.

Проблеми викладання прав людини у вищих навчальних закладах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
187 1650
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми викладання прав людини у вищих навчальних закладах

Пропонована стаття присвячена проблемі викладання прав людини у вищих
навчальних закладах. Автор аналізує досвід викладання прав людини у
вузах України. За результатами досліджень зроблені відповідні висновки,
що заслуговують на увагу.

Ключові слова: права людини, викладання прав людини.

Історія становлення інституту прав людини та права загалом – це цілісний
процес у розвитку людства. За словами В.С. Нерсесянца, “право взагалі та
права людини (у тих чи інших формах і обсягах їхнього буття та
вираження) – це необхідний, невід’ємний та обов’язковий компонент
всякого права як права взагалі, визначений (а саме – суб’єктно-людський)
аспект вираження сутності права як особливого типу та специфічної форми
соціальної регуляції. Право без прав людини так само неможливе, як і
права людини без і поза правом” [1, с.22].

Сьогодні проблема прав людини – це вельми актуальна та перспективна
політико-правова, філософська доктрина, спрямована на задоволення
духовних та матеріальних інтересів людини. Права людини належать до так
званих вічних тем, над якими працювали мислителі різних епох, починаючи
від мислителів античного світу аж до наших сучасників. Відтак проблема
прав людини має своє минуле, сучасне та майбутнє, багато із сторін якої
вивчені філософами, соціологами та юристами. Цій темі присвятили свої
праці такі видатні вчені XIX-XX ст. як М.А. Бердяєв, В.В. Івановський,
Б.О. Кістяківський, Л.І. Петражицький, В.С. Соловйов та ін. Ідея прав
людини в історії політико-правової думки XIX-XX ст. представлена різними
школами: слов’янофілами (К.С. Аксаков), соціологічною доктриною права
(Б.О. Кістяківський), психологічною теорією права (Л.І. Петражицький),
нормативістською теорією права (Г.Ф. Шершеневич).

У радянський період проблем з правами людини начебто не існувало.
Концепція прав людини спочатку взагалі не була визнаною радянською
науковою доктриною. Лише наприкінці 50-х – початку 60-х років, завдяки
тиску світової громадськості на радянське керівництво, ідея прав людини
була у Радянському Союзі реанімована, внаслідок чого створено
соціалістичну концепцію прав людини. Цій темі присвячені праці
М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, В.А. Карташкіна, В.О. Кучинського,
Г.В. Мальцева, Н.І. Матузова, В.С. Нерсесянца, П.М. Рабіновича,
В.М. Чхіквадзе, Н.І. Титової, Б.С. Ебзєєва та ін.

На законодавчому рiвнi про права людини вперше було згадано у
Французькій Декларацiї прав людини i громадянина 1789 року, ст.4 якої
проголошує, що “свобода полягає у можливості робити все, що не шкодить
іншому: таким чином, здійснення природних прав кожного обмежено лише
тими межами, якi забезпечують іншим членам суспiльства цi ж права” [2,
с.3]. Значне змістовне наповнення поняття прав людини набуло з
прийняттям низки міжнародно-правових актів у галузі прав людини, в яких
вказано, що права людини “випливають з гідності, органічно притаманної
людській особистості” [3, с.32].

У контексті світових та європейських глобалізаційних процесів Україна,
хоча і з певними труднощами, йде шляхом визнання та забезпечення
загальноцивілізаційних цінностей сучасної світової спільноти, серед яких
права людини посідають одне з пріоритетних місць. Важливо відзначити, що
процес цей складний, суперечливий, у багатьох випадках болісний,
оскільки пов’язаний з ламанням стереотипів, які складалися на протязі
багатьох десятиріч [4, с.15]. Адже система, заснована на ідеології
марксизму-ленінізму, виявила свою повну нежиттєздатність та
неспроможність, а проголошувані цією доктриною цінності виявилися
декларованими: права людини було відкинуто як продукт буржуазного
суспільства, категорію, що не відповідає сутності людини як соціальної
істоти. Наслідком такої “деіндивідуалізації” стало перетворення людини у
своєрідний знеособлений гвинтик величезної державної машини. Сьогодні
Україна, як незалежна держава, декларує у своїй Конституції та іншому
законодавстві прагнення забезпечити захист прав людини. Проте одна
справа задекларувати права людини, а інша – їх забезпечити. І, як
свідчить міжнародний досвід, держави готові радше формально заявити про
свою готовність дотримуватися прав людини, оскільки це безпосередньо
пов’язано з міжнародним іміджем країни у світі, однак з меншим
ентузіазмом ці норми реалізують на практиці. Для того, щоб особа, у
випадку порушення прав, могла їх захистити, необхідно з ними
ознайомитись і одним із шляхів ефективізації їх реалізації є викладання
прав людини у навчальних закладах.

Серед науковців-юристів немає єдиної думки щодо низки питань у справі
викладання курсу “Права людини”. Передусім це стосується доцільності чи
необхідності викладання цієї дисципліни, обсягу та змісту курсу,
підходів до побудови навчального курсу, диференціації підходу до його
викладання залежно від специфіки навчального закладу, проблем підготовки
спеціалістів зазначеного профілю, ролі державних та недержавних
організацій у цьому складному та неоднозначному процесі. Однак, поза
всяким сумнівом, проблема викладання прав людини в Україні набула
надзвичайної вагомості, оскільки українське суспільство є ще недостатньо
поінформованим у галузі прав людини. Основна маса інтелігенції, не
кажучи про інші соціальні верстви суспільства, не знає сутності прав
людини, основних документів ООН, що торкаються прав людини, історії та
досвіду боротьби за права людини, міжнародних механізмів, спрямованих на
реалізацію цих прав. Викладання прав людини необхідне і з позицій
посилення гуманізації системи освіти, підвищення правової культури. В
галузі принципів освіти слід керуватися рекомендаціями ЮНЕСКО:

однакове значення повинно надавитися всім правам людини, враховуючи
універсальний та неподільний характер цих прав;

необхідно постійно піклуватися про формування чіткого уявлення про
тісний зв’язок між правами людини, світом та розвитком;

освіта у галузі прав людини полягає головно у формуванні позицій
терпимості та поваги у практиці реалізації прав людини.

У документах ЮНЕСКО закріплені погляди та знання, які необхідно
розвивати у процесі вивчення і викладання прав людини і які стисло
викладемо так:

терпимість стосовно відмінностей у звичках, переконаннях,
соціально-економічних та політичних системах;

оцінка вкладу іноземців у важливі аспекти цивілізації;

інтерес до мистецтва інших культур і визнання їх власної самоцінності;

бажання співпрацювати з іноземцями з метою покласти кінець ворожнечі та
нерозумінню, поважати права людини і підтримувати мир;

бажання розглядати проблеми, з якими сьогодні стикаються народи, в
глобальному та міжнародному плані, а не лише з національної точки зору;

визнання того, що основні права людини сьогодні однакові для всіх.

????Ue? також і позицією Організації Об’єднаних Націй, яка проголосила
1995–2005 роки десятиріччям викладання прав людини. Ухвалюючи таке
рішення, ООН враховувала той факт, що більшість населення світу не знає
своїх прав. До того ж до кінця ХХ ст.. проблема прав людини набула вже
глобального, світового масштабу.

Однак, незважаючи на беззаперечність того, що викладання прав людини в
Україні є більш ніж на часі, налагодження системи викладання цієї
навчальної дисципліни стикається із значними труднощами. Зокрема, це
стосується і викладання прав людини у вищих навчальних закладах. Першою
ж, проте не останньою, є проблема забезпечення студентів необхідною
літературою. Самоочевидно, що для налагодження повноцінної системи
викладання прав людини у вищих навчальних закладах необхідно мати
достатню кількість навчальної та методичної літератури. Брак відповідної
навчальної літератури є складовою механізму гальмування у справі
налагодження викладання прав людини.

Знання прав людини збагачує особистість, активно сприяє вихованню
позитивних рис. (Так, наприклад, серед студентської молоді може бути
сформована установка на неможливість будь-яких проявів дискримінації).
Саме завдяки проголошенню і здійсненню прав і свобод людини
забезпечується самобутність і унікальність особистості, повною мірою
розкриваються і виявляються її творчі здібності і можливості, що має
вирішальне значення для прискорення суспільного розвитку в цілому.

Сьогоднішній стан викладання прав людини у вищих навчальних закладах
України, за даними нашого дослідження, не є належним. З вищих навчальних
закладів третього-четвертого рівня акредитації права людини як окрему
навчальну дисципліну викладають у Національній академії внутрішніх
справ, Києво-Могилянській академії та Донецькому національному
університеті. З вузів першого-другого рівня акредитації права людини
викладають для студентів юридичного факультету Коледжу
“Західноукраїнський колегіум”. Щодо Львівського національного
університету імені Івана Франка, то тут права людини як окрема навчальна
дисципліна, на жаль, не викладаються. Щоправда на юридичному факультеті
університету окремі блоки тем, які висвітлюють проблематику прав людини,
читаються для студентів першого курсу у межах навчальної дисципліни
“Теорія права та держави” та для магістрів у межах навчальної дисципліни
“Філософія права”. Висвітлюється проблематика прав людини і у процесі
читання лекцій з навчальних дисциплін з курсів “Основи права України” та
“Основи конституційного права України” для студентів неюридичних
спеціальностей університету. А проте кількість годин, яка відводиться
згаданій проблемі, не може сприяти повному та ґрунтовному висвітленню
“праволюдинної” тематики.

Досвід викладання прав людини в межах курсів “Основи права України” та
“Основи конституційного права України” упродовж майже п’яти років дає
підставу автору пропонованої статті зробити деякі висновки та
узагальнення.

На нашу думку, передусім, назріла потреба запровадження прав людини як
обов’язкової навчальної дисципліни на всіх спеціальностях у вищих
навчальних закладах України. Як посттоталітарна держава Україна повинна
інформувати своїх громадян про можливості захисту їхніх порушених прав.
Вивчення прав людини у вузах має бути завершальним етапом своєрідної
“праволюдинної драбини”, оскільки починати вивчення прав людини слід ще
зі шкільної лави, де дітей ознайомлюватимуть з їхніми правами.

По-друге, розробляючи навчальні плани та програми, необхідно брати до
уваги специфіку не лише того чи іншого навчального закладу, але й
особливості вікового складу аудиторії, спрямування професійного навчання
тієї чи іншої спеціальності. Зокрема, слід враховувати усталену
спеціалізацію факультетів. Наприклад, викладаючи права людини для
студентів факультету журналістики, наголошувати треба на практиці
реалізації права на свободу слова в Україні та інших пострадянських
державах, порівнявши її з практикою захисту права на свободу слова у
країнах, яких “соціалізм з людським обличчям” не торкнувся. Студентів
історичного факультету, природно, більш цікавитиме історичний огляд
становлення феномену прав людини; студентів економічного факультету
цікавитимуть, мабуть, питання захисту авторських прав. Щодо викладання
прав людини у спеціалізованих юридичних вузах, то важливо наголосити на
основній відмінності у специфіці та методології викладання прав людини у
юридичних вузах. Водночас обов’язково слід враховувати те, що головним
напрямком роботи студентів зазначених вузів у майбутньому становитиме
правозастосовча та правореалізаційна діяльність, тобто у своїй роботі
вони керуватимуться як основним принципом аксіомою відновлення порушених
прав, запобігання їх порушенням. Відтак видається за доцільне у
зазначених вузах головну увагу приділяти не філософським, моральним
аспектам феномену прав людини, а власне практико-прикладним, особливо це
стосується навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ, студенти
яких повинні засвоювати курс прав людини як основної навчальної
дисципліни.

Серед інших можливих проблем при викладанні прав людини у юридичних
закладах як окремої навчальної дисципліни слід зазначити можливість
дублювання деяких тем загального курсу прав людини та тем галузевих
дисциплін. У першу чергу це стосується конституційного права, одним з
блоків якого виступають інститут правового стасусу людини і громадянина,
тобто це вимагатиме особливої методології побудови курсу прав людини.

Однією з проблем, як уже зазначалось, виступає гостра нестача навчальної
літератури, посібників з прав людини. Як один із виходів із такої
ситуації можна запропонувати проведення всеукраїнського конкурсу на
написання підручника з прав людини.

Наприкінці зауважимо, що, оскільки вже в одній із перших статей
Конституції України (ст.3) встановлено, що права i свободи людини та їх
гарантiї визначають зміст i спрямованість діяльності держави, а
утвердження i забезпечення прав i свобод людини є її (держави) головним
обов’язком [5], проблема прав людини завжди йде у взаємозв’язку із
розвитком демократії. Суспільство не може бути демократичним, якщо його
громадяни не мають чіткого уявлення про права і обов’язки людини, про
закони, які регулюють відносини у певному суспільстві. Тому освіта в
галузі прав людини повинна стати загальною і обов’язковою, перетворитися
в складову навчального і виховного процесу у вищому навчальному закладі.

Література

Нерсесянц В.С. Права человека в истории политической и правовой мысли
(от древности до декларации 1789 г.)//Права человека в истории
человечества и в современном мире. – М., 1989.

Решетников Ф.М. Основные правовые системы современности. – М., 1992.

Mеждународная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М., –
1990.

Буткевич В. Права людини в Україні // Політична думка. – 1993. – №1.

Конституцiя України//Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. –
Ст.141.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020