.

Проблема відповідальності юридичних осіб, заснованих на державній власності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
186 2027
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблема відповідальності юридичних осіб, заснованих на державній
власності

Світовий економічний розвиток виявив, що в умовах ускладнення
господарсько-економічних відносин, науково-технічної революції,
глобальних соціальних проблем неможливим стає функціонування на практиці
у чистому вигляді ні ринкового механізму, ні суцільно одержавленій
економічній системі. Ринок і державне регулювання економічних відносин,
приватні і публічні відносини не протиставляються, а ведеться пошук
оптимальних засобів їхньої взаємодії в системі економіки.

Держава є власником певного майна, виражає інтереси суспільства і як
учасник цивільних відносин діє на рівних правах з іншими учасниками цих
відносин. Важливого значення при цьому набуває визначення правових форм
участі держави у цивільних відносинах. У новому Цивільному кодексі
України вказано, що держава може створювати юридичні особи публічного
права, а також юридичні особи приватного права, брати участь в їхній
діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлене законом.
Держава також бере участь у цивільних відносинах в формі
загальнодержавної скарбниці (казни) (1(.

Юридична особа, як певний новий юридичний центр, що має цивільну
правоздатність, відокремлений від фізичних осіб, які входять до її
складу, відома праву ще з часів римського права і використовується в
правових системах усіх країн світу.

У пропонованій статті зроблено спробу детальніше розглянути проблему
самостійної майнової відповідальності юридичної особи, а саме
відповідальності юридичних осіб, заснованих на державній власності.

Для вирішення цієї проблеми висуваються та мають бути виконані важливі
наукові та практичні завдання. Важливо з’ясувати та визначити в
законодавстві відповідальність держави (казни) в особі засновників,
органів, що здійснюють управління діяльністю юридичної особи, заснованої
на державній власності.

Розв’язання цієї проблеми започатковано у дослідженнях Братуся С.,
Венедіктова А., Грібанова В., Брагінского М., Вітрянского В., Кравчука
В. та інших вчених – цивілістів.

Проте невирішеними залишаються питання, які саме органи повинні нести
відповідальність у випадку настання субсидіарної відповідальності
держави (казни) за зобов’язаннями заснованих нею юридичних осіб.

З’ясуванню цих та інших питань присвячено цю статтю.

Ознака самостійної майнової відповідальності тісно пов’язана з ознакою
майнової відокремленості юридичної особи. Самостійна майнова
відповідальність є тією важливою ознакою, наявність чи відсутність якої
в певної організації є показником наявності чи відсутності її майнової
відокремленості. Майнова відокремленість юридичної особи полягає,
по-перше, у відокремленості від засновника юридичної особи, по-друге, у
відокремленості від майна інших осіб (2, 39(. Ступінь цієї майнової
відокремленості може бути різним (3, 4(. Так за юридичними особами,
заснованими на державній власності, майно закріплюється на праві повного
господарського відання або праві оперативного управління, а власником
майна є держава. Майно, яке закріплюється за юридичною особою, повинно
бути відокремлене не лише фізично, але й юридично. Правовою формою
відокремлення майна є установчі документи, в яких визначається розмір,
джерела формування майна, його правовий режим.

Відповідно до Закону України “Про власність”, юридичним особам майно
може належати на підставі одного з трьох правових режимів: праві
власності, праві повного господарського відання, праві оперативного
управління (4(. Доцільність збереження в законодавстві України двох
останніх правових інститутів тепер широко обговорюється. Не вдаючись до
глибшого дослідження та розкриття цієї проблеми в нашій статті,
зазначимо лише, що багато вчених, зокрема О. Вінник, А. Довгерт,
В. Селіванов, Я. Шевченко, вважають, що право повного господарського
відання і оперативного управління – штучні конструкції, від яких
потрібно відмовитись, визнавши всіх юридичних осіб суб’єктами права
власності на належне їм майно (5, 5-25(. Така ідея закладена і в новому
Цивільному кодексі України.

Висловлюються також пропозиції щодо збереження цих правових інститутів
поряд з правом власності. Так Г. Пронська не погоджується з пропозицією
відмовитися від інституту права повного господарського відання та
оперативного управління, що є правовим титулом майнових прав підприємств
(організацій) – не власників свого майна. Авторка вважає, що це досить
чіткий механізм узгодження прав власника з господарською самостійністю
організації, якій це майно передане в експлуатацію для досягнення мети
власника. Безумовно тут можливі певні вдосконалення. Проте в сутності
своїй цей інститут має бути збережений, тим більше, що замінити його
поки нічим (6, 10(. Окремі вчені взагалі пропонують відмовитись від
права власності і закріпити лише одне похідне від нього речове право
підприємств, визначивши його як право господарського відання (7, 54-57(.
О. Дзера послідовно обстоює ідею заміни права повного господарського
відання правом довірчого управління державним майном (8, 95-96(.

Наявність відокремленого майна є необхідною передумовою самостійної
майнової відповідальності юридичної особи за зобов’язаннями, в які вона
вступає. Самостійна майнова відповідальність означає, що кожна юридична
особа за своїми зобов’язаннями відповідає закріпленим за нею майном, на
яке, відповідно до закону, може бути звернено стягнення. При цьому щодо
до юридичних осіб, заснованих на державній власності, то на сьогодні
чинна норма Цивільного кодексу, а саме ст.33, встановлює загальне
правило: держава не відповідає за зобов’язаннями державних організацій з
невеликим уточненням, а саме, – за винятком випадків, встановлених у
законі (9(. На наш погляд, ця норма обгрунтовано повинна зайняти своє
місце у новому Цивільному кодексі.

Як зазначає С. Братусь, самостійна майнова відповідальність юридичної
особи не означає, що вона є виключною відповідальністю, тобто, що жодні
інші особи не повинні і не можуть додатково відповідати за її борги,
наявність самостійної відповідальності у юридичної особи означає, що
вимоги стосовно її боргів повинні бути пред’явлені перш за все самій
юридичній особі: юридична особа є першопочатковим “адресатом
відповідальності”. Однак в силу закону чи статуту додаткова
відповідальність за борги юридичної особи може бути покладена і на інших
осіб; юридична особа – це не “стеля”, не гранична межа відповідальності
(10, 92(. Такої ж позиції дотримуються Д. Гєнкін та А. Венедіктов.
А. Венедіктов вказує на те, що за загальним правилом юридичні особи
самостійно відповідають за свої борги, проте з цього не можна робити
висновок, що самостійна майнова відповідальність юридичної особи завжди
є обмеженою (тобто виключною) її відповідальністю (11, 75-76(.

На наш погляд, додаткова відповідальність це не виняток з загального
правила, а додаткова гарантія виконання зобов’язань юридичної особи,
оскільки первинним суб’єктом відповідальності в усіх випадках є саме
вона. Додаткова, або субсидіарна відповідальність, є правовою формою,
яка гарантує забезпечення інтересу кредитора в виконанні за
зобов’язанням чи відшкодування шкоди. Суть її полягає в тому, що в разі
неможливості задоволення вимог кредитора основним боржником, то до
відповідальності поряд з ним залучаються й інші особи.

Оскільки нашою метою є розгляд проблеми відповідальності юридичних осіб,
заснованих саме на державній власності і за якими майно закріплено на
праві оперативного управління, то зазначимо, що в зв’язку з цільовим
призначенням майна і обмеженим характером права оперативного управління
державні установи не несуть роздільної з власником майна юридичної особи
відповідальності. В новому Цивільному кодексі доцільно вказати, що
державні установи можуть діяти в цивільному обігу від власного імені як
юридичні особи та від імені казни. Якщо державна установа діє від імені
казни, то в такому випадку настає безпосередня відповідальність казни.
Якщо ж державна установа виступає від свого імені, то тоді казна несе
субсидіарну відповідальність за її зобов’язаннями при недостатності в
розпорядженні установи грошових коштів. Державні установи, що є
юридичними особами, відповідають за своїми зобов’язаннями лише наявними
в її розпорядженні грошовими коштами і на їхні основні фонди не може
бути звернено стягнення кредиторів. У випадку недостатності коштів у
державної установи субсидіарну відповідальність несе власник її майна.
Потрібно також відзначити, що сьогодні державні установи часто володіють
двома різними речовими правами щодо певних видів майна: правом
оперативного управління, як правило, щодо основних фондів та іншого
майна і правом самостійного розпорядження щодо доходів, набутих від
власної господарської діяльності та майна, придбаного за рахунок цих
доходів.

???????$?????$???????¤?¤?$????¶???????¤?$????¶? йде про грошові кошти,
що знаходяться в розпорядженні установи, а також, враховуючи, що
установи є публічними некомерційними організаціями, які фінансово
залежать від засновника, потрібно визнати, що відповідальність установ
обмежується лише грошовими коштами, виділеним власником для їх
нормального функціонування. У випадку недостатності цих коштів для
задоволення претензій кредиторів власник повинен нести субсидіарну
відповідальність.

Казенному підприємству, як і установі, майно належить на праві
оперативного управління. Проте право оперативного управління казенного
підприємства суттєво відрізняється від права оперативного управління,
наданого установі. Власник майна, закріпленого за казенним
підприємством, дає згоду на укладення казенним підприємством угод,
пов’язаних з відчуженням або розпорядженням іншим способом будь-якого
майна, як нерухомого, так і рухомого, що знаходиться на балансі
підприємства. Порядок розподілення доходів, одержаних казенним
підприємством, також визначається власником. Ці особливі повноваження
власника майна казенного підприємства зумовили його субсидіарну
відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства.

На відміну від субсидіарної відповідальності казни (власника) за
зобов’язаннями установ, відповідальність казни (власника) за
зобов’язаннями казенного підприємства настає у разі недостатності не
тільки грошових коштів, але й майна для задоволення вимог кредиторів.
Проте для того, щоб з’ясувати реальну достатність чи недостатність майна
для задоволення вимог кредиторів, на думку К. Трофимова, можна тільки в
результаті його розпродажу, що, як правило, буває у випадку банкрутства
(15, 56(. Оскільки за зобов’язаннями підприємства встановлено
субсидіарну відповідальність власника – держави, то стосовно казенного
підприємства не може бути порушена справа про банкрутство. Тому
видається, що встановлення субсидіарної відповідальності казни
(власника) за зобов’язаннями казенних підприємств вже в разі
недостатності грошових коштів, а не в разі недостатності майна більше б
відповідало потребам цивільного обігу та гарантувало б захист майнових
прав кредиторів.

У практичній діяльності постійно виникають проблемні питання пов’язані з
недостатньою регламентацією у законодавстві відповідальності юридичних
осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління,
зокрема, установ та казенних підприємств, а також відповідальності їхніх
власників, встановленої законодавством у зв’язку з обмеженою
відповідальністю установ і казенних підприємств за своїми
зобов’язаннями. Згідно частини третьої статті 32 чинного Цивільного
кодексу юридична особа, що фінансується власником, і за якою майно
закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за
зобов’язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх
недостатності, відповідальність за її зобов’язаннями несе власник
відповідного майна (9(.

У пункті 3 статті 39 Закону України “Про підприємства в Україні”
передбачено, що казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями
коштами та іншим майном, що є у його розпорядженні, крім основних
фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна
відповідальність за його зобов’язаннями також несе власник [16].

Згідно з пунктом 3 статті 39 Закону “Про власність” державна установа
(організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її
розпорядженні. При недостатності у державної установи (організації)
коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник [4]. Таким
чином у відповідності до вищевикладених норм, у разі недостатності в
установи чи казенного підприємства, коштів або майна, відповідальність
повинен нести власник майна. Суб’єктом права загальнодержавної власності
згідно з пунктом 1 статті 32 Закону України “Про власність” є держава в
особі Верховної Ради України [4]. Однак, зазначену у наведених
законодавчих нормах відповідальність не персоніфіковано в особі певного
органу чи органів. Відповідальність органів, зокрема тих, що
уповноважені управляти державним майном, за зобов’язаннями казенних
підприємств і організацій, що мають статус юридичної особи, законом не
передбачена. Як виняток, можна лише навести положення, що міститься в
статті 5 Закону України “Про господарську діяльність у Збройних Силах
України”, згідно з якою у разі недостатності коштів у військової частини
як суб’єкта господарської діяльності відповідальність за її
зобов’язаннями несе Міністерство оборони України [17]. Проте і в даному
випадку не визначено порядку (правового механізму), відповідно до якого
назване міністерство має нести таку відповідальність хоча частиною
другою статті 33 чинного Цивільного кодексу визначено, що умови і
порядок відпустку коштів на покриття заборгованості установ та інших
державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо ця
заборгованість не може бути покрита за рахунок їх кошторису,
встановлюються законодавством [9]. Що ж до казенних підприємств, які не
перебувають на державному бюджеті, то законодавство не містить норм, на
підставі яких визначався б порядок відповідальності їхнього власника.

Викладені проблеми законодавчого регулювання ще більше поглибилися
внаслідок запровадження казначейської форми виконання державного бюджету
[18]. За такої форми виконання державного бюджету банківські рахунки
державних установ було закрито і фінансування їх витрат здійснюється з
бюджетних рахунків органів Державного казначейства України, відкритих на
ім’я цих органів у банківських установах, визначених Кабінетом Міністрів
України і Національним банком України. Сукупність бюджетних рахунків
органів Державного казначейства України становить єдиний казначейський
рахунок. Для обліку витрат державних установ на їх ім’я в органах
Державного казначейства України відкриваються реєстраційні рахунки.

Складається ситуація, за якої державні установи не мають самостійного
права вибору на відкриття рахунків в установах банків, за винятком тих
випадків, коли державна установа отримує доходи від надання платних
послуг, виконання робіт, реалізації продукції чи іншої діяльності, яка
здійснюється нею з підстав, передбачених законодавством. Правовий режим
використання відповідних коштів залежить від засад, на яких державною
установою організовано реалізацію продукції, виконання робіт чи надання
послуг. Якщо такі кошти отримані не на засадах господарського
розрахунку, вони мають назву позабюджетних, враховуються на
реєстраційних рахунках в органах Державного казначейства України і
підлягають використанню за цільовим призначенням згідно з єдиним
кошторисом доходів та видатків державної установи.

В умовах розширення договірних відносин між учасниками цивільного обігу
постає потреба визначення в законодавстві правових форм участі держави у
відносинах щодо відповідальності за зобов’язаннями створених нею
юридичних осіб – установ і казенних підприємств та стосовно
відшкодування, відповідно до закону, шкоди, завданої юридичним та
фізичним особам незаконними діями державних органів.

Це можна здійснити шляхом зазначення в законодавчому порядку, що в разі
недостатності в юридичної особи, заснованої на державній власності,
зокрема установи, коштів, відповідальність за її зобов’язаннями несе
казна, в особі органів, що заснували юридичну особу.

Що стосується казенних підприємств, то важливо в законі вказати, що у
випадку недостатності у казенного підприємства коштів відповідальність
за його зобов’язаннями несе казна в особі органу, уповноваженого
управляти казенним підприємством.

Альтернативним шляхом вирішення проблеми відповідальності за
зобов’язаннями юридичних осіб заснованих на державній власності може
бути установчий акт або статут юридичної особи. В законодавчому порядку
необхідно прийняти норму, яка б встановлювала обов’язок зазначати в
установчому акті чи статуті, на локальному рівні, субсидіарну
відповідальність засновника юридичної особи, органу, який здійснює
управління за зобов’язаннями юридичної особи заснованої на державній
власності.

Для реалізації положень про відповідальність необхідно також визначити в
законодавстві правовий механізм застосування цієї відповідальності.

Вважаємо, що в новому Цивільному кодексі або в окремому законі потрібно
визначити загальні принципи створення та функціонування юридичних осіб
заснованих на державній власності, їх правовий статус, правовий режим
майна, умови відповідальності, класифікацію цих осіб та регламентувати
їхню участь у цивільному обігу.

Література

Цивільний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003р.

Кравчук В. Соціально-правова природа юридичної особи // Автореф. канд.
дис. – Львів, 2000.

Грибанов В. Юридические лица. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1961. – С.4.

Закон України “Про власність” від 07.02.1991 // Відомості Верховної Ради
України. – 1991. №20. – С.249.

Трансформування відносин власності (Матеріали “круглого столу”). – Право
України. – 1997. – №2. – С.5-25.

Пронська Г. Стосовно деяких запропонованих новацій у праві власності в
Україні // Право України. – 1997. – №2. – С.10.

Зинченко С., Лапач В., Газарьян Б. Вещные права предприятий // Хозяйство
и право. – 1995. – №5. – С.54-67.

Дзера О. Деякі питання формування інституту права власності в період
ринкових реформ в Україні // Економіко-правові проблеми трансформування
відносин власності в Україні. – К.: Манускрипт, 1997. – С.95-96.

Цивільний кодекс УРСР від 18.07.1963.

Братусь С. Субъекты гражданского права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1950.
– С.92.

Венедиктов А. Государственные юридические лица в СССР // Советское
государство и право. – 1940. – №10. – С.75-76.

Витрянский В. Черты юридического лица // Экономика и жизнь. – 1995. –
№8. – С.30.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020