України” (п. 14).

31. Автономна Республіка Крим

Згідно з розділом X Конституції України, “Автономна Республіка Крим є
невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених
Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання” (ст.
134).

“Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим,
яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує
Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу
Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та
рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити
Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції
України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів
України та на їх виконання” (ст. 135).

“Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада
Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень
приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в
Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки
Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на
посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки
Крим за погодженням із Президентом України.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються
Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами
Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її
компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать
до єдиної системи судів України” (ст. 136).

“Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар’єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури,
історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України
Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України щодо їх конституційності” (ст. 137).

“До відання Автономної Республіки Крим належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки
Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки
Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку,
раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до
загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної
охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди,
сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов
і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використайня пам’яток
історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення
депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон
надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в
окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також
інші повноваження” (ст. 138).

“В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України,
статус якого визначається законом України” (ст. 139).

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідно до Конституції
України та Закону України “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим”
від 10 лютого 1998 p., є представницьким органом Автономної Республіки
Крим. Вона здійснює свої повноваження на підставі Конституції та законів
України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових
актів Автономної Республіки

Крим із метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії
та вирішенню питань життєдіяльності регіону. Саме тому її діяльність
грунтується на принципах: верховенства права; конституцій-ності;
законності; гласності; колегіальності; поєднання інтересів Автономної
Республіки Крим і загальнодержавних інтересів України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим складається зі 100 депутатів,
обираних на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним
голосуванням. Строк її повноважень — чотири роки. Але їх може припинити
Верховна Рада України достроково на підставах і в порядку, визначених
Конституцією України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим є повноважною за умови обрання
не менш як 2/3 від її загального складу. А депутатом Верховної Ради
Автономної Республіки Крим може стати громадянин України, який має право
голосу, на день виборів досяг 18-річного віку, проживає в Україні не
менш як п’ять років (дія останньої вимоги щодо необхідності постійного
проживання в Україні протягом п’яти років не поширюється на
представників кримськотатарського та інших депортованих народів, які
повернулися на постійне проживання в Україну). Кожен депутат має всю
повноту прав, які забезпечують його активну участь у діяльності
Верховної Ради Автономної Республіки Крим та її органів, виконує їх
доручення.

Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюється
сесійно та складається з пленарних засідань Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і засідань її органів. До її повноважень належить
нормативне регулювання з питань:

• сільського господарства і лісів;

• меліорації та кар’єрів;

• громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва;

• містобудування і житлового господарства та ін.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим відносять:

• прийняття Конституції Автономної Республіки Крим і подання її на
затвердження Верховної Ради України, внесення в установленому порядку
змін до неї, а також прийняття нормативно-правових актів, контроль за їх
виконанням;

• призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

• ухвалення рішення про проведення місцевого референдуму;

• визначення порядку управління майном, що належить Автономній
Республіці Крим, і т. ін.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію Автономної
Республіки Крим і вносить зміни до неї, що набирають чинності після
затвердження їх Верховною Радою України. З питань нормативно-правового
характеру вона приймає постанови, а з проблем організаційно-розпорядчого
характеру виносить рішення.

На першій сесії Верховна Рада Автономної Республіки Крим обирає з-поміж
депутатів Голову Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його першого
заступника і заступника. Голова: веде пленарні засідання сесії Верховної
Ради Автономної Республіки Крим, забезпечує підготовку пленарних
засідань сесії та організовує контроль за виконанням рішень і постанов
Верховної Ради Автономної Республіки Крим; здійснює загальне керівництво
підготовкою питань, що підлягають розглядові Верховною Радою Автономної
Республіки Крим; підписує нормативно-правові акти Верховної Ради
Автономної Республіки Крим і т. д. Перший заступник і заступник Голови
Верховної Ради Автономної Республіки Крим заміщають Голову в разі його
відсутності чи тимчасової неможливості здійснення ним своїх обов’язків.

Для координації роботи органів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, вирішення інших питань організаційного характеру утворюється
Президія Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До неї за посадою
входять Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його перший
заступник і заступник, голови постійних комісій Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.

Окрім того, у Верховній Раді Автономної Республіки Крим створюються
постійні й тимчасові комісії. Вони обираються з-поміж її депутатів для
вивчення, попереднього розгляду і готування питань, що належать до її
відання, здійснення контролю за виконанням постанов і рішень Верховної
Ради Автономної Республіки Крим. Постійні й тимчасові комісії для
вивчення вищезгаданих питань можуть створювати підкомісії та робочі
групи з залученням представників громадськості, вчених і спеціалістів.

Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим забезпечує апарат
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що складається з Секретаріату
і Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Секретаріат Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює
організаційне, правове, кодифікаційне, експертне, інформаційне,
документальне та інше забезпечення. Управління справами Верховної Ради
Автономної Республіки Крим здійснює оперативне управління майном і
коштами, матеріально-технічне забезпечення.

32. Громадянство України як один з інститутів конституційного права

Громадянин України має право змінити громадянство і не може бути
позбавлений права на громадянство, не може бути вигнаним за межі України
або виданим іншій державі. Україна гарантує піклування й захист своїм
громадянам, які перебувають поза її межами.

Передумовою, підставою виникнення в особи прав та обов’язків громадянина
є її належність до громадянства будь-якої держави. Тому, перше ніж
розглянути основні права та обов’язки громадян, треба дати визначення
громадянства.

Громадянство України — постійний правовий зв’язок особи з державою
Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та
обов’язках.

Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України “Про
громадянство України” від 16 квітня 1997 р. і прийнятими відповідно до
них законодавчими актами України.

Закон України “Про громадянство України” складається з преамбули й 9
розділів (41 стаття). У преамбулі дається визначення громадянства. Воно
розуміється як постійний зв’язок особи та Української держави, що
знаходить свій вираз у взаємних правах та обов’язках.

Розділ І. Загальні положення. — Головною ідеєю цього розділу є
проголошення того факту, що в Україні існує єдине громадянство. Україна
гарантує піклування та захист своїм громадянам, які знаходяться поза її
межами.

Розділ II. Набуття громадянства України. — Громадянство України
набувається: за народженням, за походженням, вступом до громадянства
України, внаслідок відновлення громадянства України, за інших обставин,
передбачених цим Законом, за підставами, передбаченими міжнародними
договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є
громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на
момент народження її був громадянином України, дитина є громадянином
України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство
дитини, яка народилася за її межами, визначається через письмову згоду
батьків.

Розділ III. Припинення громадянства України. — Громадянство України
припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок
утрати громадянства України; 3) на підставі, передбаченій міжнародними
договорами України.

Розділ IV. Громадянство дітей у разі зміни громадянства батьків і в разі
усиновлення. — За зміни громадянства батьками, якщо обидва стають
громадянами України чи виходять із нього, змінюється і громадянство
їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку. Якщо з громадянства України
виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає
громадянство України.

Розділ V. Повноваження Президента України та державних органів, які
беруть участь у вирішенні питання громадянства. — Президент України
виносить рішення про: 1) прийняття до громадянства України; 2)
припинення громадянства України.

МВС України і підпорядковані йому органи в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі: 1) приймають необхідні документи
від осіб з питань громадянства; 2) визначають належність осіб, які
проживають на території України, до громадянства України; 3) готують
подання про втрату громадянства України особами, які постійно проживають
на території України. За кордоном ці функції виконують дипломатичні та
консульські заклади.

Розділ VI. Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України.
— Заяви з питань громадянства України подаються на ім’я Президента
України через органи внутрішніх справ за місцем проживання, а за
кордоном — через відповідні дипломатичні представництва чи консульські
установи України.

Розділ VII. Виконання рішень із питань громадянства. — Виконання рішень
із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном
— на дипломатичні представництва і консульські установи України.

Розділ VIII. Оскарження рішень із питань громадянства. — Рішення з
питань громадянства, прийняті Президентом України, можуть бути оскаржені
в Конституційному Суді, а дії інших посадових осіб — у звичайному суді.

Розділ IX. Прикінцеві положення. — Головною їх ідеєю є приведення інших
нормативно-правових актів у відповідність до цього Закону.

Із питанням про громадянство тісно пов’язана проблема визначення
правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.
визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права,
свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які
проживають або тимчасово знаходяться в Україні.

Розділ І. Загальні положення. — Іноземцями визнаються громадяни — особи,
які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами
України, та особи без громадянства — особи, які не належать до
громадянства будь-якої держави.

Розділ II. Основні права, свободи та обов’язки іноземців. — Іноземці
мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни
України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами
України, а також міжнародними договорами України.

Розділ ПІ» В’їзд в Україну і виїзд з України.

Розділ IV. Відповідальність іноземців. — Іноземці, які вчинили злочин,
адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на
загальних підставах.

Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним договором України
встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то
застосовуються норми міжнародного договору.

33. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України, гарантії
їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою
проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової
співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи,
їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень
демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались
іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: “Подібно до
того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить
керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так
само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не
покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті
ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих
країв шукати життя кращого, спокійного і легшого”.

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної
соціальної цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за
часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності
СІЛА 1776 р. підкреслено: “Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди
створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими
невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до
щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що
запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують”. У
Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р.,
проголошувалося: “1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними
в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення
природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність,
безпека і опір пригнобленню”.

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина.
Розрізняють природні права людини,-тобто пов’язані з самим її існуванням
і розвитком, і набуті, що в основному характеризують
соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства,
право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за
відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально
користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального
набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і
конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим
статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від
народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того
ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи
людини. За обсягом поняття “свобода людини” повно відображає принцип,
закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право
робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.
Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей,
правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні
конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини
як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має
витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному
суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття “свобода” може мати неоднакове
тлумачення, оскільки, з одного

боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус,
а з іншого — конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні
дії в межах, наданих людині мораллю і правом» Можливості такого гатунку,
що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права
людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і
“права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з
самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт
прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з
суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав
становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права
людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі,
а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на
свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст.
36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право
на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на
соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх
розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між
державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян
іншої держави — суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та
забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності
після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація
міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших
демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав
людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо
закріплення, правової регламентації та розроблення механізму
міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні
міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються
положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948
р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.),
Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966
р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод
людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961
р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі
(1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав
— учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989
р.), Документ Копенгагенської наради-конфе-ренції з людського виміру
НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина — це
його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво
важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і
закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи
основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні,
екологічні, культурні, сімейні.

• Громадянські права — можливості людей, що характеризують їхнє фізичне
та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких
інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на недоторканність
особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на
вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на
свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і
переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати
інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу
світогляду, віросповідання і т. ін.

• Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у
громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення
роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян,
критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних
об’єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними
та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до
державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;
обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та
місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих
референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення
чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого
самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об’єднання громадян
(політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній
роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й
демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних
органів таорганів   місцевого   самоврядування;   мати   громадянство.

• Економічні права — можливості людини і громадянина, що характеризують
їхню участь у виробництві матеріальних благ.

До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і
колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової
діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право
на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату
праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

• Соціальні права — можливості людини і громадянина із забезпечення
належних соціальних умов життя.

Це є: право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне
забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати
працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий
рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло).

• Екологічні права — права людини і громадянина на безпечне екологічне
середовище.

Тобто, це право: на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

• Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей
свого народу (нації) та всього людства.

Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та
світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої
творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на
використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

• Сімейні права — можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися
собою в сімейних правовідносинах.

Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на
добровільне одруження, рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї; право
на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства; право
на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або
поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками.
Основний обов’язок громадянина — встановлені Конституцією держави вид і
міра його необхідної обов’язкової поведінки. Щоб людина могла успішно
реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й
духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки,
віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні
та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов’язки вкупі з конституційними
принципами й гарантіями становлять основи правового становища громадян,
або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус
громадян України відзначається не лише його правами, а й тими
обов’язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами,
перед організаціями.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх
можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя
— це обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій
майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У
царині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони
історичних пам’яток та інших культурних цінностей, повинні
відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов’язки
додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави
і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину,
служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших
громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов’язків
громадян України — необхідність поважати права та законні інтереси інших
осіб.

Прийняття Конституції — це надзвичайно важлива, але лише часткова,
справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму
реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення
передбачених нею прав, свобод та обов’язків. Під таким механізмом слід
розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес,
завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок,
реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою
Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина, — це категорія, надзвичайно об’ємна й
широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й
політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації
прав, свобод і обов’язків передусім складається з гарантій забезпечення
прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Вказані гарантії — це
відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і
громадянином, прав, свобод і обов’язків, закріплених Конституцією
України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні,
ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії — власні можливості людини і громадянина щодо захисту
його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них відносять:

• право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в
міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

• право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми
посадовими особами;

• право знати свої права та обов’язки;

• право на правову допомогу;

• право не виконувати явно злочинні накази;

• право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

• право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії
нормативно-правового акта;

• право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом;

• право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст.
15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і
здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і
т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати: конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст.
13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства
(ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) і т. ін.

Юридичні гарантії — державно-правові засоби, які забезпечують здійснення
та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони
найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і
громадянина, елементами якого є:

по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у ст. 21 визначила: “Права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними”, а в ст. 22 — що вони не можуть бути скасовані, а “при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”

по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист
від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про
те, що “права і свободи людини і громадянина захищаються судом”, “кожен
має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини”, використовувати для цього всі національні
засоби, а також “… звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст. 55).
Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково
відшкодовуватися (ст. 56);

по-третє, розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті є
необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права.
Саме тому Конституція України надає право будь-якими, не забороненими
законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи
та обов’язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти,
що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома
населення;

по-четверте, активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють
охороні й захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст.
59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу.
У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ,
функції захисту прав, свобод та обов’язків людини й громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д, 3
формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних право-захисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

по-п’яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається
майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції
Президент України проголошується гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини
і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України “… вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина”.

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової
інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель
механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина,
але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод та обов’язків людини і
громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням
Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права,
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного
протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що
ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та
Протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі
прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової
системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та
обов’язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і
здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним
гарантом забезпечення цих прав, свобод та обов’язків, а водночас сама
має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати з
забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й
іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон
України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р., що складається
з 6 розділів (34 статті). Право громадян на об’єднання є невід’ємним
правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і
гарантованим Конституцією та законами України.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати
проведення державної політики щодо релігій і церкви.

Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р. складається з 7
розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта
розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Розділ І. Загальні положення. — Право громадян на освіту забезпечується:
розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах
власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною,
екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що надається
державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних
цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від
політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. — В Україні встановлюється єдина структура
системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню
освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту;
післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. — Вихованці, учні,
студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних
програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою,
науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою
навчально-виховного закладу та ін. їхні обов’язки: систематичне і
глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною
майстерністю, підвищення загальнокультурного рівня; додержання правил
внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання
законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на: вільний вибір форм, методів, засобів навчання;
захист професійної честі, гідності та ін. їхні обов’язки: забезпечувати
умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів
загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі,
поважати гідність дитини, учня, студента і т. д.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база
закладів освіти. — Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в
розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні
асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання
освітніх послуг, кредити і позики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. — Навчально-виховні заклади мають
право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з
навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. — Якщо міжнародним договором установлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. —
Посадові особи та громадяни, які допустили порушення .законодавства про
освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України.

Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”
від 25 березня 1992 р. складається з 9 глав (44 статті).

Глава І. Загальні положення. — Загальний військовий обов’язок означає:
підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних
дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання
військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку.
Щодо загального військового обов’язку громадяни України поділяються на
такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну
підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць;
військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці,
які проходять альтернативну службу; військовозобов’язані, які
перебувають у запасі.

Установлюються такі види військової служби: строкова служба; військова
служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. — Вона криє в собі:
допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників із
військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до
військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих
навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу;
підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови;
патріотичне виховання.

Глава III. Приписка громадян до призовних дільниць. — Має на меті взяття
юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до
військової служби та ін. її проводять районні (міські) військові
комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки
виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць,
вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї
за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправлення у
військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі
Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. — Строки військової служби: для
солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу,
— 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту, — 12 місяців), за
контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років;
для офіцерів — від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів,
призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на
службу із запасу, — не менш як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо
військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за
станом здоров’я придатні до військової служби; у відставку, якщо
військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або
визнані непридатними за станом здоров’я до військової служби.

Глава V. Служба в запасі.

Глава VI. Військовий облік військовозобов’язаних і призовників. —
Військовий облік проводиться за місцем проживання і поділяється на
загальний та спеціальний (військовозобов’язані, які бронюються за
організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається
на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на
органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. — Загальна або
часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою
запобігання воєнному нападові. Демобілізація проводиться за Указом
Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу. — Посадові особи державних
органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу, несуть установлену Законом
відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. — Фінансове і матеріальне забезпечення
військового обов’язку і проходження військової служби проводиться за
кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов’язані
забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову.

Закон України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р.
набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули
і 10 статей. У преамбулі зазначається: “Верховна Рада України, виходячи
із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі
розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність
прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних
зобов’язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою
гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток”.

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного
походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і
свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава
виходить із того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав
людини.

34. Загальна характеристика системи органів державної влади і місцевого
самоврядування в Україні

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в
Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і
виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади
є Кабінет Міністрів України. Судочинство в Україні здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система
судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом
територіальності й спеціалізації.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і
суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також
здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією
України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її
конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

До повноважень Верховної Ради України належать:

• внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченими
розділом XIII Конституції України;

• призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73
Конституції;

• прийняття законів;

• визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

• призначення виборів Президента України у строки, передбачені
Конституцією;

• заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України;

• усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури
(імпічменту);

• надання згоди про призначення Президентом України Прем’єр-міністра
України;

• здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін.

Конституція України встановлює також, що виключно законами визначаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод,
основні обов’язки громадянина;

• громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без
громадянства; права корінних народів і національних меншин;-порядок
застосування мов; правовий режим власності; правові засади і гарантії
підприємництва; засади зовнішніх зносин;

• засади регулювання демографічних і міграційних процесів та ін.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

• Державний бюджет України та бюджетна система України;

• система оподаткування, податки і збори;

• засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного
та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна
Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних
депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого
виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній
основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший
представницький мандат, їм гарантується депутатська недоторканність.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови
обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада
України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після
офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної
Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії
Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого
вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради, із
зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України
на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради України або йа вимогу Президента України.

Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання
проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної
Ради.

Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради
України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України
та може відкликати їх.

Голова Верховної Ради України: веде засідання Верховної Ради України;
організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради
України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; репрезентує
Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади в
Україні та органами влади інших держав; організовує роботу апарату
Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради
України, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроектну
роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до
повноважень Верховної Ради України. Для під-готовлення і попереднього
розгляду питань Верховна Рада України в межах своїх повноважень може
створювати тимчасові спеціальні комісії.

Верховна Рада України для проведення розслідувань із питань, що
становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії,
якщо за це проголосувала не менш як 1/3 від конституційного складу
Верховної Ради України.

Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується
правом законодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право
законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить: Президентові
України; народним депутатам України; Кабінетові Міністрів України;
Національному банкові України.

Закони Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу.
Закони, що вносять зміни до Конституції та сама Конституція України
приймається не менше як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради
України.

Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно
надсилається Президентові України.

Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його,
беручи до виконання, або повертає закон із своїми умотивованими
пропозиціями для повторного розгляду. Якщо Верховна Рада України під час
повторного розгляду підтвердить закон 2/3 від її конституційного складу,
то Президент України зобов’язаний підписати і оприлюднити такий закон
протягом 10 днів. Закон набирає чинності через 10 днів після його
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня
його опублікування.

Президент України — глава держави

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через ЗО днів
після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення
присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Президент України має такі повноваження:

• забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави;

• звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими
посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України;

• виносить рішення про визнання іноземних держав;

• призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені Конституцією;

• припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів
однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України;

• припиняє повноваження Прем’єр-міністра України, виносить рішення про
його відставку та ін.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання
повноважень.

Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є
координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в
Україні.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост
новообраного Президента України, але Конституція України встановлює, що
повноваження Президента України припиняються достроково в разі його
відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я,
усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

При Президенті України функціонує Адміністрація Президента, яка є
допоміжним органом, що складається з кваліфікованих наукових
консультантів, політиків, правознавців, економістів, їхнє завдання
полягає в тому, щоб надавати виважені поради Президентові України для
винесення рішень, готувати попередньо проекти документів, проводити
експертні оцінювання отриманих даних щодо соціальне-економічного стану
суспільства, аналізувати й давати рекомендації для ефективного вирішення
існуючих проблем.

У її складі створено консультативно-дорадчі структури:
соціально-економічну раду; комісії з по-літико-правових,
зовнішньополітичних питань і т. ін.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є:

• організаційне, правове, консультативне, інформаційне та аналітичне
забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним
повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як глави
держави; сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого
функціонування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних і
місцевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та інших
питань, віднесених до повноважень Президента України; забезпечення
взаємодії Президента України з Верховною Радою України, іншими органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та об’єднаннями
громадян; організація підготовки та опрацювання проектів указів і
розпоряджень Президента України, а також проектів законів, що вносяться
Президентом України на розгляд Верховної Ради України в порядку
законодавчої ініціативи; проведення експертизи законів, що передаються
Верховною Радою України на підпис, їх оприлюднення тощо.

Кабінет Міністрів України — Уряд України

Основними напрямками діяльності органів державної виконавчої влади в
Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої та розпорядчої.
Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо
виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча
функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади
органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають
відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади —
відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Мі

ністрів України керується Конституцією України і законами України,
актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший
віце-прем’єр-міністр, три ві-це-прем’єр-міністри, міністри. Персональний
склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України на
подання Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України:

• забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України,
здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання
Конституції та законів України, актів Президента України;

• вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
і природокористування;

• розробляє та здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює
управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

• організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи та ін.

Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови й
розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів
України підписує Прем’єр-міністр України.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади
(комітети, управління) України здійснюють керівництво дорученими сферами
суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах
своїх повноважень видають акти, організують і контролюють їх виконання.
Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила,
рішення колегій. Ці нормативно-правові акти підлягають реєстрації у
Міністерстві юстиції України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі
здійснюють місцеві державні адміністрації, їх склад формують голови
місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і
звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів
України. Вони під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед
Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні й
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні
адміністрації підзвітні й підконтрольні також радам у частині
повноважень, делегованих їм відповідними районними та обласними радами.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

• виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

• законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

• виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях комтіакт-ного
проживання корінних народів і національних меншин — також програм
їхнього національно-культурного розвитку;

• підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

• звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

• взаємодію з органами місцевого самоврядування;

• реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними
радами повноважень.

Судова влада в Україні

Необхідність реформування судової влади постала від часу проголошення
суверенності й незалежності Української держави, початку процесу
реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, затвердження
верховенства права в суспільному житті. Саме на це зорієнтована
Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою України 28
квітня 1992 р. Цей процес поглиблюється і розвивається Конституцією
України. Так, уже в ст. 6 Конституції України використано категорію
“судова влада”, яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі.
Це приводить до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу і
судову, а щодо останньої визнається самостійність і незалежність,
неможливість для інших державних органів і посадових осіб виконувати
функції й повноваження, які є компетенцією органів правосуддя.

Ще один надзвичайно важливий аспект цієї проблеми вбачається в тому, що
хоч основу судової влади в Україні складають судові органи, які
різняться компетенцією та юрисдикцією, але всі мають одне призначення —
захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національної
безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й
справедливості в суспільстві. При цьому забезпечення реалізації
передбачених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина
складає головний зміст діяльності органів судової влади. Конституція
гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб.

Усе це свідчить про надзвичайно важливий характер і значення судової
влади. Адже ніякий інший законодавчий чи виконавчий орган не має права
привласнювати функції й повноваження, що складають компетенцію судів.
Держава наділяє тільки суди правом у встановленому законом порядку
визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначати кримінальне
покарання.

Отже, проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII
Конституції України, їх викладення починається зі ст. 124, де
передбачено, що “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”,
будь-яке “делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій
іншими органами чи посадовими особами не допускаються”. До того ж
Конституція України суворо заборонила створення і функціонування
надзвичайних та особливих судів. Це є актуальним, з огляду на наше
минуле, практика створення таких судових інстанцій ототожнюється
більшістю населення з карально-репресивними органами, що є недопустимим
за побудови правової держави в Україні.

Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому
захистові підлягають усі права, свободи та обов’язки громадян, а також
те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі
виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду.

На жаль, у Конституції не передбачено всієї системи судів; вона має
відповідно до п. 12 розділу XV визначатися законом, що його належить
прийняти протягом щонайбільше п’яти років. Але в Конституції вказано, що
судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний
суб’єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує
питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції
України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України
призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення до-сяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і
стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом
останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду
України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на
повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному
пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів
Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний
строк.

До повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про
відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших
правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів
Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як
45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію
України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території
України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян
через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ,
До них відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів,
Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міжобласний,
Київський та Севастопольський міські суди, військові суди регіонів і
Військово-Морських Сил, арбітражні суди областей, Автономної Республіки
Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд, Верховний Суд
України та всі інші суди, що їх належить утворити відповідно до
Конституції України.

Конституція України встановлює, що народ безпосередньо бере участь у
здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, порядок
обрання і функціонування яких має визначитися законами.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони є обов’язковими
для всіх суб’єктів на всій території України. За їх невиконання
встановлено юридичну відповідальність.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами
територіальності й спеціалізації. Принцип територіальності означає, що
місцеві суди, до яких відносять районні (міські) суди, військові суди
гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва і Севастополя, будуть утворюватися переважно з огляду на
адміністративно-територіальний поділ України. Принцип спеціалізації
передбачає внутрішню спеціалізацію суддів у судах, запровадження
організаційних структур із спеціалізації здійснення правосуддя —
галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема
кримінальних, цивільних, сімейних. Реалізація цього принципу сприяє
підвищенню кваліфікації суддів, компетентному розглядові юридичних
с’прав.

Саме як спеціалізовані нині діють військові та арбітражні суди.

До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди,
наприклад, адміністративні, метою діяльності яких є розгляд спорів між
громадянином та органами державного управління.

Необхідно розробити закон або його розділи щодо організації та
функціонування спеціалізованих судів у справах неповнолітніх. Адже Закон
України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в
Україні” передбачає, що заходи примусового впливу до неповнолітніх
правопорушників можуть застосовувати тільки суди.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України, який має повноваження переглянути будь-яке судове
рішення судів нижчих ланок; вищими судовими органами спеціалізованих
судів є відповідні вищі суди.

В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Це
практично означає, що рішення місцевих судів (систему яких наведено
вище) можна оскаржити в апеляційні суди, до яких здебільшого відносять
суди областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим,
військових регіонів і Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них
судів. Саме ці суди згідно з процесуальним законодавством мають
перевіряти законність та обгрунтованість рішень районних (міських) і
прирівняних до них судів в апеляційному і касаційному порядку. Звісно,
вищі спеціалізовані суди мають бути апеляційною та касаційною інстанцією
щодо спеціалізованих судів нижчої ланки, а Верховний Суд України, як уже
зазначалося, повинен мати право переглянути будь-яке судове рішення
судів нижчих ланок.

Конституцією та законами України гарантується незалежність і
недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони
підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений.
Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв’язку,
документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди
Верховної Ради України не можуть бути затриманими і заарештованими до
винесення обвинувального вироку судом.

Гарантії незалежності й недоторканності суддів вбачаються також у тому,
що вони обіймають свої посади безстрокове, крім суддів Конституційного
Суду України та суддів, призначуваних на посаду судді вперше. Перше
призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років
здійснюється Президентом України. Решта суддів, окрім суддів
Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України
безстрокове, в порядку, встановленому законодавством про судоустрій.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з
посади таємним голосуванням Пленуму Верховного Суду України в порядку,
встановленому законом.

Переслідуючи мету забезпечення незалежності й недоторканності судів і
суддів, Конституція України встановлює, що держава забезпечує
фінансування та належні умови для функціонування судів і суддів. У
Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання
судів, а для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє
суддівське самоврядування.

Конституція України дає вичерпний перелік підстав звільнення судді з
посади. Вона встановлює, що суддя звільняється з посади органом, що його
обрав чи призначив, у разі:

• закінчення строку обрання чи призначення (цей пункт стосується суддів
Конституційного Суду України і суддів, які вперше призначаються на
посаду);

• досягнення суддею 65-річного віку (незалежно від статі);

• неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я (тривала
хвороба, каліцтво, недієздатність);

• порушення суддею вимог щодо несумісності. Тут слід зауважити, що ст.
127 Конституції встановлюється: “Професійні судді не можуть належати до
політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої”;

• порушення суддею присяги (її текст формулюється ст. 10 Закону України
“Про статус суддів”);

• набирання законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Це означає
вчинення суддею злочину і тому виключає подальшу його участь у
здійсненні правосуддя;

• припинення його громадянства, що може бути наслідком виходу з
громадянства чи втрати його;

• визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим (лише за
рішенням суду);

• подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за
власним бажанням;

• смерті судді.

Конституція встановлює, що правосуддя в Україні здійснюють професійні
судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту
і стаж роботи в царині права не менш як три роки, проживає в Україні не
менш як десять років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих
судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції
цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій
суддів.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, що буде
встановлений в окремому законі.

Але держава згідно з Конституцією України забезпечує особисту безпеку
суддів та їхніх сімей.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособове, колегією суддів чи
судом присяжних. Основними його засадами є: законність; рівність усіх
учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення
доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними судові
їхніх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;
підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення
обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;
обов’язковість рішень суду.

Конституція також установлює, що за неповагу до суду і судді винні особи
притягуються до юридичної відповідальності.

Згідно з Конституцією України в державі діє Вища рада юстиції. Вона
складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд
суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних
вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради
юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників
прокуратури — двох.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова Верховного Суду
України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належать:

• внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення
їх із посад;

• винесення рішення відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо
несумісності;

• здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного
Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на
рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів
апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Отож, Вища рада юстиції формується з компетентних юристів — практиків і
теоретиків і повноважна не допускати порушень з боку суддів і
прокурорів, а також гарантувати їхню незалежність під час здійснення
правосуддя, у тому числі з боку представників виконавчої та законодавчої
гілок державної влади під час призначення суддів.

Конституція України вносить низку суттєвих змін і доповнень до практики
здійснення правосуддя. Саме тому в розділі XV “Перехідні положення”
зафіксовано, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України
здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України
до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні згідно з
Конституцією України, але не довше ніж п’ять років. До того ж
Конституція України встановлює, що судді всіх судів в Україні, обрані чи
призначені до дня, від якого набрала чинності ця Конституція,
продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством
до закінчення строку їх обрання чи призначення. А судді, повноваження
яких закінчилися в день, коли набрала чинності ця Конституція,
продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

Місцеве самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи
добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища
та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною
громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування:
сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, які репрезентують спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів
створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна.
До складу цих рад входять депутати, що їх обирають жителі села, селища,
міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним
голосуванням строком на чотири роки.

Територіальні громади на підставі вищезгаданих принципів виборчого права
обирають також строком на чотири роки відповідно сільського, селищного
та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її
засіданнях. Голови районної та обласної рад обираються відповідною радою
та очолюють її виконавчий комітет.

Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи
самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову
основу, на яку поширюється їхня компетенція. Так, територіальні громади
села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній
власності; затверджують програми соціально-економічного й культурного
розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети і т.
ін.

Обласні й районні ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що
поширюється на їхні території.

Органам місцевого самоврядування закон може надавати окремі повноваження
органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони підпорядковані
відповідним органам виконавчої влади.

Закон України “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 р.
складається з преамбули та 5 розділів (80 статей).

Цим Законом, з огляду на вищезгадані загальні засади організації та
діяльності органів місцевого самоврядування, проголошено, що місцеве
самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна
здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного
об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста —
самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції
та законів України. Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на
основі принципів: народовладдя, законності, гласності, колегіальності,
поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової,
організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах власних
повноважень і т. ін.

До системи місцевого самоврядування включають: територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні
ради, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його
функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Остання може вирішувати питання, що належать до її компетенції, через
місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи.

Сільські, селищні, міські ради також є органами місцевого
самоврядування, які репрезентують відповідні територіальні громади та
здійснюють від їхнього імені певні повноваження. Виконавчими органами
цих рад є їхні виконавчі комітети, відділи, управління. Виконавчі органи
очолюються відповідно сільським, селищним, міським головою, що
визнається головною посадовою особою певної територіальної громади.
Сільські, селищні, міські, районні в місті (у разі їх створення) ради
можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні,
квартальні та інші органи самоорганізації населенняі наділяти їх
частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Сільські, селищні міські ради мають виключну компетенцію, під якою
розуміють питання, що вирішуються тільки на їхніх пленарних засіданнях.
До неї відносять:

• затвердження регламенту ради;

• утворення й ліквідацію постійних та інших комісій ради, затвердження
та зміну їхнього складу, обрання голів комісій;

• утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності,
затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого
комітету та його розпуск;

• винесення рішення про проведення місцевого референдуму;

• винесення рішень щодо випуску місцевих позик;

• затвердження статуту територіальної громади і т. ін.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у
сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку,
планування та обліку, бюджету, фінансів і цін, управління комунальною
власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку,
будівництва, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту,
земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища,
соціального захисту населення, зовнішньоекономічної діяльності,
оборонної роботи, адміністративно-територіального устрою, забезпечення
законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів
громадян, відзначення державними нагородами, відзнаками Президента
України та присвоєння почесних звань України.

Сільський, селищний, міський голова: забезпечує здійснення повноважень
органів виконавчої влади на відповідній території, додержання
Конституції та законів України, виконання актів Президента України та
відповідних органів виконавчої влади; організує роботу відповідної ради
та її виконавчого комітету; підписує рішення ради та її виконавчого
комітету; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються
такі питання:

• обрання голови ради, заступника голови ради, звільнення їх з посади;

• утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна
їхнього складу, обрання голів комісій;

• утворення президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;

• затвердження регламенту ради і т. ін.

Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення),
районні, обласні ради складаються з депутатів, яких обирає населення
відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого
права таємним голосуванням. Строк повноважень рад — чотири роки. Усі
ради працюють сесій-но. Сесії складаються з пленарних засідань ради, а
також засідань постійних комісій ради. У радах створюються постійні й
тимчасові контрольні комісії. Постійні комісії ради є органами ради, що
обираються з-поміж її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і
підготовки питань, які належать до її відання, здійснення контролю за
виконанням рішень ради її виконавчого комітету. Тимчасові контрольні
комісії ради є органами ради, що обираються з-поміж її депутатів для
здійснення контролю з конкретно визначених радою питань. Рада в межах її
повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить
право комунальної власності на рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих
бюджетів, Інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та
організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також на
пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежилі
приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки,
соціального обслуговування, на інше майно і майнові права, рухомі та
нерухомі об’єкти, визначені як об’єкти права комунальної власності, а
також на кошти, отримані від їх відчуження.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст
здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що
задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Держава гарантує та спрямовує свої зусилля на розвиток місцевого
самоврядування в Україні.

§ 12. Внесення змін і введення в дію Конституції України

Розділ XIII Конституції регламентує порядок унесення змін до Конституції
України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності
конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути
змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється
від унесення змін до поточного законодавства, а також запровадження
динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно
реагувати на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку
суспільства і держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначено коло суб’єктів конституційної
ініціативи, яким надається можливість ставити питання про зміну положень
Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як
І/З народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до
Конституції України на розгляд Верховної Ради України, і це пояснюється
тим, що саме вони є суб’єктами, які безпосередньо репрезентують
Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту
на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачено
набагато ширше коло суб’єктів, що охоплює Президента України, народних
депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Обмеження кола суб’єктів конституційної ініціативи з питань внесення
змін до Конституції України, надання цього права лише Президентові та
принаймні 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого
процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією
стабільності Конституції та обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що законопроект про
внесення змін до Конституції України попередньо має схвалити більшість
конституційного складу Верховної Ради України. Тобто, для схвалення
законопроекту є необхідною більшість голосів від загальної кількості
народних депутатів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту
виключаються депутати, повноваження яких припинено в установленому
законом порядку, а також депутати, які вибули зі складу Верховної Ради
України через будь-яку причину на момент схвалення. Після попереднього
схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України
вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради
України за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради України.

Усе вищесказане стосується розділів: II “Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина”, IV “Верховна Рада України”, V “Президент
України”, VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”,
VII “Прокуратура”, VIII “Правосуддя”, IX “Територіальний устрій
України”, X “Автономна Республіка Крим”, XI “Місцеве самоврядування”,
XII “Конституційний Суд України”, XIV “Прикінцеві положення”, XV
“Перехідні положення”.

Після внесення до Верховної Ради України законопроекту про зміни норм
щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно
поділити на два етапи. На першому проводиться обговорення і схвалення
законопроекту більшістю народних депутатів від конституційного складу
Верховної Ради, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений
законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за
нього проголосує не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної
Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верховної Ради України
відбуваються двічі на рік.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є
винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І
“Загальні засади”, III “Вибори. Референдум” і XIII “Внесення змін до
Конституції України”. По-перше, суб’єктами конституційної ініціативи
щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін
до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект
про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до
Верховної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її
конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраїнським
референдумом, що призначається Президентом України, і тільки після цього
набирає чинності. Тобто, Конституція України встановлює ще складніший
порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну
основу, а це, своєю чергою, має запобігти будь-яким спробам змінити її
сутність.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту
про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе
лише до Верховної Ради України наступного скликання. Тобто, Конституція
забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів
І, III, XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної
Ради України того самого скликання.

Конституція України проголосила, що її не можна змінити, якщо зміни
передбачають:

• скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Це
положення викликане тим, що в сучасних державах права і свободи людини і
громадянина є непорушними і недоторканними, а тому якщо законопроект, що
змінює Конституцію, передбачає скасування чи обмеження прав і свобод
людини і громадянина, Верховна Рада зобов’язана його відхилити, а
Конституцію залишити незмінною;

• ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1
Конституції, де сказано, що Україна є суверенною, незалежною,
демократичною, соціальною та правовою державою;

• порушення територіальної цілісності України, що, своєю чергою,
суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія України в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного або
надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий
режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств,
установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні
конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб,
покладає на них додаткові обов’язки. Правовий режим надзвичайного стану
спрямований на убезпечення громадян у разі стихійного лиха, аварій і
катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і свобод
громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що
створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або спроби захоплення
державної влади чи зміни конституційного ладу України через насильство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції
України, що розглядався Верховною Радою України і стосовно якого закону
так і не було прийнято, може бути поданий до Верховної Ради України
повторно, але не раніше ніж через рік од дня винесення рішення щодо
цього законопроекту. Тобто, Конституція забороняє повторне подання до
Верховної Ради того самого законопроекту про внесення змін до неї, якщо
Верховна Рада його вже розглядала і відхилила, раніше ніж через рік од
дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього
строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення
Конституції України. Тобто, протягом чотирьох років роботи Верховної
Ради можлива лише одноразова зміна тієї чи тієї статті Конституції,
окремого її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України. Останній повинен сформулювати вмотивований висновок щодо
відповідності законопроекту такими вимогам:

• чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і
громадянина;

• чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України;

• чи не порушує територіальної цілісності України;

• за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України;

• чи не буде розглядатися законопроект Верховною Радою України,
повторно, протягом року од дня винесення рішення щодо аналогічного
законопроекту;

• чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України
протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі
положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конститу-ційності законопроекту є
важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного
Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до
свого розгляду.

Розділ XIV “Прикінцеві положення” Конституції України присвячений
набиранню нею чинності. А самі розроблення і прийняття нової Конституції
України закономірно викликані якісними змінами, що стались у державному
і суспільному житті нашої країни.

Ясна річ, що набирання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми
втілення в життя всього нового, що вона проголошує і закріплює, але вона
повинна розглядатись усіма як Основний Закон нашої держави, відповідно
до якого мають прийматися інші нормативно-правові акти, загалом
функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють
сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів
та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з приводу
створення, реалізації та охорони права.

Принагідно хотілося б зауважити, що норми Конституції України є нормами
прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими
суб’єктами не вимагають їх дублювання й конкретизації іншими
нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма,
а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на
підставі Конституції.

Саме тому таке велике значення має вказаний розділ. Адже набирання
чинності Конституцією України якраз і передбачає, що вона стає єдиним,
справді Основним Законом, згідно з яким здійснюється регулювання
суспільного і державного життя з допомогою права. Все це вимагає точного
визначення часу набирання нею чинності, оскільки саме відтоді виникають
конституційні (найголовніші) права, свободи та обов’язки, відповідно до
неї починають здійснюватися правова реформа, організаційна перебудова
державних органів і т. д.

Отже, у ст. 160 Конституції України вказано, що вона набирає чинності
від дня її прийняття. Це практично означає, що набирання Конституцією
чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28
червня 1996 р. Доцільно зразу ж зазначити, що порядок прийняття
Конституції є дещо спеціфічним порівняно з іншими законами. Так, у ст.
94 Конституції передбачено, що закон набирає чинності через десять днів
од дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
законом, але не раніше дня його опублікування. Тобто, перша Конституція
незалежної України, з огляду на її надзвичайну важливість, набрала
чинності до її офіційного оприлюднення, в порядку, передбаченому самою
Конституцією України (вищезгаданою ст. 160).

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter