.

Право власності на товарний знак (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
247 2545
Скачать документ

Право власності на товарний знак

Протягом не одного століття питання визначення сутності права на
нематеріальні (безтілесні) об’єкти залишалось дискусійним в правовій
доктрині. Особливого загострення ця дискусія набула з появою нових
безтілесних об’єктів, а саме результатів

літературної, художньої, науково-технічної творчості, а також
різноманітних засобів індивідуалізації виробників та комерсантів.
Оскільки за своєю правовою природою зазначені об’єкти досить суттєво
відрізняються від матеріальних речей, деякі науковці зробили висновок,
що правовий зв’язок між суб’єктом та безтілесним об’єктом за своїми
характеристиками не може бути тим самим, що і зв’язок суб’єкта з
матеріальною річчю. Іншими словами, на вказані вище безтілесні об’єкти
не може, зокрема, розповсюджуватись правовий режим власності. В даному
випадку можна говорити лише про виключні права певної особи на
результати інтелектуальної творчості та засоби індивідуалізації.

Не зупиняючись поки що на основних положеннях теорії виключних прав,
слід відмітити, що остання здійснила значний вплив на законодавчу
практику окремих країн. Тому на сьогоднішній день в зарубіжному
законодавстві стосовно зазначених об’єктів застосовують як термін “право
власності”, так і “виключні права”. Оскільки об’єктом даного дослідження
є знаки для товарів і послуг, для прикладу звернемось до законодавства
по охороні товарних знаків декількох країн. Так, відповідно до п.1 § 14
Закону про товарні знаки Німеччини 1994 р. отримання охорони товарного
знака у встановленому цим Законом порядку гарантує його володільцю
виключне право. Тоді як діючий Кодекс інтелектуальної власності Франції
зазначає: “Власність на товарний знак набувається шляхом його
реєстрації”(Ст. L. 712-1) і “Реєстрація товарного знака забезпечує її
володільцю право власності на цей товарний знак для товарів і послуг,
які ним позначаються” (Ст. L. 713-1). Подібна ситуація склалась і в
законодавстві по охороні товарних знаків в країнах СНД. Зокрема, на
відміну від Закону РФ “Про товарні знаки, знаки обслуговування і
найменування місць походження товарів” 1992 p., який гарантує володільцю
знака виключне право ним користуватись і розпоряджатись, а також
забороняти його використання третіми особами (ст. 4), національне
законодавство України в цій галузі говорить про право власності на знак.

Найцікавішим в цій ситуації є той факт, що незалежно від того, який
термін – право власності чи виключні права – застосовує законодавець,
обсяг правових можливостей особи щодо належного їй знака не змінюється.
Це є безумовним свідченням некоректності вживаної термінології. Інакше
кажучи, одне із вказаних вище понять не відображає справжньої сутності
права на знак як безтілесний об’єкт.

Якщо припустити некоректність терміну “виключні права”, то можна зробити
висновок, що в дійсності зміст цього поняття відповідає змісту поняття
“право власності”. Єдина відмінність полягає в тому, що термін “виключне
право” використовують по відношенню до нематеріальних об’єктів. Але за
таких обставин стає незрозумілим доцільність такого використання,
оскільки, на нашу думку, це лише створює враження певного обмеження прав
особи на товарний знак в порівнянні з матеріальними об’єктами і тим
самим ще більше ускладнює розуміння його і без того непростої природи.
Разом з цим, не можна виключати також можливості того, що саме “виключні
права” є найбільш точним відображенням сутності прав на товарний знак. І
тоді виникає потреба знайти відповідь на два основних питання: чому не
можна говорити про право власності на товарний знак і в чому полягає
відмінність виключних прав від права власності?

Як відомо, класична цивільно-правова доктрина розглядає інститут права
власності як складову частину системи речевих прав. Об’єктом речевих
прав при цьому визнають річ в матеріальному значенні слова.2 Оскільки
право власності посідає центральне місце в цій системі, логічно зробити
висновок, що його об’єктами можуть бути також виключно матеріальні речі,
інакше віднесення права власності до речевих прав втрачає будь-який
сенс. Таким чином, право власності зводиться до звичайного речевого
права, “нехай навіть найповнішого із речевих прав”3, і пов’язується лише
з речами як тілесними об’єктами. Найбільш повно класичне цивілістичне
уявлення про цей правовий інститут відображає визначення права
власності, запропоноване відомим російським цивілістом Г.Ф.
Шершеневичем: “влада в порядку, встановленому цивільними законами,
виключно та незалежно від сторонньої особи довічно володіти,
користуватись і розпоряджатись майном та передавати його в спадок”.4 Як
бачимо, в даному визначенні автор не говорить про “річ”, а вживає термін
“майно”, уточнюючи далі, що закон визнає майно як річ; “в дійсності
право власності може мати своїм об’єктом лише матеріальні предмети, але
не дії чи права, які за своєю сутністю не можуть підлягати тим самим
юридичним правилам, які встановлені для перших”.

Таке твердження можна оспорити, звернувшись до римського права, якому
були відомі обидва вищезгадані терміни – майно та річ. Так, зокрема,
майном римляни вважали сукупність речей, які належать конкретній особі.6
Тобто майно дійсно визнавалось як річ. Однак, поняття річ при цьому
тлумачилось значно ширше і не ототожнювалось виключно з тілесними
об’єктами. В римському праві розрізняли речі тілесні (res corporales) та
речі безтілесні (res incorporales). При цьому тілесними речами вважались
речі, яких можна торкнутись (quae tangi possunt), тоді як до безтілесних
відносили права (quae consistunt in jure).7 Таким чином, в римському
праві “немає речей і прав, які не є речами, але є речі тілесні та речі
безтілесні, які є правами”.8

жать і не можуть належати жодній особі, відносяться до речей extra
patrimonium. Серед цієї другої категорії речей розрізняли res divini
iuris та res humani iuris.9 Res divini iuris в жодному випадку не могли
бути об’єктами права власності. Це res sacrae (речі, присвячені богам,
або культові речі), res religiosae (місця поховання, кладовища), а також
res sanctae (священні речі, серед яких, зокрема, знаходяться міські
ворота та кріпосні стіни). На відміну від речей divini iuris, речі
humani iuris були вилучені лише із сфери приватного господарського
обігу. Такими були res publicae (майно колективних утворень), res
communes (майно, яке не могло бути привласнено, оскільки знаходилось в
загальному користуванні – повітря, море, узбережжя тощо), res nullius
(ще не привласнені, нічийні речі) Tares derelictae (залишені речі).

Отже, виходячи з даної класифікації речей, можна зробити висновок, що
вирішальним фактором римляни визнавали здатність речі бути привласненою
і знаходитись в цивільно-правовому обороті. Причому ця властивість речі
ніяким чином не залежала від її тілесності чи безтілесності.

Взявши за основу вищезазначені положення римського права, окремі
представники сучасної цивільно-правової доктрини всупереч
загальноприйнятим уявленням змогли цілком обгрунтовано довести, що право
власності є фундаментальним інститутом цивільного права і не може
пов’язуватись виключно з матеріальними об’єктами. Під правом власності
вони розуміють зв’язок, який поєднує суб’єкта права з об’єктом права і
полягає в можливості власника здійснювати абсолютну владу над належним
йому майном10. Отже, як бачимо, в безпосередньому зв’язку “суб’єкт права
– об’єкт права” вживають термін “майно”, а не “річ”: право власності є
зв’язок власника з майном. Застосування саме такої термінології не є
випадковим, оскільки говорити про право власності як про зв’язок особи
із звичайною річчю було б неправомірним. Річ сама по собі далеко не у
всіх випадках може бути об’єктом права власності. Лише та річ, яку
“корисно і можливо привласнити”, може стати об’єктом права власності,
але в цьому випадку йдеться вже не про річ, а про майно. Таким чином,
майно – це завжди річ, але не кожна річ є майном; а лише та, якій
притаманна певна властивість – корисність і можливість бути
привласненою.

Ми приєднуємось до тієї точки зору, що така корисність і можливість речі
бути привласненою полягає в її економічній цінності. Інакше кажучи, лише
ті речі, цінність яких має економічний характер, можуть вважатись
майном.12 Відповідно до даної теорії кожна річ цінна сама по собі, тобто
категорія цінності притаманна всім речам без виключення. Однак, для
того, щоб та чи інша річ могла увійти до цивільно-правового обороту,
суспільство повинно дозволити її економічну оцінку і надати їй
економічної вартості. Тоді річ стає майном і може бути привласнена.
Разом з цим, є речі, які суспільство не дозволяє оцінювати з економічної
точки зору. Такі речі мають так звану сакральну цінність, не можуть мати
економічної вартості, а отже, не можуть увійти до цивільного обороту.
Позбавлені економічної цінності, ці речі не є майном і відповідно не
можуть перебувати у власності. Якщо провести аналогію з римським правом,
то ця друга група речей дуже нагадує res divini juris. Звичайно, в
сучасному суспільстві ті речі, які римляни відносили до res divini
juris, цілком можуть мати економічну цінність і належати окремим
суб’єктам. Однак, на сьогодні існує безліч інших речей, які в жодному
випадку не можуть бути привласнені і за своєю правовою природою
наближаються до римських res divini juris. Прикладом може бути людське
тіло чи його окремі органи, які безумовно є речами (більше того,
тілесними). Однак, будучи речами, зазначені об’єкти не можуть бути
майном, оскільки мають сакральну, а не економічну цінність.

Отже, підсумовуючи вищевикладені міркування, можна дійти висновку, що
тілесність чи безтілесність речі ніяким чином не впливає на її здатність
бути майном, а, отже, і об’єктом права власності. Найголовнішою ознакою
речі, яка здатна перетворити її на об’єкт права власності, є її
економічна цінність. Оскільки, економічна цінність товарних знаків не
викликає сумнівів (яскравим прикладом може бути економічна вартість
знаменитих знаків, яка сягає мільйонів доларів), відповідно не повинно
бути сумнівів також щодо їх здатності бути привласненими.

Використана література

1 Щодо теорії виключних прав див., зокрема: Еременко В. Содержание и
природа исключительных прав (интеллектуальной собственности) //
Интеллектуальная собственность. – 2000. – № 4. – С.28 – 38; Гаврилов
Э.П. Проект части III Гражданского кодекса Российской Федерации грозит
катастрофой // Патенты и лицензии. – 2000. – № 10. – С. 16 – 17;
Дозорцев ВА Права на результаты интеллектуальной деятельности. – М.:
Де-Юре, 1994. – С.40.

2 Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула: Автограф, 2001. –
С.187.

3 H.L.J. Mazeaud, F. Chabas, Leeons de droit civil. Introduction a lWude
du droit, t.1, vol.1, 10nm ^d. 1991, n° 159.

4 Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула: Автограф, 2001. –
С.223.

5 Там само. С. 223.

6 F. Zi?inati, Les biens, Paris, Presses universitaires de France,
1988, p.16. P.- F. Girard – Manuel de droit romain – Paris, 1929. – V.
1, P. 289.

8 C. Krief-Verbaere, Recherches sur la possession en droie des sbiretas
melles // These pour le doctorat de l’Universite Paris XII, Paris, 1994,
n° 50.

9 J.Gaudemet, Droit privй romain, 2e йd., Paris, Montchrestien, 2000,
p.219.

10 C. Krief-Verbaere, Recherches sur la possession en droit des suretas
melles // These pour le doctorat de l’Universite Paris XII, Paris, 1994,
n° 48, 54.

11 F. Zi/inati, Les biens, Paris, Presses universitaires de France,
1988, p.13.

12 C. Krief-Verbaere, Recherches sur la possession en droit des suretas
melles // These pour le doctorat de l’Universite Paris XII, Paris, 1994,
n° 59-62.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020