.

Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
190 1985
Скачать документ

Реферат на тему:

Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.)

У 1772 р. під час першого поділу Польщі споконвічні українські землі
Галичини були загарбані багатонаціональною Австрією, яка навіть після
буржуазно-демократичної революції, що відбулася в середині ХІХ ст.,
залишалась реакційною державою і неохоче ставала на шлях нового
розвитку. Вся система законодавства і управління Австрії зумовлювала
соціальний і національний гніт українців, чехів, поляків, хорватів та
інших народів. Проголошення деяких демократичних інститутів було лише
вимушеним для правлячих кіл заходом, який аж ніяк не усував панування
феодальних елементів у державному апараті. Країною, як відзначав один з
австрійських юристів, управляли 100 сімей, що займали найвищі посади [1,
с. 59].

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які
намагалися схилити на свій бік верхівку окремих національностей. У
Галичині, населеній переважно українцями, було надано повну політичну,
економічну і культурну перевагу польським поміщикам та буржуазії. Майже
всіма галицькими намісниками були польські магнати, які у своїй
діяльності упереджено ставились до українського населення краю. Поляки
мали у віденському уряді, починаючи з 1871 р., не лише свого постійного
“міністра-земляка”, тобто міністра для Галичини, але ще одного – двох
інших так званих ресортових міністрів, які відали конкретно визначеними
галузями управління. У період найбільшого польського впливу наприкінці
ХІХ ст. спільним австро-угорським міністром закордонних справ був поляк
А.Голуховський молодший, австрійським прем’єр-міністром – К.Бадені та
австрійським міністром фінансів – Л.Білинський. У 1879 р. головою
нижньої палати депутатів австрійського парламенту став також поляк
Д.Абрагамович [2, с. 30].

Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки
відігравала керівну роль у Галичині, але й всіляко підтримувала його
реакційну політику. “Польські магнати, – як справедливо підкреслив
польський історик Т.Данішевський, – у себе, на території Галичини,
застосували методи “сильної руки”, але супроти окупанта займали особливо
лакейську позицію і беззастережно підтримували його реакційну внутрішню
і агресивну зовнішню політику [3, с. 24-25].

У червні 1867 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував закон
галицького крайового сейму про створення крайової шкільної ради, у
відання якої було передано всі початкові й середні школи Галичини [4, с.
2672]. Цей орган з самого початку свого існування служив знаряддям
національного гноблення.

Крайова шкільна рада розпочала свою роботу 24 січня 1868 р. у Львові. Її
очолював намісник, який міг призначити собі заступника. У 1890 р. була
введена посада постійного заступника намісника – віце-президента
крайової шкільної ради, якого за поданням міністра освіти призначав
імператор. Першим віце-президентом ради став у 1891 р. професор
Краківського університету М. Бобжинський (1908-1913 рр. – намісник
Галичини), а останнім був І. Дембовський.

Діяльність крайової шкільної ради визначалася регламентом 1885 р., дещо
доповненим у 1895 р., за яким ця рада набула права здійснювати
керівництво промисловими і торговими школами, якими раніше відало
намісництво. На початку ХХ ст. значно розширилась компетенція ради і в
1912 р. міністр освіти затвердив новий регламент, який вніс зміни в її
організаційну будову.

Рада складалася з трьох секцій (народних шкіл і вчительських семінарій,
гімназій та реальних, торгових і промислових шкіл). Кожна із секцій
самостійно вирішувала справи, що відносилися до її компетенції, а також
підготовляла пропозиції з питань, які потребували обговорення і
затвердження всього складу ради. Перша секція налічувала 17 чоловік,
друга і третя – по 15.

До ради входили в переважній більшості польські поміщики і представники
польської націоналістичної буржуазії. У 1910 р. з 33 членів (деякі
входили одночасно до всіх секцій) лише п’ять було українців, а в 1913 р.
їх кількість зменшились до трьох.

Крайовій шкільній раді підлягали спочатку повітові, потім окружні, а
окружним– місцеві шкільні ради в містах і по селах. За Положенням,
місцеві шкільні ради створювалися строком на три роки і здійснювали
нагляд над усіма школами на їхній території, а також контролювали процес
навчання.

Територія Галичини поділялася спочатку на 20 шкільних повітів, а згодом
на 37 шкільних округів, причому міста Львів і Краків становили окремі
округи. Очолював окружну шкільну раду староста того адміністративного
повіту, де знаходилась рада. У Львові і Кракові окружні шкільні ради
очолювали президенти міста. Безпосередній контроль за школами на
території округу здійснювали окружні шкільні інспектори, яких, за
поданням крайової шкільної ради, затверджував міністр освіти. У 1901 р.
було 80 окружних шкільних інспекторів і з них лише три українці.

Засідання окружних рад мали відбуватися щомісяця, проте на практиці
строки ці нерідко порушувалися. Під час перевірки роботи східногалицьких
повітів голові окружної шкільної ради Бережанському повітовому старості
намісництвом було зроблено зауваження з приводу того, що з вересня
1888 р. і до кінця лютого 1889 р. жодного разу рада не скликалася.
Аналогічна тяганина у розгляді справ спостерігалась і в інших окружних
радах.

Бездіяльність шкільних органів призвела до того, що переважна більшість
населення Галичини в другій половині ХІХ ст. була неписьменною.
Наприкінці ХІХ ст. навіть у великих галицьких містах був значний
відсоток неписьменних. Зокрема, у Львові він становив 43,14%, Самборі –
58,08, Тернополі – 65,73, Дрогобичі – 70,52, а в Городку – аж 78,78 [5,
с. 18]. Іван Франко, відзначав, що за 50 років після скасування
кріпосного права, український народ під владою “європейської” Австрії не
зробив жодного кроку вперед до цивілізації [6, с. 473]. Відтак, політика
національного гноблення, яка здійснювалася австрійськими властями і
польською шляхтою щодо галицьких українців, з особливою силою відбилася
на народній освіті.

Поряд з утворенням крайової шкільної ради закон від 22 червня 1867 р.
санкціонував політику полонізації початкової і середньої шкіл в
Галичині, а наказом міністра освіти від 5 травня 1879 р. польська мова
була проголошена мовою викладання у Львівському університеті.

Проводила політику полонізації українського населення Галичини крайова
шкільна рада. “Вона не має довір’я в краю, не шанує права української
національності, вживає всіх заходів, щоб український елемент як можна
найбільше придушити і українську молодь полонізувати”, – говорив на
засіданні галицького сейму депутат М.Красицький [7, с. 206]. І справді,
якщо до створення крайової шкільної ради в Галичині було 1293 українські
школи, то за один лише рік її діяльності кількість шкіл зменшилася на
572, а решту було закрито або сполонізовано [8, с. 237]. Не всі села
Галичини мали українські школи. За офіційними даними, які не завжди
відбивали дійсний стан речей в Галичині в 1901 р. в 1062 селах, у
1907 р. – в 625, в 1909 р. – в 454 і в 1912 р. – в 146 селах шкіл зовсім
не було. А там, де вони й були, проводили насильницьку полонізацію.
“Крайова шкільна рада і окружні ради, – говорилося в одній з сеймових
інтерпеляцій, – ведуть систематичну полонізаційну акцію з метою
цілковитого ополячення за допомогою польської народної школи
українського населення … систематично усуваються українські вчителі із
служби в шкільництві, щоб на їхнє місце виховання наших поколінь віддати
винятково польському шовіністичному вчительству” [9, с. 451-452].

??F? звільнити з роботи вчителів-українців. Особливо щодо цього
прославився бучацький окружний інспектор ренегат Т.Заборняк. За 7 років
його діяльності в Бучацькому повіті (тепер Тернопільської обл.) з 200
учителів – українців залишилося менше як 20. “Та й тих староство та
інспектор тероризують і переслідують так, що вони бояться власної тіні,
щоб їх не постигла така ж доля, як десятки інших”, – говорив з трибуни
віденського парламенту депутат В.Будзиновський [10, с. 26]. “Горе тому
вчителеві, –зазначалось 4 листопада 1910 р. в газеті “Земля і Воля”, –
що хотів би справді працювати серед народу, що виховував би дітей в
любові до свого народу. Вчитель мусить впоювати дітям мимо свого
глибокого переконання повагу до здеморалізованої, облитої кров’ю
робочого люду, шляхти. Вчитель – українець не може згадати дітям про
їхню власну історію, хоч би на основі тільки шкільних підручників, бо
він оточений донощиками, а шкільний інспектор обізве його гайдамакою.
Гайдамаками польські шовіністи називали революційно настроєних
українців”.

Навіть у формально українських школах навчання часто вели польською
мовою. Траплялися випадки, коли вчителі – поляки забороняли українським
учням розмовляти рідною мовою навіть між собою. “Досить сказати, – писав
І.Герасимович, – що учителі (льки) поляки по так званих українських
школах на Гуцульщині, де в селі буквально немає ні одного поляка,
забороняють дітям між собою розмовляти по-українськи і силують як в
школі, так і на вулиці говорити лише по-польськи, співати тільки
польські патріотичні пісні” [11, с. 13]. Наведемо кілька прикладів. У
галицькому сеймі в 1903 р. була подана інтерпеляція, в якій наводився
такий факт, виявлений в Болехівській (нині Івано-Франківської обл.)
школі. Під час перерви учениця Панчак заговорила по-українськи до
учениці Вовків. Почувши це, учителька Гойська в грубій формі погрозила
дівчаткам виключенням зі школи, якщо вони посміють і далі розмовляти в
школі хлопською мовою [12, с. 1998]. Викладач Заліщинської учительської
семінарії Гіртлер обурився з приводу того, що учень заговорив
по-українськи і учнів-українців систематично називав голотою. В селі
Жулині Стрийського повіту (нині Львівської обл.) вчитель Б. Грейс разом
з своєю дружиною не тільки всіляко обзивав українських дітей, але в
1910 р. вбив кастетом учня М. Коханчика за відмову молитися по-польськи,
а сестра його Розалія за таку ж відмову в результатів побоїв, завданих
Грейсом, осліпла на праве око [10, с. 27]. Однак прокуратура не знайшла
доказів його вини і справу закрили.

У 1906 р. крайова шкільна рада з метою закрити доступ українській молоді
до середніх шкіл видала наказ не приймати сільських дітей до міських
шкіл. Цей наказ не був офіційно опублікований і не поширювався на міські
школи західної, тобто польської частини Галичини.

Щоправда, в навчальних планах для східногалицьких гімназій, крім
німецької і польської, передбачалося вивчення також української мови.
Але на практиці її вивченню приділяли дуже мало уваги. Нерідко навіть
навчання релігії для українських учнів вели польською мовою. На
загальних зборах товариства “Руська рада”, що відбулися наприкінці
квітня 1873 р. у Львові, один з промовців, характеризуючи скрутне
становище освіти у Галичині, розповів, що у Львівській гімназії ім.
Франца-Йосифа греко-католицький священик примушений був навчати
українських учнів релігії польською мовою.

Відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення галицького
сейму, який намагався всілякими заходами полонізувати західноукраїнські
землі і не дбав про збільшення українських шкіл. У результаті до 1887 р.
діяла лише одна українська гімназія (у Львові). Згодом на території
Східної Галичини відкрили ще чотири українські гімназії (у Перемишлі,
Коломиї, Тернополі і Станіславі). Отже, до Першої світової війни в
Галичині з 67 державних гімназій всього п’ять були з українською мовою
навчання. Одна українська гімназія припадала на 655 889 українців, тоді
як одна польська – на 33 506 поляків [9, с. 1265].

До учнів-українців у середніх школах ставились погано, про що свідчить,
наприклад, інтерпеляція групи депутатів австрійського парламенту від 18
липня 1907 р. про переслідування українських учнів директором і деякими
вчителями Станіславської гімназії. “Найрізноманітніші протизаконні
способи, –зазначалося в ній, – придумує галицька шкільна рада для того,
щоби сини українського народу не мали доступу до середніх шкіл … Крайова
шкільна рада має різні протизаконні способи, щоб українському учневі не
дати закінчити середню школу, щоб державні установи Східної Галичини
заповнити винятково польськими службовцями та щоби школи, утримувані
податками українських селян, спольщили установи і міста української
частини краю. Щоб українцеві, який якимось чудом дістався до середньої
школи, “скрутити” голову поки дійде до випускного іспиту, звичайно ще в
нижчих класах крайова шкільна рада використовує шовінізм польських
вчителів і податливість безхарактерних учителів-українців на довірочні
розпорядження шкільних інспекторів. Знання українських учнів у середніх
класах оцінюють упереджено, так що вони втрачають роки і остаточно
залишають школу. Бідніших українських учнів десяткують шкільними
оплатами, а як не допоможуть ті та інші засоби, то виганяють зі школи за
будь-яку дрібничку, звичайно за “політику” [13, с. 1225].

Так, крайова шкільна рада своїм наказом від 19 листопада 1902 р. “за
активну участь в політичній агітації” виключила учня сьомого класу
Бережанської гімназії Т.Зарицького, а наказом від 13 липня 1912 р. –
учня четвертого класу Самбірської гімназії К.Мішкевича за “надто
деморалізуючу поведінку”.

Отже, крайова шкільна рада була однією з важливих складових
австрійського державного апарату, який здійснював спочатку політику
германізації, а відтак – полонізації на західноукраїнських землях. Як і
багато інших установ, вона функціонувала і після розпаду
Австро-Угорської монархії в жовтні 1918 р. Дещо змінена в
організаційному відношенні крайова шкільна рада служила до 1921 р.
польській державі, соціальна природа якої нічим не відрізнялася від
Австро-Угорщини. У 1921 р. в результаті адміністративно-територіальної
реформи в Галичині вона була перетворена в кураторство Львівського
шкільного округу, до складу якого входили Львівське, Станіславське і
Тернопільське воєводства Польщі, тобто територія колишньої Східної
Галичини.

Література

Streintz O. Gedanken uber eine Verfassungsreform in Osterreich. – Graz,
1905.

Batowski H. Rozpad Austro-Wegier 1914-1918. – Wroclaw;Warszawa;Krakow,
1965.

Daniszewski T. Zarys historii polskiego ruchu robotniczego. – Warszawa,
1956.

Zbior ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – Lwow, 1885. – T. IV.

Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych. – Lwow, 1890. – T.IX.

Житє і слово. – Львів, 1895. – Т. 5.

Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1872.

Іван Франко. Документи і матеріали. – К., 1966.

Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku1913-1914.

Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ
– на початку ХХ ст.). – Львів, 1966.

Герасимович І. Збройна і культурна війна. – Львів, 1925.

Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1902/03.

Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der
Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1907.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020