Правове регулювання використання репродуктивних технологій в Україні (реферат)

Реферат на тему:

Правове регулювання використання репродуктивних технологій в Україні

Негативний вплив багатьох чинників техногенного та антропогенного
характеру активно відображається на рівні народжуваності в Україні.
Соціально-економічні негаразди, побутові незручності, збільшення рівня
психологічного навантаження та звичайного фізичного виснаження
зумовлюють у своїй сукупності катастрофічне зниження народжуваності у
країні. Проблеми у сфері охорони здоров’я, загострення та поширення
інфекційних хвороб, пропагування здорового способу життя спричиняють
зростання кількості безплідних подружніх пар.

Одним з ефективних засобів подолання проблеми неможливості самостійної
реалізації подружжям своєї репродуктивної функції є передбачена
законодавством можливість застосування методів штучного запліднення та
імплантації ембріона.

Репродуктивні технології покликані забезпечити «штучну», а не
природно-властиву окремій людині реалізацію права на материнство та
права на батьківство.

Відтак винятково важливого значення набуває необхідність
науково-теоретичного аналізу правових засад використання сучасних
репродуктивних технологій в Україні.

Наукові дослідження у сфері правового регулювання цих відносин ведуться
у декількох напрямах. Одним з найважливіших серед них, безумовно, – це
цивілістичний аспект «штучної» реалізації права на материнство та права
на батьківство.

Проте, незважаючи на активізацію досліджень у даній сфері, залишаються
ще не вирішеними питання поняття репродуктивних технологій, змісту та
елементів суб’єктивного права особи у сфері застосування репродуктивних
методів лікування.

Різноманітним елементом регулювання практичної реалізації репродуктивних
методів приділяють увагу вітчизняні та зарубіжні науковці, зокрема
З.В. Ромовська, Л.О. Красавчікова, М.М. Малєїна, О.В. Тихоміров,
М.О. Ардашева, Т.Д. Гурська, Л. Красицька.

Науково-теоретичний аналіз зазначених проблем сприятиме комплексному
підходу до створення можливостей підвищення ефективності використання
методів подолання безпліддя.

Репродуктивні методи в Україні почали застосовувати ще з 1987 р., а
бурхливий розвиток біології, особливо таких складових цієї науки, як,
наприклад, біологія розвитку (онтогенетика), експериментальна
ембріологія, наприклад, у кінці ХХ ст. відкриває нові можливості не
природно-білогічного вирішення питання безпліддя.

Діяльність медичних установ (лабораторій), що використовують зазначені
репродуктивні методи, регламентується декількома нормативно-правовими
актами. Проте коло таких актів досить обмежене, що своєю чергою,
зумовлює виникнення низки питань, які й досі залишаються не
врегульованими.

Застосування репродуктивних технологій, безумовно, передусім, є
різновидом медичної допомоги, проте детальний аналіз структури
суспільних відносин у цій сфері дає підставу визначити їх як комплексні.
Таким відносинам притаманні певною мірою риси як цивільно-правових, так
і сімейно-правових. Залежно від певних елементів та стадій реалізації
репродуктивного процесу в дію регулювання відносин вступають,
«домінують» певні правові норми.

Розглядаючи цю проблему з точки зору реалізації особою своїх прав на
батьківство або на материнство (залежно від статі), ми пропонуємо
виокремити два практичних способи їх утілення. Перший з них – це
природно-біологічний спосіб, що здебільшого жодному правовому
регламентуванню не підлягає. Другий – це штучно-біологічний спосіб
(репродуктивні технології), який повинен детально регламентуватися на
законодавчому рівні для забезпечення захисту інтересів учасників, що
вступили у відносини з метою практичного застосування цього способу
подолання безпліддя. Об’єктом права на батьківство, материнство є
особливі немайнові блага властиві суб’єктам сімейного права – подружжю.
Елементи зазначених прав входять до змісту особистого немайнового права
на життя (права, що забезпечує природне існування фізичної особи).

Проте за своїм змістом право на батьківство та материнство
регламентовані у Сімейному кодексі України відзначаються певними
особливостями, пов’язаними з характером шлюбних відносин.

Дружина має право на материнство – визначає ч.1 ст.49 СК України,
відповідне право на батьківство для чоловіка передбачене ч.1 ст.50 СК
України.

Хоча на законодавчому рівні не визначено зміст поняття материнства та
батьківства, проте тлумачення цих правових категорій знаходимо у
наукових працях вчених-юристів. Так, юридичний словник 1974 року
визначав материнство як становище жінки в зв’язку з народженням,
утриманням та вихованням дитини, а батьківство – як факт походження
дитини від певного чоловіка [4, c.38, с.380].

Подібне тлумачення містилось у юридичному словнику 1987 року [1, c.380].
Сучасна правова теорія під зазначеними правовими станами розуміє не
тільки соціальні якості суб’єктів-носіїв, а органічну єдність
соціальних, правових та психологічних характеристик. Так, материнство у
праві тлумачиться як біосоціально-психологічно-правовий стан жінки, а
батьківство – соціально-правовий стан чоловіка, зареєстрованого батьком
дитини, що пов’язаний насамперед з наявністю між батьком і дитиною
біологічного (кровного) споріднення [3, c.595; 2, c.201]. Зазначене
комплексне розуміння дозволяє виділити одну «системоутворюючу» рису,
властиву праву на материнство та батьківство – це наявність біологічного
(кровного споріднення) між матір’ю або батьком та дитиною. Тобто
центральним елементом змісту цих прав є можливість реалізації
біологічної репродуктивності функції організма жінки або чоловіка.

Безумовно, батьківство та материнство є відповідним станом носія певного
права – дружини або чоловіка – материнство та батьківство є результатом
здійснення особистого немайнового права на материнство та батьківство.
Відтак можна стверджувати, що право на батьківство та материнство є
біологічними правами особи.

На це вказують й інші елементи зазначених прав, визначені у ст.ст.49,50
СК України. Наприклад, небажання чоловіка мати дитину або нездатність
його до зачаття дитини та, відповідно, відмова дружини від народження
дитини або нездатність до її народження можуть бути причинами розірвання
шлюбу (ч.2 ст.49, ч.2. ст.50 СК України). Тобто, біологічна ознака
організму чоловіка або жінки (їхня репродуктивна властивість) впливає не
тільки на можливість здійснення цих особистих прав, але й на можливість
констатувати фактичну наявність або відсутність таких прав.

????P???????¤?$????P?пліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та
методів їх проведення» від 4 лютого 1997 р.; Закон України «Про
трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16
липня 1999 р.; Національна програма «Планування сім’ї», затверджена
Кабінетом Міністрів України 1995 р.

Можливість використання репродуктивних методів реалізації права на
батьківство або материнство була зазначена у ст.56 Кодексу про шлюб та
сім’ю України (оспорювання батьківства материнства).

Сімейний кодекс України у главі 12 передбачає правові наслідки
застосування штучного запліднення та імплантації зародка (визначення
походження дитини), зокрема, встановлюючи правила визначення походження
дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації
зародка (ст.123 СК України), та правило про неможливість оспорювання
батьківства батьком дитини, якщо він дав згоду на штучне запліднення
своєї дитини (ч.5, ст.136 СК України), а також аналогічне правило у
випадку виникнення спору про материнство (ч.2, ст.139 СК України).

Зазначені законодавчі акти створюють правові засади реалізації права на:

застосування штучного запліднення (метод інсемінації жінок спермою
чоловіка (донора);

імплантацію ембріона (ембріонів) – метод екстракорпорального
запліднення;

трансплантацію статевих залоз.

Якщо право на застосування штучного запліднення і право на імплантацію
ембріона (ембріонів) та відповідні методи їх практичної реалізації
більш-менш детально закріплені у нормативно-правових актах, то порядок
реалізації права на трансплантацію статевих залоз окремо у законодавстві
України не регламентується. Лише Закон України «Про трансплантацію
органів та інших анатомічних матеріалів людини» у ст.3 (Сфера дії
закону) визначає, що дія Закону не поширюється на відносини з приводу
трансплантації статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів.

Загалом, оцінюючи зазначені різновиди прав особи у сфері дії процесів
відтворення людини, зауважимо, що їх практична реалізація безпосередньо
пов’язана з таким особистим немайновим правом, що забезпечує природне
існування фізичної особи, як право на донорство. Цивільно-правової
регламентації права на донорство на сьогодні немає, і практична
реалізація права на донорство певних анатомічних матеріалів регулюється
окремими законодавчими актами (Законом України «Про донорство крові та
її компонентів» від 23 червня 1995 р., Постановами Кабінету Міністрів
України: «Про затвердження Порядку переробки й зберігання донорської
крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлення з них препаратів»
від 16 червня 1998 р.; «Про затвердження Порядку оплати донорам давання
крові та (або) її компонентів» від 25 грудня 1997 р.; «Про затвердження
Порядку заготівлі і зберігання власної крові та (або) її компонентів, а
також крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, за
особистий рахунок» від 14 квітня 1997 р.

Проте зазначені нормативно-правові акти регулюють практичне втілення
лише права на донорство крові, а вже зазначений Закон України «Про
трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», який
також розглядає реалізацію права на донорство, зі сфери своєї дії
виключає відносини з приводу трансплантації статевих тканин.

Водночас у новому Цивільному кодексі України право на донорство досить
вдало розглядається як право бути донором крові, її компонентів, а також
органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (п.1,
ч.1, ст.290).

У майбутньому, виходячи з цієї правової норми, стане можливим створення
та вдосконалення механізмів правового регулювання як донорства загалом,
так і безпосередньо донорства органів, їх частин або тканин, що мають
причетність до процесу застосування репродуктивних технологій. У
майбутньому, безумовно, необхідним стане і законодавче визначення самого
поняття репродуктивні технології.

На цей час запропонуємо їх визначення як сукупність методів та процедур
медично-лікувального характеру, що спрямовані на здійснення
штучно-біологічного відтворення людини з метою реалізації права на
батьківство або материнство.

Оцінюючи правові засади використання репродуктивних технологій,
необхідно дати відповідь і на питання про можливість визначення
пріоритетності регулювання цих відносин певними законодавчими актами.
Відповідь на це питання захована у їх природі. Принциповим є те, що,
найперше, це сфера дії приватного інтересу з приводу реалізації особами
немайнових прав на отримання нематеріального блага –
біологічно-психологічно-соціального стану батьківства або материнства
(вважаємо, що виправданим є визначення материнства у праві – як
біосоціально-психологічно-правового стану жінки). Ця сфера відносин
регулюється нормами сімейного права. У той же час ці відносини прямо
пов’язані з реалізацією права особи на донорство, що принципово може
здійснюватись як на добровільно-безоплатній, так і на
добровільно-оплатній основі. Це – сфера цивільно-правового регулювання.

Поряд з цим, відносинам у сфері використання репродуктивних технологій
властиві й елементи публічно-правового інтересу. У першу чергу це
пов’язано із збереженням генофонду народу і, врешті-решт, є важливим
елементом забезпечення національної безпеки (сукупність кількісних та
якісних показників населення активно впливає на внутрішню і зовнішню
політику держави).

Підсумовуючи викладене, важливо відзначити, що на сьогодні застосування
репродуктивних технологій насамперед є засобом лікувальним, видом
медичної допомоги. Це сфера дії антропоохоронних засобів регулювання
суспільних відносин.

Результатом порушення прав особи в антропоохоронній сфері є притягнення
винного до юридичної відповідальності, зокрема кримінальної: ст.143
(порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини) та ст.144 (насильницьке донорство) Кримінального кодексу
України.

Підсумовуючи, викладене, зауважимо, що виняткова особливість предмета
правового регулювання зазначених відносин з приводу штучно-біологічного
відтворення людини потребує комплексного регулювання: визначаючи
походження дитини, необхідно керуватися нормами сімейного права;
укладаючи договори про надання послуг із застосування конкретних
методів, що становлять репродуктивні технології, використовувати норми
зобов’язального права; визначаючи підстави, протипоказання, організації
процесу відтворення, – норми антропоохоронного законодавства.

Література

Пергамент А.И. Отцовство //Юридический энциклопедический словарь. – М.:
Советская энциклопедия, 1987. –С.302.

Ромовська З.В. Батьківство // Юридична енциклопедія. – К.: Українська
енциклопедія імені М.П. Бажана, 2001.-Т.1. – С.201.

Ромовська З.В. Материнство// Юридична енциклопедія. – К.: Українська
енциклопедія імені М.П. Бажана, 2001.Т.3. С.595.

Юридичний словник /За ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. –
К.: Гол. ред. української радянської енциклопедії Академії наук УРСР. –
К., 1974. –С. 38,380.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *