.

Проблема тероризму в сучасному політичному процесі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
577 5672
Скачать документ

Реферат

на тему:

Проблема тероризму в сучасному політичному процесі

Тероризм як явище, безумовно, представляє чималі труднощі для аналізу.
Незважаючи на численні спроби науковців, експертів, дослідників та інших
спеціалістів хоча б у загальному вигляді визначити єдине поняття цього
явища, дана проблема залишається на сьогодні поки ще не вирішеною.

Аналіз проблеми тероризму є досить складним у зв’язку з тим, що протягом
ХХ – на початку ХХІ сторіччя характер тероризму зазнав значних змін. Це
стосується не тільки методів, але й завдань боротьби, а також особи тих,
хто бере в ній участь.

Тероризм – це не набір чисто технічних прийомів. У тих, хто їм
займається, існує визначена світоглядна спільність, належачи до лівої
або правої частини політичного спектру, вони можуть бути націоналістами,
або інтернаціоналістами, релігійними фанатиками тощо, але в основних
моментах їх ментальність проявляє надзвичайну схожість. Подібно до того,
як технологію тероризму можуть успішно опановувати люди самих різних
переконань, його філософія також без складнощів долає перепони, що
існують між окремими політичними доктринами.

Існує поширена думка, що особливості сучасного тероризму загалом
зводяться до нижченаведеного:

1. Тероризм – щось нове, що не має прецеденту в історії.  З цієї причини
його попередники не представляють особливого інтересу.

2. Тероризм – одна з найбільш серйозних проблем, що нині встають перед
світовим співтовариством і можуть викликати велику небезпеку.

3. Тероризм – це реакція на несправедливість.  Якби у світі панувала
політична і соціальна справедливість, ніякого тероризму не існувало б.

4. Єдиний засіб зменшити загрозу тероризму – боротися з тими соціальними
і політичними проблемами, що обумовлюють його прояви.

5. Терористи – фанатики-ідеалісти, доведені до розпачу нелюдськими
умовами існування. Вони безкорисливі, в основі їх дій лежать мотиви суто
ідеологічного характеру.

6. Тероризм може заявити про себе в будь-якому місці земної кулі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення поняття “тероризм”.
Тому, перш за все, доцільно навести декілька можливих значень.

Тероризм – це тактика політичної боротьби, що характеризується
систематичним застосуванням ідеологічно мотивованого насильства у
вигляді вбивств, диверсій, саботажів, викрадень та інших дій, що
представляють загрозу для життя і безпеки людей.  Таке насильство
використовується як для усунення конкретних супротивників, так і для
залякування уряду, партій, суспільно-політичних і релігійних рухів,
етнічних груп, соціальних прошарків в ім’я досягнення певних політичних,
релігійних, соціально-економічних цілей.

Наведене визначення збігається з думкою окремих зарубіжних експертів.
Так, зокрема, Уолтер Лакер вважає, що “тероризм – це застосування
недержавного насильства або загроза насильства з метою викликати паніку
в суспільстві, послабити становище і навіть скинути посадових осіб і
викликати політичні зміни в суспільстві”.

Б. Кроз’є, директор Лондонського інституту з вивчення конфліктів,
наводить по-англійські стисле та лаконічне визначення: “Тероризм є
мотивоване насильство з політичними цілями” [1].

Наведемо для повноти картини й те визначення, що дане в Законі РФ про
боротьбу з тероризмом: “Тероризм – насильство або загроза його
застосування по відношенню до фізичних осіб або організацій, а також
знищення (ушкодження) або загроза знищення (ушкодження) майна й інших
матеріальних об’єктів, що створюють небезпеку загибелі людей, заподіяння
значного майнового збитку або настання інших суспільно небезпечних
наслідків, здійснювані з метою порушення суспільної безпеки, залякування
населення або здійснення впливу на прийняття органами влади рішень,
вигідних терористам, або задоволення їх неправомірних майнових і (або)
інших інтересів; зазіхання на життя політичного або суспільного діяча,
здійснене з метою припинення його державної або іншої політичної
діяльності або з помсти за таку діяльність; напад на представника
іноземної держави або співробітника міжнародної організації, що
користуються міжнародним захистом, а також на службові помешкання або
транспортні засоби осіб, що користуються міжнародним захистом, якщо це
діяння здійснене з метою ускладнення міжнародних відносин” [2].

Стосовно ситуації навколо поняття міжнародного тероризму теж нема
єдиного підходу. Дедалі більше сучасних дослідників обстоюють тезу про
потребу пошуку не універсального (“описового”) визначення міжнародного
тероризму, а відокремлення окремих його складових.

На такому підході наполягає й один із засновників російської школи
терології С. Ефіров. Він виходить з тієї тези, що міжнародний тероризм,
як до речі й корупція, не є складом злочину, а є соціальним і політичним
явищем, що виявляє себе у конкретних протиправних деліктах (захоплення
заручників, угони літаків, вибухи тощо), норми відповідальності за
здійснення яких встановлено в національному законодавстві та чинному
міжнародному праві. Відмінністю ж цих злочинів від загальнокримінальних
є політична мотивація скоєння деліктів. При цьому, на думку С. Ефірова
і, з огляду на глибоку трансформацію сучасної міжнародної системи,
“політизація” тероризму вже не є його обов’язковою складовою. Адже
сучасний міжнародний тероризм виявляє себе не тільки в сфері
безпосереднього (політичний тероризм), а й у царині тероризму
кримінальних організацій, що не ставлять перед собою політичної мети, та
у своєрідній “проміжній” сфері, де політичне, кримінальне, економічне
уособлене в одному цілому.

Навіть у новому проекті Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства,
розробленому та прийнятому у першому читанні Комісією міжнародного права
ООН у 1995 році, зберігся односторонній підхід до визначення
міжнародного тероризму – скоєння, організація, сприяння здійсненню,
фінансуванню чи заохоченню агентами або представниками однієї держави
актів проти іншої держави або потурання з їх здійсненню таких актів, які
спрямовані проти осіб або власності і які за своїм характером мають на
меті провокування жаху у державних діячів, груп осіб або у населення
взагалі (ст. 24).

Короткий огляд історії тероризму. Перший в історії випадок свідомого та
систематичного використання терористичної практики було зафіксовано на
Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сікаріїв фізично знищували
представників єврейської знаті, які співробітничали з римською
адміністрацією. Тоді ж з’явилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом
Хасана-ібн-аль-Сабаха, який перетворив тероризм на головний засіб
боротьби із політичною опозицією.

Розвиток тероризму – це наслідок активного розшарування населення, його
ідеологічного розмежування, оформлення політичних рухів, об’єднань
партій, які сповідували різні політичні погляди та вели боротьбу за
владу.

Вже наприкінці ХІХ ст. здавалося, що ніхто не застрахований від
терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив
французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти смертельно
поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського
прем’єр-міністра А. Кановаса. У 1900 р. жертвою терориста став король
Італії І. Умберто. А в 1901 р. був вбитий президент США Уільям Маккінлі.

В Росії в 1902–1907 рр. есерівськими та іншими терористами було
здійснено близько 5,5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів,
депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та
прокуратури).

Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися
керівники найбільш індустріально розвинених держав, то більшість з них
ставили першим на порядку денному питання про тероризм. На цьому ж
наполягав президент Клінтон під час зустрічі великої сімки, після того
як в червні 1996 р. стався напад на американську військову базу в
Дахрані, в Саудівській Аравії.

У ХХ столітті мотиви, стратегія та зброя терористів зазнали змін.
Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів,
інструментом ідеологічної експансії, і, врешті-решт, дестабілізатором
системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди
виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”,
що, у свою чергу, обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній,
юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації в цей час часто виконували замовлення державних
спецслужб. За даними часопису “U.S. News and World Report”, які були
оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США
було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих
“небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60–70-ті роки нашого
століття, чому сприяли:

– по-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова
економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі
капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і
призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у
країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних
рухів, у тому числі терористичного спрямування;

– по-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності
транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла
організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на
обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70–80-их років в
Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за
дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”);

– по-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала
поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим – зростання ролі
націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті;

– по-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки
якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки
“покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою
терористичних угруповань у Західній Європі.

Деякі аспекти міжнародно-правових норм боротьби з тероризмом. Перші
спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії
робилися ще до Другої світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй
було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за
нього і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду.
Щоправда, обидва ці документи чинності так і не набули.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з
тероризмом сформувалася протягом останніх 30-ти років. На глобальному
рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все 
МАГАТЕ, на основі універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу з
різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну
практичну взаємодію: зобов’язання припиняти теракти, включаючи
знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних в їх скоєнні,
обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки
один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні
положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі
принципу aut dedere aut judicare. Згідно з ним держава, на території
якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або
видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні
правові межі, необхідні для організації активного опору. Наприклад,
Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року
зобов’язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться
на території даної держави;

б) вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких
злочинів включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують,
підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони
були скоєні:

– на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в
цій державі;

– будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення
доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

– для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від
його прийняття;

– щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає
таке рішення доцільним.

Що стосується тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона
не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як
показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації
ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь
спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом
переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним
правом – безкарність терористів, загроза  життю людей тощо.

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів
передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема
положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які
кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного
регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти
мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю
міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризму  із
застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність
глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що
конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю
за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства – в утвердженні основного
принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього
принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН
ухвалила без голосування Резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними
всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були
скоєні”. Це  положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської
конвенції 1988 року.

Протягом 90-х років ХХ століття принцип протиправності тероризму був
розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в
Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на
49-й сесії Генеральній Асамблеї ООН (ГА ООН) в 1994 році. Надзвичайно
важливими, особливо на тлі чеченських подій, виявилися положення
Декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на
створення обстановки терору серед широкого загалу, не можуть бути
виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового,
ідеологічного, етнічного, релігійного характеру)”.

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної
діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання,
судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти.
Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних
міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних
положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх
морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидні.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і,
насамперед, під егідою ООН, має нашарування тривалої політики
протистояння. Свого часу це проявилося в роботі Спеціального комітету ГА
ООН по міжнародному тероризму. Заснований у 1973 році даний орган встиг
провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина в
тому, що цей Спеціальний комітет став заручником політики. Для одних
його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність
національно-визвольних груп до тероризму, а для інших – концепція
державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву
суверенітету та незалежності інших держав [3].

Стосовно визнання держав спонсорами тероризму, то необхідно пам’ятати,
що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. На нашу
думку, в світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними
упередженнями, необхідно забезпечити об’єктивний міжнародний, в ідеалі –
судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би
виконувати Міжнародний кримінальний суд в рамках ООН.

У сфері, пов’язаній зі зміцненням юридичних основ антитерористичної
взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення
міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і
ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного
матеріалу, а також міжнародного документу, який би врегулював заходи з
фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу.

Тероризм сьогодні і прогнози на майбутнє. Аналізуючи структуру загроз
безпеці американських дипломатичних представництв у біполярний період,
заступник Держсекретаря США з питань безпеки Ентоні Квентон (Anthony
C.E. Quainton) визначив головними загрозами:

а) послаблення та розпад державних інституцій під впливом масових
соціальних рухів у Другому та Третьому Світі;

б) появу нових агресивніших форм національної та етнічної ідентифікації;

в) відчуження деяких сегментів мусульманських суспільств від усього
суспільства, національних лідерів та західних цінностей, що відбивається
на різкому зростанні політичного екстремізму та тероризму;

г) розвиток транснаціональної організованої злочинності.

Отже, розвиток сучасного тероризму обумовлений, по-перше, зміцненням
ролі релігії як наслідку процесу деідеологізації у внутрішньому житті
ряду країн світу та міжнародних відносинах; по-друге, розвитком
транснаціональної організованої злочинності та пов’язаною із нею
нелегальною торгівлею зброєю, радіоактивними матеріалами тощо; по-третє,
наслідками науково-технічного прогресу та вдосконаленням глобальних
інформаційних технологій; по-четверте, високими темпами урбанізації в
світі.

З огляду на відносну вивченість проблематики ісламського фундаменталізму
(“militant islam”), особливу увагу привертають малодосліджені та
невисвітлені зв’язки тероризму з транснаціональною організованою
злочинністю та з найсучаснішими високими технологіями інформаційного
обміну.

Потреба у фінансуванні терористичної діяльності сприяла появі вкрай
загрозливої тенденції – інтеграції професіональних терористичних
організацій зі структурами організованої злочинності. Це
“співробітництво” відбувається за такими напрямами:

– терористичні угруповання виконують замовлення мафії та здійснюють інші
види послуг для кримінальних синдикатів;

– зберігаючи автономність‚ терористичні групи беруть безпосередню участь
у протизаконному бізнесі‚ використовуючи отримані гроші для фінансування
своєї діяльності.

Перший тип проявився усередині 90-их років минулого століття, коли
італійські та колумбійські синдикати почали використовувати тактику
терору проти держави та її представників‚ намагаючись перешкодити
розслідуванням і впровадженню урядових програм боротьби із організованою
злочинністю‚ ліквідувати активних співробітників правоохоронних органів
та спецслужб‚ змусити суддів виносити більш легкі вироки членам
мафіозних утворень. У цей час у Колумбії діяло майже 140 терористичних
організацій‚ пов’язаних із наркокартелями‚ загальною кількістю до 20
тисяч осіб. З іншого боку‚ терористичні організації‚ здійснюючи охорону
наркоплантацій‚ отримували додаткове джерело фінансування своєї
злочинної діяльності. Відоме в Латинській Америці перуанське угруповання
“Cendero luminoso” (“Світлий шлях”)‚ захищаючи на контрольованій
території плантації коки‚ нелегальні лабораторії з переробки наркотиків‚
аеродроми та інші об’єкти наркомафії‚ брало з картелів 10 % податку з
прибутків‚ що давало змогу фінансувати його кампанію щодо повалення
уряду країни.

Дедалі більша кількість терористичних та екстремістських угруповань
різного політичного спрямування з метою самофінансування бере
безпосередню участь в організованій злочинній діяльності. Наприклад‚ у
Бірмі в середині 90-их років сепаратистська група “генерала” Кун Са
(справжнє ім’я – Чан Кіфу) контролювало до 80 % виробництва опіуму в
“Золотому трикутнику”(Бірма‚ Лаос‚ Таїланд). Згідно з даними ІНТЕРПОЛу‚
за часів громадянської війни в Лівані (1975–1990 рр.) загальні прибутки
ряду палестинських терористичних організацій від нелегальної торгівлі
зброєю та підробки грошей становили 4 млрд дол. США на рік.

Незважаючи на “показові” реформи руху “Талібан” стосовно заборони
вирощування афганськими селянами опійного маку,  доходи від виробництва
опію були практично єдиним джерелом фінансування талібського режиму та
спрямовувалися на закупівлю зброї та формування банд бойовиків. За
даними міжнародних експертів, восени 2001р. в Афганістані нараховувалось
близько 400 заводів та лабораторій з виробництва героїну.

Відомо, що ліванська терористична організація “Хезболла” тривалий час
займається вирощуванням на своїх плантаціях в долині Бекаа опійного маку
та його переробкою в своїх же лабораторіях на опій та героїн з метою
переправлення та подальшого продажу в країнах Європи, Азії, Південної та
Північної Америки. За деякими оцінками, річні доходи “Хезболла” від
наркобізнесу сягають 90 млн дол. США.

За даними з різних джерел, значну частину свого капіталу терорист № 1
Усама бен Ладен “заробив” саме на операціях з нелегальної торгівлі
зброєю, в тому числі шляхом залучення до цієї діяльності розгалуженої
мережі ісламістських терористичних організацій.

Міжнародний тероризм зазнав сьогодні також і якісної трансформації:
тепер його “modus operandi” – високий рівень технічного забезпечення
теракту‚ відмова від захоплення заручників (з огляду на відпрацьований
спецслужбами механізм знешкодження)‚ знищення важливих для
життєдіяльності суспільства об’єктів (банків‚ вокзалів‚ торговельних
центрів тощо). Особливу занепокоєність викликає стійка тенденція скоєння
терористичних актів не проти безпосереднього об’єкту терору – все
частіше від рук терористів гинуть мирні люді, при цьому кількість жертв
постійно зростає. Все частіше аналітики відзначають міжнародний характер
сучасного тероризму.

Історія показує, що дуже часто тероризм не має великого політичного
ефекту, а якщо він і досягається, то призводить до протилежних
наслідків. Взяти за приклад хоча б вбивство Раджіва Ганді, теракти
організацій ХАМАС та інших радикальних палестинських організацій.
Терористи спричинили дестабілізацію та економічний спад в усіх регіонах
світу. Але в Ізраїлі та Іспанії теракти досі не вплинули на економіку
цих країн. Навіть в Алжирі, де найбільше постраждалих від тероризму,
мусульманські екстремісти не мали успіху в боротьбі проти непопулярного
воєнного режиму [4].

Тероризм – явище досить складне, динамічне та багатопланове. З огляду на
все сказане вище, навряд чи нам вдасться подолати його у ХХІ столітті,
не кажучи вже про соціальні причини, що його породжують. Але це не
означає, що боротьба зі злочинними проявами не має сенсу. Недопущення
того, щоб теракти стали буденним явищем, а вимоги терористів – основою
зовнішньої політики представляється абсолютно реальним.

 

Список використаних джерел

1. Кожушко Е.П. Современный терроризм: Анализ основных направлений. –
Минск: Харвест, 2000.

2. Федеральный закон Российской Федерации “О борьбе с терроризмом”:
принят Государственной Думой России 3 июля 1998 г.

3. Дорошенко А. Терор і тероризм // Політика і час. – 1997. – № 8–9.

4. Змеевский А, Тарабрин В. Терроризм. Нужны скоординированные усилия
мирового сообщества // Международная жизнь. – 1996. – № 4.

В.О. Романюк, І.Б. Березовський. Проблема тероризму в сучасному
політичному процесі. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією
(теорія і практика)” 8’2003

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020