Правопорушення (реферат)

Реферат на тему:

Правопорушення Зміст.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc476119016 \h 3

Розділ 1. Поняття правопорушення, його ознаки та види. PAGEREF
_Toc476119017 \h 6

Розділ 2. Склад правопорушення та характеристика його елементів.
PAGEREF _Toc476119018 \h 14

Висновки. PAGEREF _Toc476119019 \h 22

Список використаної літератури PAGEREF _Toc476119020 \h 26

Вступ.

Ця курсова робота має на меті розкрити поняття правопорушення, визначити
його основні види та ознаки. В роботі подано характеристику основних
елементів правопорушення.

Складається робота з вступу, двох основних розділів, висновків та списку
літератури.

Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до
використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в
сучасному суспільстві набагато зросли. Але чим більше людині дається,
тим більше з неї і питають. Ми живемо у світі, де кожний залежить від
усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є
соціальним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до
своїх обов’язків спричиняє вироблення неякісної продукції, незадоволення
потреб громадян. У результаті безвідповідального ставлення учня до
навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина.
Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з
державою, нести законну, тобто юридичну, відповідальність.

Така відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних,
невигідних для самого громадянина наслідках.

Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за
антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями,
колективом класу, спортивної секції, навчальною групою.

Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір
відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у
сім’ї?

По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це
відповідальність лише за законом.

По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчинюються дії, що
суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме (і тільки) за
правопорушення.

По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин
зобов’язаний (причому зобов’язаний юридичне, на підставі закону) «дати
відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому
юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність
завжди перед державою.

По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбавленні (або
обмеженні) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже, це
примусово караюча відповідальність.

По-п’яте, ці міри завжди виражають осудження правопорушника саме
державою, гостро критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки.
Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а
й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків.
Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною
відповідальністю.

Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення випливає практично
значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону,сумніваєтесь у
правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моралі.
Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства, відповідає і
приписам його законів. Аморальна поведінка у більшості випадків може
викликати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридичну
відповідальність.

Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім’я справедливості,
щоб «відповісти» належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне,
зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства,
держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати
правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних
страждань або принижувати людську гідність — так вимагає закон, зокрема
ст. 22 Кримінального Кодексу України.

Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до «відплати»
правопорушнику, її цілі є ширшими, а головне — гуманнішими, їх в
основному три:

1) охоронна — захистити, охоронити від посягань на такі найважливіші для
всіх людей цінності, як права і свободи громадян і організацій. Якщо
такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має на меті
відновлення, відшкодування, «ремонт» блага, що постраждало;

2) виховна — змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у
майбутньому не допускав подібних проступків;

3) запобіжна (профілактична) — на окремих людей, які могли б (через
недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення,
вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду
правопорушення, «розмірів» шкідливості (або небезпеки) його наслідків,
кола людей і організацій, яким заподіяно шкоду. Урахування цих обставин
— неодмінна умова справедливості покарання.

Дві обставини — ступінь шкідливості (або небезпечності) правопорушення і
особа правопорушника — завжди беруться до уваги при встановленні міри
юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його
застосуванні до конкретних осіб.

Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і виражається у
принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати
ступеню тяжкості правопорушення (тяжкості «вчиненого», як виражаються
юристи) і особливостям особи правопорушника.

Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване
органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника
певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника
закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності:
дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за певних обставин,
передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою
підставою є факт вчинення правопорушення.

Розділ 1. Поняття правопорушення, його ознаки та види.

Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і
інших суб’єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки
(вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами
права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями,
підкреслював К.Маркс, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за
тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед
законом, роз’єднує їх. Закони, які роблять головним критерієм не дії як
такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції
беззаконня. Правопорушення — це, перш за все, діяння (дії або
бездіяльність). Воно відрізняється від права і від правомірної поведінки
наступними ознаками.

1. Це суспільно небезпечне або шкідливе діяння. Усі правопорушення є
суспільно небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані
проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи
суспільства в цілому. Порушуючи природні права або права, які закріплені
законом, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи
організаціям. Шкода або соціальна небезпека буває різна: матеріальна,
моральна, — іноді дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя
чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. В зв’язку із цим
кримінальні злочини є найбільш соціально небезпечними серед усіх
правопорушень. Наприклад, крадіжка особистого чи державного майна
наносить шкоду особі або державі.

2. Правопорушення — це протиправне діяння (дія або бездіяльність). Усі
правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних
прав людини, які Ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися
в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього
руху, хуліганство тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняються в
результаті бездіяльності, коли на суб’єкта покладаються юридичні
обов’язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в
результаті чого наноситься шкода або створюється соціальна небезпека.
Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні
цінності, а він не виконав своїх обов’язків і трапилось розкрадання
майна. Тому «дія» і «бездіяльність» охоплюються одним поняттям — діяння.

3) Правопорушення — це винне діяння. Воно не тільки протиправне,
шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може
бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням
безвиновної відповідальності при використанні джерел підвищеної
небезпеки, які нанесли шкоду іншим особам). Вина — це психічне
відношення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об’єктивну і
суб’єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою
вину у вчиненні правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках
вина доказується державними органами або позивачем по цивільних справах.

4. Правопорушення — це юридичне карне діяння. Караність означає, що в
чинному законодавстві передбачено склад правопорушень, і встановлена
міра юридичної відповідальності. В зв’язку із цим всі правопорушення і
юридична відповідальність за них закріплені в законодавстві. Питання про
відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не
закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі
міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі
застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де
вона не заборонена.

5. В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах,
необхідно встановити причинний зв’язок між протиправними діями і
наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв’язку не буде
встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу
правопорушення. Наприклад, громадянка В. під час суперечки із своїм
начальником штовхнула його об одвірок дверей, в результаті чого
начальник був негайно доставлений в лікарню і через кілька годин помер.
Слідчі органи кваліфікували дії гр. В. по ст. 206 ч. 2 КК України,
незважаючи на те, що громадянин помер, тобто наступили тяжкі наслідки.
Було встановлено, що між діями гр. В і наслідками не було причинного
зв’язку. Якби був причинний зв’язок, то її дії можна було б
кваліфікувати по ст. 94 — як вбивство.

Таким чином, правопорушення — це соціально-небезпечне або шкідливе,
протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи
юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке
встановлена юридична відповідальність.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя,
порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову
шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або виробничої
дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки — заподіяння майнової шкоди, порушення інших
майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки — порушення встановленого державою порядку в
громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами
життєдіяльності суспільства.

Злочини — суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі
передбачено кримінальне покарання.

Що ж таке злочин?

Злочин і злочинність— явища громадського життя людей, продукт
історичного розвитку суспільства.

Суспільне життя неможливе без його регулювання суспільно-громадськими
нормами, без постійного контролю громадської поведінки, без примусу до
певної поведінки. Ні одне суспільство не може існувати, не регулюючи
взаємовідносин між своїми членами, не спрямовуючи їх поведінки.

Виникнення перших суспільних норм — заборонень (табу) є в історії тією
межею, яка відділяє людину від тварини.

Людина — істота суспільна. Її життя можливе лише в суспільстві, розвиток
її можливий тільки в суспільстві, тільки разом з ним (мауглі).

Те, чим і якою людина є, залежить насамперед і, головним чином, від того
суспільства, членом якого вона є.

Головною ж особливістю суспільного життя є його постійна та всебічна
регламентація певними суспільними нормами, ця властивість суспільного
життя людей — є вічна і незмінна його умова.

Регламентація суспільного життя соціальними нормами (табу, звичаї,
моральність) свідчить, що ці норми не тільки дотримуються, але і
порушуються.

Оскільки соціальні норми спрямовані на охорону інтересів суспільства, то
суспільство примушує своїх членів до їх виконання, а до їх порушників
застосовує примусові заходи (засудження, громадський осуд, вигнання,
покарання).

Встановлені державою норми, правила поведінки спіткала та ж доля — вони
не тільки дотримуються, але і порушуються членами суспільства.

Отже, не було, немає і не буде суспільства без соціальних норм і примусу
до їх дотримання, не було і не буде суспільства без правових норм і
державного примусу до їх дотримання.

Кримінологи уже давно поділяють суспільство на три категорії (групи)
людей:

1) законослухняних, які завжди дотримуються закону незалежно від умов їх
життя (приблизно 25% населення);

2) нестійких, які можуть порушити закон за певних обставин (приблизно
65% населення);

3) порушників, які завжди будуть порушувати закон незалежно від
обставин, умов життя і жорстокості кари (приблизно 6—7% населення).

Порушення правових норм називають правопорушеннями, а найбільш тяжкі з
них — порушення уголовно-правових норм — називають злочинами.

Таким чином, відрізняються:

1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людському суспільству
(мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою
(закон);

2) примусова влада суспільства, притаманна будь якому людському
суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення,
покарання).

Поняття злочину визначається його суспільною природою, походженням,
витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого
визначення.

Злочин — це порушення уголовно-правових норм — заборон, встановлених
державою, порушення правил, встановлених уголовним законом.

Поняття злочину в різні часи, різними законодавцями визначалось
по-різному. Вперше спробу визначити поняття злочину зробив відомий
римський юрист Ульпіан: злочин — це порушення закону, поєднане з
насильством чи обманом.

Німецький криміналіст Біндінг називав злочином порушення норми закону з
санкцією покарання. Італійський криміналіст Гарофало визначав злочин, як
дію, шкідливу для суспільства, яка ображає середню міру почуттів, жалю
та чесноти, що є у кожної цивілізованої людини.

М.С.Таганцев злочином називав уголовно-карану неправду (кривду), діяння,
яке посягає на уголовно-правову норму.

Таким же чином, визнавався злочин і в законодавстві. Уголовні кодекси
Франції (1791 та 1810 pp.) визначали злочин як каране кодексом
правопорушення.

Російське уголовне укладення (1845, 1903) називало злочином діяння,
заборонене під час його вчинення законом під страхом покарання (з
погрозою покарання). Таке визначення злочину — як дій, які заборонені
уголовним законом з погрозою покарання, — називають типовим, класичним:
формально-визначеним.

Воно й найсправді має істотну ваду, бо не містить відповіді на питання —
чому саме ці дії визнаються злочином. Виходить тавтологія — злочин — це
те, що карається, а карається злочин.

Треба зазначити, що в останній час багато західних криміналістів
намагається знайти матеріальну ознаку злочину. Наприклад, Вельцель,
Маурах (ФРГ) вважають, що злочин — це діяння, яке посягає на елементарні
суспільно-етичні цінності.

Сатерленд (США) вважає злочином шкідливі впливи на суспільні інтереси, а
Уолкер (Англія) — поведінку, небажану для народу.

Наведені визначення злочину хоча і мають деякі вади, але в них міститься
найважливіший принцип уголовного права — nullum crimen sine lege — немає
злочину, не передбаченого законом.

Створений ще давньоримськими юристами цей принцип є найважливішим для
демократичного уголовного законодавства та практики його застосування.
Якраз тому він закріплений в ст.5 декларації прав людини і громадянина
1789 p.: «Все, що не заборонено законом, не може бути забороною, і ніхто
не може бути примушений робити те, що закон не вимагає» та в ч.2 ст.11
Всезагальної Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.: «Ніхто не
може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи
бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином
національним законом або міжнародним правом».

Ці законоположення завжди мали і тепер мають дуже важливе значення в
боротьбі проти свавілля держави, хоча, як свідчить історія радянської
імперії, вони не дають гарантії захисту прав людини — за часи її
існування були закатовані мільйони ні в чому не винних, людей.

В радянському уголовному законодавстві злочин визначався, головним
чином, не юридичне, а політико-ідеологізовано. В Керівних засадах
уголовного права 1919 р. (ст.6) та в УК РСФСР 1922 р. злочином
називалось суспільно небезпечне діяння, яке посягає на суспільний лад і
правопорядок, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період
часу. Таким самим воно було і в У К РСФСР 1926 p. та в КК УРСР 1927 р.

У цьому визначенні злочину зовсім відсутня вказівка на передбачення
злочину законом. Це був широкий простір для свавілля, беззаконня.

Для цього в уголовне законодавство були включені статті про застосування
аналогії уголовного закону (ст.10 У К РСФСР, ст.7 КК УРСР) — злочином
визнавалось судом всяке діяння, яке було підібне злочинові (мало деякі
ознаки злочину).

Лише в Основах уголовного законодавства Союзу РСР та союзних республік
1958 p. було визначено, що злочин — це діяння, передбачене уголовним
законом.

Чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи злочин (ст.7), виділяє в
його понятті дві головні ознаки злочину — суспільну небезпечність та
протиправність.

Стаття З КК виділяє ще дві важливіші ознаки злочину — вчинення злочину
винно (навмисно чи необережно), а також караність злочину.

Із законодавчого визначення злочину витікають його головні ознаки:

1) злочинне діяння,

2) суспільна небезпечність,

3) протиправність,

4) винність,

5) караність.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло
уголовно караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну
характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну
небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які
виступають його об’єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування
злочину від інших правопорушень.

Законодавче визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській
свідомості образ і характер забороненого уголовним законом діяння і,
таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про
його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому
забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних.
Розмежування злочину і дій не злочинних — дуже важливе практичне
завдання, бо від того, як воно буде ви конане, залежить доля
громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень
законності в суспільстві.

З урахуванням усіх ознак злочину його поняття можна визначити таким
чином. Злочин — це заборонене уголовним законом суспільно небезпечне,
винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у
їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу
заподіяння такої шкоди.

Злочини та інші правопорушення — проступки (адміністративні,
дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і
протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди
суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення за суджуються
суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно
відрізняються від злочинів, а саме:

а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за проступки —
адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова;

б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні
роботи та ін.) визначає суд, а за проступки міру покарання визначає не
тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські
організації;

в) покарання за злочини більш суворі, ніж за проступки;

г) найістотніша відміна злочинів від інших правопорушень — у характері і
ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем
суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням
на більш важливі об’єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним
відносинам, ніж проступки.

На підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів порівняно з
проступками впливають об’єктивні і суб’єктивні ознаки: розмір заподіяної
шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив
і мета.

Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за
загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність,
але якщо таке порушення супроводилося завданням потерпілому тілесних
пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди,
то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин,
передбачений ст. 215 КК.

Знищення особистого майна громадян є злочином за умови, якщо воно
вчинене навмисно (ст. 145 КК). Необережне знищення такого майна
розглядається як цивільно-правове правопорушення.

Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними
законами, які приймає Верховна Рада України, а адміністративна і
дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і
підзаконними актами.

Розділ 2. Склад правопорушення та характеристика його елементів.

В боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї
боротьби і не допустити порушення закону. Тому саме головне в
притягненні до уголовної відповідальності — мати для цього законні
підстави і дотримуватись уголовного закону.

Згідно зі ст.З КК України до уголовної відповідальності може бути
притягнута лише та особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого
законом суспільне небезпечного діяння.

У цьому законоположенні є визначені уголовним законом підстави уголовної
відповідальності: уголовній відповідальності підлягає лише особа, яка
винна у скоєнні злочину.

Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила
злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?

Для цього в уголовному законі встановлюються, визначаються чіткі, певні
ознаки суспільне небезпечних дій, які вчинила особа, і сукупність яких
утворює підстави уголовної відповідальності.

Вся сукупність встановлених уголовним законом ознак, які характеризують
суспільне небезпечне діяння як злочин, називається складом злочину.

Визначення поняття складу злочину вказує на те, що:

1. Ознаки складу злочину встановлюються лише уголовним законом, ні в
якому іншому законодавчому акті ознаки злочину міститися не можуть (крім
випадків прямо і безпосередньо визначених уголовним законом в так званих
нормах із бланкетними диспозиціями, наприклад, в ст.148 КК — заборонені
види підприємницької діяльності визначаються в постановах Уряду, в
ст.215 КК — правила безпеки руху затверджуються Кабінетом Міністрів
України і т. ін.).

2. Склад злочину утворює лише певна кількість встановлених уголовним
законом ознак, тобто склад злочину може бути лише там і тоді, де і коли
є повна сукупність ознак злочину, які встановлені законом.

Склад злочину — це завжди повна сукупність його ознак. Не може бути
неповного складу злочину. Неповність чи відсутність хоча б однієї із
ознак, встановлених чи передбачених законом для цього певного злочину,
стверджує відсутність цього злочину, тобто такого злочину немає, не
існує.

Якщо встановлено і доведено, доказано, що скоєне містить 99, 99%
встановлених законом ознак якогось злочину, то це безперечно свідчить
про те, що такого складу злочину в діях особи, яка вчинила такі дії,
немає.

Склад злочину — це тільки 100% встановлених законом ознак, тільки при
такій їх кількості можна стверджувати, що дії особи містять встановлений
уголовним законом склад злочину.

Найчастіше порушується уголовний закон тоді, коли непевно і неповно
встановлюються всі ознаки складу злочину, і дуже часто вироки про
засудження скасовуються за відсутністю в діях особи складу злочину.
Безпідставно, наприклад, було притягнуто до уголовної відповідальності
Ц. за ч.З ст.154 КК (за спекуляцію в особливо великих розмірах).
Протягом двох років Ц. купив у громадян і перепродав через комісійні
магазини два автомобілі ВАЗ, одержавши при цьому певну наживу.

Президія обласного суду, розглянувши справу Ц., зазначила, що відповідно
до ст.7 КК злочином визнаються дії, які заподіяли шкоду конкретним
суспільним відносинам. Об’єктом спекуляції є відносини, що забезпечують
нормальну діяльність державних або кооперативних організацій торгівлі
товарами за встановленими цінами, а тим самим — і додержання
матеріальних інтересів покупців. У справі Ц. доведено, що він купував
автомашини не в системі державної або кооперативної торгівлі, а у
громадян за договірними цінами, з оформленням угод через комісійні
магазини. За таких обставин ні державній чи кооперативній торгівлі, ні
покупцям шкоди не заподіяно. Згідно з законом відповідальність за
спекуляцію можлива лише за наявності попередньої скупки з метою наживи
товарів, на які встановлено державні роздрібні ціни, на підприємствах
торгівлі та в інших організаціях, що реалізують товари населенню. Суд
визнав, що Ц. купував автомобілі для власного користування, причому
обидва вони мали дефекти, які було усунуто після ремонту. Як власник
автомобілів відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу України він мав
право розпорядитися ними на свій розсуд. Отже, купівля підсудним у
громадян автомобілів та наступний їх продаж за завищеною порівняно з
купівельною ціною не містять складу злочину, передбаченого ч.З ст.154 КК
України, зазначила президія обласного суду. 3. Тільки вся сукупність
встановлених уголовним законом ознак може характеризувати певні
суспільне небезпечні дії як злочин.

Ніякі інші державні органи чи посадові особи не можуть видавати уголовні
закони, а тому і не можуть (не правомочні) встановлювати ознаки складу
злочину. А це позначає, що визнавати ті чи інші суспільно небезпечні дії
злочином, можна лише тоді, коли ці дії містять всі ознаки складу
злочину. Тобто, вчинення особою будь-яких суспільне небезпечних дій, які
не містять всіх ознак, встановлених уголовним законом, значить, що в її
діях складу злочину немає. А відсутність в діях особи складу злочину,
значить, що вона злочину не вчинила.

Отже, все наведене дає обгрунтування для висновку, що склад злочину є
єдиною, необхідною, законною і достатньою підставою уголовної
відповідальності.

Єдиність складу злочину як підстави уголовної відповідальності полягає в
тому, що інших підстав уголовної відповідальності немає.

Необхідність складу злочину як підстави уголовної відповідальності в
тому, що без наявності складу злочину уголовна відповідальність згідно з
законом не може настати, неможлива. Законність складу злочину як
підстави уголовної відповідальності в тому, що вона встановлена законом
(ст.З КК) і виключає сваволю при вирішенні питання про притягнення особи
до уголовної відповідальності, дає можливість доказувати обгрунтованість
притягнення до уголовної відповідальності або спростувати її.

Достатність складу злочину, як підстави уголовної відповідальності в
тому, що інших підстав для уголовної відповідальності законом не
передбачено, а тому шукати їх та доказувати не потрібно. Наявність в
діях особи певного складу злочину достатньо для притягання її до
уголовної відповідальності за вчинення цього злочину.

Таким чином, склад злочину — це юридичне поняття і юридичне визначення
окремого злочину, єдність та сукупність всіх його ознак.

Всі ознаки складу злочину за їх особливостями поділяють на чотири групи,
які характеризують злочин з чотирьох його боків:

а) ознаки, які характеризують об’єкт злочину, його суспільну
спрямованість на заподіяння певної суспільно небезпечної шкоди;

б) ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину — дію чи
бездіяльність, а також обставини їх вчинення (місце, час, знаряддя і т.
ін.);

в) ознаки, які характеризують діяча — його вік, осудність, громадянство,
посадовий стан тощо;

г) ознаки, які характеризують злочин з внутрішнього боку — психічне
ставлення злочинця до своїх дій та їх наслідків, спонукання до вчинення
цих дій, а також його емоційний стан тощо.

Ознаки, які характеризують злочин з якогось одного боку, називаються
елементом складу злочину. Такими є:

1. Об’єкт злочину — ті ознаки, які характеризують злочин з боку його
суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в сфері відповідних
суспільних відносин, що охороняються уголовним законом. Ознаками об’єкту
злочину є:

а) важливість та цінність суспільних відносин, поставлених під охорону
уголовного закону;

б) тяжкість заподіюваної злочином шкоди в сфері цих суспільних відносин
— пошкодженість, вразливість об’єкта;

в) предмет — матеріальна річ, злочинним впливом на яку заподіюється
суспільне небезпечна шкода в сфері тих суспільних відносин, що існують з
приводу цієї речі.

Ознаки, зазначені у пп. а) і б), є обов’язковими ознаками об’єкту
злочину.

2. Об’єктивна сторона злочину — це ознаки, які характеризують зовнішній
прояв злочину, ті зміни в оточуючому суспільному середовищі, які
призводять вчинення злочину, а також саме діяння, подію вчинення
злочину. Такими ознаками є:

а) дія — тобто суспільне значима поведінка особи, яка складається з
рухів, а також використання машин, механізмів, властивостей речовин
(отрути, зброї та ін.), температури, фізіологічних процесів і т. ін.;

б) бездіяльність — тобто невиконання особою своїх юридичних обов’язків;

в) злочинні наслідки — ті наслідки, які мають харак тер
суспільнонебезпечної шкоди і мають вид порушення чи знищення суспільних
відносин, що охороняються уголовним законом;

г) причинний зв’язок — між дією чи бездіяльністю і тими злочинними
наслідками, які настали;

д) місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину та використані для
вчинення злочину знаряддя.

Ознаки, зазначені у пп. а) і б) є обов’язковими ознаками об’єктивної
сторони злочину;

3. Суб’єкт злочину — це ознаки, які характеризують автора злочину:

а) фізична особа — тільки фізичні особи визнаються суб’єктами злочину,
оскільки лише вони є уголовно відповідальними;

б) вік особи — досягнення встановленого уголовним законом віку, з якого
починається уголовна відповідальність

— загальна дієздатність — з 16 років, виключна дієздатність

— з 14 років, особлива дієздатність — з 18 років;

в) осудність — здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне
значення своєї дії чи бездіяльності або керувати ними;

г) спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт):

— громадянство,

— посадова особа,

— військовослужбовець,

— фах,

— особливо небезпечний рецидивіст,

— особа, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі,

— особа, що підлягає призову на строкову військову службу,

— працівник транспорту,

— член виборчої комісії,

— родинні відносини (батьки, діти).

Ознаки, зазначені у пп. а), б) і в) є обов’язковими ознаками суб’єкта
злочину. 4. Суб’єктивна сторона — це ознаки, які характеризують

злочин з його внутрішнього боку:

а) умисел — вчинення злочину навмисно (ст. 8 КК);

б) необережність — вчинення злочину необережно (ст.9 КК);

в) мотив злочину — внутрішні спонукання, які є усвідомленою дійсною чи
гаданою потребою;

г) мета злочину — ідеальні зміни в оточенні суб’єкта, яких він
намагається досягти вчиненням злочину;

д) емоції — почуття та переживання суб’єкта під час вчинення злочину.

Оскільки право взагалі і уголовне зокрема не має іншого призначення крім
регулювання суспільних відносин і ні для чого більше не придатне, то
об’єктом злочину є суспільні відносини, які охороняються уголовним
законом.

Обов’язковими ознаками об’єкта злочину є:

1) важливість, суспільна цінність певних суспільних відносин — найбільш
вагомими з них визначаються ті, що є загальнолюдськими цінностями:
життя, здоров’я, права людини, власність і т. ін.;

2) істотність шкоди, яка заподіюється певним злочином у сфері конкретних
суспільних відносин — заподіяння смерті, позбавлення волі, майна,
приниження гідності, честі і т. ін.

Об’єктивну сторону складу злочину утворюють:

1) дія чи бездіяльність;

2) суспільне небезпечні наслідки злочину;

3) причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та злочинними наслідками;

4) місце, час, спосіб, знаряддя та обстановка вчинення злочину.

Суб’єктом злочину визнається фізична, осудна особа (людина), яка досягла
встановленого законом віку.

Суб’єкт злочину — це тільки фізична особа. Не визнаються законом
суб’єктами злочину юридичні особи, тварини і т. ін.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину
розуміла.суспільне значення вчинюваних нею дій і могла керувати ними.

Неосудні особи в уголовно-правовому розумінні не діють і суб’єктами
злочину ‘бути не можуть. Вчинення неосудною особою суспільне небезпечних
дій складу злочину не утворює незалежно від характеру цих дій і тяжкості
їх наслідків.

Склад злочину — це органічна єдність всіх його елементів, ознак,
оскільки він є лише при наявності всіх його складових частин, всіх
ознак, що його утворюють. Відсутність хоча б якоїсь другорядної ознаки
виключає наявність всього складу злочину і уголовну відповідальність.

Це правило закріплено в п.2 ст. 6 КПК України згідно з яким уголовну
справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за
відсутністю в діянні складу злочину.

Притягнутою до уголовної відповідальності може бути лише особа, в діях
якої є склад злочину.

Склад злочину — це юридичне поняття про окремий злочин. Звідси його
різнобічне значення для вирішення питань уголовної відповідальності,
кваліфікації злочину, призначення покарання та умов його відбування.
Крім того, склад злочину має важливе значення взагалі для ефективності
боротьби зі злочинністю.

Саме склад злочину, його ознаки складають предмет доказування в
уголовній справі, межі слідства та пошук доказів, оскільки встановлювати
та доказувати в справі потрібно не все взагалі, а певні ознаки злочину.

Склад злочину є підставою уголовної відповідальності не тільки для
особи, яка безпосередньо вчинила злочин, була його безпосереднім
виконавцем і вчинила закінчений злочин.

Склад злочину є також в діях особи, яка готувалася до вчинення злочину
чи вчинила замах на злочин (ст.17 КК).

Склад злочину є і в діях всіх співучасників злочину — організатора,
підмовника і пособника (ст. 19 КК). Практичне значення складу злочину,
як підстави уголовної відповідальності, полягає втому, що з допомогою
його ознак:

1) надається можливість притягнути до уголовної відповідальності особу,
яка вчинила злочин, та виключити випадки притягнення до уголовної
відповідальності невинного — ознаки злочину, визначені законом, дають
можливість доказати винність чи спростувати її;

2) утворюються правила кваліфікації злочинів, оскільки ознаки злочину
дають можливість відмежування подібних злочинів, застосувати саме ту
уголовно-правову норму, яка передбачає відповідальність за скоєний
злочин;

3) тільки в межах складу злочину можна відрізняти об’єктивні та
суб’єктивні підстави уголовної відповідальності, оскільки цивілізоване,
демократичне право грунтує уголовну відповідальність тільки на
суб’єктивних підставах і рішуче відхиляє об’єктивну осудність. Саме таке
визначення складу злочину дає можливість вирішити стародавню суперечку —
кого засуджує суд — діяча чи діяння, злочин чи злочинця? — на користь
діяння.

Суд, виходячи із сукупності об’єктивних та суб’єктивних підстав
уголовної відповідальності, засуджує особу не тому, що вона здається
суду небезпечною, а тому, що в її діях є склад передбаченого законом
злочину.

Висновки.

Питання про соціальну природу і причини правопорушень досить складне і
відповісти на нього однозначно неможливо, оскільки в правознавстві існує
багато концепцій про причини правопорушень. Вивченням причин і умов
вчинення правопорушень займається кримінологія. Вона вивчає, в першу
чергу, причини злочинності, інші правопорушення вивчаються окремими
галузями права, в тому числі адміністративним, трудовим і цивільним.
Аналізу причин і умов вчинення проступків у нас, на жаль, майже немає в
науковій літературі.

Серед причин і умов вчинення правопорушень виділяють об’єктивні і
суб’єктивні причини. Об’єктивними причинами виступають конкретні
протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних
відносинах людей. До суб’єктивних причин правопорушень відносять
деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низькому
рівні моральної і правової культури.

Щоб розглядати питання про причини і умови вчинення правопорушень і
злочинів, потрібно вияснити поняття причини і умови. Діалектичний
матеріалізм визначає причинність як об’єктивний, загальний, генетичний
зв’язок між явищами. Процес причинності послідовно розвивається в часі,
і причина в часі завжди попереджує наслідок.

Причинність полягає в переносі матерії, енергії, інформації від причин
до наслідків. Передача інформації — типова властивість причинності в
сфері суспільних відносин. Інформація про різні людські проступки, про
правила поведінки, систему цінностей, про дійсність засвоюється особами
через різні джерела і канали інформації і формує світогляд і психологію
суспільства і соціальних груп.

Причина — наслідок — безкінечна низка (ланцюг) причинності. У останньої
причини є її друга причина, а в наслідку — його наслідок останній,
другий, перший і т.п. Взаємозв’язок «причина — наслідок» залежить від
умов — сукупності явищ, обставин, які утворюють його середовище,
супроводжують і забезпечують певний його розвиток. Місце причин і умов в
механізмі причинності різне: причина породжує наслідок, умови цьому
допомагають (сприяють), але мова завжди йде про сумісну їх дію, як
необхідний зв’язок елементів єдиної системи. Комплекси причин і умов,
сумісна дія яких визиває наслідки — злочин і злочинність, — називаються
детермінантами.

Причини і умови злочинності — це система негативних для відповідної
суспільно-економічної формації соціальних явищ, детермінуючих
злочинність як свій наслідок. Причини і умови злочинності по походженню
і по суті соціальні. Вони завжди включені в систему соціальних протиріч
суспільства. Причини і умови конкретних злочинів виступають первинним
елементом криміногенної системи.

Причини — це ті соціальні явища, які взяті в двохланковому (бінарному)
зв’язку, породжують і відтворюють злочинність і злочини як свої
закономірні наслідки. Умови — це такі явища, які самі не породжують
злочинність і злочини, а сприяють, полегшують, інтенсифікують: а)
формування; б) дії причин.

Всі причини і умови злочинності можна класифікувати по різним критеріям:

1) по рівню дії (субординації): а) злочинності в цілому; б) видів
(категорій, груп); в) окремих злочинів;

2) по змісту криміногенні детермінанти поділяються на діючі в
соціально-економічній, ідеологічній, політичній,
соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській
сферах;

3) соціальна суть криміногенних причин і умов визначається по
взаємозв’язках з основними закономірностями розвитку суспільства;

4) повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);

5) по природі причини і умови злочинності поділяють на об’єктивні,
об’єктивно-суб’єктивні і суб’єктивні’.

Існують і інші критерії класифікації причин і умов злочинності. В цілому
спеціалісти нарахували більше 200 причин і умов конкретних злочинів.

Виясненням причин злочинності займались давно, ще з часів Арістотеля і
Платона. Більш детально почали вивчати причини злочинності в XIX—XX
століттях, що було обумовлено великим ростом злочинності, збільшенням
населення, розвитком капіталізму та іншими причинами.

У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не
поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із
загальності цієї вимоги випливає, що на кожну протиправну дію, хто б її
не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної
відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається У принципі
невідворотності відповідальності за правопорушення.

Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості,
демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню
ефективності боротьби з тими відхиленнями, які виражаються в
правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неминуче, «невблаганно».
У протилежному разі у правопорушника, можливо, і у громадськості,
формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються,
«нейтралізуються» внутрішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних
дій.

Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться
нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки
відповідати буде хтось інший, —глибока помилка. І розплачуватися за неї
доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог
закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство
відповідає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інтересам,
воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність — це найсуворіший, «жорсткий», але все ж не
єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх
запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути
притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють
підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в
багатьох випадках і громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись
до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до
правопорушників інші — причому теж передбачені законом — заходи впливу:
організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення,
запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків,
шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не повинна уникнути,
ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що
застосовуються примусово уповноваженими на це органами, особами.
Невідворотність відповідальності як неминучість реагування, «відповіді»
держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на
всіх незалежно від віку.

Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що
сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників,
очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути
відповідальності за правопорушення.

Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов’язок кожної
людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною
моральністю, що значно полегшує знання і розуміння законів.

Список використаної літератури

Алексеев С.С. Общая теория права.- М., 1988.

Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности. — Л., 1983.

Котюк В. Теорія права. — К., 1996.

Кудрявцев В.Н. Право и поведение.-М., 1979.

Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология.- М;, 1982.

Малеин Н.С, Правонарушение: понятие, причины, ответственность.- М, 1985.

PAGE 1

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *