.

Процедура реалізації права (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
300 3253
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Процедура реалізації права

План

Вступ

Глава I Процедура реалізації
права……………………………………. ……. 8

Поняття

Підходи до дослідження

Основні різновиди.

Глава II Форми реалізації
права…………………………………………. …….. 12

Три форми реалізації права.

Глава III Застосування права, як особлива форма його реалізації… 14

Визначення форми застосування права.

Форми застосування права.

Глава IV Реалізація права і способи його
тлумачення…………………. 17

Правила тлумачення

Юридичні конституції їхня роль у тлумаченні

Тлумачення права по обсязі.

Акти тлумачення.

Глава V Класифікація норм права……………………… 20

Висновок

Використана література

Вступ

Проблеми реалізації права завжди були в центрі уваги юридичної науки,
але це не робило їх простіше. Навпаки, проникнення в даний процес,
усебічний його аналіз ставили перед вченими усе більш важкі задачі.

Ще в період перебудови, одна з центральних проблем з якою зштовхнулося
радянське суспільство, – розвиток демократії в сполученні з дотриманням
законності і дисципліни. Це значить, що скільки б ні були радикальні
приклади в економічній, політичній, соціальній і іншій сферах, вони
повинні здійснюватися, лише отримавши схвалення обраної демократичним
шляхом законодавчої влади в особі З’їзду народних депутатів СРСР і
Верховної Ради СРСР. Разом з тим у правовій практиці були присущі
правовий нігілізм, декларативність багатьох законодавчих установлень.
Без подолання зазначених недоліків побудовати правову соціалістичну
державу неможливо.

Формування правової держави припускає повагу до закону, права, суворе
дотримання юридичних норм. У даному зв’язку теоретичні проблеми
реалізації права здобували особливу практичну значимість. Необхідний
аналіз правореалізуючої діяльності в самих різних аспектах, тому що шлях
від створення закону до втілення його розпоряджень у фактичне поводження
людей дуже складний, залежить від безлічі факторів. Ці різні умови і
фактори і стали предметом дійсного колективного дослідження. При
вивченні теми варто зрозуміти, що являють собою різні форми реалізації
права.

Важливо вміти розкрити зміст таких форм реалізації юридичних норм, як
застосування, дотримання і виконання. Особливу увагу варто звернути на
таку форму, як застосування права.

Необхідно знати, які основні вимоги забезпечують правильне застосування
норм права, у чому виражається законність і обґрунтованість цього
процесу, які його основні стадії.

Варто розібратися в проблемі тлумачення законів і інших нормативних
актів, враховуючи що вона має велике практичне значення. Необхідно також
добре знати способи заповнення проміжків у праві, розбиратися в питаннях
аналогії закону й аналогії права.

Що таке реалізація норм права і які її форми? Реалізація норм права – це
процес втілення правових розпоряджень у поводженні суб’єктів права.

До форм реалізації права відносяться: 1) дотримання норм права; 2)
виконання норм права; 3) використання норм права 4) застосування норм
права.

Розглянемо стадії застосування права. До них відносяться:

1) Встановлення і аналіз фактичних обставин юридичної справи; 2) вибір
правових норм, що підлягають застосуванню; 3) тлумачення норм; 4)
застосування рішення; 5) контроль за реалізацією прийнятого рішення.
Розглянемо одну зі стадій, стадію тлумачення норми, з’ясуємо, що вона із
себе являє. Тлумачення норми права – це діяльність державних органів,
різних організацій і окремих громадян, спрямована на з’ясування і
роз’яснення змісту і змісту обов’язкової волі суспільства, вираженої в
нормах права.

Які є види тлумачення і який їхній зміст? Види тлумачення можна
класифікувати по різних галузях.

По юридичній чинності тлумачення підрозділяється на офіційне і
неофіційне. Різновидами офіційного тлумачення є: 1) автентичне; 2)
нормативне; 3) казуальне. До неофіційного тлумачення відноситься: 1)
доктринальне і 2) поточне.

По обсягу тлумачення можна класифікувати на: 1) буквальне; 2)
обмежувальне і 3) поширювальне.

Розкриємо види прийому тлумачення норм права – це тлумачення граматичне,
логічне, систематичне й історичне.

У зв’язку з всім вищевикладеним можна виділити акти норм права, які
відіграють не маловажну роль у реалізації права. Акт застосування норм
права – це документ утримуючий владне рішення, що містить розпорядження,
яке виконується в результаті конкретної юридичної справи. Виділимо акти
норм права по суб’єктах.

а) акти представницьких органів державної влади;

б) акти виконавчих органів державної влади;

в) акти правоохоронних органів;

г) акти державного контролю.

У зв’язку з усім викладеним, тепер можна перейти до більш великого
розгляду теми: “Реалізація норм права: поняття і форми”.

ГЛАВА I.

Процедура реалізації права.

1. Розвинуте, юридично зроблене правове регулювання суспільних відносин
виражається не тільки у визначенні для їхніх учасників суб’єктивних прав
юридичних обов’язків, але й в встановленні порядку перетворити їх у
життя.

Зокрема, діяльність судів і інших юридичних органів здійснюються в
процесуальних формах тобто матеріальне право має свої необхідні,
властиві йому процесуальні форми, правові процедури, хоча і відмінні від
тих, які називаються “юридичним процесом”, використовуються й в інших
областях юридично значимої діяльності. Інакше кажучи, в умовах режиму
законності будь-яка діяльність по реалізації правових розпоряджень має
потребу в юридичній регламентації відповідної цієї діяльності,
процедурно-процесуальному оформленні.

Правова процедура є законодавчо встановлені способи реалізації норм
права, що забезпечують досягнення цілей правового регулювання в
якій-небудь сфері суспільних відносин. Процедурно-процесуальні форми є
правовими коштами перекладу моделей, установлених юридичними
розпорядженнями, з фактичною упорядкованістю суспільних відносин і
визначає оптимальний порядок досягнення результатів “запрограмованих” у
нормах матеріального права. Їхні правові розпорядження, що встановлюють,
(процедурно-процесуальні норми) регламентують способи реалізації
громадянами й організаціями прав, обов’язків, здійснення державними
органами закріплених за ними повноважень, розгляду юридичних справ,
виконання прийнятих по них рішень і тим самим забезпечують перетворення
в життя норм матеріального права.

Правові норми, порядок реалізації яких юридично не регламентований,
найчастіше виявляються мало ефективними не вирішують покладених на них
задач. Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах, коли в нашій
суспільній свідомості значно підвищується оцінка ролі права, важливість
забезпечення норм права такими діючими юридичним механізмами, які
гарантували б їхнє належне здійснення, незмірно зросла. Велика роль у
виді даних засобів приділяється саме процедурно процесуальним формам. У
першу чергу вимагають розробки і прийняття нормативні акти, що
встановлюють порядок реалізації конституційних норм про політичні права
і свободи громадян, досить гостро коштують проблеми і “процедурного
забезпечення” законодавчого процесу, і взагалі всієї діяльності нових
представницьких органів.

У той час юридичну процедуру здійснюючи норми права не можна зводити до
забезпечення його результативності.

Треба бачити, що процедурно-процесуальна форма, будучи гарантією
ефективної реалізації норм права, ще і забезпечує відповідність дій по
їх здійсненню тим початком, принципом, яким відповідає зміст
реалізованих розпоряджень.

Юридична регламентація діяльності по перетворенню норм права в життя
повинна “вдохновляти” її “духом”, що пронизує зміст цих норм. Вона
виступає фактором, що попереджає від перекручень змісту правових
розпоряджень у процесі їхніх реалізацій, перешкоджає обмеженню прав і
законних інтересів громадян і організацій, використанню суб’єктами своїх
прав і воль на шкоду правам інших суб’єктів чи інтересам суспільства,
зловживанню суб’єктивним правом і т.п. Отже, юридична процедура існує не
тільки для того, щоб якимось чином упорядкувати організувати дії по
реалізації норм права, але і для того щоб гарантувати правовий характер
самих цих дій, слідувати їх адекватним засобом досягнення цілей правого
регулювання.

2. Прагнення осмислити правові форми юридично значимої діяльності,
розкрити їхню роль у правовому регулюванні, виявити тенденції розвитку,
визначити шлях удосконалювання знайшло відображення в обґрунтуванні
широкої уваги юридичного процесу, що одержав в останні роки поширення в
нашій літературі. Під юридичним процесом стали розуміти не тільки
традиційні процесуально-правові норми і юрисдикційну діяльность, але і
юридичні процедури, використовувані у всіх інших областях
правозастосування, а також процедури правотворчості.

У цьому зв’язку становить інтерес розроблена в рамках теорії “загального
юридичного процесу” конституція процесуальної форми. Вона є результатом
синтезу тих найбільш важливих ознак які виявляються при аналізі в
реально здійснюючих правових форм юридично значимої діяльності і
покликана “охопити” у суспільному виді всі їхні сторони.

Конструкцію “процесуальна форма” складають три елементи: процесуальні
виробництва, процесуальні стадії, процесуальний режим. Поняття
процесуального виробництва розкриває особливості предмета відповідної
юридично значимої діяльності, обумовлені їм особливості самої цієї
діяльності, а також її правових форм.

3. Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої
діяльності має питання про їхню класифікацію. Процедурно-процесуальні
форми надзвичайно різноманітні, а по цьому міркування правовій процедурі
“взагалі” здатні провести тільки до дуже абстрактним і далеким від
практиці висновкам. У той же час аналіз існуючих правових норм
діяльності, які не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про
правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь
властиві їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу
процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів
регламентації юридично значимої діяльності.

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без
розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із
наступним їхнім вивченням – необхідна передумова існування теорії
юридичної процедури.

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять
визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної
значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального
опосередкування. У свою чергу при вирішенні питання про критерії
виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої
діяльності, що визначають існування особливих достатнє своєрідних
процедур її реалізації.

Специфіка правотворчої діяльності залежить від того, хто є суб’єктом
правотворення, і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих
нормативних актів. Ось тут виділяються правотворчість суспільних органів
і правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна
продовжити з позицій місцеводержавних органів у державному апараті,
розходжень і компетенції громадських організацій, юридичної чинності
виданих правових актів.

Особливості правозастосування також визначені суб’єктом відповідної
діяльності питань (наділення суб’єктивним правом, його визнання, чи
формування установи, вибори призначення на посаду, дозвіл суперечки по
праву і т.д. ).

Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлено специфікою
реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це чи норми охоронні.
Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може
бути і безпосереднім використанням приналежних суб’єкту прав, виконанням
покладених на нього обов’язків, дотримання заборон, і їхнім
використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами
правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов’язковість
правових норм підкріплюється владністю й обов’язковістю виданих на їхній
основі правовикористовуючих актів, а реалізація права здобуває характер
здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах.

ГЛАВА II.

Форми реалізації права.

Соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку
людей. Однак установлені державою правові норми не можуть виконати
регулюючої ролі без складного механізму і їхньої реалізації.

Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше
кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. “Права немає, – зауважує
Л.С. Явич, – якщо його положення не знаходять своєї реалізації в
діяльності людей і їхніх організацій, у суспільних відносинах. Не можна
зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті
суспільства”.

Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень
юридичних норм у житті шляхом правомірного поводження суб’єктів
суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних
органів і громадян).

Реалізація права завжди зв’язана тільки з правомірним поводженням людей,
тобто таким поводженням, що відповідає правовим розпорядженням. В одному
випадку це активні позитивні дії (використання чи права виконання
обов’язку); в іншому – це бездіяльність суб’єктів (стримування від
здійснення протиправних дій). Отже, правомірне поводження суб’єктів
суспільних відносин реалізує норму права, неправомірно – порушує.

Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється поруч
обставин: 1) положенням того чи іншого суб’єктів у загальній системі
правового регулювання, його відношенням до юридичних розпоряджень. 2)
формою зовнішнього прояву правомірного поводження.

У літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних
підставах.

По суб’єктному складі реалізують індивідуальну і колективну форми
реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як
поєднуючи один з одним, виступаючи колективним суб’єктом права. По
характеру дій суб’єктів, ступеня їхньої активності і спрямованості
виділяють дотримання, виконання, використання і застосування.

Дотримання норм права має місце тоді, коли суб’єкти утримуються від
здійснення дій, що забороняються правом. Це пасивна форма поводження
суб’єктів у сфері правового регулювання. У більшості випадків,
дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме
тому його юридичний характер яскраво не виявляється. У цій формі
реалізуються норми, що забороняють.

Виконання норм права відбувається, коли суб’єкти виконують покладені на
них юридичні обов’язки. У цих випадках вони діють активно. У даній формі
реалізуються зобов’язуючі норми права. Наприклад, пасажир суспільного
транспорту, компостуючи квиток, виконує юридичний обов’язок – оплачує
проїзд, отже, виконує норму права.

Виконання норм права – коли суб’єкти за своїм розсудом, бажанням
використовують надані їм права. У відмінності від дотримання і
виконання, зв’язаних з реалізацією заборон і юридичних обов’язків,
використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом. Шляхом
використання реалізуються правомірні норми.

Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються в
життя безпосередньо діями самих суб’єктів суспільних відносин, прийнято
називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах
реалізується багато норм права, але не всі.

Є не мало випадків, коли дотримання, виконання і використання
виявляється недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних
норм і вимагається втручання в цей процес компетентних органів.

ГЛАВА III.

Застосування права як особлива форма його реалізації.

Застосування права – одна форма з форм державної діяльності, спрямована
на реалізацію правових розпоряджень у життя.

Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві
основні функції: а) організацію виконання правових норм, позитивне
регулювання за допомогою індивідуальних актів; б) охорону і захист права
від порушення.

На цій підставі в літературі виділяються дві форми застосування права:
оперативно-виконавчу і правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права – це владна оперативна
діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права
шляхом створення, чи зміни припинення конкретних правовідносин на основі
норм права. Зазначена форма діяльності є основний спосіб організації
виконання позитивних велінь права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від
дотримання, виконання і використання кількістю характерних рис.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча
владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське
життя шляхом встановлення чітких організаційних початків взаємовідношень
між різними суб’єктами суспільних відносин, зосередження рішення
визначених питань у руках компетентних органів.

Ця діяльність зв’язана з особливими прикладами дозволу життєвих
ситуацій, шляхом професійних знань, навичок. З огляду на це, держава
визначає спеціальних суб’єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для
здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи
(суд, прокуратура і т.д.); посадові особи (Президент , голова
адміністрації і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди,
профспілки).

Громадяни не є суб’єктами правозастосування, оскільки держава не
уповноважила їх на цю діяльність. Однак це не зменшує ролі громадян у
правовикористовувальної діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється
застосування права.

Отже, застосувати норму права – це не просто здійснити, реалізувати її.
Це владна діяльність компетентного органа, якому держава надала
повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних
правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву
правозастосовуючих відносин. Правове положення учасників у подібних
відносинах по-різному. Активна і визначальна роль належить суб’єкту, що
володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями, він
зобов’язаний використовувати їх на задоволення не своїх власних
інтересів, а інтересів інших учасників правового відношення в напрямку
конкретної життєвої ситуації.

“Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти
відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. – така задача
суб’єктів правозастосування”.

Суб’єкт правозастосування – це наділений державою відповідною
компетенцією активний учасник правовикористовуючих відносин, якому
належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку дозволу
конкретної життєвої ситуації за допомогою акта застосування.

По-четверте, правовикористовування здійснюється в особливому,
встановленим процесуальним законом формам. Це сприяє зміцненню
законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів
особистості. По-четверте, правовикористання права, як самостійна форма
реалізації – складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з
іншими формами реалізації (виконанням, дотриманням, використанням) і у
взаємному проникненні друг у друга.

По-п’яте, застосування права – це не одноактна дія, а визначений процес,
що має початок і закінчення і, що складається з ряду послідовних стадій
реалізації права (установлення фактичних обставин справи, юридичної
основи справи і т.д.).

В-шостих застосування права сполучене завжди винесенням індивідуального
правового акта (акта застосування права) вихідного від суб’єкта
правозастосування.

Необхідність застосування у визначених сферах суспільних відносин
диктується природою і характером цих відносин. Зокрема: а) коли
правовідношення не може з’явитися без владного наказу державного органа
чи посадової особи (заклик громадян на дійсну службу і т.д.).

Тільки в судовому порядку, можна признати громадянина померлим чи
безвісно відсутньому і т.д.

ГЛАВА IV.

Реалізація права і способи його тлумачення.

Тлумачення “обслуговуюче” різні фірми реалізації права, прийнято
оперативним на відміну від доктринального чи офіційно-нормативних.

Як визначений вид юридичної діяльності тлумачення припускає наявність
суб’єкта (діяча), результат діяльності і сукупність раціональних
прийомів діяльності, покликаних забезпечити належний результат.
Діяльність тлумачення, щоб бути раціональним, недбало орієнтується на
деяку сукупність відповідних правил, ціль яких – раціоналізувати.

Однорідні правила тлумачення групуються в способи тлумачення.
Загальновизнаними є такі способи, як мовний, систематичний й історичний.
Перший спосіб іменується в різних джерелах по різному: граматичний,
філологічний і навіть текстовий.

Відповідно те, що третю назву не можна вважати вдалою, тому що в ній
відображається об’єкт тлумачення, а не його засоби і способи. Термін
“граматичний” вузький по своєму змісті, тому що тлумачення спирається не
тільки на правила граматики, але і на правила морфології, і на правила
змісту, тобто на всю сукупність мовних правил. Термін же “філологічний”,
навпроти, дуже широкий, тому що філологія включає у свій склад не тільки
значення про актуальну мову, але і значення порівняльного, історичного і
т.п. мовознавства, а також літературознавство. На думку П.Е. Недбайло
відрізняє, що без з’ясувань мети закону не можна правильно витлумачити і
застосувати норму права, що у ньому міститься. Темологічне тлумачення,
“правомірно в якості одного зі способів юридичного тлумачення лише тоді,
коли буде встановлено, що дана мета дійсно відбилася на змісті
тлумаченої норми, і що ця норма дійсно є юридичним засобом для
досягнення даної мети. При з’ясуванні змісту норми по її меті необхідно
установити мету, що додана їй законодавцем і міститься у відповідних
його актах”. Точка зору С.С. Алексєєва як самостійний спосіб розглядає
спеціально-юридичне тлумачення, під яким він розуміє дослідження
техніко-юридичних засобів і способів викладу волі законодавця, що
базуються на знаннях і насамперед юридичної техніки. Але дослідження
техніко-юридичних засобів і способів вираження волі законодавця – ще не
дослідження змісту норм права. Засоби юридичної техніки -інструментарій
законодавця, а не інтерпретатор. Використання законодавцем при створенні
нормативних актів різних техніко-юридичних засобів спеціальних оцінних
термінів, легальні дефініції, формування різного виду гіпотез,
диспозицій і санкцій, загальних, спеціальних і виняткових норм і т.д.
С.С. Алексєєв виділяє трохи “прийомів” зазначеного тлумачення. Однак з
них – “нормативне”, при якому воля законодавця розкривається як
нормативне розпорядження, а потім логічної норми.

Юридичні конституції відіграють визначену роль у тлумаченні, служать
своєрідним орієнтиром для інтерпретатора.

На думку В.В. Лазарева, у спеціально-юридичному тлумаченні бідують
вираження “треті особи”, позивач, заявити вимоги на предмет суперечки,
“вступити в справу”. Однак він тільки проголошує зазначену тезу і
названий спосіб до інтерпретації цих виражень не застосовує. Для
тлумачення ж їх досить мовного, систематичного і логічного способів.

Перейдемо до тлумачення права по обсязі.

Тлумачення правових норм має на меті з’ясувань дійсного змісту норми, що
мав на увазі сам законодавець. Свою волю законодавець формулює коштами
мови. Тому словесне вираження його волі може не завжди збігатися з її
дійсним змістом.

Результатом тлумачення повинна бути однозначність і повна ясність змісту
норми права. Особливість тлумачення по обсягу обумовлена його зв’язком з
кінцевим результатом з’ясування і роз’яснення змісту правових норм, від
якого залежить практичний ефект тлумачення. У зв’язку з результатом
тлумачення розрізняють буквальне (адекватне), розширювальне
(поширювальне) і обмежувальне.

Акти тлумачення – це один з видів правових актів. Акти тлумачення
необхідно розглядати і як дія, і як юридичний документ, акт з’ясування і
роз’яснення. Акт тлумачення це офіційний, юридично значимий документ,
спрямований на встановлення дійсного змісту і змісту норм права.

Глава V

Класифікація норм права

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії
права, за своїм характером така, що її справжнє наукове рішення можливе
лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих у результаті
філософського осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує деякі завдання, у тому числі
виявлення їхніх різних регулятивних властивостей, визначення місця
різних норм у механізмі правового регулювання, встановлення системних
властивостей норм, їхнього взаємозв’язку. Найбільш загальними підставами
класифікації є їхній розподіл по наступним ознаках:

По галузевій приналежності, тобто по предмету і методу правового
регулювання, усі норми класифікуються по інститутах і галузям права.
Відповідно до цих об’єктивних розходжень законодавець видає кодифіковані
акти, формуючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям
права: норми державного права, норми цивільного права, норми
адміністративного права, норми карного права, сімейного права і т.д.

По юридичній чинності, тобто по актах, у яких норми права знаходяться,
вони поділяються на норми закону і норми підзаконних актів, причому за
цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

По ступені спільності змісту норми права поділяються на норми-принципи,
загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять явно
виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних
узагальнень, виражають соціальний зміст усіх норм права даної групи. У
деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати
відносини, спеціально не урегульовані конкретними нормами. Так,
наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою підставою для
застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, що
конкретизуються в інших нормах. Серед загальних норм ведуче значення
належить конституційним нормам.

Близьким до розподілу норм по ступені формальної визначеності (ступеня
спільності) є їхнє членування по формальним ознакам на норми закону і
норми підзаконних актів. У літературі висловлене справедливе судження,
що законодавчі норми по своїй структурній організації найбільш
розвинуті. По ступені узагальнення вони поділяються на конституційні,
кодифіковані й окремі.

По характері (чи складу) правил поводження (формі регулювання) правові
норми можуть бути зобов’язуючими (наказують здійснення дій, що містяться
в нормі,); уповноважуючі ( дозволяють здійснення дій, що містяться в
нормі,); що забороняють (наказують стримування від дій, що містяться в
нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи — специфічно
регулятивні в позитивному змісті. В адміністративній, природоохоронній,
кримінально-виконавчій і інших галузях права переважне місце займають
зобов’язуючі норми, у цивільному ж — уповновжуючі. Але немає таких
галузей права, зміст яких вичерпувалося б однією групою норм. Навіть у
карному праві — системі норм, що забороняють, необхідним компонентом є
зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і
крайню необхідність — уповновжуючі. (Не можна сказати, що норми, що
забороняють, «зобов’язують не робити», вони забороняють робити.)

Специфіка норм, що забороняють, полягає в тому, що вони формулюються як
напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивного
поводження, що характерно для зобов’язуючих і уповновжуючих норм. Вони
вказують лише на дії, що забороняються, які не можна робити, і тим самим
— диктують правила поведінки. Тому в нормах, що забороняють, немає прямо
виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що містять
кримінально карні діяння, являють собою гіпотези, які злилися з
диспозиціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини,
то характер диспозицій-заборон вимальовується цілком. Особливості
карного закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не
сформульована, але вона у силу своєї загальновідомості логічно
передбачається.

Наприклад, карне покарання за розкрадання власності означає дію, що
забороняється. Як повинен поводитися суб’єкт, які йому варто обирати
установки, яким образом зорієнтувати себе в суспільній практиці — він
повинний вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, дійдемо висновку про ведуче
значенні дозволів, тому що вони припускають установлення державою
обов(язків і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання
складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обов’язково
ведуть коректування інших.

Очевидна умовність розподілу норм права на зазначені види. У процесі
їхньої реалізації діючі суб’єкти завжди співвідносяться один з одним як
носії прав і обов’язків. Без такого зв’язку норми права нездійсненні.
Однак цей розподіл має і політичний, і правовий зміст. Воно дає
можливість з’ясувати, на чому зроблений акцент у поведінковій
спрямованості норми. Звідси реальність існування зобов’язуючих,
забороннних, уповновжуючих норм. Не можна переходити об’єктивних
границях цього розмежування.

В адміністративному праві домінують зобов’язуючі норми, у цивільному,
сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей —
уповновжуючі , у карному — забороняючі. Більшість норм
кримінально-виконавчого законодавства — зобов’язуючі, однак чимало і
забороняючих; велику частину (права засуджених) складають уповновжуючі
норми.

У законодавстві, у різних його галузях досить часто спостерігається
вживання таких значеннєвих оборотів: «як правило, не дозволяється», «як
правило, може бути дозволене», «у виняткових випадках», «як правило,
повинне бути …» і т.д.

Подібні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права різноманітні
відхилення від загальних правил, що часом неможливо заздалегідь
передбачати у всіх деталях. Тим самим розширюються границі правового
впливу, забезпечується його гнучкість у різних ситуаціях.

І все-таки таке з’єднання форм регулювання варто віднести скоріше до
недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут
відкриваються широкі можливості для їхнього вільного тлумачення
спеціальними суб’єктами, що виконують норми, тому що значеннєвий зміст
подібних оборотів украй невиразний. Компетентні органи свідомо йдуть на
їхнє використання в законодавчій практиці, тому що розраховують на
юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень загальної і правової
культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних
норм. Інакше кажучи, право не може постійно залишатися в тих самих
обкреслених, традиційних формах вираження своїх норм. Ці форми необхідно
збагачувати.

Зобов’язуючі, заборонні і уповновжуючі норми у свою чергу можуть бути
класифіковані і по інших різних підставах. Так, наприклад, заборони
підрозділяють: по сферах громадського життя — соціально-економічні,
політичні, особисті; по функціональному призначенню — заборони в
широкому і вузькому змісті; по характері й обсягу правового матеріалу —
інформативні й елементарні; по ступені визначеності — абсолютні і
відносні і т.д.

Праву властивий особливий різновид норм, що виходять від державних
органів, але наділених силоміць рекомендаційних норм. Учені по-різному
оцінюють їхню природу. Одні виразно вважають їх нормами права (Л.С.
Явич, П.Е. Недбайло), інші

настільки ж категорично відносять їх до «проміжної стадії», визначеному
етапу в створенні норми (Н.Г. Александров і ін.). Нарешті, є і більш
стримані судження, що виключають крайності в оцінці рекомендаційних
норм. Так, А. В. Міцкевич вважає, що в рекомендаціях, як правило,
сполучається метод суспільного регулювання з правовими формами впливу
держави на суспільні відносини. Такі рекомендації одночасно встановлюють
юридичні обов’язки по відношенню, наприклад, до органів місцевого
самоврядування про дотримання наданих прав. Це і дозволяє вважати
рекомендаційні норми нормами правовими, уповновжуючі, у кінцевому
рахунку забезпеченими правовими санкціями.

По ступені активізації соціально корисної діяльності суб’єктів права
норми права умовно можна поділяти на звичайні і заохочувальні. У
принципі усі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення
заохочувальних норм доцільно тому, що вони найчастіше спеціально
спрямовані на стимулювання правомірної діяльності, такий, котру суб’єкти
юридично не зобов’язані робити. Це — правова сприятлива реакція на
правомірне діяння, що перевершує звичайні вимоги поводження (жінка, що
має п’ятьох і більш дітей, має право на пенсію при досягненні
50-літнього віку).

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому
диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних
благ.

Заохочувальні норми — це різновид уповновжуючі або зобов’язуючих норм.
Діапазон їхньої дії в праві усе більш розширюється, причому заохочення
нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов’язків. Це спонукує
ряд учених вбачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права,
а лише «заохочувальні санкції» до діючого нормам. Цей термін є
метафорою, відходом від звичайного розуміння санкції в юридичному
змісті, перенесенням у право загально – соціологічного розуміння санкції
як відповідної реакції на будь-яку дію, що заслуговує на увагу.

Заохочувальні норми варто вважати нормами права, але виступаючі не як
правила поведінки, а як державний заклик до визначеного поводження. При
настанні відповідних умов у компетентного органа виникає не тільки право
на застосування заохочення, але іноді й обов’язок заохочувати.

По способах установлення правил поведінки норми права поділяються на
категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки,
виключає який-небудь вибір, хоча може встановлювати як заборона, , так і
дозвіл; друга надає суб’єктам самим визначати конкретний зміст своїх
прав і обов’язків і встановлює правило на випадок, якщо суб’єкти не
скористалися своєю правомочністю.

По технічних прийомах установлення правила поведінки норми права
поділяються на визначені, бланкетні і відсильні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, у
якій вона викладається. Бланкетні — роблять відсилання в самому
загальному виді до нормативно-правового акта в цілому чи до його
частини. Відсильні — містять посилання на правило поводження, що
міститься в конкретних статтях даного нормативно-правового акта

По безпосередньому предметі впливу правові норми можна класифікувати на
соціально-технічні і соціальні. Соціально-технічні — регулюють
використання людиною технічних коштів, сил природи (правила експлуатації
технічних коштів, технологічні режими, стандарти, норми витрати
сировини, норми в сфері охорони природи і т.д.). Будучи затвердженими
компетентними органами, вони стають юридично обов’язковими і тим самим
виступають регуляторами відносин між людьми. Їхнє значення в епоху
науково-технічної революції і зростання ролі права в зміцненні зв’язку
науки з виробництвом усе більш зростає. Соціальні — регулюють суспільні
відносини, суб’єктами яких є люди, їхні колективи, громадські
організації і т.п.

Класифікацію норм права можна проводити і по ознаках, властивим
гіпотезі, диспозиції, санкції .

Висновок.

У зв’язку з розкриттям цієї теми можна сказати, реалізація норм права
відіграє велику роль у розвитку держави і права, і суспільства в цілому.

Візьмемо до приклада одну з форм реалізації права застосування права.
Застосування права – важлива форма реалізації юридичних норм,
відрізняється від інших по своїй меті, характеру, дійсності.

Під застосуванням права варто розуміти здійснювану спеціально
встановлених законом формах державно-владну, організуючу діяльність
компетентних органів по реалізації норм права в конкретному випадку і
винесення індивідуально-правових актів (актів застосування права). Право
– це узагальнене поняття, так сказати, формула, що позначає ні що інше,
як чітко структуровану систему юридичних норм, і створену для вірного
визначення співвідношення цієї системи з іншими соціальними явищами.
Юридичні норми забезпечують гарантоване виконання життєве необхідних
правил, без яких функціонування суспільства і держави було б неможливим.
Такі правила є тим мінімумом, що покликаний зберігати стабільність
політичної і правової системи кожної держави.

Використана література:

Коституція України. Прийнята на п(ятій сесії Верховної Ради України. 28
червня 1996р.

Черданцев А.Ф. Тлумачення права. М. 1979 р.

Алексєєв С.С. Проблеми теорії права: Курс лекцій.Свердловськ, 1973 р.

Лазарєв В.В. Застосування права. Казан, 1972 р.

Алексєєв Загальна теорія права. М. 1982 р.

Н.И. Матузов; А.В. Малько Теорія держави і права. М. 1997 р.

Правові форми діяльності загальнонародній державі. Під ред. В.М.
Горшенева, Харков, 1985 р.

Васильєв А.М. Про правозастосування в процесуальному праві. Проблеми
співвідношення матеріального і процесуального права. М. 1980 р.

Коваленко А. И. Загальна теорія держави і права. 1996 р.

Чвялева Е.В. Теоретичні проблеми юридичної класифікації; Дис. канд.
юрид. наук. Свердловськ. 1986 р.

PAGE

PAGE 28

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020