Правові засади реалізації прав людини на медичну допомогу (реферат)

Реферат на тему:

Правові засади реалізації прав людини на медичну допомогу

За роки незалежності України сформувалася думка, що кожен повинен
турбуватися про себе сам. Рівень соціальної захищеності громадян
сьогодні досить низький і держава переживає серйозну кризу в сфері
охорони здоров’я.

Кожного турбує у першу чергу стан справ із своїм здоров’я, здоров’ям
родичів, близьких, а не людства в цілому. На її (людини) думку,
здоров’я, як свідчить статистика, залежить від умов проживання, праці,
харчування, а також рівня медичного обслуговування. Тому для громадян
України пріоритетним є питання щодо можливості отримання якісної
медичної допомоги в будь-якому регіоні держави, а не загальні розмови
про складну ситуацію в країні, теоретичні умовиводи і та ін.

Але, щоб розглядати дану проблематику, все ж таки необхідно правильно
визначити світові й загальнодержавні тенденції щодо стратегічних
напрямів реформування системи охорони здоров’я.

За минуле десятиліття суттєво змінилися наші закони, була закладена
основа для нових економічних відносин. Відомо, що внаслідок реформи
відбувся розвал усіх сфер життя, але в цій ситуації медицина все-таки
вистояла. Зрозуміло, що про покращання говорити поки що дуже рано. Проте
в останні роки в сфері охорони здоров’я і соціальної політики все ж таки
відбулися деякі позитивні зміни: прийнято чимало законів, які стосуються
медичної галузі, введено певні пільги для населення, які все більше
скорочуються, проведено ряд профілактичних заходів.

Cеред багатьох проблем, які виникли в Україні в останнє десятиліття,
одна з найбільш драматичних – це проблема організації медичної допомоги.
Крім загального комплексу складностей, що існують у всіх галузях життя,
є і специфічні труднощі, пов’язані із ситуацією навколо здоров’я
населення і станом служби охорони здоров’я.

Cучасне розуміння зв’язків і проблем медичної галузі щодо аспектів
правової спрямованості взагалі і медичного страхування зокрема були
предметом обговорення на всеукраїнських науково-практичних: і
міжнародних конференціях, а також розглядалися у роботах вчених В.І.
Журавля, В.В. Костицького, В.М. Лехан, І.М. Солоненка, І.О. Тогунова,
Т.К. Набухотного та ін.

Метою даної статті є необхідність проаналізувати стан правового
забезпечення реалізації прав людини на медичну допомогу, визначити
завдання та шляхи реформування системи охорони здоров’я.

Щодо результатів соціологічного дослідження ситуації, повязаної з
правами пацієнтів в Україні, було виявлено:

– 6 пацієнтів із 10 стикаються з порушенням своїх прав у лікувальних
установах України;

– 9 з 10 пацієнтів вважають необхідними заходи для посилення прав
пацієнтів в Україні;

– 9 з 10 пацієнтів вважають недостатньою існуючу інформацію про свої
права як пацієнта в Україні;

– 7 з 10 громадян вважають безглуздим захищати свої права з охорони
здоров’я за допомогою законів;

– 8 з 10 пацієнтів вважають обов’язковим одержання згоди пацієнта, його
батьків чи опікунів, як це вимагає закон, на будь-яке медичне втручання;

– кожен 2-й громадянин України вперше довідався з анкети про існування
такого поняття, як „права пацієнта”[8].

Українське законодавство офіційно не має інститутів медичного права і
захисту прав пацієнта, які існують у країнах з розвиненою демократією.
Чинне законодавство України, що регулює функціонування системи охорони
здоровя, поки що не можна вважати таким, що відповідає сучасним
міжнародним стандартам. У законах України немає ряду чітких юридичних
визначень і понять з прав пацієнтів, навіть таких як: „пацієнт”, „права
пацієнта” тощо, хоча деякі з них присутні в текстах законів [8].

Висновки науковців вказують на те, що позитивного результату можна
досягти лише за умови досягнення раціонального співвідношення між
мінімально необхідним у 6 % державним фінансуванням медичної сфери та
обов’язковим медичним страхуванням, що сприятиме гармонійному розвитку
медичної галузі держави, захисту прав як пацієнтів, так і медичних
працівників. Якщо медична сфера не отримає необхідне державне
фінансування, то це стане суттєвою перешкодою в майбутньому щодо
реалізації прав пацієнтів на медичну допомогу, що є порушенням прав
людини.

Охорона здоров’я – не тільки галузь спеціальної медичної діяльності, але
й, насамперед, важлива частина життя усього суспільства. Так, багато
держав, керуючись гуманістичними, але, перш за все, економічними й
політичними чинниками, визнали як одне з невід’ємних прав кожної людини
право на доступну медичну допомогу і право на відповідну підтримку
держави у випадку хвороби.

Сучасна наука з управління розглядає охорону здоров’я як систему
відносин, що виникають у суспільстві, і закріплюються інституціонально у
зв’язку з масовим наданням медичної допомоги і реальним забезпеченням
прав людини на охорону здоров’я [6].

Але медицина не безкоштовна. Медична послуга є товаром, що має свою
вартість.

Охорона здоров’я належить до сфери продуктивної праці, оскільки
заощаджує найважливіший ресурс виробництва – робочу силу через
збереження, зміцнення та відновлення здоров’я. Тому витрати на охорону
здоров’я є об’єктивно необхідним елементом людської діяльності з
відтворенням продуктивних сил.

Характер відносин у сфері охорони здоров’я залежить не стільки від
медичних технологій, скільки визначається способом функціонування
політичної системи, національної економіки, а також правового механізму
забезпечення фінансової діяльності медичної галузі держави на всіх
рівнях владних структур від державної – на рівні Міністерства охорони
здоров’я, до місцевих – на рівні районних і селищних рад народних
депутатів.

Головною помилкою і стратегічним прорахунком реформаторів 90-х стали
традиційна недооцінка й ігнорування ролі й місця людського фактора при
плануванні й проектуванні політико-економічних реформ і трансформацій.
Корпоративні інтереси медпрацівників узагалі не беруть до уваги.

Чи можна при цьому говорити про збереження, підтримку й розвиток високих
морально-етичних і професійних традицій українських лікарів.

І ще одне зауваження загального характеру. Більш як за десять років
проведення, головним чином, технологічних, економічних і мінімуму
фінансово-бюджетних модернізацій в українській охороні здоров’я, ще не
торкалися поведінкових і сутнісно-управлінських відносин у системі
організації медичної допомоги.

В українській системі охорони здоров’я сформувалися й розвиваються
псевдоринкові, напівтіньові, тіньові і напівкримінальні економічні
відносини. В їх основі лежить принцип: гроші в обмін на медичну
допомогу.

Пріоритетним кроком у зміні ситуації, що склалася, є перехід до
державно-суспільного управління системою охорони здоров’я. Під ним
розуміється узаконений поділ повноважень з прийняття рішень між
державними органами управління охороною здоров’я і громадськими
організаціями медичних працівників, а також іншими немедичними
громадськими організаціями, які представляють свої корпоративні
інтереси.

Завдання, що стоять перед ними, можна поділити на політичні, правові,
економічні, соціальні й організаційні.

Серед політичних завдань виділимо відтворення загальнонаціональної
системи охорони здоров’я, що забезпечує реалізацію права громадян на
збереження власного здоров’я.

До правових завдань належать такі: створення єдиного правого поля для
всіх суб’єктів правовідносин з різною формою власності; розробка та
прийняття Медичного кодексу, який адекватно відображатиме й регулюватиме
діяльність системи охорони здоров’я в нових соціально-економічних умовах
та механізм підготовки й прийняття управлінських рішень відповідно до
чинної законодавчої бази.

Сьогодні реально в Україні діє не одна, а три підсистеми охорони
здоров’я: державна, комунальна (муніципальна), приватна.

Становлення відносин нового типу, за наявності фактично трьох підсистем
охорони здоров’я, в умовах введення обов’язкового медичного страхування
проходитиме досить складно. Досвід інших країн показує, що практично
всі, кого безпосередньо торкається нове законодавство, – і пацієнти, і
лікарі, та інші медичні працівники – не досить чітко уявляють собі, що
таке медична галузь у сучасних пострадянських умовах.

Лікарі повинні визнавати і підтримувати права своїх пацієнтів, як це
викладено в Ліссабонській (1981) декларації ВМА (Всесвітньої медичної
асамблеї) відносно прав пацієнтів [3].

Лікарі повинні мати професійну свободу надавати допомогу своїм пацієнтам
без зовнішнього впливу. Повинні охоронятися і захищатися професійні
приписи лікаря, а також його свобода при прийнятті клінічних або етичних
рішень при лікуванні і наданні допомоги пацієнтам [3].

Лікар повинен мати професійну незалежність для представлення і
відстоювання медичних потреб пацієнта перед усіма, хто хотів би
позбавити або обмежити надання необхідної допомоги хворим і травмованим
[3].

Сьогодні лікарям і пацієнтам вкрай необхідні додаткові юридичні знання,
яких у медичних ВНЗ за останні 13 років не надавали. Правовий
„нігілізм”, який присутній серед медичних працівників, а особливо серед
пацієнтів, призводить до подальшої „тінізації” коштів за медичні послуги
населення, що призводить як до фінансово-економічних,
соціально-політичних і, не в останню чергу, морально-духовних наслідків
нації. Для нагального вирішення даної проблеми вже сьогодні необхідно
ввести в програму підготовки і підвищення кваліфікації на всіх рівнях
медичних працівників і не тільки медичних, „Медичне право” із здачею
відповідних державних іспитів.

Медичне право як сукупність правових норм і правил, які регулюють
медичну діяльність системи охорони громадського здоров’я будь-якої
держави, має право на життя як галузь права.

Найбільш важливими завданнями сьогодні є: надання медичній послузі
статусу економічної категорії, тобто товару; урегулювання ринку медичних
послуг; удосконалення принципів і порядку ліцензування медичної
діяльності, а також підвищення ефективності використання фінансових і
матеріально-технічних ресурсів, наданих охороні здоров’я суспільством.

В Україні збережена своя система лікувально-профілактичних закладів, які
ще 20 років тому надавали безоплатну, доступну для всіх медичну
допомогу. Однак для повноцінного функціонування необхідне і належне
фінансове забезпечення, хоча б на рівні декларованих державою 8–10 %
ВВП. При фінансуванні медичної галузі з бюджету на рівні 2,7 % ВВП
виходить, що держава переклала свою відповідальність за стан здоров’я і
життя населення на систему охорони здоров’я, тобто механізм виконання
цієї функції. Фактично держава від належної реалізації права громадян на
медичну допомогу і відповідальності за збереження здоров’я населення
нації самоусунулась. Але в Ліссабонській (1981) Декларації ВМА щодо прав
пацієнтів записано, що „Не слід очікувати від лікарів у межах їх
медичної діяльності і надання медичної допомоги пацієнтам, що вони
будуть керуватися урядовими чи соціальними пріоритетами при розподілі
недостатніх ресурсів охорони здоров’я” [3].

Така ситуація призвела б до конфлікту з обов’язком лікаря перед
пацієнтом, суттєво б підірвала професійну незалежність лікаря, на яку
покладається пацієнт.

Незважаючи на те, що лікар повинен знати вартість медичного лікування і
активно брати участь у зменшенні вартості медичних заходів, першим
обов’язком його є представлення інтересів хворих і травмованих (всупереч
вимогам суспільства зменшити витрати), щоб не піддавати небезпеці
здоров’я пацієнта і його життя [3].

„Моделі фінансування системи охорони здоров’я склалися враховуючи
світовий досвід, історичні особливості окремих країн, продовжують
розвиватись, змінюватись і в „чистому вигляді” на практиці не існують”
[4].

Згідно з Законом України „Про податок на додану вартість”, прийнятому в
1997 році із наступними змінами і доповненнями, закладам охорони
здоров’я надано права та обовя’зки повноцінних суб’єктів господарювання,
а медичні послуги визнані товаром. А чи відома нам ціна цього товару?
Існують різні розцінки на діяльність господарчо-розрахункових медичних
організацій, але державного кошторису на працю медичного працівника
просто не існує. Тому вважаємо, що реформи в медицині потрібно починати
з визначення ціни на товар. Медичні послуги і є першочерговим завданням
Міністерства охорони здоров’я України, Верховної Ради України та
Міністерства фінансів України. Однозначно зрозуміло, що без вироблення і
введення стандартів якості надання медичної допомоги ціну медичної
послуги встановити неможливо, і що про введення обов’язкового медичного
страхування без медичних стандартів не може бути й мови.

Якщо держава згідно з статтею 49 Конституції України проголосила надання
медичної допомоги безкоштовним, безоплатним, то це значить, що вона
звільнила кожного з нас від витрат на медичні послуги. Якщо ж держава не
спроможна цього зробити, то вона повинна визнати це. Тоді кожен
вирішуватиме для себе, як він заплатить медику за його працю: чи через
страхову компанію, чи через лікарняну касу, чи з власної кишені.

Упорядкування справ у медичній сфері сьогодні – це справа не стільки
лікаря, як центральної фігури в своїй професії, а перш за все
суспільства і держави, але саме лікар повинен бути господарем ситуації
при відповідному контролі з боку держави і громадськості, як це має
місце в демократичних державах.

Виходячи із реалій, які склалися сьогодні на ринку медичних послуг в
Україні у відносинах між лікарем і пацієнтом, між пацієнтом і державою,
між лікарем і державою, систему взаємовідносин усіх суб’єктів можна
зобразити у вигляді схеми, показаної на рисунку [3, 5].

Трансформація здоров’я в товар детермінує більш досконалий медичний
сервіс. Особливе значення матимуть ці відносини при введені
обов’язкового медичного страхування в Україні. На думку Л.М. Підгорної,
одним із відомих шляхів вирішення зазначених проблем, які широко
використовуються як у країнах заходу, так і в східноєвропейських і нових
незалежних державах є обов’язкове медичне страхування, засноване на
принципі соціальної справедливості, яке за його раціональної організації
дозволить гарантувати пацієнту надання медичної допомоги на сучасному
рівні, забезпечити більш ефективне використання фінансових ресурсів і
незалежний позавідомчий контроль якості медичного обслуговування
громадян [6].

Найбільш складними видаються соціальні завдання державно-суспільного
управління галуззю охорони здоров’я. До них належать:

– створення передумов й умов для формування позитивного сприйняття
необхідності змін за рахунок залучення повноважних представників
медичного, насамперед лікарського, співтовариства до ухвалення рішення
щодо змін у медичній галузі;

– встановлення відповідальності й усвідомлення соціальної значущості
власної професії за рахунок участі повноважних представників лікарського
співтовариства в проектуванні, плануванні й реалізації програм
управління охороною здоров’я;

– створення передумов для формування відповідальності громадян за стан
власного здоров’я, подолання патерналістської моделі відносин в охороні
здоров’я.

Саме за корпоративними громадськими організаціями медичних працівників
повинні бути закріплені такі функції:

– ліцензування й сертифікація професійної медичної діяльності лікарів
усіх спеціальностей;

– організація підвищення кваліфікації лікарів;

– контроль діяльності лікарів;

– створення й підтримка інформаційних баз даних про лікарів усієї
країни;

– розробка й узгодження стандартів медичної допомоги, контроль їхнього
виконання.

Слабкість інститутів громадського суспільства, бідність медичних
працівників, консервативність мислення більшості з них не дозволяють
громадським організаціям медиків реформувати систему охорони здоров’я.

Але й за умови самодостатності державних органів системи охорони
здоров’я, громадських організацій медичних працівників, реформування
повинно розпочатися ззовні. Має бути політична воля керівництва держави
до дій. Останні, у свою чергу, повинні носити системний і комплексний
характер.

Процес реформування системи охорони здоров’я досить тривалий за часом і
вимагає усвідомлення й участі в ньому не тільки лікарів, але й
політиків, управлінців, учених, всього українського суспільства.

При цьому важливою передумовою ефективності реформування в медичній
галузі є активна, цілеспрямована робота органів місцевого самоврядування
та виконавчої влади на місцях.

Час вимагає кардинальних змін у підходах до вирішення проблем системи
охорони здоров’я.

Найбільш розповсюдженою є думка, що головна перешкода для поширення
стратегічного планування на місцевому рівні – неврегульованість
бюджетних відносин, нестабільність місцевих бюджетів. Ресурси, на обмаль
яких постійно посилаються представники влади, завжди були обмежені, тим
більше ресурси громади. Потрібно добиватися максимально ефективного їх
використання, що досягається вмілим управлінням з боку керівництва, їх
відповідальності й рішучості. Особливо вражає ситуація
непідготовленності керівників лікувально-профілактичних закладів щодо
економічної і правової політики до сьогоднішніх, а тим більше майбутніх
змін при зміні правового поля діяльності лікувальних закладів різних
форм власності в умовах страхового ринку.

Це спонукає до здійснення стратегічного планування. Саме воно допомагає
знайти, систематизувати і раціонально спрямувати навіть незначні, на
перший погляд, ресурси, на забезпечення реалізації прав громадян на
медичну допомогу.

За визначенням професора Іллінойського університету (США) Лі
Фрост-Кампфа, який багато років займається зазначеною проблемою,
стратегічне планування – це значною мірою безперервне вивчення своїх
можливостей.

Такий процес змінює людей, змушує їх дієво реагувати на проблеми, але не
достатньо тільки змінити свою думку, треба постійно просуватися в
запланованому напрямі навіть при малих обсягах коштів. А для цього
потрібно працювати з громадою, а не поділяти її членів на „своїх ” –
„чужих”, „бажаних” , „не угодних”, вміти вислуховувати навіть
неконструктивну критику, не кажучи вже про створення найбільш
сприятливих умов для людей, які пропонують конструктивні рішення.
Особливо це відчутно у ставленні різних партій до розв’язання проблем
медичної галузі на різних рівнях, неузгодженість їх позицій і ідеологій,
починаючи з трибуни Верховної Ради України і до місцевих органів влади.

Адже основними складовими стратегічного планування саме і є:

– залучення основних зацікавлених сторін і забезпечення легітимності
прийняття рішень;

– формування комітету (групи) із стратегічного планування, який
представляв би якомога ширші верстви громади, і куди б входили люди, які
цілком віддані справі успішної реалізації процесу;

– організація у громаді співпраці її членів на всіх можливих етапах
процесу розробки та реалізації стратегічного планування (найефективніші
стратегічне бачення й план – ті, що охоплюють усю громаду).

Важливою передумовою реформування системи охорони здоров’я, а отже, і
забезпечення реалізації права громадян на медичну допомогу, є проведення
медико-соціального аудиту з метою оцінки реального стану речей.
Потрібно, зокрема, кваліфіковано:

– визначитися із системою управління (раціональність наявної системи
управління, стиль проведення медичних рад у частині аналізу, оцінки й
висновки щодо результатів діяльності медичних закладів і їх структурних
підрозділів);

– вивчити кадрове питання (відповідність керівників займаній посаді;
можливість керівників структурних підрозділів подати особисте бачення
перспективи своєї роботи й роботи галузі в цілому);

– оцінити наявну матеріально-технічну базу (з метою визначення
раціонального й ефективності її використання);

– охарактеризувати медичний простір (визначити медичні технології, які
необхідно мати в державних (комунальних) закладах охорони здоров’я
регіону, а якими краще користуватися за його межами, враховуючи медичну
й економічну доцільність);

– визначити характер інформаційної роботи з медиками та населенням
(масовість, доступність, зворотний зв’язок, зокрема, у вигляді
опитування з проблемних питань тощо).

Очікувати без проведення медико-соціального аудиту – навіть у
майбутньому – позитивних змін не потрібно.

На рівні держави, відповідно і на регіональних рівнях, на нашу думку,
такої комплексної роботи не проведено. У крайньому випадку більшість
громадян України щодо неї не проінформовано.

А чи є надія на те, що в нашій країні коли-небудь буде цивілізована
система медичної допомоги? Вважається, що вирішення цього питання
залежить від влади, від вищих інстанцій та ін. У дійсності необхідно
кардинально змінювати свідомість суспільства. Глибоко вкорінені
стереотипи поведінки, звички і забобони не дозволяють нам помітити, що
вести себе по-старому уже неможливо, адже особливістю демократичного
устрою суспільства є те, що суспільство формується потребами самого
суспільства. Влада не приходить до нас по якихось династичних каналах
або дякуючи рішенням якоїсь всесильної політичної системи. Суспільство
саме вирішує, кому бути при владі. Якщо суспільство дозволяє себе
обманювати, або веде себе пасивно у виборі влади, отже, все його
влаштовує, а тому така ситуація ніколи не зміниться без участі самого
суспільства.

Те ж саме можна сказати про систему медичної допомоги. Якщо ми
продовжуємо вести себе за застарілими моделями поведінки, якщо і лікарі,
і пацієнти не знають або не хочуть знати про існування нового правового
поля і нових практичних орієнтирів, отже, це їх влаштовує, зрозуміло,
ситуація з системою охорони здоров’я ніколи не зміниться сама по собі,
без зусиль з боку суспільства.

Галузь медицини – одна із найважливіших сторін суспільного життя, і
регулюється вона правовими нормами. Так, поняття „пацієнт” має певний
правовий зміст, те ж саме особливо торкатиметься в перспективі таких
учасників охороно-оздоровчого процесу, як страхова медична організація,
лікувальний заклад, його посадову особу, лікуючий лікар (особа, яка
надає медичну допомогу), органи управління охорони здоров’я тощо.
Відсутність досвіду правових взаємовідносин у галузі системи охорони
здоров’я – це одна із найбільш серйозних проблем у нових ринкових
умовах, які склалися сьогодні в Україні.

Мета суспільства в тому, щоб зробити свій вклад у становлення нової
системи взаємовідносин пацієнта і лікаря, пацієнта і влади, лікаря і
влади, щоб іще раз пояснити, із чого складається сучасний правовий
простір у сфері охорони здоров’я громадян.

Ситуація може змінюватися на краще тільки тоді, коли більшість громади
усвідомить, що вона є замовником, бо фінансує медицину.

У свою чергу, той, хто від імені громади виступає замовником медичних
послуг, не просто має право на медичну допомогу, а повинен контролювати
й оцінювати ефективність використання ресурсів, які громада надає
медикам для забезпечення цього права.

Доцільно надати професіональну свободу лікарям як державної, так і
приватної форм діяльності, що є одним із важливих принципів прийнятих
декларацією ВМА. Надавши лікарям незалежність і професійну свободу в
здійсненні медичної діяльності, суспільство забезпечує найкращу із
можливих систем охорони здоров’я для своїх громадян, що, в свою чергу,
сприятиме створенню сильної і безпечної держави [3].

Для органічного і гармонійного поєднання вище вказаних способів
фінансування і його правового забезпечення необхідно передбачити
наступне:

– вибір мінімального базового в 6 % державного фінансування медичної
сфери;

– розробку Медичного кодексу України (медичного права) і поетапне
введення його в сферу діяльності медичної галузі;

– розвиток інтеграції нових форм, методів і відповідних механізмів
фінансово-правових відносин між усіма учасниками страхового ринку щодо
надання медичних послуг населенню;

– введення нових форм і методів управління в систему охорони здоров’я;

– застосування в медичній діяльності різних систем соціального
моніторингу та прогнозування для ефективної і стабільної роботи медичної
галузі;

– введення у вищих медичних навчальних закладах і вивчення нових
дисциплін інформаційного та особливо правового аспекту для підготовки
діяльності медичних працівників у нових ринкових умовах;

– вивчення та оцінку ризиків інвестиційної діяльності приватних медичних
страхових компаній на ринку України та вивчення і застосування
зарубіжного досвіду діяльності страхування в медичній сфері;

– проведення інформаційно-просвітницької і роз’яснювальної роботи з
питань, що належать до функціонування системи обов’язкового медичного
страхування (ОМС), яке буде однією із головних законодавчо визначених
функцій фондів ОМС.

Регулярні опитування і вивчення суспільної думки дозволять
відслідковувати динаміку змін соціально-економічної ситуації конкретної
території і певною мірою оцінювати результативність
інформаційно-просвітницької діяльності. Виконання вказаних завдань
повністю забезпечить реалізацію прав людини на медичну допомогу.

Література:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 черв. 1996 р. // Відом. Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від
19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ. Закони України про охорону здоров’я
(збірник нормативно-правових актів) / Під ред. В.Ф. Москаленка, В.В.
Костицького. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. – 464 с.

3. Декларація відносно незалежності і професійної свободи лікаря.
Прийнята 38-ю Всесвітньою медичною асамблеєю. – Ранчо Міраж, Каліфорнія,
США, 1986. – жовтень.

4. Костецький В.В. Соціально-економічні та правові проблеми
запровадження страхової медицини в Україні. – К., 2001. – 16 с.

5. Набухотний Т.К., Павлюк В.П., Макієнко Т.С., Скалецький Ю.М. Права
людини в системі взаємовідносин „лікар-пацієнт” у відкритому
суспільстві. – Київ: Медицина України, 2000. – С. 267.

6. Підгорна Л.М. Медичне страхування: перспективи впровадження:
Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (29
травня). – К., 2002. – Т. 2. – С. 199.

7. Стратегія реалізації державних гарантій надання медичної допомоги
населенню України на засадах медичного страхування: Збірник наукових
праць за матеріалами науково-практичної конференції 25–26 грудня 2001
року. – Ірпінь, 2001. – С. 253.

8. Стратегічні напрями розвитку охорони здоров’я в Україні: Моногр. //
За заг. ред. В.М. Лехан. – К.: Сфера, 2001. – 176 с.

9. Тихомиров А.В. Организационные начала публичного регулирования рынка
медицинских услуг. Статут. – М., 2001. – С. 255.

10. Фінансово-економічні засади реформування охорони здоров’я в Україні:
Нові законодавчі ініціативи. Обговорення законопроекту „Про фінансування
охорони здоров’я та медичне страхування”: Всеукраїнська
науково-практична конференція (27 лютого). – К., 2004 – С. 255.

11. Ушаков Е.В. Права и гарантии в системе медицинской помощи. Что нужно
знать каждому пациенту. – М.: Кнорус, 2003. – С. 200.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *