Правові аспекти медичного страхування в Україні
Право на охорону здоров’я є базовим в системі соціальних прав. Здоров’я
населення в цілому і кожної людини зокрема як члена суспільства має
визначальне значення для існування і розвитку держави, що визнано
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1979 і Програмою ВООЗ.
Розбудова Української держави почалась пошуком шляхів для подолання
кризи в успадкованій економіці. Загальна економічна криза в нашій країні
болюче позначилася на стані здоров’я населення. Протягом останніх років
динаміка медико -демографічних показників стає вкрай негативна. Це
підтверджує як показник очікуваної тривалості життя при народженні, який
повільльно зменшується, а також збільшення коефіцієнтів смертності.
Реалістична оцінка наявного стану в охороні здоров’я не дозволяє
зволікати з її реформуванням. Вважаємо, що створення інфрастуктури
соціально-страхового забезпечення є єдиним способом виходу з кризової
ситуації.
Однак на сьогоднішній день закону, який би врегульовував відносини у
сфері загальнообов’язкового державного медичного страхування, немає.
Що вкладається в поняття “страхова медицина” і “медичне страхування”?
Страхова медицина охоплює фінансування наукових досліджень, підготовку
медичних кадрів, витрати на розвиток матеріально-технічної бази
лікувальних закладів, надання медичної допомоги населенню.
Медичне страхування — це система організаційних та фінансових заходів
щодо забезпечення діяльності страхової медицини.
Медичне страхування передбачає страхування на випадок втрати здоров’я з
будь-якої причини. Воно має певні переваги перед державними і приватними
системами, а також відомчою медициною, забезпечує більшу доступність,
якісність і повноту щодо задоволення різноманітних потреб населення в
наданні медичних послуг, є ефективнішим порівняно з державним
фінансуванням системи охорони здоров’я. [2,стор. 202]
Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян. Мета
проведення медичного страхування — забезпечення громадянам у разі
виникнення страхового випадку одержання медичної допомоги за рахунок
накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.
За характером фінансування В.Рудень [4,стор.83-84] вважає, що система
медичного страхування визначається в першу чергу принципом її
організації: державною, соціального страхування, платною.
1) Державна (бюджетна) система охорони здоров’я фінансується за рахунок
податкових надходжень до державного бюджету і забезпечує належний рівень
медичної допомоги всім категоріям населення (Англія, Італія, Данія,
Ірландія, країни колишнього Союзу). Управління та планування в державних
системах охорони здоров’я здійснюються центральними і місцевими органами
влади.
2) Системи охорони здоров’я, що організовуються за принципом
соціального страхування, також управляються дер-жавними органами, але на
відміну від бюджетних систем, фінансуються на трьохсторонній основі: за
рахунок бюджетних надходжень, внесків роботодавців і самих працівників.
При цьому особи з низькими прибутками і соціальне незахищені
контингенти, як правило, страхові внески не сплачують (Франція, Бельгія,
Австрія, Японія, Німеччина, Нідерланди та інші). Характерним для системи
охорони здоров’я, що базується на принципі соціального страхування, є
участь населення у витратах (певні види і обсяг медичної допомоги
оплачуються населенням самостійно, окрім коштів страхування) і соціальна
солідарність (здоровий платить за хворого, молодий — за старого, багатий
— за бідного).
Соціальна система фінансування охорони здоров’я заснована на цільових
внесках підприємств, працівників, на державних субсидіях. Причому внески
підприємців є переважаючим джерелом надходжень. Незважаючи на те, що
внески сплачують одержувачі доходів, існують винятки, які стосуються
пенсіонерів та осіб з низьким рівнем доходів.
3) До третього виду систем охорони здоров’я відносяться переважно
платні, які фінансуються за рахунок особистих коштів населення. Єдиною
капіталістичною країною, де відсутня єдина система державного
страхування і медична допомога здійснюється на платній основі, є США –
їм належить провідне місце в капіталістичному світі за масштабами
нагромаджених ресурсів в охороні здоров’я. [4,стор.83]
?
O
/92]
Страхувальники — фізичні особи мають право укладати договори страхування
на свою користь або на користь третіх осіб, ними визнаються юридичні
особи та працездатні громадяни, які уклали зі страховиками угоди
страхування або є ними у відповідності з законодавчими актами країни (їх
ще називають застрахованими). Страхувальником непрацюючого населення
можуть бути місцеві органи влади в особі органів управління охороною
здоров’я, а працюючого населення — підприємства та роботодавців. Особи,
які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, платять внески з
обов’язкового медичного страхування самостійно. Працівники некомерційних
організацій забезпечуються коштами на обов’язкове медичне страхування із
фінансових ресурсів бюджету або засновників даних організацій.
Застрахований — це особа, яка бере участь в особистому страхуванні, чиє
життя, здоров’я та працездатність виступають об’єктом страхового
захисту.
Важливою особливістю медичного страхування, за якою воно відрізняється
від інших видів страхування, є те, що медичне страхування — єдиний вид
страхування, коли відшкодування збитків застрахованому при виникненні
страхового випадку здійснюється не грошима, а медичними послугами.
Відповідно до цього ж Проекту закону про загальнообов’язкове медичне
страхування населення, яке підлягатиметься обов’язковому медичному
страхуванню, держава надаватиме рівне право на гарантований обсяг
медичної допомоги, незалежно від величини фактично виплачених сум
страхового внеску. Отримати таку медичну допомогу застрахований за
програмою обов’язкового медичного страхування може на всій території
держави, в тому числі і за межами постійного місця проживання, з
подальшими взаєморозрахунками між страховими організаціями згідно з
тарифами, затвердженими для взаєморозрахунків. Страхові платежі,
сплачувані фізичними та юридичними особами, мають форму податку.
Обов’язкове медичне страхування перебуває під жорстким контролем держави
і характеризується безприбутковістю. Ця форма організації страхового
фонду дає змогу планувати медичну допомогу завдяки тому, що надходження
коштів до страхового фонду характеризуються стабільністю.[2,стoр. 203]
Обов’язкове медичне страхування охоплює практично все населення і
задовільняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь
обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується
організацією добровільного медичного страхування. Добровільне медичне
страхування є доповненням до обов’язкового.
В Україні згідно з Декретом Кабінету Міністрів “Про страхування” від 10
травня 1993 року та Законом України “Про страхування” від 7 березня 1996
року запроваджено добровільне медичне страхування. [4,стор.90]
Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування видів
страхування, в яких відповідальність страховика виникає за фактом
захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова компанія
здійснює у вигляді фіксованої страхової суми або добових.
На мою думку, введення системи добровільного медичного страхування в
Україні було б недоцільним, зважаючи навіть на той фактор, що ця система
застосовується у фінансово забезпечених державах, і в тих країнах, де
поширені приватні страхові програми…, чого в нас, на жаль, ще немає.
Страхувати — це означає уберегти від чогось небажаного, неприємного,
захистити, гарантувати безпеку. А сам процес страхування — це спосіб
захисту майнових інтересів в умовах ринкової економіки. Кожна людина має
знати, як вона може зменшити свій ризик і скільки їй це коштуватиме.
Література
1. Базилевич В.А., Базилевич К.С. Страхова справа. – К.: Знання.-1997.
2. Осадець С.С.Страхування: підручник – К.: Кнеу 98.
3 Поляченко Ю., Залетов О., Павленко Ю.Медичне страхування на тлі
українських реалій //Аптека. – № 31 (302). – 2001. 4. Рудень В.Страхова
медицина і медичне страхування. – Я: Обл.книжкова друкарня, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
