.

Правові аспекти застосування податкової застави (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
235 2589
Скачать документ

Реферат на тему:

Правові аспекти застосування податкової застави

Проблема мінімізації податкового боргу вітчизняних платників податків,
який за даними ДПА України станом на 1 січня 2004 р. перевищував
14 млрд грн, залишається надзвичайно гострою [1] і вимагає від органів
державної податкової служби України вжиття комплексу цільових заходів
щодо його зменшення.

Інститут податкової застави, який виник в Україні у перехідний період з
розвитком ринкових відносин, поряд з іншими заходами податкових органів:
адміністративним арештом, реалізацією рухомого і нерухомого майна у
судовому порядку та продажем майна банкрутів, вилученням грошових
активів тощо, відіграє важливу роль у системі управління забезпеченням
мінімізації податкового боргу. Лише в 2003 році від реалізації майна
боржників, що знаходилося в податковій заставі, до бюджету надійшло 0,5
млрд грн.

У вітчизняній юридичній літературі до дослідження окремих аспектів
зниження податкового боргу, зокрема застосування податкової застави,
звертались П. Андрушко, Н. Гуторова, О. Дудоров, О. Калітенко, В.
Мойсик, Н. Рев’юк, В. Смирнов, Є. Харитонова, Г. Шершеневич та інші.
Однак до кінця вирішеною цю проблему навряд чи можна назвати як у
теоретичному, так і практичному аспекті. Тим більше, що в останній час
питання щодо легітимності застосування податкової застави до платників
податків, боржників постало досить гостро [2].

Враховуючи актуальність мінімізації податкового боргу, застосування при
цьому податкової застави, недостатній рівень висвітлення проблеми в
теорії, завданням статті автори визначають дослідження правових підстав
застосування інституту податкової застави – як державного примусу,
оскільки правова свідомість платників податків і добровільність
виконання зобов’язань перед бюджетами і державними цільовими фондами ще
не досягла необхідного рівня – до платників податків-боржників. У
контексті поставленого завдання у статті досліджуються сутність
інституту податкової застави, дотримання прав платників податків
суб’єктів підприємницької діяльності в разі невідповідності обсягів
податкового боргу обсягам їх активів, на які виникла податкова застава,
а також співвідношення між здійсненням права на підприємницьку
діяльність та виникненням права на податкову заставу.

Для усвідомлення сутності інституту „податкової застави” звернемось до
загального поняття „застава”, яке застосовується в юридичній літературі,
цивільному праві, законодавчих актах і відомчих документах Національного
банку України.

В. Смирнов зазначає, що застава – це один із способів (найбільш
поширений і дієвий) забезпечення належного виконання зобов’язань [3].
Н. Рев’юк розглядає заставу як спосіб забезпечення зобов’язань, що має
похідний характер та надає можливість першочергового задоволення
основної вимоги з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами
[4]. Дещо інакше трактує поняття „застава” А.Д. Медведєв. Він зазначає,
що „з одного боку, застава – це спосіб забезпечення зобов’язання
боржником шляхом встановлення відносного правового зв’язку з кредитором,
а з іншого – безпосередній правовий зв’язок заставодержателя і речі”
[6].Інші автори вважають, що застава – це право на чужу річ, що належить
кредитору для забезпечення його права вимоги за зобов’язанням, і полягає
воно в можливості пріоритетного задоволення з даної речі [5].

Отже, у наведених визначеннях більшість дослідників виділяють такий
структурний момент, що характеризує поняття „застава” – це спосіб
забезпечення зобов’язань або забезпечення права вимоги за зобов’язанням.

Далі розглянемо, як тлумачиться поняття „застава” у цивільному праві,
законодавчих та інших нормативних актах.

Цивільний кодекс України від 16.01.03 № 435-IV (стаття 572) дає таке
поняття застави: „В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у
разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого
заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно
перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено
законом (право застави)” [7].

У постанові Національного банку „Про порядок регулювання та аналіз
діяльності комерційних банків” від 30.12.96 № 343 зазначається, що
застава – це частка матеріального майна, право власності якого належить
позичальникові і перейде до банківської установи у разі невиконання
позичальником своїх зобов’язань, передбачених кредитною угодою.

Постанова Національного банку України „Про заходи щодо реалізації
Програми реформування бухгалтерського обліку та звітності Національного
банку України і комерційних банків України” від 21.11.97 № 388 розглядає
заставу як актив, який позичальник (клієнт банку) пропонує як
забезпечення виплати своїх боргів.

У іншій постанові Національного банку України („Про затвердження
Інструкцій з бухгалтерського обліку основних засобів та нематеріальних
активів установ Національного банку України й комерційних банків
України” від 21.04.98 № 155) говориться, що застава – це спосіб
забезпечення зобов’язань.

Таке визначення ґрунтується на положеннях Закону України „Про заставу”
від 02.10.92 № 2654-XII, де зазначається, що застава – це спосіб
забезпечення зобов’язань.

На нашу думку, останнє визначення найбільш відповідає функціональним
завданням податкової служби, у практиці діяльності якої застава є
способом забезпечення і реалізації конституційних положень – вимог ст.
67 Конституції України, де проголошено: „Кожен зобов’язаний сплачувати
податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом”.

Тому Закон України № 2181-III (ст. 1) і визначає податкову заставу як
спосіб забезпечення податкового зобов’язання платника податків, не
погашеного у строк.

Далі розглянемо підстави виникнення податкової застави та сторони при
заставних відносинах.

Відповідно до статті 574 Цивільного кодексу України застава виникає на
підставі договору, закону або рішення суду. У контексті здійснюваного
дослідження нас більше цікавлять законодавчі підстави її застосування.

Це чітко визначено у статті 574 Цивільного кодексу України „Підстави
виникнення застави”, де вказано, що застава виникає на підставі закону.
А вичерпний перелік підстав виникнення податкової застави наводить Закон
України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами” № 2181-III від 21.12.2000
(ст. 8):

– неподання або несвоєчасне подання платником податків податкової
декларації – з першого робочого дня, наступного за останнім днем строку,
встановленого законом про відповідний податок, збір (обов’язковий
платіж) для подання такої податкової декларації;

– несплата у строки, встановлені Законом, суми податкового зобов’язання,
самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, з дня,
наступного за останнім днем зазначеного строку;

– несплата у строки, встановлені Законом, суми податкового зобов’язання,
визначеної контролюючим органом, – з дня, наступного за останнім днем
граничного строку такого погашення, визначеного у податковому
повідомленні.

Застава на підставі Закону застосовується незалежно від волі сторін при
відповідних правовідносинах, передбачених у Законі. Тобто окремі вимоги
кредитора визначаються забезпеченими заставою майна, яка є предметом
правочину, на підставі прямої вказівки Закону – так звана законна
застава. Прикладом може бути випадок, передбачений ст. 164 Кодексу
торговельного мореплавства України, на підставі якої у морського
перевізника вантажу виникає право застави вантажу [7]. Існують й інші
види виникнення законної застави.

Наступний етап дослідження – визначення місця державної податкової
служби при виникненні заставних відносин.

Відповідно до ст. 583 Цивільного кодексу України та ст. 11 Закону
України „Про заставу” від 2.10.92 № 2654-XII у разі виникнення заставних
відносин їх сторонами є:

– кредитор – заставодержатель, той кому щось винні;

– боржник – заставодавець, той, хто винен або повинен утриматись від
виконання певних дій;

– майновий поручитель, третя особа, яка відповідає за боргові
зобов’язання заставодавця.

Отже, при виникненні права податкової застави державна податкова служба
як орган виконавчої влади, який забезпечує надходження коштів до
бюджетів, виступає в ролі заставодержателя. Боржник, тобто суб’єкт
підприємницької діяльності, який не виконав свої зобов’язання щодо
своєчасної передачі (сплати) належних державі податків, зборів та інших
обов’язкових платежів, у заставних відносинах виступає в ролі
заставодавця.

Порядок здійснення податкової поруки та права майнового поручителя
визначає Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000
№ 2181-III (п. 8.8 ст. 8) і, на нашу думку, коментарів не потребує.

Предметом застави можуть бути власні основні засоби та нематеріальні
активи, які здатні реально забезпечити виконання зобов’язань відповідно
до законодавчих актів України. Відповідно до наказу ДПА України від 28
серпня 2001 року № 338, яким затверджено Порядок застосування податкової
застави органами державної податкової служби, предметом податкової
застави може бути:

– рухоме та нерухоме майно, майнові та немайнові права;

– майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене
заставодавцем та на яке може бути звернене стягнення;

– майно, яке стане власністю заставодавця після виникнення права
податкової застави, у тому числі продукція, плоди та інші прибутки
(майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Для майна, яке передається в заставу, обов’язковими є такі умови:

– можливість відчуження майна заставником згідно з чинним
законодавством;

– можливість обернення на майно стягнення.

На практиці необхідно враховувати ряд характеристик, яких не повинне
мати майно, що передається в заставу:

– воно не повинне належати до національних, культурних та історичних
цінностей, які перебувають у державній власності та занесені або які
підлягають занесено до Державного реєстру національного культурного
надбання;

– майно не повинно бути об’єктом державної власності, приватизація якого
заборонена законодавчими актами;

– майно не повинно бути майновим комплексом державного підприємства чи
його структурного підрозділу, що знаходиться в процесі корпоратизації;

– предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер,
а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Щодо невідповідності обсягів податкового боргу платників податків з
обсягами їх активів, на які виникла податкова застава, то щодо цього
доцільно зазначити таке.

На відміну від Указу Президента України „Про заходи щодо підвищення
відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими
фондами” від 04.03.98 № 167/98, який діяв до прийняття Закону № 2181 і
передбачав, що „все майно і майнові права платника податків, щодо
фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності – майно та майнові
права, які використовуються ним для здійснення підприємницької
діяльності, перебувають у податковій заставі”, у Законі України №
2181-III від 21.12.2000 вказується, що право податкової застави
поширюється на будь-які види активів платників податків, які перебували
в його власності (повному господарському віданні) у день виникнення
такого права, а також на будь-які інші активи, на які платник податків
набуде прав власності у майбутньому, до моменту погашення його
податкових зобов’язань або податкового боргу. Тобто розподіл активів
Закон здійснює за їх видами (грошові кошти, матеріальні кошти,
нематеріальні кошти – право власності, торгова марка тощо), а не за їх
обсягами (п. 8.2.2 Закону України від 21.12.2000 № 2181). Зрозуміло, що
погасити податковий борг за рахунок активів, яких не існує, навряд чи
можливо. Тому, виходячи із змісту Закону, в практиці діяльності
податкових органів податкова застава поширюється тільки на ті активи,
які можуть забезпечити реальне виконання податкових зобов’язань
платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами та на
які, відповідно до загальних положень цивільного права, платник податків
набуває право в майбутньому.

Ряд предметів взагалі не можуть передаватися у податкову заставу:

– національні культурні та історичні цінності, що перебувають у
державній власності та занесені до Державного реєстру національного
культурного надбання; вимоги, що мають особистий характер, а також інші
вимоги, застава яких забороняється законом; об’єкти державної власності,
приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майно, що
включається до складу цілісних майнових комплексів державних
підприємств, які не підлягають приватизації, у тому числі казенних
підприємств (стаття 4 Закону України „Про заставу” від 02.10.92 №
2654-XII);

– майно та кошти благодійних організацій (стаття 19 Закону України „Про
благодійництво та благодійні організації” від 16.09.97 № 531/97-ВР);

– приватизаційні папери (стаття 5 Закону України „Про приватизаційні
папери” від 06.03.92 № 2173-XII);

– майно громадян, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими
документами, перелік якого встановлено додатком до Закону України „Про
виконавче провадження” від 21.04.99 № 606-XIV.

Крім того, слід визнати, що Закон, який втілює у собі державний примус і
спрямовується на забезпечення виконання платниками податків фінансових
зобов’язань перед державою, все ж надає їм досить широкі права щодо
самостійного регулювання відносин з податковими органами щодо податкової
застави.

Більше того, платник податків, активи якого перебувають у податковій
заставі, здійснює вільне розпорядження ними, за винятком окремих
операцій, що підлягають письмовому узгодженню з податковим органом:

– продажу інших видів відчуження або оренди (лізингу) нерухомого та
рухомого майна, майнових чи немайнових прав, за винятком майна, майнових
та немайнових прав, що використовуються у підприємницькій діяльності
платника податків (інших видах діяльності, які за умовами оподаткування
прирівнюються до підприємницької), а саме: готової продукції, товарів i
товарних запасів, робіт і послуг за кошти за їх звичайними цінами;

– використання об’єктів нерухомого чи рухомого майна, майнових чи
немайнових прав, а також коштів для здійснення прямих чи портфельних
інвестицій, а також цінних паперів, що засвідчують відносини податкового
боргу, надання гарантій, поручительств, переуступки вимоги та
переведення боргу, виплати дивідендів, розміщення депозитів або надання
кредитів;

– ліквідації об’єктів нерухомого або рухомого майна, за винятком їх
ліквідації внаслідок обставин непереборної дії (форс-мажорних обставин)
або відповідно до рішень органів державного управління.

Передбачені умови (ст. Закону 2181), за яких активи платників податків
можуть звільнятися з-під податкової застави. Їх перелік наведено на
рисунку 1.

Умови звільнення активів платників податків з-під податкової застави

Рис. 1. Схема звільнення платників податків з-під податкової застави

Як ще однин приклад можна навести лист Вищого арбітражного (нині
Господарського) суду України „Про деякі питання практики застосування у
вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства” від 24.09.99
№ 01-8/451[8]. У ньому вказується, що заяви платників податків про
визнання недійсними повідомлень податкових органів про податкову заставу
майна і майнових прав, що належать платнику, підлягають розгляду
господарськими судами на загальних підставах. Іншими словами, при
розгляді в суді таких справ органам стягнення перед платниками податків
ніякої переваги не надається.

Все вищенаведене дозволяє зробити такі висновки:

1. Сутність податкової застави як способу забезпечення податкових
зобов’язань полягає саме в забезпеченні виконання зобов’язання, при
якому кредитор-заставоутримувач набуває права в разі невиконання
боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за
рахунок заставного майна. Ці положення, спираючись на положення
Конституції України (ст. 67), і відображає Закон України від 21.12.2000
№ 2181-III.

2. Визначення сутності податкової застави, яке дається в Законі України
„Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами” № 2181-III від 21.12.2000, є цілком
логічним і не суперечить Конституції та чинному законодавству.

3. Податкова застава виникає у зв’язку з законом, що ґрунтується на
конституційних положеннях. Через податкову заставу орган стягнення має
право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового
зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна
переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.
Пріоритет заставодержателя на задоволення вимог із заставленого майна
встановлюється також відповідно до Закону (ст. Закону 2181 від
21.12.2000 р.).

4. При виникненні права податкової застави державна податкова служба як
орган виконавчої влади, який забезпечує надходження коштів до бюджетів
та державних цільових фондів, виступає в ролі заставодержателя.

5. Інститут податкової застави є легітимним, він чітко визначений у
чинному законодавстві – цивільному і податковому. Тобто при
взаємовідносинах податкової служби та платників податків може виникнути
ситуація, коли порушується Закон: неповна сплата податків, несвоєчасна
сплата податків. Як засіб забезпечення зобов’язань, у даному випадку і
виступає податкова застава.

6. Через зазначені причини у Законі України від 21.12.2000 № 2181-III не
має суперечностей між виникненням права на податкову заставу і
здійсненням права підприємницької діяльності, оскільки остання повинна
здійснюватися суб’єктами підприємництва суто на підставах чинного
законодавства України і не суперечити йому.

7. Конституційні права суб’єктів господарювання відстоювання своїх прав,
зокрема і на оскарження дій податкового органу (органу стягнення) в суді
щодо податкової застави, достатньо забезпечені чинним законодавством, а
інститут податкової застави, визначений Законом від 21.12.2000 №
2181-III, не суперечить Конституції та чинному законодавству України.

Література:

1. Долгий О.О Оцінка податкового боргу: загальнодержавний та
регіональний аспекти. Бюджетно-податкова політика: теорія, практика,
проблеми / Матеріали науково-практичної конференції. – Ірпінь:
Національна академія ДПС України, 2004. – С. 128–131; Новицький А.М.
Щодо проблеми кримінально-правової оцінки незбереження активів платника
податків, що перебувають у податковій заставі // Науковий вісник АДПС
України. – 2003. – № 1 – С. 171–178; Новицький А.М. Боротьба з
приховуванням стійкої фінансової неспроможності в енергетиці: проблеми
та шляхи їх розв’язання // Право України. – 2004. – № 5. – С. 52–54.;
Ревюк Н. Застава як спосіб забезпечення сплати податків суб’єктами
господарювання // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. –
С. 45.

2. Про попередню підготовку матеріалів для вирішення питання щодо
відкриття конституційного провадження у справі: Лист Конституційного
Суду України від 21 жовтня 2004 р. № 312-16/1200; Конституційне подання
групи народних депутатів України від 2 квітня 2004 р. № 116 „Щодо
відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту
1.17 статті 1 та статті 8 Закону України „Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими
фондами” від 21 грудня 2000 р. № 2181-III”. – 5 с.

3. Смирнов В.В. Залог и страхование: Пособие. – К., 1995. – С. 7.

4. Рев’юк Н. Застава як спосіб забезпечення сплати податків суб’єктами
господарювання // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. –
С. 45.

5. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – 9-е изд. – М.,
1911. – С. 346.

6. Медведев Д.А. Российский закон о залоге // Правоведение. – 1992. – №
5. – С. 14.

7. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова,
О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2004. – 1112 с.

8. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих
норм чинного законодавства: Лист Вищого арбітражного суду // Галицькі
контракти. – Дебет – Кредит. – 2000. – № 20 (спецдодаток).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020