Правові заходи щодо впорядкування судочинства гетьманщини (1648-1763) (реферат)

Реферат на тему:

Правові заходи щодо впорядкування судочинства гетьманщини (1648-1763)

Гетьманщина – це усталена у науковій літературі назва відновленої
української національної держави, яка існувала впродовж 1648-1782 рр. У
ході національно-визвольної війни з-під влади Речі Посполитої влада
гетьманської України поступово замінила статутові, шляхетсько-станові
суди сіткою козацьких – сільськими, сотенними і полковими, очолюваними
вищою апеляційною інстанцією – Генеральним військовим судом. Діяв також
суд Генеральної військової канцелярії, а при Гетьманському правлінні –
Третейський суд. Збереглись і деякі ланки старого судоустрою, до яких,
зокрема, належали міські й духовні суди. Зазнавши значних змін,
судочинство здійснювали окремі громадські та навіть домініальні суди, а
у містах, інколи за участю козацької ради – отаманські суди. В особливих
випадках створювали надзвичайні суди.

Судові функції виконували і такі органи, як Рада старшин, Генеральна
старшина, цехові організації, словесні суди, суд грецького Ніжинського
братства та деякі інші.

Поряд з докорінною реорганізацією судової сфери правовий простір теж
зазнав змін, хоча скасовувались лише суто пропольські акти. Загалом
залишались чинними всі так звані попередні права, закріплені у
Березневих статтях 1654 року, тобто звичаєве право, польсько-литовські
закони і магдебурзьке право. Дія ж російського права на територію
Лівобережної України не поширювалась.

Різноманітні законодавчі акти, інколи взагалі несистематизовані, значною
мірою були прикладом діяльності правників різних держав і часів на
основі цілком відмінних принципів і часто задля діаметрально протилежних
потреб.

Таке розмаїття судових органів і правових збірок на початку ХVІІІ ст.
істотно не перешкоджало розгляду переважно незначних цивільних та
дрібних кримінальних справ – адже найважчі у минулому земельні спори
припинили своє існування разом з привілейованим шляхетським станом. Але
з поступовим переходом країни до мирного життя правовідносини знову
висунули на передній план приватні інтереси. Конфлікти, що потребували
судової інтервенції, значно ускладнились, а їх кількість збільшилась.
Особливо великі труднощі викликали ті випадки, коли рішення, винесені на
підставі магдебурзького права, у порядку апеляції надходили до
Генеральної військової канцелярії, де перегляд відбувався вже за
Литовським статутом [1, с.417] (а тому у судовому декреті одночасно
могли міститись посилання на обидва ці джерела) [2, с.191].

Однак найбільшою проблемою для всього судівництва було поєднання
судових, адміністративних та військових повноважень у руках сотників і
полковників у межах відповідних округів.

Проте подібна ситуація склалась не тільки у Лівобережній Україні, але й
в цілому у Росії. Петро І зробив безуспішну спробу виправити становище,
відокремивши суд і адміністрацію. Вжиті заходи мали вплив і на
Гетьманщину: окремі укази Сенату – вищого органу управління російською
державою (після царя), поставленого у 1711 р. на чолі усіх без винятку
адміністративних установ – розв’язували в апеляційному порядку скарги на
рішення українських суддів, а також давали загальні вказівки, що
стосувались їхньої діяльності, наприклад указ від 4 квітня 1714 р. про
прийняття постанов більшістю голосів [3, с.82].

На жаль, невиправдана тривалість процесів (справа в одній інстанції
могла розглядатись у середньому 5 років, а в разі оскарження рішення –
10-15 років), штрафи на користь фаворизованої козацької старшини,
призначення на посади за сімейними зв’язками – реальність, яка панувала
в установах суду гетьманської держави [4, с.181].

З метою попередити подібне становище указом від 22 січня 1715 р. Петро І
змінив порядок заміщення полкової і сотенної старшини. Цим самим
передбачалось обрання гідних представників козацтва, котрі відзначались
відданою службою і не заплямували честь ганебними вчинками [5, с.302].
Проте ці нововведення майже нічого не змінили, як і прийнятий згодом
порядок безпосереднього призначення полковників царем [6, с.127-128], що
призвело лише до узурпації адміністративно-судових посад вихідцями з
Росії.

Обвинувачуючи гетьманський уряд, козацьку старшину і суди у різного роду
порушеннях і в безладді, Петро І звернувся до гетьмана Скоропадського з
суворими указами, вимагаючи провести низку реформ в
адміністративно-судовій системі, зокрема реорганізувати Генеральну
військову канцелярію [7. Ф.1407. Оп.2. Спр.223].

Виконуючи царську волю, гетьман у 1720 р. вніс істотні зміни у роботу
Генеральної військової канцелярії і наказав проводити засідання
визначеному колу осіб з Генеральної старшини [8, с.29].

Крім того, він розпорядився перекласти “правні книги” на тогочасну
українську мову для полегшення їх використання у судових установах.
Спеціальна комісія розпочала роботу над перекладом, проте задумане не
виконала [9, с.46].

Посилаючись на численні скарги з приводу діяльності Генерального суду, у
1722 р. за указом царя було створено Малоросійську колегію. Суто
російська за персональним складом, наділена функціями апеляційного суду
у Лівобережній Україні, вона не тільки не поліпшила, а, навпаки, значно
погіршила становище, “прославившись” хабарництвом під час здійснення
судових повноважень.

Гетьман Полуботок, очолюючи Генеральну канцелярію, взагалі заборонив
звертатися зі скаргами до Малоросійської колегії попри встановленого
законом і практикою апеляційного порядку в українських судах, видавши у
1722-1723 рр. три акти, покликані усунути безладдя у судовій сфері.
Першим універсалом від 19 серпня 1722 р. Генеральна канцелярія, різко
засудивши діяльність сільських судів, заборонила вести процеси
одноособово у непристосованих приміщеннях, не дотримуючись відповідних
формальностей, та накладати надто великі штрафи. Другий універсал від 6
грудня 1722 р. і лист від 26 січня 1723 р. встановлювали порядок подання
і апеляційного розгляду скарг. Особливо підкреслювалась недопустимість
звернення до вищої інстанції, минаючи нижчу [10, див.: с.1-7].

Не покидав законодавчих спроб окреслення судової влади і сам цар: за
указом від 5 листопада 1723 р. “Про форму суду” процес набував якісно
нових рис, суттєво обмежуючи свободу дій українських суддів. Та й
Верховна таємна рада при імператорі, пильно стежачи за козацькими
судами, періодично коректувала їхню роботу. Так у 1727 р. царський
представник в Україні таємний радник Ф. Наумов дістав таємну інструкцію,
згідно з якою йому доручалось переглядати постанови в апеляційному
порядку. Судам, зокрема Генеральному, наказувалось рішуче боротися з
хабарництвом і надмірними накладами [11, с.81-82].

Проте незабаром центральний уряд усе ж таки реорганізував Генеральний
суд, мотивуючи реформу його незадовільною роботою.

У 1728 р., зважаючи на скарги простих козаків з приводу рішень
Генеральної військової канцелярії та окремих членів старшини,
імператорський указ від 10 липня у котрий раз суворо вимагав припинити
ущемлювати козацькі права. Заборонялось отримувати за ведення судових
процесів будь-яку винагороду чи то у грошовій, чи то у натуральній
формі, а особливо – привласнювати земельні наділи та інше майно, яке
належить козакам, тим самим розорюючи їх і обертаючи на своїх підданих,
а також використовувати козацтво на різноманітних роботах для власних
потреб як оплату за розгляд справи або призначеного покарання [12,
с.141].

Незважаючи на намагання керівництва гетьманської України і уряду
імперської Росії налаштувати судову машину, процесуальні відносини
відзначались численними порушеннями, викликаними, зокрема, застосуванням
суддями законодавства на власний розсуд, залежно від їхнього особистого
розуміння ситуації, а також пов’язаними з незнанням мови першоджерел та
обмеженою кількістю друкованих видань чинних законів.

????j???????¤?$?????тьмана і Колегії закордонних справ та накладення
штрафів за несправедливі вироки. Для користі ж правосуддя, внаслідок
того, що чинні в Україні законодавчі акти містять суттєві суперечності,
які перешкоджають судочинству, Петро II наказав перекласти ті права, за
якими судиться малоросійський народ, звести їх в одне ціле і для
апробації надіслати до царського двору [13, с.60].

Паралельно з організаційними заходами у створенні правничої комісії
гетьман знову взявся до впорядкування справ у судівництві. 13 липня
1730 р. на підставі “Рішучих пунктів” він видав загальну інструкцію
судам, яка врегульовувала процесуальний порядок винятково у сільських,
сотенних і полкових судах [14, див.: с.8-17]. У ній зазначалось, що
полковники повинні співпрацювати із старшиною. Суди у містах, наділених
магдебурзьким правом, відокремлювались від полкових і сотенних та
підпорядковувались Канцелярії магістратського правління малоросійських
справ.

Загалом російські урядовці наказували судам дотримуватись саме “Рішучих
пунктів”, за виконанням яких слідкував царський міністр при гетьмані
генерал С. Наришкін. Причому Колегія закордонних справ в інструкції від
8 січня 1732 р. заборонила йому втручатися у саму судову процедуру.
Проте цієї вимоги він не виконав, і, більше того, 22 травня 1733 р.
розпорядився, щоб Генеральний суд у процесах застосовував “Суд за
формою” [15, с.ХVIII-XIX].

Однак судді не могли керуватися тільки одними “Рішучими пунктами” та
“Судом за формою”, ігноруючи інше законодавство. Відчувалась гостра
потреба в єдиному правовому збірнику. Незважаючи на часті застереження
недопустимості зволікань, розробка Кодексу, відомого під назвою “Права,
за якими судиться малоросійський народ”, завершилась лише влітку 1743
року. Із 30 його глав більш ніж у шести містились норми процесуального
(судового) права, що свідчить про особливу увагу до судочинства,
зумовлену вагомим впливом на всі сфери суспільного життя.

У серпні того ж року приватно складено ще одну правову збірку – “Процес
краткій”. Регулюючи процесуальні відносини, він служив підручником з
судоустрою і судочинства.

Зазначимо, що судді використовували й інші праці юристів-практиків,
присвячені, зокрема, і судовому процесу: “Економіку кратку права”,
датовану 1730-1740 рр. та “Права малоросійські з книг Статуту Саксону і
Порядку виписані”, впорядковані у 1744-1757рр.

Незабаром, у 1750-1758 рр., оригінальне і цікаве опрацювання
процесуального права зробив кандидат у члени Генерального суду
Ф.Чуйкевич. Його “Суд і розправа у правах малоросійських” складалась з 9
частин, з яких 8 регулювали тільки процес.

Деякою мірою уже систематизований стан законодавства не призвів, однак,
до зменшення порушень у судовій галузі. Проаналізувавши десятирічну
негативну практику сотенних і полкових судів, які розглядали переважну
більшість справ у першій інстанції, органи центральної влади
гетьманської України вжили ряд заходів для встановлення додаткових
гарантій від незаконних і неадекватних покарань та перетворення судових
декретів у спосіб заробітку.

Передусім на вимогу старшини К.Розумовський ордером від 16 квітня
1751 р. остаточно скасував указ “Про форму суду”, який з самого початку
викликав незадоволення українських суддів. Іншим універсалом дозволялось
скаржитись на дії Генерального військового суду виключно через
Генеральну військову канцелярію [16, с.127]. Після цього двома ордерами
Генеральному суду від 1 квітня 1752 р. і 18 квітня 1760 р. фактично
зводилось до мінімуму значення сотенного суду, якому надавалось право
вирішувати тільки незначні спори і лише між рядовими козаками. Суттєво
обмежувалась і компетенція полкового суду, якому Генеральна військова
канцелярія ордером від 15 жовтня 1754 р. наказала проводити виконання
власних вироків без апробації тільки у дрібних справах [17, с.39, 44,
84].

Зміни торкнулись і найвищої судової ланки. Генеральний суд наділявся
винятково апеляційними повноваженнями, вилученими з компетенції
Генеральної канцелярії. Дорікаючи тяганиною, зумовленою численними
скаргами на ухвали Генерального військового суду, гетьман універсалом
від 17 листопада 1760 р. знову реорганізував цей орган. Проте насправді
причина реформи полягала у зростанні суспільно-державної ролі і значення
великих землевласників-представників козацької старшини, котрі всіма
силами прагнули участі у вищому судочинстві.

Універсал від 10 січня 1761 р. вводив ще й обов’язкову присягу членів
Генерального суду. Вирішуючи скарги, він повинен був опиратися, згідно з
ордером Генеральної канцелярії, на те законодавство, на підставі якого
нижчестоящий суд виніс попереднє рішення [18, с.31-32, 86]. Цим самим
передбачалось уникнути плутанини при постановленні вироків та налагодити
чітку роботу всіх судових ланок.

Однак козацьку старшину і вище духовенство, які, сконцентрувавши у своїх
руках величезні матеріальні багатства і всю повноту влади, прагнули
затвердити і зрівняти становий статус старшини та шляхти, існуючий
судоустрій вже взагалі не влаштовував. Реалізацію своїх задумів вони
бачили у реанімації шляхетських судів, яка й відбулась у 1763 році. Не
вдаючись до детального аналізу суто станових мотивів судової реформи,
зазначимо, що однією з основних причин був саме незадовільний стан справ
у сфері судочинства, чому сприяли різновиди судів – наявність 20 різних
судових ланок та поєднання адміністративно-судових повноважень.

Гетьман К. Розумовський в універсалі від 19 листопада 1763 р. прямо
вказав, що полкові канцелярії переобтяжені справами, результатом чого є
тяганина та скарги на адресу Генеральної канцелярії (ще на початку року
універсалом від 17 лютого офіційно дозволялось чолобитникам
безпосередньо звертатись до Генерального суду, минаючи інші інстанції)
[19, с.55]. І тому необхідно розвантажити роботу полкових судів шляхом
розподілу їхньої компетенції між новоствореними земськими, гродськими і
підкоморськими судами [20, с.56].

Отже, реформа судової системи Гетьманщини 1763 р. великою мірою була
черговою спробою владнати процесуальні відносини та припинити судове
свавілля, роз’єднавши суд і адміністрацію.

Література

Теличенко И. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода
Законов // Киевская старина. – 1888. – Т. 22.

Пашук А.Й. До питання про діюче на Україні у другій половині XVII ст.
право та його кодифікацію // Питання теорії і практики радянського
права. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1958. – Вип. 4.

Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.
(1648–1782). – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967.

Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині
XVII-XVIII столітті. – Львів, 1994.

Ефименко А.Я. История украинского народа / Сост. В.А. Смолий. – К.:
Лыбидь, 1990.

Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. – Прага,
1926. – Т. І. – Вып. ІІІ.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ.

Пашук А.Й. Вказ. праця.

Раудялюнас В. Подлинник украинского кодекса “Права” 1743 г. // Труды АН
Литовской ССР. Серия А. – Вильнюс, 1974. – Т. 4.

Василенко Н.П. Матеріяли до історії українського права / ВУАН. Збірник
Соціяльно-Економічного відділу. symbol 45 \f «Symbol» \s 12 — №11.
symbol 45 \f «Symbol» \s 12 — К.: Друкарня ВУАН, 1929. – Т. 1.

Пашук А.Й. Вказ. праця.

Мякотин В.А. Указ. соч.

Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Практикум: навчальний
посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних
закладів. – К.: АТІКА, 1999.

Василенко Н.П. Вказ. праця.

Там же.

Василенко Н.П. Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та
українського права XVII – XVIII вв. // Український археографічний
збірник / Археографічна Комісія УАН. – К.: Друкарня УАН, 1926. – Т. 1.

Пашук А.Й. Вказ. праця.

Там же.

Путро О.І. Гетьман К. Розумовський і судова реформа в
Україні-Гетьманщині // Український археографічний щорічник / АН України.
Археографічна комісія; Ін-т української археографії. – К.: Наукова
думка, 1993. – Вип. 2.

Пашук А.Й. Вказ. праця.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *