РЕФЕРАТ
на тему:
“Приватноправові відносини з іноземним елементом”
Суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім,
фізичні та юридичні особи, іноді — держави. Специфікою відносин є
наявність “іноземного елементу”. Під “іноземним елементом” розуміють:
суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання —
щодо фізичніх осіб; “національність” — щодо юридичних осіб);
об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави;
юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.
Ось приклад, що демонструє складне поєднання “іноземного елементу” у
правовідношенні. Напередодні 1996 р. затонуло судно “Сімба-1”. Власником
його була турецька фірма “Сімбашиппшг енд трейдінг”, яка зареєструвала
судно. Вона передала оперативне управління судном турецькій компанії
“Кнідос”. Місце реєстрації судна — Мальта. Ліцензована крюїнгова
компанія “Євромарін сервіс”, зареєстрована в Одесі, найняла екіпаж, до
складу якого входило 12 моряків – громадян України, що загинули
внаслідок аварії. Трудові контракти з ними було укладено за
законодавством Великобританії. Судно перевозило вантаж (1800 тонн
металу) з російського порту Таганрог до турецького порту Деліскелесі.
До сфери міжнародного приватного права належать питання цивільної право-
та дієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її
імунітету; відносин по зовнішньо-торговельних угодах; прав авторів на
твори, видані за кордоном; трудоправового та соціального статусу осіб,
які знаходяться на території іноземної держави, працювали на такій
території тощо. Регулюючи вказані та інші відносини, норми міжнародного
приватного права утворюють систему, яка відображає упорядковану
сукупність норм національного права.
Спадкові відносини в МПП.
Основними колізійними питаннями у галузі спадкового права є загальне
правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин,
форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у
заповідальних розпорядженнях.
У німецькому праві відносинам спадкування присвячені статті 25 та 26 ВЗ
НЦУ. Стаття 25 встановлює два традиційні принципи колізійного спадкового
права: громадянство спадкодавця як основна прив’язка та принцип єдності
спадкової маси. Іншими словами, закон однаково підходить до регулювання,
незалежно від предмета спадщини — рухомого чи нерухомого майна. Водночас
законодавець якоюсь мірою допустив можливість відходу від правила
громадянства в цій сфері на користь автономії волі (наприклад, щодо
нерухомості, яка знаходиться на території ФРН). Таким чином, німецький
законодавець відійшов від традиційного підходу (регулювання спадкових
відносин імперативною колізійною нормою), допустивши, хоч і незначною
мірою, диспозитивність.
Зміст ст. 26 нової редакції Вступного закону засвідчує рецепцію положень
Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів.
Такий підхід в цілому притаманний державам — учасницям Конвенції.
Наприклад, ст. 93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до
положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів. В Австрії
вирішення колізій у спадковому праві регулюється ст. 28 Закону 1978 р.
Перша частина цієї статті містить загальну норму. Вона передбачає, що
законом, який підлягає застосуванню до спадкових відносин, є
національний закон спадкодавця на момент смерті. Ця основна норма
змінена в другій частині. Якщо процедура переходу спадщини відбувається
в Австрії, то при прийнятті спадщини, виплаті боргів та виконанні
зобов’язань із спадкування застосовується австрійський закон.
Австрійська кодифікація враховує той факт, що в питаннях спадкування
різниця в законах не стосується порядку спадкування та визначення кола
спадкоємців. Законодавець вважає, що колізійна норма, скоріше, повинна
бути присвячена питанню про те, як спадкоємець має приймати власність
спадкодавця. Необхідно взяти до уваги, наприклад, прийняття спадщини за
умови опису спадкового майна. Тут неможливо відокремити закон, що
застосовується, від процедури. Надзвичайно складно пристосувати іноземні
норми про спадкування до процедури прийняття спадщини за законом країни
суду. Рішення австрійської кодифікації є досить вдалим. Національний
закон спадкодавця застосовується для вирішення питань про спадкоємців, а
закон країни суду -про перехід спадкового майна.
Швейцарське законодавство про МПрП, навпаки, у питаннях спадкування
виходить з принципу останнього місця проживання спадкодавця (ст. ст.
90,91 Закону 1987 р.). Характерно, що швейцарська кодифікація, якій
притаманне широке використання категорії lex voluntatis, досить обережно
ставиться до автономії волі в питаннях заповідальних розпоряджень. Право
спадкодавця підпорядковувати заповіт законові одного з громадянств, які
має особа, передбачено лише для іноземців, що мешкають у Швейцарії і
лише за умови, що вони не втратили на момент смерті свого громадянства і
не набули громадянства Швейцарії.
Такий стриманий підхід до автономії волі спадкодавця притаманний
переважній більшості досліджених нами кодифікацій. Майже всі новітні
закони у сфері МПрП ґрунтують визначення права, що застосовується до
спадкових відносин, на критеріях громадянства або останнього місця
проживання і водночас передбачають можливість обрання спадкодавцем
закону доміцилію замість закону громадянства (ст. 46 Закону Італії 1995
р.) або відповідно закону громадянства замість закону доміцилію (ст.
1610 проекту ЦК України), хоча і з обмежувальними застереженнями на
зразок наведеного вище положення швейцарського закону.
В деяких актах встановлюється різний режим для спадкування рухомого
майна та нерухомості. Для останньої дедалі частіше передбачається
принцип lex rei sitae (ст. 66 (б) румунського Закону 1992 р.; ст. 1611
проекту ЦК України),
Щодо форми заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом
встановлення гнучкої системи прив’язок з метою сприяння збереженню
дійсності заповіту. Наприклад, відповідно до ст. 1612 проекту ЦК
України, яка в цілому орієнтується на новітні кодифікаційні підходи,
форма заповіту і акт його скасування визначаються правом країни, в якій
спадкодавець мав останнє постійне місце проживання в момент складення
акта або в момент смерті. Проте заповіт або його скасування не можуть
бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання
відповідає вимогам права місця складення заповіту, або права країни
громадянства, або права країни звичайного місця перебування спадкодавця
в момент складання акта чи в момент смерті, а також права країни, в якій
знаходиться нерухоме майно.
Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері колізійних питань
спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що
виникають у цій царині, пов’язаний з особистим статутом спадкодавця, і
вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону
громадянства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що
спадкові відносини в більшості випадків виникають з приводу майна.
Останнє у цій категорії правовідносин виступає фактично основним
«іноземним елементом». Отже, в цілому, припустимим є застосування у
спадкових відносинах таких же колізійних критеріїв, які використовуються
для вирішення колізійних питань права власності. Це чітко простежується
у законодавчих актах з МПрП, де має місце розрізнення рухомого і
нерухомого майна.
Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостерігається тенденція
відходу від класичного правила locus regit actum на користь системи
більш гнучких прив’язок. Хоча цю тенденцію навряд чи можна назвати
новою, оскільки формула locus regit actum критикувалася ще на початку XX
ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
