Самозахист (реферат)

Реферат

на тему:

Самозахист

План

Право на самозахист, самооборону.

Самозахист цивільних прав та інтересів.

Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав.

4. Строки захисту цивільних прав. Позовна давність.

5. Самозахист суб’єктивних цивільних прав та інтересів.

1. Право на самозахист, самооборону.

Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у
відповідній процесуальній формі, відповідними державними і громадськими
організаціями.

Однак, можлива така ситуація, коли уповноважена особа змушена,
з метою захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби
самозахисту (самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності і
необхідної оборони.

Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом
України. Однак, згадування про них, як про способи самозахисту
знаходиться у Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК
України, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної
оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має
право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості
уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів
влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту
інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів
суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом
завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою
негайного відвернення чи припинення посягання .

Самозахист (самооборона) – це застосування засобів примусу
особою без втручання відповідних державних та інших органів.

Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути
передбачені законом або договором.

Самозахист здійснюється особою після вчинення правопорушення.
Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення
боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо
воно втратило для нього інтерес і вимагати відшкодування збитків (ст.
213 ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі–продажу, якщо
покупець відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за
договором майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести
капітальний ремонт, провести його самому, зарахувавши, при цьому,
вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, або розірвати
договір і стягнути збитки (ст. 264 ЦК).

На відміну від самозахисту, самооборона виникає в момент
суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози
заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі
стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і
з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

Насамперед, важливого значення набуває проблема способів і
засобів самозахисту та самооборони. На жаль, у чинному Цивільному
кодексі це питання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного
кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів
самозахисту, а саме:

1)відповідність засобів самозахисту змісту права, яке порушене;

2)відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права
порушені;

3)засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним
засадам суспільства.

Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де
знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії
мають правозгідний характер.

Правозгідний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у
себе річ, що була предметом договору оренди, якщо орендодавець не
повертає гроші, отримані ним за договором позики.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином
застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно
від наслідків, якщо вони здійснені для захисту від нападу озброєної
особи, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи
інше приміщення і та ін.

Тому, якщо власник будинку само обороняється за допомогою
мисливської зброї від осіб, які вчинили напад на його оселю – ці дії є
правозгідними.

Тут необхідно підкреслити, що питання про вогнепальну зброю як
засіб самозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є
надзвичайно актуальним і в той же час складним для вирішення. Щодо
вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до
таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати коротко ствольну
вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю
цивільним населенням.

На цей час у Верховній Раді України на розгляді є три проекти
закону “Про зброю”. У першому законопроекті, розробленому Міністерством
внутрішніх справ України, передбачено надання громадянам права тільки на
мисливську гладкоствольну і нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох
інших законопроектів відстоюють право громадян не тільки на мисливську,
а й на Коротко-ствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться
слідуючі доводи “за” і “проти”:

1)“за” – це стане засобом реалізації конституційного права громадян на
самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні
держави надали право володіння коротко-ствольною вогнепальною зброєю
своїм громадянам і це справило стабілізуючий вплив на громадський
порядок – зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особи і
проти власності і та ін.;

2)“проти” – законодавчо не врегульовані питання використання,
застосування вогнепальної зброї цивільним населенням з метою самозахисту
та ін.

Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому
доцільно буде проаналізувати, як це питання вирішене в інших країнах,
наприклад, у Росії.

Федеральний Закон Росії “Про зброю” від 13 листопада 1996 року поділяє
всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову і бойову.
Цивільною є зброя, яка використовується громадянами з метою самооборони,
для занять спортом і для полювання.

З метою самооборони громадянам Росії дозволено мати тільки
гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.

Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння
вогнепальної зброї з метою самозахисту за винятком випадків її
перевезення або транспортування.

Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою
вони володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я і
власності в стані необхідної оборони або крайньої необхідності.
Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особи,
щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання із
застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При
цьому її застосування не повинно спричинити шкоду третім особам.

Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб з
явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків
вчинення цими особами збройного або групового нападу .

Що ж до нашої країни, то на сьогодні, згідно з Постановою
Верховної Ради України від 17 червня 1992 року “Про право власності на
окремі види майна”, громадяни України мають право на зберігання і
носіння тільки вогнепальної мисливської (нарізної та гладкоствольної)
зброї. Причому, носіння її з метою самозахисту заборонено чинним
законодавством. Дозвіл тільки на право зберігання мисливської
вогнепальної зброї надається тоді, коли зброя придбавається з метою
самозахисту.

Законом України “Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів” і Постановою Президії Верховної Ради України
“Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих
посадових осіб апарату Верховної Ради України” передбачена можливість
надання окремим категоріям осіб у тимчасове користування вогнепальної
зброї (пістолетів) з метою самозахисту.

Постановою Кабінету Міністрів України № 575 від 12 жовтня 1992
року встановлено порядок застосування вогнепальної зброї посадовими
особами. Щодо застосування такої зброї громадянами з метою самозахисту,
то це питання ніяк не врегульоване. Єдиною умовою є те, щоб при її
застосуванні не були перевищені межі необхідної оборони .

Актуальним для ситуації, що склалася у зв’язку з розгулом
злочинності в нашій державі, є питання про створення громадянами як
формальних, так і неформальних об’єднань.

Право кожної особи на самозахист, самооборону є важливою
гарантією реалізації конституційного положення про недоторканість особи,
її житла і майна, забезпечує умови захисту державних і громадських
інтересів, а також охоронюваних законом прав та інтересів громадян.

2. Самозахист цивільних прав та інтересів

Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що
особа захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями.
Іншими словами, це — захист без звернення до суду або іншого органу,
який здійснює захист цивільного права.

Самозахистом не визнається здійснення заходів щодо охорони свого майна,
звернення до третіх осіб, які надають послуги із забезпечення
схоронності майна чи безпеки особи. Самозахистом є лише перешкоджання
будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права,
заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного
права або небезпека його порушення; б) існує необхідність припинення
(попередження) порушення власними силами; в) заходи самозахисту
адекватні ступеню небезпеки правопорушення, тобто заподіяння шкоди
порушнику чи іншій особі має бути санкціонованими законом, не виходити
за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при
застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам),
він допускається при дотриманні таких УМОВ: а) заподіяна шкода має бути
менш значною; б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам
особи за таких обставин, не могла бути усунена іншими засобами.
Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від
відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або
порушує права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є:

1) необхідна оборона;

2) завдання шкоди у стані крайньої необхідності;

3) притримання майна кредитором;

4) інші засоби, не заборонені законом.

Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою
припинити правопорушення і захистити власний інтерес.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди
невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода
менша, ніж та, яка загрожувала.

Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Водночас ЦК визнає
притримання одним із способів забезпечення виконання зобов’язання
(ст.ст.594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається
до тих пір, поки зобов’язання не буде виконане. Крім того, вимоги
кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї
речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та
інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення
порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії
не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту
встановлюються юрисдикційними органами.

3. Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав

Виникнення, здійснення та захист цивільних прав цивільне законодавство
пов’язує з перебігом певних відрізків часу (строків), настанням
зазначених у договорі чи у законі дат (термінів), певних подій тощо.
Таким чином, строки та терміни є юридичними фактами (подіями) або одним
з елементів юридичної сукупності.

Стаття 251 ЦК дає визначення понять «строк» та «термін» у цивільному
праві.

Строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи
подія, яка має юридичне значення.

Термін — це певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія або
подія, яка має юридичне значення.

Порівнюючи наведені визначення, можна помітити, що термін може існувати
як окрема категорія цивільного права, а може розглядатися як складова
частина строку (наприклад, як його кінцевий момент).

Згідно з ч.3 ст.251 ЦК, строки і терміни поділяються на:

1) законні —; визначені актами цивільного законодавства (наприклад,
ст.1270 ЦК встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

2) договірні — визначені правочином за бажанням сторони правочину і на
її розсуд;

3) судові — визначені рішенням суду (наприклад, строк для опублікування
інформації про спростування відомостей, що принижують честь та гідність
фізичної особи).

Визначення строків та термінів відбувається відповідно до правил ст.252
ЦК: строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами
(наприклад, договір оренди укладений на два роки); термін — календарною
датою (наприклад, договір позики, укладений до 10 січня 2003 р.) або
вказівкою на подію, яка має неминуче настати (наприклад, договір позики,
укладений до закінчення жнив у поточному році).

Для правильного визначення та ефективного використання строків важливе
значення має встановлення початку та закінчення їх перебігу. Згідно зі
ст.253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної
календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.
Наприклад, якщо договір позики грошей укладено строком до 20 липня 2004
р., то прострочка виконання починається з 21 липня і закінчується того ж
року.

Визначення моменту закінчення строку залежить від одиниці часу, що
використовується для обчислення строку:

1) строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число
останнього року строку;

2) строк, визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього
місяця строку. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на
такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній
день цього місяця. (До строку, що визначений півроком або кварталом
року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При
цьому відлік кварталів ведеться з початку року);

3) строк, визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього
тижня строку.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший
неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення
певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (ст.254
ЦК). Наприклад, у разі коли закінчення строку припадає на суботу,
вважається, що він закінчується в понеділок.

Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до
закінчення останнього дня строку. У разі якщо ця дія має бути вчинена в
установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими
правилами припиняються відповідні операції.

Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв’язку до закінчення
останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно (ст.255
ЦК). При цьому важливо отримати документ, який посвідчує цю дію, і таким
чином підтверджує ту обставину, Що строк не пропущений.

Згідно з ч.4 ст.87 ЦПК останній день строку триває до 24 години. Отже,
не вважається простроченням вчинення дії (реалізації права, виконання
обов’язку) до 24 години останнього дня.

4. Строки захисту цивільних прав. Позовна давність

Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках залежить від
дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Зокрема для захисту прав важливе значення мають претензійні строки і
строки позовної давності.

Претензійний строк — це встановлений законодавством проміжок часу,
протягом якого особа у встановлених законом випадках має звернутися до
порушника договору з вимогою (претензією) про врегулювання спору, що
виник між ними, їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від
цього залежить можливість позовного захисту. Водночас сфера застосування
цих строків обмежена і за суб’єктним складом, і за колом відносин (деякі
господарські відносини).

Більш загальною є вимога дотримання строку позовної давності, яка
стосується всіх учасників цивільних правовідносин.

Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду
з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).

Значення інституту позовної давності пояснюється низкою причин.
Насамперед обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів,
підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім
того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації
цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх
учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників
цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

i

J L N P R X ?

Ae

„?^„0y`„?gd›6z

???AE? !¶!oeoeeeeoeoeoeeeeoeYYeoeeeeoeeeoeee

вність встановлена безпосередньо законом і може змінюватися угодою
сторін лише у бік збільшення строку, але не скорочення. Про таке
збільшення строків позовної давності сторони мають укласти договір, для
якого передбачається проста письмова форма (ст.259 ЦК).

Позовна давність поділяється на два види: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність становить три роки (ст.257 ЦК) і
застосовується до всіх позовів, крім тих, для яких законодавцем
встановлені спеціальні правила.

Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих
видів вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною давністю
скороченою; подовженою.

Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується,
зокрема, до вимог:

— про стягнення неустойки (штрафу, пені);

— про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової
інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення
цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа
довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

— про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі
порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової
власності (ст.362 ЦК);

— у зв’язку з недоліками проданого товару (ст.681 ЦК);

— про розірвання договору дарування (ст.728 ЦК);

— у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (ст.925 ЦК); — про оскарження
дій виконавця заповіту (ст.1293 ЦК).

Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути двох
різновидів: 5 років; 10 років.

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання
недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування
наслідків нікчемного правочину.

Обчислення позовної давності. Оскільки позовна давність є видом строків,
при її обчисленні використовуються загальні правила ст.ст.253-255 ЦК.
При цьому правило про обчислення позовної давності сформульоване в ч.2
ст.260 ЦК як імперативне. Тобто, порядок обчислення позовної давності не
може бути змінений за домовленістю сторін.

Оскільки і загальна, і спеціальна позовна давність обчислюються роками,
то при їх обчисленні використовуються правила щодо обчислення строків
роками (ч. І ст.254 ЦК). Отже, позовна давність спливає у відповідні
місяць та число останнього року строку о 24 годині. Якщо останній день
строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що
визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем
закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо закінчення позовної
давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа,
строк спливає в останній день цього місяця. Крім того, письмові заяви
(позовні заяви, тощо) та повідомлення, здані до установ зв’язку до
закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно
(ст.255 ЦК).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня
виникнення права на позов, тобто коли особа дізналася або могла
дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила
(ст.261 ЦК). Наприклад, повернувшись додому з роботи, особа виявляє
нестачу речей. У цей момент вона дізнається про порушення її права
власності. Можлива також ситуація, коли існує припущення (презумпція)
стосовно того, що особа дізналася про порушення права, навіть якщо сам
потерпілий не звернув на це уваги. Так, якщо гроші були позичені на два
місяці і не повернуті до закінчення цього строку, то припускається, Що
кредитор дізнався про порушення свого права на наступний День після
закінчення строку договору, хоч сам він забув про існування боргу.

Крім того, для окремих випадків порушення цивільних прав законом
встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної
давності.

Зокрема, в чч.2-6 ст.261 ЦК зазначені такі випадки:

1) перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним
правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня
припинення насильства;

2) перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків
нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання;

3) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи
позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття;

4) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної
давності починається зі спливом строку виконання;

5) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений
моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у
кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.
Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги,
перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку;

6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається
від дня виконання основного зобов’язання.

Законом можуть бути встановлені винятки із загальних правил,
встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.

Слід звернути увагу на те, що згідно зі ст.262 ЦК заміна сторін у
зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак
протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню
позову. Ці обставини є підставами для зупинення (призупинення),
переривання або відновлення перебігу позовної давності.

Зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу,
протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в
строк позовної давності. Тобто враховується лише час, що минув до і
після зупинення перебігу позовної давності.

Згідно зі ст.263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за
даних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне
лихо (наприклад, землетрус) або соціальні явища (наприклад, страйки);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах,
встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось
окремого виду зобов’язань або за всіма зобов’язаннями в цілому. На
відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні
перешкоди для подання позову;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта,
який регулює відповідні відносини. В цьому разі позовна давність
зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії
закону або іншого нормативного акта на якийсь, як правило, визначений
час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні
відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України
та інших створених відповідно до закону військових формуваннях,
переведених на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН).
Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебігу
строку позовної давності.

Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення позовної
давності лише у відносинах, в яких хоча б однією із сторін є фізична
особа. Що стосується відносин між юридичними особами, то для них
підставами зупинення позовної давності можуть бути лише непереборна
сила, мораторій та зупинення дії закону або іншого нормативного акта.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності
зупиняється на весь час існування цих обставин.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу
позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням
часу, що минув до його зупинення.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 р., який
передбачав, що обставини, які спричиняють зупинення позовної давності,
мають настати або продовжуватися в останні шість місяців її перебігу, ЦК
2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто зазначені в ст.263 ЦК
обставини можуть виникнути в будь-який момент перебігу позовної давності
і це не впливає на визнання їх підставами зупинення перебігу позовної
давності.

Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який
минув до настання обставини, з якою закон пов’язує переривання, не
зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання
починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг позовної
давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.

Згідно зі ст.264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:

1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або
іншого обов’язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням
про відстрочку повернення боргу тощо);

2) у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників;

3) у разі пред’явлення особою позову, якщо предметом такого позову є
лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його
оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається
судом до розгляду або залишається без розгляду і не Перериває позовну
давність (ст.265 ЦК). Проте якщо суд залишив без розгляду позов,
пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до
набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без
Розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо ж частина строку,
що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести
місяців (ч.2 ст.265 ЦК).

Наслідки спливу позовної давності традиційно пов’язувалися з втратою
права на задоволення позову про захист порушеного права.

Водночас ст.267 ЦК передбачає низку нових положень, спрямованих на більш
повний захист особи, цивільні права якої порушені.

Вони полягають, зокрема, в такому:

1) особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не
має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент
виконання не знала про сплив позовної давності;

2) заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята
судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності;

3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі,
зробленою до винесення ним рішення;

4) сплив позовної давності про застосування якої стороною в спорі є
підставою для відмови у позові;

5) якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності,
порушене право підлягає захисту.

Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові
лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає
поважними причини пропущення позовної давності.

Оскільки позовна давність на основні та додаткові вимоги обчислюється
щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що на основну вимогу
позовна давність не пропущена, тоді як додаткова вимога (про стягнення
неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) погашається
спливом позовної давності. Однак якщо позовна давність пропущена на
основну вимогу, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги
(ст.266 ЦК).

Додатковою гарантією для осіб, цивільне право чи інтерес яких порушено,
є встановлення в ст.268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна
давність.

Зокрема, позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім
випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу
(наприклад, за договором банківського вкладу (депозиту) — ст.1058 ЦК);

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю (наприклад, ст.ст.1162, 1166, 1168 ЦК);

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового
акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або
інше речове право (ст.393 ЦК);

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про
здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) — ст.990 ЦК.

Наведений перелік згідно з ч.2 ст.268 ЦК не є вичерпним, отже, інші
випадки можуть бути передбачені законом. При встановленні цього переліку
ЦК виходить зі специфіки певних правовідносин, оскільки предметом
захисту тут, як правило, є право, не обмежене в часі.

Згідно з п.п.6, 7 Прикінцевих та перехідних положень правила ЦК про
позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких,
встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання
чинності Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину
недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,
право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 р., застосовується
позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що
діяло раніше.

5. Самозахист суб’єктивних цивільних прав та інтересів

Самозахист є основною не юрисдикційною формою захисту суб’єктивного
цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охороні.
Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кожного будь —
якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У
приватно — правовій сфері вказана конституційно — правова можливість
знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що
визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного
суб’єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій
особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід
розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у
випадку порушення суб’єктивних цивільних прав і інтересів, належних їй
або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності
правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним
засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної
можливої поведінки уповноваженої особи, припинення правопорушення І
відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту
мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника,
а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК).

Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії
протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами
цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений
нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених
законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без
звернення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення
самозахисту різноманітні. Одним із них в цивілістичній літературі
визнають навіть знання. Разом з тим, слід погодитись з висловленою Г.
Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть
визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка
сприяє реалізації особою права на самозахист. Отже, обізнаність
суб’єктів цивільних правовідносин з фактами, які мають значення для
правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру
правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з
передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на
Самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту
належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій
особі суб’єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже
порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбутньому.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів
цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує
право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не
мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного
законодавства або саморегулювання, а характер дій уповноваженої особи, в
яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи
спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право
на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується
можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли
закріплення ні в актах цивільного законодавства, ні в положеннях
договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при
порушенні умов договірних зобов’язань). При цьому застосування особою
засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно
відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2
ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права
на застосування засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом
самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права,
характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а
також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені
законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування
самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після
порушення правопорушником суб’єктивного цивільного права, так і
превентивно — з метою запобігти можливому настанню несприятливих для
уповноваженої особи наслідків.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *