Принцип розподілу влад за Конституцією США (реферат)

Реферат

на тему:

“Принцип розподілу влад за Конституцією США”

ПЛАН

Вступ

1. Політико — правові принципи як основа функціонування держави.

Законодавча влада: дуалізм системи.

3. Виконавча влада.

а) Особливості інституту президентства.

б) Місцеві органи державної адміністрації.

в) Місцеве управління в США.

4. Судова система — гарант стабільності.

5. Історична роль, значення та сучасний розвиток американських
інститутів влади.

Вступ

Конституція США, схвалена Філадельфійським конвентом 11 вересня
1787 року, вступила в силу 4 березня 1789 року, — перша конституція США
як єдиної федеративної республіки, яка має повну міжнародну
правосуб’єктність. Прийняття конституції єдиної держави, яка об’єднала
тринадцять незалежних штатів на базі колишніх колоній, не було
випадковим. Його обумовили реальні економічні, політичні, соціальні та
ідеологічні потреби епохи.

Під республіканською формою “батьки-засновники” розуміли виборний
відповідальний уряд, котрий змінюється у встановлені строки. А державне
правління базується на договорі народу з цим урядом. У відповідності зі
схемою розподілу влад закріплювалося три носія державної влади —
конгрес, президент і Верховний суд — і їх взаємодія у формі “стримувань
і противаг”. Така система, за задумом авторів, могла запобігти
концентрації влади в руках одного з них.

Влада конгреса обмежувалась переліком повноважень у статті I; чіткий
перелік повноважень президента у статті II. Юрисдикція федеральних судів
обмежена колом справ, окресленим в статті III. Розподіл влад один із
найстаріших політико-правових принципів, котрий був прийнятий
американцями-колоністами від англійців, а потім збагачений французькою
політичною думкою і власним досвідом і традиціями. Американський історик
Г. Аптекер писав: “Розподіл законодавчої, виконавчої і судової сфер
державного управління перешкоджає зосередженню влади і тим самим не
допускає росту теранії”.

Принцип розподілу влад з моменту своєї появи на американському грунті
пройшов довгий і непростий шлях. Спершу, у колоніальний період цей
принцип був лише гаслом у боротьбі проти британського колоніального
гноблення. Після проголошення незалежності він набуває рис
конституційного принципу і знаходить свій прояв в Основних законах
тринадцяти незалежних штатів. До часу скликання в 1787 році
Конституційного конвента американці не тільки ознайомились з теоріями
Дж.Локка і Ш.Монтеск’є, але й випробували їх на практиці.

Засновники конституції поклали в основу організації, компетенції і
взаємодії вищих органів державної влади свій особливий американський
варіант, який перейшов в систему “стримувань і противаг”. Слід особливо
підкреслити, що вони ніколи не думали про три повністю незалежні влади.
“Батьки-засновники” знали, що влада єдина і належить народові. Вони були
глибоко переконані в тому, що для надійної охорони суспільства від
можливої тиранії єдина федеральна влада повинна бути розподілена між її
трьома гілками. Горизонтальний розподіл повноважень доповнювався
вертикальним — між федеральним урядом й органами влади в штатах і на
місцях.

На мій погляд європейські теорії з плином часу трансформувалися в чисто
американську. Про це свідчать деякі аспекти. По-перше, всі три “гілки”
мають різні джерела формування. По-друге, всі органи державної влади
мають різні строки повноважень. По-третє, кожна з влад має можливість
стримувати і нейтралізувати узурпаторські посягання другої. Буква і дух
конституції основну роль відводять президенту як верховному носію
виконавчої влади. Дана система була покликана забезпечити стабільність
державних і правових інститутів.

1. Політико-правові принципи як основа функціонування держави.

Як було вже вище згадано, в фундаменті конституційної системи
американської держави закладено три основних політико-правових принципа
— розподіл влад, федералізм, судовий конституційний нагляд.

Принцип розподілу влад реалізується через систему “стримувань і
противаг” і передбачає розмежування між трьома гілками влади (на
федеральному рівні) відповідних функцій.

США є президенською республікою. ЇЇ особливості: злиття повноважень
голови держави і голви уряду в одній посадовій особі — президенті;
парламент обирає президента, який формує уряд (в США голви міністерств
призначаються президентом); відсутність у президента права розпуску
вищого законодівчого органу, а в конгреса приймати вотум недовіри уряду,
заборона депутатам бути членами уряду і навпаки.

Принцип розподілу влад передбачає і певну взаємодію, в результаті якої і
не допускається переважання однієї влади над іншою, або за рахунок
іншої. Так, конгрес, носій законодавчої влади, може відхилити
законопроекти, представлені головою виконавчої влади — президентом.
Президент затверджує законопроекти, прийняті конгресом, і має право
накладати вето на ті з них, з якими він не погджується. Багато з
повноважень президента реалізуються лише при схваленні їх сенатом
(укладення міжнародних угод, наприклад).

Носій судової влади — Верховний суд США фрмується сумісно президентом і
сенатом: перший називає кандидатів, другий ці призначення затверджує.
Верховний суд має право кінцево визнати недійсними (як невідповідні
конституції) закони конгреса і акти виконавчої влади. Але характерною
особливістю процесу розвитку системи розподілу влад є неухильний ріст
ролі президенської влади.

2. Законодавча влада: дуалізм системи.

Законодавча влада в США втілюється конгресом і законодавчими зборами
штатів — легіслатурами.

Конгрес США складається з двох палат — сената і палати представників.
Засідання конгреса проходять в будинку Капітолія, який знаходиться в
центрі міста Вашингтон.

Число членів палати представників зафіксовано в 1912 році з тих пір не
змінювалось — 435. В теперішній час кожний член палати представників
представляє більш 500 тисяч виборців. У відповідності з результатами
перепису населення, який проводиться кожних 10 років, міста в палаті
перерозподіляються між штатами. Право встановлювати межі виборчіх
округів по виборам в палату представників належить легіслатурі кожного
штату.

За конституцією США кожний штат повинен бути представлений в палаті по
меншій мірі одним членом. Члени палати представників вибираються на
дворічний строк, який починається з січня наступного після виборів року.
Це значить, що кожних два роки склад палати оновлюється, цим же
інтервалом вимірюється строк повноважень всього конгреса кожного
скликання. Конгрес кожного скликання проводить дві сесії. За
конституцією президент може скликати конгерс на позачергову сесію.

Сенат. Кожний штат представлений в сенаті двома членами, тобто приблизно
100 сенаторів. Кожний сенатор обирається в своєму штаті на 6 років. На
відміну від палати представників кожних два роки підлягає переобранню
лише 1/3 сенаторів, що забезпечує певну стабільність складу цієї палати.
За традицією сенат займає більш привілейоване становище ніж палата
представників.

Конституційні повноваження конгресу дуже широкі. Одне з важливіших місць
займає прерогатива у фінансовій області — те, що в США прийнято
іменувати “влада гаманця”. Конгрес встановлює єдині по всій території
країни податки, мита, податі та акцизні збори, затверджує федеральний
бюджет і виділяє асигнування на всі без виключення державні акції, бере
гроші в кредит і виплачує борги від імені США, регулює зовнішню торгівлю
і торгівлю між штатами. “Влада гаманця” дає конгресу вплив на зовнішню і
військову політику. Конгрес може відмовити президенту у виділенні
асигнувань для тої чи іншої цілі, скоротити чи збільшити їх, чи
обговорити використання коштів певними умовами.

Конгресу належить важлива функція контроля за діяльністю урядових
установ і відомств. Такий контроль впроваджується шляхом розслідуваннь з
різних питаннь, перевірки виконання бюджету, нагляд за організацією і
діяльністю уряду. Велика роль у виконанні цієї функції належить
спеціалізованим установам конгресу, таким, як Головне
контрольно-фінансове управління, Управління по оцінці технології,
Бюджетне управління при конгресі.

Важливою функцією діяльності Конгесу є проведення слухань і
розслідувань. Державні секретарі, які не можуть бути членами Конгесу,
все ж таки запрошуються в Комітети Конгресу для відповіді на питання
конгресменів, які виникають при розгляді основних проблем зовнішньої
політики. Таким чином, відбувається обмін інформацією і думками між
відповідним комітетом конгресу і “спорідненим” виконавчим відомством.

Функція розслідування будь-якої конкретної сфери діяльності законодавчих
і державних ланок апарату, а також окремих посадових осіб федеральних
органів, крім контролю над урядом забезпечує конгрес інформацією і
допомогає, хоча б теоритично, підвищенню ефективності законодавства. Ця
функція буває спрямована на те, щоб за допомогою засобів масової
інформації викликати в країні підтримку чи опозицію політиці уряду,
виявити суспільну думку з питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Конгрес оголошує війну, формує збройні сили і виділяє асигнування на їх
утримання, видає правила по управлінню і організації сухопутних і
морських сил. Ці повноваження дають конгресу можливість впливати на
формування воєнного бюджету країни і організацію її збройних сил. Але
дійсність права конгресу на оголошення війни обмежена тим, що президент
як головнокомандуючий веде війну і відповідає на зненацький напад, тому
використання армії переросло в прерогативу виконавчої влади. “За всю
свою историю США около 200 раз использовали вооруженние силы в различных
конфликтах, но до настоящего времени конгрес лишь 5 раз воспользовался
правом объявления войны: в 1812 , 1846, 1898 гг. и в двух мировых
войнах”. Разом з повноваженнями, які виконують разом обидві палати,
існують і такі, які може виконувати лише одна з них. За конституцією всі
законопроекти щодо державних прибутків повинні виходити лише від палати
представників, сенат може запропонувати до них поправки та брати участь
в їх обговоренні. Це право надає палаті представників певні переваги при
розгляді фінансових питань. Цій палаті також належить право вибору
президента США, якщо ні один із кандидатів не отримав більше полвини
голосів виборців.

Найважнішими повноваженнями сената є його участь у прийнятті США
міжнародних зобов’язань у формі договорів і участь у призначенні на вищі
посади державного апарата. Президент має право ратифікації укладеного
ними договора, тільки отримавщи прийняту 2/3 присутніх сенаторів
резлюцію ухвалення договора, яка містить формулу “поради і згоди”. Сенат
може ухвалити чи відхилити договір повністю чи обумовити його прийняття
поправками і умовами.

Виконавчій владі стає можливим обходити конституційні вимоги про те, що
укладання міжнарадних договорів можливе лише зі згоди сената. Для цього
використовується форма міжнародної домовленості (виконавча угода). Вона
укладається президентом чи іншим органом виконавчої влади з
представниками зарубіжних урядів і не підлягає затвердженню сенатом.
Виконавчі угоди або надаються конгресу у порядку інформації, або
підлягають схваленню обома палатами звичайною більшістю після їх
укладання. В XX ст. виконавчі угоди як форма міжнародних договорів
широко використовуються, і в даний час в декілька разів перевищують
кількість договорів, укладених США. Виконавчі угоди мають такуж юридичну
силу як і договори.

Прерогативою сенату є контроль за призначенням посадових осіб уряду.
Сенат затверджує призначення керівників урядових відомств, дипломатичних
представників, членів Верховного Суду, федеральних суддів, а також
переміщення і просування вищих чинів збройних сил і закордонної служби.
Сенат рідко погоджується на призначенних президентом в уряді; відхилення
кандидатур в члени Верховного суда буває частіше. Не підлягають
затвердженню сенатом призначення на пости в апараті Білого дому. В
випадку, якщо ні один з кандидатів у віце-президенти не отримає 1/2
голосів виборців, сенат його обирає. Конституція надає конгресу право
усувати від посади при засудженні у порядку імпічмента посадових осіб,
включаючи президента і віце-президента, якщо вони будуть визнані у
зраді, хабарництві чи інших серйозних злочинах чи проступках. При цьому
повноваження палат також розділені: тільки палата представників має
право порушувати розслідування в порядку імпічмента і тільки сенат
здійснює суд (для засудження необхідно 2/3 голосів присутніх сенаторів).
У випадку визнання винним сенат усуває його з посади, потім йде
притягнення до кримінальної відповідальності на загальних умовах. П’ять
разів процедура імпічмента порушувалась проти президентів: три відхилив
сенат, 1868 рік — Джонсон був виправданий сенатом, 1974 рік — Ніксон
пішов у відставку, після того як юридичний комітет висунув його
проступки на суд громадськості. Конгрес в праві приймати закони про
надання американського громадянства, про банкрутство, в сфері патентного
і авторського права, засновувати федеральні суди і поштові служби. Йому
надане право емісії грошей і встановлення покарань за їх підробку, та
інші повноваження.

Важливу роль відіграють постійні і спеціальні комітети. Вони є в обох
палатах, кожний комітет спеціалізується в конкретній області державного
управління. В сенаті — 16 постійних і 4 спеціальних комітети. В палаті
представників — 22 постійних і 5 спеціальних. Голвним завданням
постійного комітету є підготовка тексту законодавчого акту, контакт з
органами федерального уряду. Його голова — член конгресу, який має
досвід і повагу оточуючих. Спеціальні комітети створюються для виконання
певних цілей. Є також об’єднані комітети. В конгресі США представлені
дві найбільші партії: Демократична і Республіканська. З їх представників
формується фракція партії. Партійні фракції кожної з палат вибирають
лідера і його заступника. Лідер більшості в сенаті — найважливіша
фігура. Лідер більшості в палаті представників займає в партійній
ієрархії друге місце після спікера палати. Партійна фракція меншості
формує опзицію. Керівництво партійних фракцій служить зв’язком між
виконавчою владою і конгресом. Серед посадових осіб конгресу слід
виділити спікера палати представників (одина з найвпливовіших осіб
конгресу) і голова сенату (віце-президент). В конгресі існує чотирі
форми законодавчих пропозицій: законопроект, спеціальна резолюція,
спільна резолюція і просто резолюція. Силу закону має лише законопроект
і спільна резолюція, після прийняття обома палатами і підписанням
президентом. Право законодавчої ініціативи має кожний член конгресу.
Процес прийняття і схвалення законопроекта є багатоступеневий, тому тут
діє правило дисконтинцітета, його суть в тому, що розглянутий
законопроект повинен бути прийнятий лише в ході роботи одного і тогож
скликання. У випадку незгоди з законопроектом президент користується
правом вето.

Але було б помилково вважати, що в комітеті в усіх випадках проходить
ділове обговорення законопроектів. Роботи кмітета, органа звичайно
досить багаточисельного, контролюється невеликою кількістью осіб,
згрупованих навколо голови комітету чи іншої важливої особи.

Голова комітету дуже впливає на роботу комітету. Формально він
обирається комітетом, чи в невеликому числі випадків палатою в цілому.

Фактично обрання голови комітету, також як і обрання інших керівних осіб
палати, визначається партійними лідерами партії більшості, причому
враховується особистий вплив і час перебування в комітеті.

В більшості штатів комітети користуються правилами процедури,
встановленими для палати, але з тими змінами, які вважали за необхідне
внести голови комітетів. Слід відмітити, що хоча звичайно не існує
ніяких обмежень для публічності засідань в більшості штатів вони мають
закритий характер. Виключення робиться тільки для зареєстрованих
лоббістів і спеціально запрошених осіб.

Слід окремо виділити таке явище американського парламенту, як лоббізм,
тому що він має великий вплив як в конгресі, так і в парламентах окремих
штатів.

Конституцією США передбачено, що особливі особи — лоббісти здійснюють
“подачу петицій народу до уряду”. Лоббісти, які представляють інтереси
окремих соціальних груп населення, корпорацій, національних асоціацій,
профсоюзів і навіть держав повинні бути офіційно зареєстровані. В
законодавчому органі США існує комісія конгресу в справах лоббістів.
Відповідно до закону 1946 року лоббіськи організації чи окремі особи
повинні реєструватись у клерка палати представників або у секретаря
сенату. Закон вимагає у лоббістів інформацію про те, чиї інтереси вони
представляють, хто іх фінансує, в прийнятті яких законів вони
зацікавлені і т.д.

Лоббі — це інструмент дії різних сил чи груп, існуючих як в США, так і
за межами країни, на американські інститути влади, складова частина
американської політичної системи. Вони мають великий вплив на формування
політики держави, як в середині країни так і за її межами.

Звичайно в конгресі США реєструється більше восьми, десяти тисяч
лоббістів. Провідні вчені США вважають конгрес США неподільною
батьківщиною лоббістів, які добре вивчили тонкощі в діях законодавчого
органу і тому в багатьох випадках досить успішно впливають на його
діяльність. Лоббісти розглядають законодавчий орган США як своєрідну
середню ланку опосередкованої дії на виконавчу владу. Шляхом підкупу,
шантажу, хабарництва сенаторів лоббісти в більшості випадків домагаються
потрібних результатів.

Як в парламенті США взагалі так і в парламентах окремих штатів на
внесення і проходження біллів великий вплив мають лоббісти. Тут їх
чисельність також дуже велика. В штаті Каліфорнія, наприклад, на кожній
сесії законодавчих зборів реєструється більше 500 лоббістів, більшість з
яких присвячують цій діяльності весь свій час.

В 40 штатах встановлене кримінальне покарання за скоєння лоббістами
злочинів, так звану, “нечесну практику”. Найчастіше під “нечесною
практикою” розуміється хабарництво.

Звичайно кількість лоббістів настільки велика, що як відмічав спікер
палати представників конгресу Т.О.Ніл “Зараз в Америці кожен має своє
лоббі”.

Згідно з принципом федералізму, закріпленим у конституції, при
існуванні розмежування між законодавчими органами федерації і штатів,
зберігається федеральне верховенство. За своєю структурою і формою
легіслатури (законодавчі збори) багато в чому копіюють конгрес (крім
штата Небраски). Характерною осбливістю більшості легіслатур є домінуюча
роль спікера палати представників, який користується авторитетом і
впливовістю не тільки в рамках законодавчих зборів, а і взагалі в штаті.

Повноваження законодавчого органу штату, якщо брати формальний бік
справи, визначаються тим, що США є федерацією і відповідно повноваження
розподіляються між органами федерації і органами штатів. Конституція США
1787 року надала урядам штатів досить широкі повноваження, значна
частина яких у відповідності з конституціями штатів і з урахуванням
оговорок, які в них знаходяться, повинна була б належити законодавчим
органам штатів. Але відповідно законодавство штатів не повинно
протирічити нормам, які в них встановленні, тому що в іншому випадку
воно втрачає юридичну силу. Інакше кажучи, федеральний закон має вищу
юридичну силу.

В Конституції США існують також окремі додаткові обмеження, зокрема:
штатам заборонено укладати міжнародні договори, чеканити монету,
встановлювати і нагороджувати почесними титулами, встановлювати мито на
імпорт і експорт і утримувати збройні сили в мирний час.

Конституції приблизно 1/3 штатів мають положення про те, що народ шляхом
референдуму має право безпосередньої законодавчої ініціативи чи може
змінювати закони. Крім того, нерідко конституції мають прямі заборони
законодавчому органу видавати закони, які стосуються окремих осіб або
груп, а також місцевого управління. Наприклад, в Конституції штату
Умінайс вказано, що “генеральна асамблея не має місцевих чи спеціальних
законів, які відносяться до однієї з перерахованих справ, дарування,
розлучень, зміна прізвищ чи назв місць, регулювання справ графств,
регулювання практики мирових суддів”. Обмеження також стосується права
законодавчого органу збільшувати борги штату більше певної суми чи
пропорції.

Майже всі конституції перердбачають певні положення, які закріплюють дію
доктрини розподілу влад. В силу цих положень законодавчий орган не може,
за виключенням передбачених конституціями положень, здійснювати функції
інших гілок — виконавчої чи судової влади.

Визначити компетенцію законодавчого органу штату шляхом перерахування
питань, які підлягають законодавчому регулюванню практично неможливо.
Ось лише приблизний перелік того, чим займається законодавчий орган.
Більше всього норм він видає, встановлюючи податки, регулюючи торгівлю
всередині штату, створюючи суди штатів і встановлюючи їх юрисдикцію,
визначаючи склади злочинів і покарання за їх скоєння. Нерідко
конституцією штатів спеціально зазначається, що до компетенції
законодавчого органу входить видання законів з питань суспільної охорони
здоров’я, безпеки, моралі. За прийнятою в США термінологією все це
відноситься до так званої поліцейської влади.

Крім видання законів, законодавчий орган виконує інші функції, зокрема
судові при імпічменті у відношенні губернатора, суддів та ряду інших
посадових осіб. Поскільки члени законодавчого органу не підлягають
імпічменту, стосовно них може бути винесено догану і в виключних
випадках піднято питання — навіть про їх виключення. Палати
законодавчого органу вирішують спори про правильність обрання своїх
членів.

Звичайно, найважливіша функція законодавчого органу штату є
законотворчість. Значна частитна законодавчого процесу протікає в рамках
законодавчого органу, однак в законодавчому процесі беруть участь і інші
органи штату, і нерідко окремі особи.

Частіше всього законодавча ініціатива фактично проявляється не в рамках
законодавчого органу. Очевидним є участь в законодавчому процесі
губернатора і його апарату. Він направляє послання законодавчому органу,
робить рекомендацію. Йому належить право вето. Він намічає основні риси
законодавчої програми і приймає міри до її здійснення.

При розгляді законодавчого процесу слід відмежувати формальні і
неформальні моменти. Формально, тільки члени законодавчого органу можуть
вносити білі в законодавчий орган штату. Це може робити парламентарій
одноособово чи з групою чи з групою підтримючих його членів
законодавчого органу чи комітету, який також складається з членів
законодавчого органу. Фактично лише невелика кількість законопроектів
виробляється дійсно членами законодавчого органу. В більшості випадків
їхня ініціатива обмежується укладанням протокольного акту — внесення
білів в законодавчий орган. Більша частина білів готується посадовими
особами і компетентними установами. Важливу роль в підготовці біллів
грають так звані межсесійні комітети, які складаються з законодавців і
зацікавлених в підготовці того чи іншого законопроекту осіб. Значна
частина білів, яка стосується правил судової процедури, виробляється за
участю суддів. Але найактивніші творці білів не органи штату, а численні
групи тиску. Вони нерідко утримують спеціальних осіб, кваліфікованих
юристів, які готують наобхідні групам тиску законопроекти, які потім
вручаються окремим парламентарям штату для внесення в законодавчий
орган.

Правила проходження біллів найчастіше встановлюються палатами, причому
формально вважається, що палата приймає свої правила на початку кожної
сесії. Звичайно справа обмежується погодженням раніше існуючих правил,
зміни в них вносяться дуже рідко.

Конституції штатів мають порівняно мало положень, які відносяться до
процесу створення законів. Наприклад, конституція Північної Кароліни
вказує лише, що білль повинен пройти три читання в кожній палаті, що
поіменне голосування проводиться на вимогу 1/5 присутніх і голосуючих
членів палати й що за тридцять днів до голосування по певному біллю
повинна бути зроблена об’ява. Конституція Техасу забороняє голосування
по раніше відхиленому законопроекту.

Процедура внесення білля полягає в тому, що його текст передається
клерку палати. В більшості штатів внесенний біль розповсюджується між
членами палати. В частині штатів розмноження біллів відбувається після
обговорення в постійному комітеті чи, навіть, після другого читання.

Нерідко законопроекти можуть вноситись протягом певного періоду. Так в
штаті Масачусетс біллі можуть бути внесені не пізніше ніж за місяць до
початку сесії. Виключення допускаються за згодою 4/5 членів палати або
на вимогу губернатора.

Внесений біль надходить на перше читання. Воно, звичайно, складається з
оголошення назви законопроекту і завершується голосуванням. На цій
стадії біллі відхиляються лише у виключних випадках.

Після першого читання біль відсилається в постійний комітет спікером чи
іншою головуючою в палаті особою. Комітетська стадія має для долі білля
вирішальне значення. Саме на цій стадії лоббісти розвивають свою
діяльність найактивніше.

Білль, який прйшов комітетську стадію записується в календар, тобто
особливий список біллів, підготовлених для обговорення в палаті. В
деяких палатах існує тільки один календар і біллі обговорюються в
порядку їх надходження. В ряді палат існують декілька списків для біллів
різного змісту. В цьому випадку головуючий в палаті разом з партійними
лідерами визначає, який час повинен бути відведений для обговорення
біллів з того чи іншого списку.

В день, призначений для другого читання, білль в цілому зачитується
клерком палати. Потім відбувається постатейне обговорення білля палатою.
На цій стадії будь-який член палати може запропонувати поправку.
Обговорення білля завершується голосуванням, яке практично вирішує долю
білля, тому що третє читання має чисто формальний характер.

В законодавчих органах штатів існують різні методи голосування. Це може
бути поіменне голосування, при якому в протоколах заноситься думка
кожного голосуючого.

Дуже розповсюджене голосування, результати якого визначаються головуючим
на слух, застосовується воно найчастіше в тих випадках, коли потрібно
затвердити рішенням палати думку головуючого, яка за звичаєм не підлягає
обговоренню. Якщо необхідно справжнє виявлення думки палати, то
застосовується голосування піднесенням руки чи проходження голосуючих
членів крізь спеціальний лічильник.

Двохпалатна структура законодавчих органів штатів потребує досягнення
абсолютної ідентичності текстів, які приймаються кожною з палат. В усіх
штатах з двохпалатним законодавчим органом існує процедура узгодження
текстів шляхом конференцій комітетів. Члени цієї конференції
призначаються головуючим палат у кількості 2 — 3 чоловіка від кожної
палати. Засідають вони секретно і представляють палатам узгоджений
текст.

Прийнятий обома палатами ідентичний текст законопроекту направляється
губернатору штату. Ця стадія законодавчого процесу носить назву внесення
в список.

Губернатори всіх штатів, за виключенням штату Карейна, мають право вето,
яке може бути застосовано губернатором протягом певного строку.

Законодавчий орган кожного штату має право скасувати вето. Для цього
необхідно більшість в 2/3 голосів з кожної палат.

Губернатор, якщо він не застосовує право вето, підписує білль, тим самим
надаючи йому законної сили. Підписаний губернатором білль не обов’язково
зразу вступає в законну силу. Дата вступу в силу вказується в самому
законопроекті або встановлюється Конституцією. Наприклад, в штаті Техас
закони починають діяти через 90 днів після закінчення сесії на якій вони
були прийняті, у Флоріді через 60.

Як відомо, Верховний Суд США має можливість шляхом тлумачення
федеральної Конституції позбавляти закони штатів юридичної сили. Але
осбливого практичного значення це не має, так як в судовому порядку була
скасована дуже невилика кількість законів і використовується це право
дуже обмежено.

3. Виконавча влада.

“Конституция США создавалась в период, когда еще продолжались битвы
освободительной войны и была необходимость в сильной исполнительной
власти”.

Виконавча влада в країні втілювалась президентом США, який виконує
покладені на нього конституцією повноваження з допомогою розгалуженного
апрата виконавчої влади. На рівні штатів такими носіями є губернатори,
які очолюють місцеву адміністрацію, а також органи місцевого
самоуправління.

а) Особливості інституту президенства.

Вищим за посадою в країні є президент США, який суміщає повноваження
голови держави і глави уряду. Управління державою здійснюється виключно
від його імені. Політично невідповідальний перед конгресом президент
(незалежно від його взаємовідносин з конгресом) залишається при владі.
Президент не має такого сильного засобу переборення конфліктів, як
розпуск парламенту. Конгрес не вправі відстранити президента від влади.
Це стабілізує президентську владу, але має також негативні наслідки, так
як спори є довготривалими і можуть негативно вплинути на проведення
політики держави. Він обирається на чртири роки з можливістю
переробрання ще на один строк. Президентом США може бути громадянин США
за народженням, не молодше 35 років, який прожив на території країни
мінімум 14 років. З 1800 року офіційною резиденцією президента США є
Білий дім, який знаходиться в місті Вашингтоні. Повноваження президента
дуже широкі. Як голова держави він являється головнокомандуючим
збройними силами США і верховним представником держави на міжнародній
арені. Президент за схваленням і згодою сенату призначає федеральних
суддів, членів Верховного суда, послів, вищих посадових осіб
адміністрації. Конституція надає президенту право скликання позачергової
сесії конгресу і переносу чергових сесій, право відкладення виконання
вироку і помилування осіб, засудженних за федеральним законодавством. Не
займаючи будь-якої посади в партійному апараті, він вважається лідером
своєї партії. При виникненні внутрішніх і зовнішніх кризових ситуацій
президент може розраховувати на надзвичайні повноваження.

Президент займає велику роль в законодавчому процесі. Формулюючи
законодавчу програму адміністрації у посланні до конгресу, президент
виступає фактичним лідером законодавчої політики. Послання — джерело
законодавчої ініціативи. Президенські послання передбачені Конституцією
США (ст. 2, розд. 3): “Президент періодично представляє конгесу
відомості про стан Союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які
виявить необхідними і корисними”.

Традиційно президент направляє конгресу три послання. Перше з них
надходить в момент початку наступної сесії конгресу. Це послання про
стан Союзу. Друге — економічне, а третє — бюджетне послання.

У посланні конгресу подається проект бюджету, який розробляють експерти
Білого дому. Глава виконавчої влади володіє правом видання
президентських наказів, які мають силу закону. Крім традиційних послань
президент звертається до конгресу зі спеціальними посланнями більш
вузького характеру, домагаючись прийняття певного законопроекту. Таким
чином, Конституція наділила президента правом представляти законодавчі
програми конгресу, які можуть носити як загальний, так і конкретний
характер.

Президент став прямим учасником законодавчого процесу також за допомогою
права вето. Це одна з найважливіших конституційних прерогатив
президента. Вона дає йому великі можливості впливу на політику держави,
шляхом блокування невигідних виконавчій владі законопроектів.

Право вето — прерогатива президента, права якого перераховані в статті
II Конституції США. Але для президентського вето зроблено виключення.
Воно передбачено статтею I Конституції, яка присвячена конгресу.

Початково вето було призначено для охорони інтересів виконавчої влади з
питань законодавства. Це призначення воно зберігло і зараз.

Одним з основних принципів розподілу влади є те, що конгрес не може
делегувати свою законодівчу функцію президентській владі. Делеговане
законодавство виражається в тому, що парламент передає частину своїх
повноважень виконавчій владі.

Однак на практиці конгрес нерідко надає президенту широкі повноваження.
На основі законів конгресу президент отримав право видавати укази,
орденанси, виконавчі накази, розпорядження та інші підзаконні акти, які
формально лише детанізують закон, але фактично його доповнюють і
розширюють. Видання виконавчих розпоряджень набуло широкіх розмірів і
стало звичайною практикою. За своєю юридичною силою накази президента
прирівнюються до законів конгресу. Вони є в такій же мірі обов’язковими
для суддів, як і закони конгресу.

Крім виконавчих наказів президент видає правила, положення, плани
реорганізації. Президент має право видавати інші нормативні акти,
адміністративні накази, військові накази, дерективи і т.д. Всі вони
мають такуж силу, як і акти конгресу.

Найважливішою функцією президента є зовнішньо-політична діяльність.
Президент призначає послів, консулів та інших повноважних представників
США в іноземних даржавах. Призначення провадиться за порадою і згодою
сенату.

Важливим є також право президента зміщувати посадових осіб. Особи, не
згодні з політикою президента звільняються.

Президент приймає представників іноземних держав в США, а також посилає
дипломатичних представників США в інші держави. Він також має право
визнавати чи не визнавати іноземні держави. Це надзвичайно важливе право
президента.

Президент укладає “за порадою і радою Сенату” міжнародні угоди за умови
їх погодження 2/3 голосів сенаторів, які беруть участь у голосуванні.
Інші міжнародні акти президент може укладати сам. Звичайно угоди
укладаються через апарт Державного департаменту, інколи президент діє
через своїх особистих представників.

Разом з президентом на чотирьохрічний строк обирається віце-президент,
причому вони не можуть бути жителями одного штата. За конституцією права
віце-президента обмежуються присутністю в сенаті. У випадку, якщо голоси
сенаторів розділяються порівну, його голос вирішить все. Прийнята в 1933
році XX поправка закріпила статут віце-президента, розглядаючи його як
правонаступника президента у випадку смерті чи недієздатності останього.
Реальні функції віце-президента в уряді визначаються президентом в
кожному конкретному випадку.

Потрібно сказати, що в системі діє не передбачене конституцією виконавче
управління президента, яке включає в себе Раду національної безпеки,
Управління по розробці політики, Управління з питань політики в області
науки і техніки, Управління представника президента на торгових
переговорах.

Як дорадчий орган при президенті, який створений поза конституцією,
функціонує кабінет міністрів. В його склад входять голови 12 федеральних
міністерств (секретарі), генеральний атторней (голова міністерства
юстиції) та інші.

Президент не зобов’язаний скликати засідання кабінету і прислухатись до
порад, які йому дає останній, а навіть може чинити наперекір думці
більшості членів кабінету. Поскільки кабінет не має конституційного
статусу і підпорядкований безпосередньо президенту, останній може на
свій розсуд розпоряджатися його діяльністю і службовою кар’єрою його
членів. Звичайно, на практиці президент тісно взаємодіє з головами
підпорядкованих йому відомств, його вищими радниками, має в своїх штатах
висококваліфікованих експерів, спеціалістів в різних галузях науки,
техніки, економіки, міжнародних відносин. Однак останнє не повинно бути
основою для того, щоб додавати до основних прав президента ще й такі, як
право “радитись”, “попереджувати”, “консультуватись”. Президент вільний
в політичних рішеннях.

Розгалуджений апарат включає в себе відомства, міністерства
(найважливіші з них — Державний департамент або МЗС, міністерство
оборони та спецслужби ЦРУ та ФБР).

б) Місцеві органи державної адміністрації.

Виконавчу владу в штатах втілює губернатор, який обирається в 46 штатах
на чотири роки з можливістю перевиборів на два роки. З поправкою на
маштаби голова місцевої адміністрації у більшості копіює повноваження
президента. Губернатор представляє свій штат у відносинах з федеральним
урядом та урядами інших штатів. Він взаємодіє з державним секретарем
штата, казначеєм, генеральним атторнеєм штата, впоноваженим у справах
освіти та іншими посадовими особами.

Конституції штатів встановлюють досить мало формальних вимог до
кандидатів на пост губернатора. Кандидат повинен бути громадянином США
не менше певного строку — від 2 до 20 років. Як правило для кандидатів
встановлено віковий мінімум. В більшості штатів він не може бути
молодшим 30 років, а і деяких штатах — 21 і 25 років. Тільки в двох
штатах кандидат повинен бути не молодшим 35 років.

При висуванні кандидатів у губернатори важливу роль грають політичні
партії.

Закони більшості штатів встановлюють, що висування кандидатів у
губернатори здійснюється конвентами політичних партій чи прямими
праймері, на яких головну роль також грають політичні партії. Обираються
губернатори повсюду на загальних виборах. В 47 штатах для обрання
необхідно отримати відносну більшість голосів. Лише в трьох штатах,
Джорджія, Вермонті і Мені для обрання необхідна абсолютна кількість
голосів виборців, які брали участь у виборах.

Посилення впливу губернатора на справи штату можна прослідкувати по
збільшенню строку, на який його обирають. Спочатку губернатори обиралися
тільки на рік. Тепер в більшості штатів (в 35 штатах) губернатор
обирається на 4 роки, в решті штатів на 2 роки. В 27 штатах немає ніяких
обмежень для перевиборів губернатора.

В більшості штатів у випадку, коли губернатор не може виконувати свої
обов’язки, його посаду займає лейтенант-губернатор. В 12 штатах цю
посаду займають інші посадові осби.

За виключенням штату Орегон, конституції всіх штатів передбачають
можливість усунення губернатора в порядку імпічменту. Судиться
губернатор верхньою палатою законодавчих зборів штату. Покарання при
осудженні обмежується відстороненням від посади і забороною займати
посади в органах управління штату.

В 12 штатах існує процедура відклику губернатора виборцями. Для того,
щоб почати процедуру відклику, необхідно розповсюдити петицію з
викладенням обвинувачення посадової осби. Петиція повинна бути підписана
визначеним в конституції штату числом виборців і передана державному
секретарю штату. Призначається день голсування з цього питання.
Голосування не проводиться якщо посадова особа, яка підлягає відклику,
сама подасть у відставку.

В конституціях штатів частіше всього вказується, що обов’язком
губернатора є “нагляд за тим, щоб закони виконувались”. Ця коротка
формула є основною для здійснення губернатором його повноважень, які
умовно можна віднести і до виконавчої, і до законодавчої, і до судової
гілок влади.

Найважливіший, покладений законом на губернатора, обв’язок — виконання
законів. Звідси виходить, що губернатору надано право нагляду за
здійсненням управління в штаті, і відповідно нагляду за діяльністю
посадових осіб, навіть в тому випадку, якщо вони йому прямо
непідпорядковані і не ним призначаються.

В більшості штатів губернатор відповідає за підготовку і подання в
законодавчий орган штату проекту бюджету, як правило, однорічного чи
дворічного.

Конституції всіх штатів наділяють губернатора правом надзвичайного
скликання законодавчого органу.

В усіх штатах за виключенням штату північна Кароліна, губернаторт
користується правом вето. Незалежно від форми воно є важливим засобом
втручання губернатора в законодавчу сферу.

Отримавши білль губернатор може підписати його, і тоді білль набуває
законної сили. Якщо губернатор застосовує право вето, то він повертає
білль в палату. В усіх 49 штатах, де губернатор має право вето, його
вето може бути скасовано законодавчим органом. Як, правило для
переборення вето необхідно більшість в 2/3 голосів кожної з палат
законодавчого органу.

Губернатор є голвнокомандуючим збройними силами штату, його поліцією і
національною гвардією. Ці сили підпорядковані губернатору, якщо тільки
президент не призве їх на службу США.

На відміну від президентського вето губернатори багатьох штатів
користуються вибірковим правом, яке використовується проти окремих
статей законопроектів. Це право забезпечує губернаторам можливість
впливатим на розподіл бюджету. Місцеві органи базуються на основі
законодавства штата без формального контролю, на основі самоуправління.

Певні повноваження має губернатор і в судовій сфері. Серед них
найзначнішим є право помилування засудженних судами штату. Це право
мають майже половина губернаторів США. Але губернатор може здійснювати
його лише заслухавши рекомендації спеціального консультативного органу.
В багатьох штатах право помилування та заміни покарання більш м’яким має
спеціальна рада, в який губернатор є одним з членів.

Важливий орган управління в штаті є канцелярія губернатора. Її гололвою
є виконавчий секретар губернатора, відповілальний за всю її організацію
і діяльність. В канцелярії працюють також департаментський секректар,
який підтримує зв’язки з департаментами і є радником губернатора з
питань управління, секретар з питань преси, який організовує зустрічі з
представниками преси, радіо, телебачення.

Друге місце в штаті після губернатора займає лейтенант-губернатор. Ця
посада, яка існує в 38 штатах, має значення перш за все тому, що
лейтенант-губернатор стає губернатором, як тільки останній стає
неспроможним виконувати свої обов’язки. Повсякденні обов’язки
лейтенант-губернатора є невеликі. Він є членом декількох рад, а також в
багатьох штатах головою верхньої палати законодавчого органу.

Найважливіша після губернатора політична фігура в системі управління
штату є державний секретар штату. Ця посада існує в усіх штатах. Функції
державного секретаря досить різноманітні. Перш за все він здійснює
збереження архівів і підтверджує правильність і законність державних
актів штату, які публікуються. Державний секретар підтверджує властність
штату на землю. Найважливіша функція державного секретаря — нагляд за
виборами і затвердження законності всіх пов’язаних з ним дій. Він
проводить референдуми і інші акції пов’язані з участю громадян.

Казначей штату, який відповідає за збереження грошових коштів штату і
виплату їх за належним посвідченням, в 42 штатах обирається
безпосередньо населенням. Казначею належить право визначати, в якому
банку повинні зберігатись грошові кошти штату. В багатьох штатах
казначей збирає податки і здійснює нагляд за правильністю їх стягнення.

Генеральний атторней, який вважається першим юристом штату обирається
також населенням в 42 штатах. Обов’язок атторнея і його апарата —
підтримання обвинувачення чи захисту у справах, в яких штат виступає
однією з сторін. Генеральний атторней це радник губернатора і
різноманітних відомств штату з правових питань. В деяких штатах на
атторнея також покладено обов’язок бути юридичним радником і
законодавчого органу, причому більш ніж в 30 штатах його зобов’язують
допомогати членам законодавчого органу в підготовці законопроектів.

Серед інших вищих чиновників багатьох штатів слід відмітити
суперінтедента освіти, який здійснює розподіл між графствами і окремими
учбовими закладами асигнувань штату на освіту, також встановлення
стандартів освіти в штаті.

Також, слід відмітити аудитора, уповноваженого здійснювати платежі по
забов’язаннях штату і контролювати фінансову діяльність його виконавчих
органів.

Виконавча влада штату — це найважливіша частина органів штату і її
діяльність визначає напрям і характер роботи решти органів штатів.

в) Місцеве управління в США.

Найбільш розповсюджена адміністративна одиниця — округ, який традиційно
зветься графством (приходом). Населення обирає раду графства, ряд посад
(шериф, казначей). Також обираються цільові комісії. Парелально діють
муніціпальні комісії, які обирають мера (здебільшого у великих містах).

Якщо врахувати, що в межах кожного з 50 штатів існує декілька форм
муніципального упрвління, то в країні їх існує декілька сотен. Однак всі
ці форми управління можна звести до трьох основних: мер-рада, комісія,
рада-упарвляючий.

Мер-рада. В більшості міст мери обираються. До мерів ставляться вимоги
мати право виборця і проживати в даному місці.

Повноваження мера визначаються хартією міста. Мери поділяються на
“слабких” і “сильних”. Поряд з мерами обираються ряд адміністративних
посадових осіб: “слабкий” мер, має право призначати лише дрібних
урядовців, у нього відсутнє право вето стосовно рішень міської ради і
строк його перебування на посаді не перевищує 2 років. “Сильного” мера
характерезує його право призначати і звільняти міських чиновників всіх
ступенів, на що лише зрідка потрібна згода ради, наявність права вето у
відношенні рад; тривалість перебування на посаді 4 роки. Важливою
ознакою “сильного” мера є право складати бюджет міста і вносити його на
розгляд ради.

Існує 4 основних форм відкликання мерів: рішення ради, голосування
виборців, судове рішення та наказ губернатора.

Ради при такому типі управлінні, як правило однопалатні. Лише невелика
кількість міст (Нью-Йорк) має двопалатні ради. Рада обирається
найчастіше від міста в цілому. Число членів ради 25 — 30 чоловік.

Комісія. Члени муніципальної комісії в кількості 3 — 7 чоловік
обираються населенням по єдиному виборчому округу. Саме їм належить
повнота влади, яку вони здійснюють разом в комісії і кожен окремо,
поскільки кожен з них є відповідальним за діяльність одного з
департаментів управління.

Вищим органом в рамках муніципалітету за законом лишається управляюча
рада, яка обирається так само, як і більшість рад, по єдиному виборчому
округу, в кількоств 5 — 9 чоловік.

Рада має нормотворчі повноваження. Але основним її повноваженням є
призначення вищого адміністратора — управляючого, на якого покладається
ведення справ у міському управлінні. Управляючий призначається радою на
4 роки, але може бути відкликаний радою до закінчення цього строку.

Найтиповішим і широко розповсюдженним адміністративно-територіальним
підрозділом є графство.

В усіх графствах керівний орган називається радою графств.
Найпоширенішими є чотири види організації такої ради: рада комісіонерів
і контролерів, рада контролерів таужшиків, рада, яка складається з
одного судді і комісіонерів, рада, яка складається з суддів і мирових
суддей. Приблизно в 2/3 графств складаються керівні органи першого виду.
Більшість рад графств обирається на строк в чотири роки, хоча по країні
цей строк коливається від 1 до 8 років.

Ради графств здійснюють адміністраривні і судові повноваження, а також
наділені деякою нормотворчою силою. Вони керують роботою всіх органів
управління комунальним господарством, діяльністю поліції, пожежною
охороною.

Великі повноваження належать графству в галузі фінансів. Рада графств
стягує податки, встановлює умови і порядок займів.

Рада графств — основний орган в системі управління графства, він
призначає деяких посадових осіб і визначає розмір їх жалування.

Одною з найстаріших посадовихх осіб графства є шериф. Він обирається
населенням безпосередньо строком на 2 чи 4 роки. Традиційно на нього
покладено обов’язок підтримання спокою в графстві, численні обов’язки по
виклику в суд, проведенню арештів, а в деяких штатах навіть по стягненню
податків.

Майже в половині штатів існує посада коронера, який розслідує справи про
вбивства. Закони деяких штатів вимагають, щоб коронер бувлікарем за
фахом. Ця посада майже в усіх штатах виборна.

Крім вказаних посадових осіб в графствах є досить велика кількість
різноманітних чиновників, які виконують різноманітні функції. Серед них
слід відмітити казначея, аудитора, який складає проект бюджету,
землеміра графства, наглядача за дорогами та багато інших.

Тауни. Слово таун вживається в різних значеннях, але взагалі таун це
форма місцевого управління. Формально вищим органом тауна вважаються
збори його мешканців, які проходять щорічно у встановленний день. Збори
тауна наділені значними владними повноваженнями. Вони можуть видавати
орденанси, затверджувати асигнування на наступний рік, вводити місцеві
податки і дозволяти проводити займи на потреби тауна.

4. Судова система гарант стабільності.

Характерною особливістю судоустрію в США є відсутність єдиної,
загальнонаціональної судової системи і існування
організаційно-відокремленої судової системи штатів та федеральної
судової системи. Згідно статті III Конституції судова влада надається
Верховному суду і нищестоящим федеральним судам. X поправка Конституції
надала штатам право формувати власні судові органи. Федеральним судам
підсудні справи за федеральним законодавством. Ні Верховний суд, ні
федеральні суди ніякого контролю не вчиняють. До федеральної судової
системи входять окружні, спеціальні, апеляційні, спеціально-апеляційні
суди. Очолює цю систему Верховний суд США — вищій орган судової
ієрархії. Склад, структура і порядок роботи Верховного суду не були
обумовленні конституцією США, обмежилися лише згадкою “Головного судді”.
Чисельність Верховного суду становить дев’ять чоловік, включаючи голову,
які призначаються довічно президентом за погодженням сенату і можуть
бути усунені конгресом на основі “імпічменту”.

Контитуція США в статі 3, розділі 2 визначає в загальній формі рамки
повноважень Верховного суду, розділяючи його юрисдикцію на початкову і
апеляційну. Справи, віднесені до початкової юрисдикції, в більшості
перераховані в самій Конституції, а звідси згідно тлумачення Верховного
суду ця юрисдикція може бути ним реалізована безпосередньо, поскільки
конгрес не одержав повноважень їх регулювання.

В даний час початкова і виключна юрисдикція Верховного суду включає:

1. Спори між двома і більше штатами;

2. Справи, які порушуються проти послів та інших дипломатичних
представників іноземних держав, якщо такі допускаються з точки зору
міжнародного права.

Верховний суд має початкову, але не виключну юрисдикцію в таких справах:

1. По справах, які початі послами чи іншими дипломатичними
представниками іноземних держав, чи по справах, де однією із сторін є
консули чи віце-консули.

2. По спорах, які порушуються штатом проти громамадян іншого штату чи
іноземців.

Практично Верховний суд дуже рідко виступає в якості суда першої
інстанції. Число справ, які кожного року розглядаються судом, в порядку
початкової юрисдикції, як правило, не перевищує двох процентів від усіх
вирішених в сесію справ.

Апеляційна юрисдикція Верховного суду (на відміну від початкової) не
фіксується безпосередньо в самій конституції, і визначення її об’єму
залишено на розсуд конгреса.

Юрисдикція всіх федеральних судів має обмежений характер в тому, що суди
приймають до розгляду справи щодо федерального законодавства.

Федеральна судова система в штатах складається з окружних апеляційних
суддів в 10 округах і окружних судів на місцях в кількості до 3 в
кожному штаті. Важливі справи розглядають за участю судів присяжних. Всі
федеральні судді призначаються президентом довічно після погодження з
сенатом.

Найважливішою особливістю судової діяльності в США є право Верховного
суда проводити конституційний нагляд, тобто нагляд за відповідністю
актів законодавчої і виконавчої влад Конституції США. Верховний суд США,
а за його прикладом і федеральні суди, а також суди штатів, можуть
визнавати антиконституційними будь-які законодавчі і адміністраривні
акти.

В США також діє автономна система військових судів.

Нижча ланка судової системи штата — місцеві суди обмеженої і спеціальної
юрисдикції (мирові, поліцейські, муніціпальні, вищі, окружні). Посада
судді — виборна, а в ряді штатів на цю посаду призначає губернатор.
Судді обираються населенням за партійними списками. Судова система в
штатах встановлюється законодавством даного штату. Як правило, ця
система має трьохступеневу організацію, Верховний суд штату, окружний,
або обласний суд штату, з участю присяжних засідателів, і мирові, або
поліцейські суди.

Кожен вищестоящий суд є апеляційним по відношенню до нищестоящого.

Аналогічно до судової була організована система федеральної прокуратури
і прокуратура штатів, які існували паралельно і слабо між собою
зв’язані. На чолі федеральної прокуратури стояв генерал-атторней, який
одночасно очолював і департамент юстиції. Генерал — прокурор і окружні
генеральні прокурори призначалися президентом за погодженням з сенатом.
Прокурори штатів призначаються, а часто і обираються. Вони здійснюють
функціїї публічного звинувачення і розслідування.

Таким чином, Верховний суд США за 190 років своєї історії набув широких
повноважень, які поставили судову владу у виключне положення і дозволили
їй стати одним із активних творців діючої, правової і політичної системи
США.

5. Історична роль та значення американських інститутів влади.

США — країна, яка дала світу першу писану буржуазну конституцію. І тому
важко недооцінити цей внесок в історію світової правотворчості.
Торкаючись системи розподілу влад, я визнаю, що американський досвід є
невичерпною скарбницею державотворення. Становлення американських
інститутів влад це результат власних зусиль американців і їх
конституційно-правової творчості. Американці вивели власну систему
стримувань і противаг влад, яка на даний момент стала класичним
показником демократизму.

Таким чином, одним з найважливіших принципів в політико-правовій системі
США є принцип розподілу влад — законодавчого, виконавчого і судового
органів. Цей принцип закріплений Конституцією США.

Кожна з гілок влади діє самостійно, але всі вони взаємодіють і
взаємопов’язані між собою. Всі три гілки наділені такими повноваженнями,
за допомогою яких вони впливають, обмежують і стримують діяльність одна
одної.

Підсусмовуючи все вищевказане, потрібно відмітити, що трьохчленний поділ
влади за конституцією США разом з правами надбання у вигляді рішень
Верховного суду є однією з найпрогресивніших систем управління державою.
Такий досвід є безцінним, осбливо для нашої молодої держави.

Література.

1) Абрамов Ю.К. “Партии и исполнительная власть в США” М.90.

2) “Американские просветители” М. 69.

3) Аптекер Г. 2 “Американская революция 1763 — 1783” М.62

4) Албашидзе В.В. “Учение о разделении государственной власти и его
критика” Тбилиси, 1972 г.

5) Бойченко Г.Г. “Политическая организация США” Минск, 1970 г.

6) “Государственный строй США” М. 1976 г.

7) Гулиев В.Б. “Современное империалистическое государство” м. 1973 г.

8) Жидков О.А. “Верховный суд США: право и политика” М.1985 г.

9) Зяблюк Н.Г. “США: лоббизм и политика” М.1978 г.

10) “История США” М. 83.

11) “Конституции государств американского континента” М. 1959 г. т. 3.

12) Крылов Б.С. “США, федерализм, штаты и местное управление” М.1968 г.

13) Мишин А.А. “Государственное право США” М.1976 г.

14) Мишин А.А. “Принцып разделения властей в конституционном механизме
США” М. 1984 г.

15) Мишин А.А. “Крнституция США: история и современность” М.83.

16) Нипорко Ю.И. “Конституционные взаимоотношения президента и конгеса в
области внешней политики” К. 1979 г.

17) Черниловский З.М. “Всеобщая история государства и парва”. М.1973 г.

18) Шевченко О.О. “Механізм формування і реалізації зовнішньої політики
США” К. 1994 р.

Аптекер Г. “Американская революция 1763 — 1783” М. 62, ст. 294

“США: Энцеклопедический справочник” М.82, ст. 69

Мишин А.А. “Центральные органы власти США — орудия монополистического
капитала” М. 54, стр. 67.

Конституции государств американского континента Т.3, ст.241

Мишин А.А. Государственное право США. М. 1976, ст.168

Никифоров А.С. Правовые особенности презижентской власти. США —
экономика, политика, идеология 1972 № 8 с. 24

Жидков О.А Верховний суд США: право и политика. М.1885.

PAGE

PAGE 15

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *