.

Право приватної власності на землю в Україні (магістерська робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
950 16191
Скачать документ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Право приватної власності на землю в Україні

ЗМІСТ

TOC \o “1-2” Вступ PAGEREF _Toc133725362 \h 3

Розділ І. Економічні і правові основи власності на землю в Україні
PAGEREF _Toc133725363 \h 7

1.1. Законодавче регулювання права власності на землю PAGEREF
_Toc133725364 \h 7

1.2. Об”єкти права приватної власності на землю PAGEREF _Toc133725365
\h 12

1.3. Суб”єкти права приватної власності на землю та їх правовий статус
PAGEREF _Toc133725366 \h 20

Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у приватній
власності PAGEREF _Toc133725367 \h 24

2.1. Виникнення права приватної власності на землю PAGEREF
_Toc133725368 \h 24

2.2. Володіння, користування та розпорядження землею суб”єктами
приватного права PAGEREF _Toc133725369 \h 35

2.3. Припинення права приватної власності на землю PAGEREF
_Toc133725370 \h 48

Розділ ІІІ. Проблематика регулювання відносин власності на землю в
Україні PAGEREF _Toc133725371 \h 53

3.1. Юридичні колізії в сфері регулювання приватної власності на землю
PAGEREF _Toc133725372 \h 53

3.2. Вирішення земельних спорів, що виникають із права власності на
землю PAGEREF _Toc133725373 \h 62

Висновки PAGEREF _Toc133725374 \h 70

Список використаних джерел PAGEREF _Toc133725375 \h 73

Вступ

Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації
всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка
покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та
забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та
економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з
таких цінностей віднесена і власність громадян, що дає забезпечити
життєдіяльність людини.

Протягом останнього десятиліття українська держава приділяла
максимальних зусиль для того щоб правова база регулювання відносин
власності була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в
економіці та нормами міжнародного законодавства.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року та новий Цивільний
кодекс України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, значне місце
відвели правовому регулюванню відносинам власності.

Крім зазначеного, в сучасному аграрному секторі виникли складні
виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у
процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу,
обміну та використання. І важливе місце в в цьому зайняло правовое
регулювання відносин власності а агропромисловому комплексі.

Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових
перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма
роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств –
створення нових господарських структур на засадах приватної
власності на майно і землю. Враховуючи те, що агарний сектор
відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження
питань, які стосуються формування відносин власності.

Така актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р.
Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що
виникали з приводу визначення форм власності на землю.

За радикальністю основного змісту нового Земельного Кодексу, багатьма
його загальними та спеціальними новелами можна стверджувати, що він
охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в
України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми
правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі
сільськогосподарського призначення. Тим самим була поставлена логічна
юридична крапка над численними дискусіями з цього приводу.

Вказане посилює актуальність розвитку інституту права приватної
власності на землю та обумовлює необхідність його дослідження в сучасних
умовах розвитку українського суспільства.

Метою даної роботи є вивчення і визначення на основі
теоритичного обгрунтування і практичного матеріалу особливостей
відносин права приватної власності в України на сучасному етапі розвитку
суспільства та нормотворчої практики.

Багатограність поставленоі мети визначає необхідність вирішення таких
завдань:

1) проведення аналізу економічних та правових умов розвитку відносин
права приватної власності в України;

2) відокремлення суб”єктів відносин права приватної власності та
визначення їх правового статусу;

3) здійснення характеристики основних об”єктів відносин права приватної
власності;

4) окреслення особливостей права приватної власності на землю;

5) визначення особливостей різноманітних способів набуття права на
приватну власність;

6) аналіз судової практики вирішення спорів, які виникають із права
власності на землю.

Предметом дослідження в цій роботі виступають основні принципи та
інститути аграрного і цивільного права, які в сукупності створюють
необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та
юридичні аспекти відносин власності.

В якості об”єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та
науковців, які працюють в галузях земельного, цивільного, аграрного
права, а також основні базові нормативно-правові акти, що регулюють
відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України (в
роботі – ЗК), Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс
України (ГК), Закон України „Про власність” та ін.

Науково-теоретичною базою дослідження в цій роботі є наукові доробки
відомих українських та російських вчених, а саме: Андрейцева В.І.,
Семчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н.І, Каракаш
І.І., Ковтуна М.Г., Кулинича П.М., Дзери О.В., Ярчука В.З. та ін.

Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на
вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового
характеру.

В основу методології проведеного дослідження покладено
загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення форм власності та
змісту правовідносин власності.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного
пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання,
абстрагування, прогнозування, структурно-функціональний тощо.

Застосування діалектичного та історичного методів дозволило
проаналізувати процес становлення та розвитку українського законодавства
в сфері регулювання відносин власності.

Метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та
формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного
законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм
в досліджуваній сфері.

Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше
діючих нормативно-правових актів щодо регулювання відносин власності, а
також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві
іноземних держав.

Структура роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ,
три розділи, вісім підрозділів, висновки та список використаних джерел.

Розділ І. Економічні і правові основи власності на землю в Україні

1.1. Законодавче регулювання права власності на землю

Сучасна нормативна-правова база регулювання відносин власності в Україні
формувалась протягом багатьох років під впливом колишньої соціалістичної
системи управління.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин приватної, або
“особистої”, власності громадян, в тому числі й на землю, слугувало
марксистсько-ленінське вчення про власність в соціалістичному
суспільстві.

Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої
власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи
таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї
праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали
особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу
особистої свободи.1

Таким чином, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в
соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове
походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне
відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян
радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у
власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо
використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна
була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих
умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця
тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України
повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі
Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості.
Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові
відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно
законодавством СРСР.

Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом
соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під
таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР
в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва.

Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР»
періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована
таким чином: 1) «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і
створення Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій
і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і
громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення
народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період
соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної
колективізації сільського господарства»; 5) «Держава і право в період
наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»; 6)
«Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції
народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»; 7) «Радянська
держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного
суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної
війни»; 9) «Держава і право СРСР в післявоєнний період»; 10) «Держава і
право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства,
за завершення будівництва соціалізму»; 11) «Радянська держава і право в
умовах розвинутого соціалістичного суспільства».1

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової
системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при
висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про
власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до
іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на
погляд багатьох українських фахівців, становлення інституту права
власності взагалі та права власності громадян, зокрема, сьогодні
необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що
здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної
обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в
соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є
категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому —
приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в
Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної
власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою
індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70
років. Водночас процес формування права особистої власності проходив
досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів,
кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні
обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої
політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання
відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В
політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської
держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми
привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового
регулювання відносин власності та створення передумов для розробки
нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат
спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту
права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і
союзних республік та цивільних кодексів союзних республік.
Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах
«розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в
умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що
вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови
народження права приватної власності громадян.1

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності
та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього
закладалися в умовах «перебудівного» періоду, відтік її реального
виникнення, українські фахівці ведуть з 1990 р.

Безперечним є те, що сьогодні у кожній державі центральним правовим
інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер
регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних
нормативних актів в Україні щодо питань права приватної власності
важливе місце з самого початку зайняв Закон України “Про власність” від
7 лютого 1991 року.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній
Україні мали на меті побудувати нову модель господарської системи. Її
фундамент склали різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх
рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового
господарського механізму став ринок, який перетворився в поєднанні з
державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв ефективній
діяльності учасників суспільного виробництва.

Серед основоположних нормативних актів, які почали складати основу нової
господарської системи, вирішальне значення набули цивільно-правові
закони, що передбачили нову систему видів і форм власності.

На даний час, до основних нормативних документів, що регулюють відносин
права приватної власності, необхідно віднести такі найважливіші, як:

1) Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, який в ст. 78
зазначив, що земля в Україні може перебувати у приватній власності. В
Розділі ІІІ цей нормативний акт визначив основні умови та порядок
набуття права власності, в тому числі й приватної;

2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, який набув чинності
з 01 січня 2004 року. Книга ІІІ «Право власності та інші речові права»
врегулювала питання набуття, припинення, реалізації права приватної
власності. Крім зазначеного, Цивільний кодекс також акцентував увагу на
особливостях набуття права приватної власності в процесі спадкування.

Вказані вище нормативні акти сьогодні складають законодавчу базу для
формування відносин права приватної власності в Україні.

1.2. Об”єкти права приватної власності на землю

Основним об’єктом права власності у земельних правовідносинах є земля.

Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної
монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну
власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про
державний суверенітет України такі об’єкти були проголошені власністю її
народу.

Згодом, відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в
первісній редакції) і в Законі України «Про власність» сформувався новий
правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі
громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув
необхідної правової завершеності у зв’язку з введенням Законом від 30
січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності
на землю. Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були
внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили
повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

На сьогднішній час земельним законодавством встановлюється спеціальний
правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та
здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри,
що обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його
значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що
об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт
матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко
окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо
яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати
місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна
ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового
призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо),
власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під
страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних
ресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні
розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності
громадян.

Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства могли
передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не
повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх
земель. Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства
громадянам України було надано право одержати безоплатно у власність
такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення особистого
підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в
сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам
колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) —
для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель
і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — для
індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва
індивідуальних гаражів.

В окремих випадках громадяни могли мати у власності земельні ділянки
понад площу, що передавалась їм безплатно. Так, вони могли придбати у
місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення
селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату.
У даному разі законодавець не встановлював певних обмежувальних розмірів
земельних ділянок. Не були встановлені вони і щодо тих ділянок, які
набувались громадянами за угодами у інших власників.

Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи
щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського
виробництва» та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель,
переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам»
було передбачене виникнення права власності на землю на підставі
паювання земель сільськогосподарських колективних підприємств,
сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних
товариств та інших сільськогосподарських підприємств, трудові колективи
яких виявили бажання одержати землю у власність.

Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами
народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи
землеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення
їх в натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств
видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку
(пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При
цьому кожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного
виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї
земельної частки (паю) в натурі, що засвідчується державним актом на
право приватної власності на землю.

Як вважають фахівці, в наведених вище Указах була закладена певна
внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у
колективну власність і водночас за кожним членом сільгосппідприємства
визнається право приватної власності на земельну частку (пай). Власне ця
неузгодженість була породжена певною мірою змістом Земельного кодексу
України (в старій редакції 1992 року), згідно з якою суб’єктами права
колективної власності були сільгосппідприємства, а співвласниками — їх
члени.1

Конституція України 1996 року, зважаючи на виключно важливе значення
землі у всіх сферах економіки країни, проголосила її основним
національним багатством і запровадила при цьому імперативний принцип
особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери.

Земельним кодексом України земля визначається основним національним
багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля як
складова частина біосфери включає ґрунти та інші природні елементи
ландшафту, що органічно пов’язані між собою і забезпечують належне
існування флори і фауни та життєдіяльність людини.

З метою охорони земель України як основного національного багатства
Верховною Радою України Законом від 21 вересня 2000 року була
затверджена «Загальнодержавна програма формування національної
екологічної мережі України на 2000-2015 роки».1 Вона була розроблена в
контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку
екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій
Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного
різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської
екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи
з природним або частково зміненим станом ландшафту.

Таким чином, самостійним об’єктом земельних відносин виступають землі в
межах території України. До таких об’єктів належать категорії земель
України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон
розрізняє дев’ять категорій земель, в основу поділу яких покладено
основне цільове призначення.

Згідно ст. 18 ЗК до земель України належать усі землі в межах її
території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які
за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Україна за межами її території може мати на праві державної власності
земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством
відповідної країни.

Належність земель до земель України визначається знаходженням їх в межах
території держави. Наявність території — це обов’язкова ознака держави.
Оскільки територією держави є і острови, а також землі, зайняті водними
об’єктами, то і вони також включаються до складу земель України.

В межах території України можуть знаходитися землі, які перебувають у
державній, приватній та комунальній власності. Закріплення в законі
багатосуб’єктності права власності на землю виключає можливість
віднесення земель України до єдиного державного земельного фонду.

Єдиною є територія України, яка згідно Закону України «Про планування і
забудову територій»1 представляє собою частину земної поверхні у
визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням,
природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також
з повітряним простором та розташованими під нею надрами.

Землі в межах території України характеризуються різним цільовим
призначенням. Основне цільове призначення земель — головний і єдиний
критерій диференціації земель на окремі категорії, які мають особливий
правовий режим. Особливості правового режиму земель кожної категорії
визначаються специфікою їх цільового призначення.

Крім земель, розташованих в межах території України, до її земель можуть
відноситись земельні ділянки, які розташовані за межами території
України, належать їй на праві державної власності і мають відповідний
правовий режим, який визначається законодавством іноземної держави.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі
категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі
житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та
іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного
призначення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі
промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого
призначення.

У порівнянні з раніше чинним земельним законодавством у складі земель
України сталися суттєві зміни. Так, замість земель населених пунктів,
які раніше визнавалися законом як самостійна категорія земель, а
фактично згідно Конституції України є одиницею в системі
адміністративно-територіального устрою держави, запроваджено нову
категорію земель-землі житлової та громадської забудови.

Землі оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення
визнано Земельним кодексом самостійними специфічними категоріями земель.

Землі запасу як самостійну категорію земель анульовано. Але згідно
частини 2 статті 19 ЗК до складу кожної категорії земель можуть входити
землі запасу. Це стосується тільки тих земельних ділянок, які не надані
у власність аби користування громадян чи юридичних осіб. Так, згідно ст.
30 Земельного кодексу земельні ділянки державної і комунальної
власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських
підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до
земель запасу або ж передаються у власність чи користування відповідно
до Земельного кодексу. В цьому випадку йдеться про можливість включення
відповідних земельних ділянок до земель запасу у складі земель
сільськогосподарського призначення.

Крім віднесення земель до певної категорії, яке пов’язане із здійсненням
правомочності по розпорядженню землею (фактично закріпленню основного
цільового призначення), законодавству відоме переведення земель із
однієї категорії до іншої. Таке переведення земель здійснюється в
результаті зміни їх цільового призначення. Наприклад, освоєння земель
для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб у відповідності зі
ст. 209 ЗК фактично означає переведення земель із інших категорій у
категорію земель сільськогосподарського призначення або лісового фонду.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади
або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про
передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення
(викуп) земель і затверджують проекти землеустрою.

Що ж стосується зміни цільового призначення земель, які перебувають у
власності громадян, то це питання вирішується дещо інакше. Хоча
встановлення і зміна цільового призначення земель — це прерогатива їх
власника, закон встановлює відповідні обмеження прав власників з цього
приводу. Йдеться про те, що вказана зміна цільового призначення можлива
лише за ініціативою власників відповідних земельних ділянок у порядку,
що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Необхідно зазначити, що характеристика земельної ділянки як об’єкта
права приватної власності (тобто об’єкта земельних відносин) закріплена
ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка — це
частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем
розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на
поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і
багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що
знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину,
необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

В статті 79 ЗК вперше в земельному законодавстві України визначено
поняття земельної ділянки як об’єкта права власності.

Об’єкти права власності на землю — це природні елементи, з приводу чого
складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі,
індивідуально визначені, земельні ділянки. Зазначена вище стаття
встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об’єкта права
власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в
натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та
встановлений законодавством режим використання.

Сьогодні земельні ділянки, як об’єкти права приватної власності громадян
України, мають також визначені законодавством граничні розміри і
розрізняються за метою використання.

Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка
надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого
селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення
садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування
житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)
у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в
містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва
— не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не
більше 0,01 гектара.

Необхідно зазначити, що об’єктом права приватної власності іноземних
громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки
несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також
земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами
населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що
належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок,
що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне
об’єднання декількох земельних ділянок в єдиний об’єкт права власності,
навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з
зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі,
являє собою самостійний об’єкт права власності.

Потрібно сказати і про земельну частку (пай), яка є специфічним об’єктом
земельних відносин. Її виникнення пов’язане з паюванням земель
недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення
земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени
недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери,
які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами
підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на
право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай)
посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до
виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості)
земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на
землю.

Таким чином, можна відмітити, що основними об”єктами права приватної
власності на землю сьогодні є земельні ділянки різного призначення та
земельні паї.

1.3. Суб”єкти права приватної власності на землю та їх правовий статус

Суб’єктами земельних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи,
наділені правами та обов’язками у сфері користування, володіння та
розпорядження земельними ресурсами.

Необхідно зазначити, що земельна й аграрна реформи докорінно змінили не
тільки статус суб”єктів права приватної власності, які раніше
функціонували, але й сприяли виникненню нових суб’єктів цих земельних
правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських
кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних
(приватно-орендних) підприємств та ін.

Таким чином, безпосередніми суб’єктами земельних правовідносин стали не
лише юридичні особи, а й громадяни, які вели особисті селянські
господарства.

Усі суб’єкти земельних правовідносин із статусом юридичної особи мають
відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в
установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним
кодом, відповідають за своїми зобов’язаннями своїм майном, можуть від
свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права,
мати обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді.

Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають
відповідні права та обов’язки щодо майна таких підприємств.

Суб’єкти земельних правовідносин мають загальну цивільну
правосуб’єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нести
цивільні обов’язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не
заборонених законом.

Новий Земельний кодекс України розрізняє всіх суб’єктів права власності
на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться земельна
ділянка.

За статтею 80 Земельного кодексу України суб’єктами права власності на
землю визначаються:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або
через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної
влади, — на землі державної власності.

Таким чином право власності на землю характеризується множинністю
суб’єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної і
приватної.

Характерною ознакою суб’єкта земельних відносин є належна йому право- і
дієздатність. У зв’язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному
кодексі правовий статус суб’єктів права власності на землю доцільно
визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право-
дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства.

Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати
права та створювати для себе обов’язки, тобто здійснювати дії, які
направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання
земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про
надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю,
придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін.1

Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину
України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення
18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до
досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи
настає в повному обсязі з часу шлюбу.

Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту
державної реєстрації в органах виконавчої влади.

До основних суб”єктів права приватної власності, які були створені
протягом останніх років, необхідно віднести сільськогосподарські
кооперативи.

Відповідно до чинного законодавства України кооперативи є суб’єктами
права приватної власності, що дає можливість розвиватися різним формам
господарювання, основою яких є власність колективу співвласників на
засоби виробництва, вироблену продукцію, одержані прибутки тощо.

Особливість приватної власності полягає в тому, що вона належить кожному
кооперативу як окремому власнику. Суб’єктом права власності є не кожен
член кооперативу зокрема, а кооператив в цілому як юридична особа.
Сьогодні, коли в основному завершено паювання майна колективних
агроформувань, приватна власність значною мірою набула характеру
спільної сумісної чи спільної часткової.

Необхідно заначити, що у найбільш узагальненій формі власність можна
визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних
благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі.
Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його
сутністю.1

Першооснову приватної власності становлять економічні відносини
привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у
такому значенні є її економічним розумінням.

Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі
і свідомості людей, можуть бути об’єктом правового регулювання,
одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі
проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності
правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп.

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну
регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими
нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових
відносин — відносин права власності.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно
економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих
відносин.

Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в
межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною
складовою частиною.

Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану
приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний
момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у
приватній власності

2.1. Виникнення права приватної власності на землю

Загальні підстави набуття та припинення права власності передбачені
Цивільним кодексом України.

Стаття 328 ЦК зазначає, що право власності набувається на підставах, що
не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не
випливає із закону або незаконність набуття права власності не
встановлена судом.

На сьогоднішній час основними підставами набуття права приватної
власності визнаються:

1) виникнення право власності на новостворене майно;

2) набуття права власності на перероблену річ;

3) привласнення загальнодоступних дарів природи;

4) набуття права власності на безхазяйну річ;

5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

6) знахідка;

7) бездоглядна домашня тварина;

8) скарб;

9) приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності;

10) набуття права приватної власності на майно внаслідок успадкування.

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно
необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в
якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні
підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її
суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути.

В юридичній літературі здійснюється поділ підстав виникнення права
власності на універсальні (загальні) і спеціальні.

В період соціалістичного будівництва спеціальні способи (підстави)
набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки
для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні
переваги.

Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний
(обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло
підстав виникнення права власності у громадян.1

За новим законодавством про власність набувають більшого значення
універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з
наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних
правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність.
Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами
права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного
майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до
ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні
зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення
права власності різних форм, причому на користь останніх.

Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з
часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права
власності на первісні і похідні.

Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в
тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними
давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх
розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних
змін у визначення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло
первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності,
наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами
підприємницької діяльності (крім забороненої законом).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як
виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення
договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у
продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває
не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних
матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення
права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні
висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права
власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення
права власності у іншої особи».

Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди
певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і
виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли
припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій
висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки
споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або
викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі
власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного
управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях).1

Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли
підставою (способом) виникнення і припинення в особи права приватної
власності служать різні юридичні факти.

Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того,
можуть бути випадки переходу права власності в порядку
правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є
один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника —
інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом,
оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його
смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту
(таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні
за законом).

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права
приватної власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання
розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної
власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило,
право власності набувається за правомірними юридичними підставами.

Законодавство про приватну власність не містило ні вичерпного, ні
орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності,
обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому
вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема
підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне
вирішення.

В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України
«Про власність» записано:

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному
виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення
коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,
одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених
законом.

В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з
певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в
пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону.
Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за
рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від
ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні
установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на
інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування
майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).

На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав
виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так.
Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення
про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке
відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише
соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження,
що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості,
а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній
редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть
припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за
громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в
наступному пункті (п.2) Закону України «Про власність» громадянам
дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці
(отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку
спадкування тощо). Повернення ж до використання понять «трудовий доход»
і «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила
багаторічна практика їх застосування, вони призводять до багатьох
ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П. 1 ст.12 Закону
України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в наступному
другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в
суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою
виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги має
зміст п.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2
Закону «Про власність в СРСР», які зводяться до наступного:

1. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами
«права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» — про створення і
примноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку
визначаються економічні засади формування власності громадян, а не
юридичні.

2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він
надає громадянам право набувати власність «на доходи від підприємницької
діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудові
доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.

3. В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як
підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про
власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна
громадян визнається і охороняється законом” (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за
перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що
суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не
заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю
обставину, але здійснив це, як на погляд окремих фахівців, не найкращим
чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної
частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність».

Для кращого розуміння допущеної правової суперечності викладають
зазначений пункт у спрощеному вигляді, а саме: «Громадянин набуває права
власності… на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення
інших угод, не заборонених законом».1

Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за
законом і за заповітом. 3 наведеного тексту складається враження, що
спадкування за законом — це підстава виникнення права власності у
спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді,
коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити
висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно
на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій
виражається воля лише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного
відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення,
однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно
правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12
Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права
власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді
право власності у громадянина може виникнути також за підставами, які
конкретно не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами
(наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на
спортивних змаганнях тощо).

В новому ЦК України більш чітко передбачені випадки за яких виникає
право власності та момент його набуття. Зупинимось на деяких з них.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний
набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388
ЦК майно не може бути витребуване у нього. Право власності на нову річ,
яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не
встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі
договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене
нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з
моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або
законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право
власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право
власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній
реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником
матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього
будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може
визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде
встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є
незначною.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на
нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з
матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його
бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість
переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу,
право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила
таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана
відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу,
який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний
відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не
встановлено договором.

Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула
іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла
відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника
відповідної земельної ділянки.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту
передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові,
організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна,
відчуженого без зобов’язання доставки. До передання майна прирівнюється
вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному
посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з
моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не
посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна
підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з
моменту такої реєстрації.

Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився,
набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це
особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій
особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному
засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього
приміщення чи транспортного засобу.

Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка
знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення
загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла
загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові
місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право
зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові
місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є
непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана
особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують
суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає
поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після
спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або
органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати
повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої
речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції
або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого
самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на
неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені
транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться
оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести
місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа,
яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть
виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб,
міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний
рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник
транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума
переходить у власність територіальної громади, на території якої було
знайдено транспортний засіб.

Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання
бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох
місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника
або він не заявить про свої право на них, право власності на ці тварини
переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У
разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні
та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина
переходить у власність територіальної громади, на території якої її було
виявлено.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб
був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі,
особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований,
набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук
цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований,
право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення
скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього
набуває держава.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито,
безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим
майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно
(набувальна давність).

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації,
виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який
після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його
повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на
нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років
з часу спливу позовної давності.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні
засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі
приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Таким чином, необхідно відмітити значні зміни, які відбулися в
законодавстві протягом останніх 5 років і стосуються підстав виникнення
права приватної власності.

Що ж стосується виникнення права приватної власності на землю, то
основними його способами на сьогоднішній час є:

придбання землі через укладення договору купівлі-продажу;

виділення частки землі при виході із сільськогосподарського кооперативу;

приватизація землі, що віднесена до категорії державної або комунальної
власності і відведена для цього;

успадкування земельної ділянки.

Стаття 377 ЦК України виділяє ще один спосіб виникнення права на
земельну ділянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди,
що розміщені на ній і вказує, що:

до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду,
переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені,
без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених
договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди
розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право
власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим
будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка
є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля
або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у
разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією
частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною
ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

2.2. Володіння, користування та розпорядження землею суб”єктами
приватного права

В цивільноправовій науці право власності має два значення: в
об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм,
які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним
суб’єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і
припинення у них такого права щодо цих благ).1 Подібна сукупність норм в
цілому утворює цивільноправовий інститут права власності.

Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як
в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства
(конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий
правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим)
інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини
власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові
відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших
галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори
певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини
загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка
безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та
всебічного обґрунтування.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права
власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та
розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на
приналежні суб’єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях
законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права
власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.

Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване
законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного
утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження
та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і
з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.1

Таким чином, суб’єктивне право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне
право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника)
щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією,
залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня
людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації
засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально)
країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет
людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей
власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних
форм власності.

Суб’єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що
власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість
осіб, яким забороняється порушувати таке суб’єктивне право та створювати
перешкоди його здійсненню.

В юридичній літературі вважається, що суб’єктивне право власності існує
в межах конкретного право-відношення власності. Не заперечуючи
можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб’єктивного права
власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну
умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного»
правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

Суб’єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується
своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його
зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та
розпорядження належним йому майном.

Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового
формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В
правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади».
Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка
була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який
відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві
правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а
третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом» коментаторів.
Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено
достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному
праві.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла
своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської
імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада»
правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла
вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в
Законі України «Про власність». Зазначені правомочності в тій чи іншій
інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб’єктивних прав
власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження,
наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в
англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника
(зокрема, право володіння; право користування; право управління; право
на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених
використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях
здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника.

Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника
практично неможливо, а відтак і недоцільно.

В новому Цивільному кодексі України достатньо застосувана випробувана
часом тріадна формула правомочностей власника, якою охоплені будь-які
конкретні прояви цих традиційних правомочностей.

Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних
правомочностей власника не дає повного уявлення про реальний зміст
суб’єктивного права власності. Тому в юридичній літературі з метою
уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду»
вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своєму
інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такі
доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер права
власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю,
хоча й не завершують характеристику сутності суб’єктивного права
власності.1

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає
юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у
сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування — це закріплена юридично можливість господарського
використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником
чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно
вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його
статуту призначення.

Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам,
які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно
за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має
монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо
на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника
юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом
межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому
майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності
громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як
правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо
їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює
безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної
власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно
земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей).
Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому
майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних
прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості
окремих її об’єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має
велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і
захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових
норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до
припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право
вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і
використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої
законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися
моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому
середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян,
юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1
лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України,
діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання
власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою
для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права
охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить
призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному
законодавстві набрала реального змісту формула: «дозволяється все, що не
заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в
інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково
враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило,
прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників.
Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних
критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є
цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою
усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння,
користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження)
може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і
щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і
оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування
над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника)
кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з
іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї.
Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності.

Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не
втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути
зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних
мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність
безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і
господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може
здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати
усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це
право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні
громадянином тих чи інших спеціальних умов.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно
утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість
реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або
відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо.

Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати
підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник
може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,
користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає
певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних
правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була
заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».
Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право
одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином,
прямо не забороненим законом.

Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання
прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених
для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних
правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації
здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму
здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна, в тому
числі й землі.

Необхідно зазначити, що у різних суб”єктів права приватної власності на
землю різна мета та мотивації її використання.

Так, сьогодні здійснення виробничої діяльності в сільському господарстві
неможливе без використання земель як основного засобу виробництва, що є
істотною особливістю сільськогосподарського виробництва. Йдеться про
використання насамперед не будь-яких земель, а земель
сільськогосподарського призначення. Це стосується передусім виробничих
сільськогосподарських кооперативів, оскільки обслуговуючі кооперативи,
як правило, не працюють на землі. Без отримання згідно із законом
земельної ділянки кооператив не зможе розпочати своєї
виробничо-господарської діяльності.

Чинне законодавство України передбачає кілька можливих способів
отримання сільськогосподарським кооперативом землі для ведення
виробничо-господарської діяльності, а саме, через:

1) передачу йому земельної ділянки у власність місцевими радами
відповідно до їхньої компетенції;

2) придбання кооперативом земельних ділянок у власність;

3) оренду земельних ділянок .

Земельні ділянки передають у власність сільськогосподарським
кооперативам відповідні місцеві ради, на території яких вони (ділянки)
розташовані. Для цього потрібне рішення загальних зборів кооперативу. У
власність названі кооперативи одержують лише ті ділянки, які знаходилися
в їхньому користуванні.

Земельна ділянка сільськогосподарського кооперативу може також бути
сформована внаслідок об’єднання в один масив приватних земельних ділянок
громадян, які створюють кооператив. Особи, які вступатимуть до членів
кооперативу після його створення, можуть вносити свою земельну ділянку
чи передавати право користування нею як обов’язковий пайовий внесок.

Правовий режим земельних ділянок, які громадяни — засновники кооперативу
передають до його пайового фонду, визначається в договорі між
громадянином і кооперативом. У такому разі може бути встановлено спільну
часткову чи сумісну власність. У разі виходу з кооперативу при частковій
власності його член має право одержати “свою” земельну ділянку, за
спільної сумісної власності при виході з кооперативу його член може
претендувати на рівну з іншими частку.

Окремі умови визначення правового статусу земель встановлені і для
фермерських господарств.

Так, відповідно до ст. 31 ЗК та ч. 1 ст. 12 Закону України “Про
фермерське господарство” землі фермерського господарства можуть
складатися із:

— земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському
господарству як юридичній особі;

— земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського
господарства на праві приватної власності;

— земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на
умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у
власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське
господарство.

Чинне законодавство не обмежує кількості земель, що їх може придбати
фермерське господарство та його члени у власність та брати в
користування на умовах оренди. Однак слід зауважити, що відповідно до
частин 13 та 15 Перехідних положень ЗК було запроваджено мораторії на:
відчуження земельних ділянок (крім міни, передачі їх у спадщину та при
вилученні для суспільних потреб) для ведення фермерського господарства
та іншого товарного сільськогосподарського виробництва на термін до 1
січня 2005 р.; набуття права власності на землі сільськогосподарського
призначення загальною площею понад 100 га — до 1 січня 2010 р.

Відповідно до ст. 92 ЗК в постійне користування для ведення фермерського
господарства земельні ділянки передаватися не можуть. Фермерські
господарства, які мають в постійному користуванні земельні ділянки,
повинні були до 1 січня 2005 р. переоформити в установленому порядку
право власності або право на їх оренду. Якщо право на постійне
користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерського
господарства переоформлюють на довгострокову оренду (не більше 50 років
— ст. 93 ЗК), термін оренди визначається самим господарством відповідно
до чинного законодавства. При цьому, згідно з ч. 6 Перехідних положень
ЗК, розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати
розміру земельного податку.

Члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у
власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок
у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського
підприємства, розташованого на території відповідної ради, або в такому
самому розмірі із земельних ділянок, раніше наданих їм у користування.
Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські
будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у
приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

Члени фермерських господарств, які до 1 січня 2002 р. (до моменту
набрання чинності ЗК) отримали в постійне користування або в оренду
земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне
право на придбання (викуп) цих земельних ділянок розміром до 100 га
сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 га ріллі, у власність з
розстрочкою платежу до 20 років.

З метою забезпечення цілісності фермерського господарства встановлено:
якщо фермерське господарство успадковується двома або більше
спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо внаслідок її
поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка, менша мінімального
розміру, встановленого для даного регіону.1

Фермерське господарство та його члени мають право: продавати або іншим
способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу,
спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви й
насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену
сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків; споруджувати
житлові будинки, господарські будівлі та споруди; реалізовувати
вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і
поставляти на експорт; інші права. Обов’язками фермерського господарства
та його членів є: забезпечення використання земельних ділянок за їх
цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону
довкілля; сплата податків та зборів; непорушення прав власників суміжних
земельних ділянок та землекористувачів; недопущення зниження родючості
грунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; надання
відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування
інформації про стан і використання земель та інших природних ресурсів;
дотримання санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції;
дотримання правил добро-сусідства та встановлених обмежень у
використанні земель і земельних сервітутів; збереження геодезичних
знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.

Що стосується правового режиму земель особистого селянського
господарства, то йому відповідно до чинного законодавства належать
земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність
або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір
земельної ділянки особистого селянського господарства може бути
збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки
(паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки
особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи,
спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю
членів господарства.

Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна
ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й випасання
худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й
випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній
власності і використовуються виключно як сіножаті та пасовища. їх можуть
орендувати громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями
та пасовищами. Земельні ділянки для городництва також є об’єктами
виключно державної або комунальної власності й надаються в користування
громадян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях
обмежується можливістю зведення лише тимчасових споруд для зберігання
інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок
для садівництва полягає в закладанні багаторічних плодових насаджень,
вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних
будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму
земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та
городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського
господарства можна зробити висновки:

1) правовий режим земель особистих селянських господарств є більш
універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для
будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння
й випасання худоби, садівництва та городництва;

2) члени особистих селянських господарств мають більший обсяг
повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких
господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й
випасання худоби, а також для садівництва та городництва.

Особисте селянське господарство може набувати права власності на
земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної
передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації
земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування;
прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам
господарства земельних часток (паїв).

Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї)
виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову
та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону
України від 5 червня 2003 р. “Про порядок виділення в натурі (на
місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”1 право
спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні
ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується
одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику
однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають
у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається
один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності
на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює
землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо
виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). У разі
виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право
на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом
відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень
сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської
продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб
наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф,
лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості
землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом;
споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

Таким чином, всі зазначені вище суб”єкти господарювання реалізовують
право приватної власності на землю шляхом укладення відповідних угод та
прийняття участі у цивільному та господарському обігу.

2.3. Припинення права приватної власності на землю

Підстави припинення права приватної власності на землю можуть бути
загальними і спеціальними.

Так, стаття 378 ЦК зазначає, що право власності особи на земельну
ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених
законом.

Стаття 346 ЦК передбачає загальні підстави припинення права власності.

Вона вказує, що право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати
цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної
необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

В першу чергу, кожна особа може відмовитися від права власності на
землю, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її
відмову від права власності. У разі відмови від права власності на
землю, права на яку підлягають державній реєстрації, право власності на
неї припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного
запису до державного реєстру.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право
власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може
їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку,
встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно
з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі
заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу.
У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається
сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у
власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується
сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право
власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий
пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було
відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому
частиною першою цієї статті.

Чинне законодавство України передбачає викуп земельної ділянки у зв’язку
з суспільною необхідністю, що здійснюється за згодою власника або за
рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю
приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом
влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.
Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з
суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника
земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної
ділянки. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна),
строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником
ділянки, а в разі спору — судом. До викупної ціни включаються ринкова
вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та
збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому
числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу,
орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з
суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку,
вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у
зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути
припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім
відшкодуванням збитків у повному обсязі.

Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач
доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв’язку з
суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на
це майно.

Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших
будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що
підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу
земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об’єктів на іншу земельну ділянку
особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат
на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй
іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного
населеного пункту.

Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка
проживала у ньому як власник, та членів її сім’ї, а також особи, яка
проживала в ньому як наймач, та членів її сім’ї помешканням у розмірі та
в порядку, встановлених законом.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з
суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель,
споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права
власності на ці об’єкти розглядається разом з вимогою про викуп
земельної ділянки.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з
суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших
будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об’єктів
залучається до участі у справі.

До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у
зв’язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися
житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що
розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та
культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань
охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне
попередження.

Якщо власник землі – пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо
її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для
цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток
історії та культури може постановити рішення про її викуп.

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження
пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено
без попередження.

Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін,
а в разі спору — судом.

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших
надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності земля може бути
примусово відчужена у власника на підставі та в порядку, встановлених
законом, за умови попереднього і повного відшкодування її вартості
(реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану земля може бути
примусово відчужена у власника з наступним повним відшкодуванням її
вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або
знищується.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість
реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У разі реквізиції
майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого
майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини
реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право
вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це
майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка
була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати
за використання цього майна.

До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за
рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у
випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у
власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна
встановлюються законом.

Розділ ІІІ. Проблематика регулювання відносин власності на землю в
Україні

3.1. Юридичні колізії в сфері регулювання приватної власності на землю

Необхідно зазначити, що з прийняттям нових редакцій Земельного та
Цивільного кодексів в Україні набагато покращилась ситуація з правовим
регулювання відносин власності. Вказані нормативні акти дали можливість
усунути значну кількість юридичних колізій, які виникали раніше в сфері
виникнення та реалізації права приватної власності на землю. Більш менш
вирішене питання і з процесами розпаювання землі.

В той же час, залишилась сфера відносин, яка потребує подальшого
врегулювання та вдосконалення. Вона пов”язана із процедурою набуття
права власності в порядку успадкування. Сьогодні в ній відбувається
найбільше юридичних колізій.

Значна кількість дискусій виникає під час оформлення спадщини на
земельні ділянки, що пов’язане з відсутністю прямого правового
регулювання спадкування даного виду майна в Цивільному кодексі України.

За термінологією чинного Цивільного кодексу України, спадкуванням є
перехід прав та обов’язків від фізичної особи (і тільки), яка померла
або оголошена померлою, до інших осіб (фізичних, юридичних, держави,
Автономної Республіки Крим, територіальних громад тощо). Об’єктами
спадкування є цивільні права й обов’язки, що можуть переходити в
спадщину чи то за заповітом, чи то за законом. Серед інших майнових прав
успадковуються також об’єкти нерухомості, зокрема земельні ділянки, що
використовуються для виробництва, особистого селянського господарства,
садівництва, присадибні земельні ділянки, ділянки для дачного та
гаражного будівництва, будівництва та обслуговування житлового будинку й
господарських будівель.

Законодавство дає право спадкодавцеві розпоряджатися своїм спадковим
майном вільно за виключенням, обумовленим статтею 1241 ЦУ (обов’язкова
доля). Заповідач з урахуванням зазначеного повністю розпоряджається
своїм майном на власний розсуд, при цьому визначає коло спадкоємців,
встановлює за бажанням сервітути (задоволення потреб інших осіб, окрім
власника) тощо. Часом відкриття спадщини є дата смерті фізичної особи
або день, з якого така особа оголошена померлою, а місцем відкриття
спадщини — останнє місце проживання спадкодавця, а в разі, якщо воно
невідоме — місце розташування нерухомого майна або основної його
частини.

Першою особливістю спадкування земельної ділянки є те, що чинне
законодавство обумовлює обов’язком збереження її цільового призначення.
Цільове ж призначення земельної ділянки визначається в державному акті
на право власності на землю. Важливим є питання щодо кола осіб, які
мають право передавати земельні ділянки в спадок, тобто потенційні
спадкодавці. Отже, потенційні спадкодавці — власники земельних ділянок,
як правило, вирішують питання щодо розпорядження майном переважно через
призначення спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілу
спадкового майна на свій розсуд.

Згідно норм чинного законодавства, укладення заповіту неможливе без його
посвідчення відповідною особою, наділеною означеними повноваженнями.
Особами, яким надано право посвідчувати заповіт, є нотаріуси. Іншими
особами, яких закон наділяє таким правом, є, наприклад, головний лікар,
заступник головного лікаря з медичної частини або черговий лікар
лікарні, госпіталю, де така особа лікується. Обов’язковою умовою
посвідчення цими особами заповітів є посвідчення при свідках.

Слід зазначити, що положення нового Цивільного кодексу також
застосовуються й до спадщини, яка відкрилась, але ніким із спадкоємців
не була прийнята до 1 січня 2004 року. Це означає, що право на
спадкування за законом спадщини, яка відкрилася і не була успадкована до
набрання чинності Цивільним кодексом України, мають також особи, які
належать до третьої, четвертої та п’ятої черг спадкоємців. За
положеннями попереднього Кодексу, такі особи мали право на спадщину лише
за умови складення спадкодавцем заповіту на їх користь.

Так із практики діяльності юридичного центру однієї із громадських
організацій вказувалось, що “до Полтавського центру юридичної допомоги
звернувся мешканець села Ковалі Хорольського району Полтавської області
Іван Чорненький, який успадкував від батька земельну частку (пай)
розміром 5,49 га, і яку без його згоди було незаконно передано в оренду
за рішенням сільської ради. Батько заявника Іван Якович Чорненький
отримав земельну частку (пай) на території сусідньої Грушинської
сільської ради, яку в квітні 2003 року передав в оренду ВСК ім.
Шевченка. Орендна плата за договором складала 988 гривень. Проте 2
листопада 2003 року Іван Чорненький помер. Його син у встановлений строк
подав заяву про прийняття спадщини, а сертифікат на право на земельну
частку (пай) оформив на своє ім’я 20 грудня 2004 року. Незважаючи на це,
Грушинська сільська рада прийняла рішення визнати земельну частку (пай)
Чорненького-старшого не успадкованою та передати її в оренду ПОП
“Єдність” до виявлення спадкоємців. У результаті цілий рік земля
використовувалась ПОП “Єдність”, а орендна плата за її використання
надійшла до Грушинської сільської ради” ними.1

У чинному Цивільному кодексі України немає норми, яка передбачала б
автоматичний перехід спадкового майна до держави навіть за відсутності
спадкоємців. Натомість введено поняття відумерлої спадщини і
передбачено, що “в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за
законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними
спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину
відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за
місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою
подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини” (стаття 1
277 Цивільного кодексу України). Отже в розглядуваному випадку дії
Грушинської сільської ради йшли врозріз із вимогами чинного
законодавства.

Що характерно — сільська рада передавала в оренду не виділену в натурі
земельну ділянку, а земельну частку (пай). Тим не менше, суд визнав за
спадкоємцем право на одержання орендної плати за весь період, коли пай
перебував в оренді. Подібні справи й раніше вирішувались позитивно на
користь спадкоємців, причому нерідко й у досудовому порядку.

Вважаю, що рішення суду є важливим досягненням у боротьбі за право
спадкоємців на одержання орендної плати за успадковану землю, оскільки,
на жаль, практика віднесення земельних часток (паїв) і навіть земельних
ділянок, право власності на які посвідчене державними актами, до так
званих невитребуваних або неуспадкованих дуже поширена в багатьох
регіонах. Сприяє таким незаконним рішенням зокрема діяльність
контрольно-ревізійного управління, яке фактично змушує сільських голів
укладати договори на ділянки або земельні частки (паї) в разі смерті
їхніх власників, не рахуючись із тим, що до визнання спадщини відумерлою
сільські ради не мають права розпоряджатися цим майном.

Крім зазначеного, чинний закон покладає на спадкоємця, який прийняв у
спадщину нерухоме майно, обов’язок звернутися до нотаріуса за видачею
йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Разом із тим,
якщо в складі спадщини є нерухоме майно, то спадкоємець, який отримав
свідоцтво про право на спадщину, повинен зареєструвати право на це майно
у відповідних органах, що здійснюють державну реєстрацію нерухомого
майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця лише з
моменту державної реєстрації.

Таким чином, державний акт на землю, що переходить в порядку
успадкування, потрібно переоформити на ім’я спадкоємця. Підставою для
цього є стаття 125 Земельного кодексу України, яка встановлює
нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку,
отриманням документа, що посвідчує це право, та його державною
реєстрацією. Тобто спадкоємцю необхідно виготовити державний акт, який
би посвідчував право на земельну ділянку, та зареєструвати його.

Земельне законодавство, яке діяло до середини 2003 року передбачало, що
спадкоємець, оформивши на своє ім’я в землевпорядній організації
державний акт, звертався в органи, наділені повноваженнями щодо видачі й
реєстрації державних актів, тобто до сільських, селищних, міських та
районних рад, реєстрував його й ставав повноцінним власником. Зі зміною
законодавства змінився й порядок отримання нового державного акта та
його реєстрації. Чинний Земельний кодекс України розглядає реєстрацію
прав на землю як складову частину державного земельного кадастру й
закріплює повноваження щодо його ведення за органами державної влади з
питань земельних ресурсів.

До того ж, 17 лютого 2003 року Президент України підписав Указ “Про
заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного
кадастру”, і Держкомзем України, відповідно до статті 202 Земельного
кодексу України та на виконання зазначеного Указу Президента, видав
наказ від 2 липня 2003 року № 174 “Про затвердження Тимчасового порядку
ведення державного реєстру земель”. Зазначений наказ органи державної
реєстрації використовують і зараз, після введення в дію Закону України
“Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і їх обмежень”.
Крім цього, було прийнято ще ряд законодавчих актів, які регламентують
порядок переоформлення державних актів. Зокрема статтею 20 Закону
України “Про землеустрій” передбачено, що в разі відчуження земельних
ділянок в обов’язковому порядку проводиться землеустрій.

Тобто необхідно звернутися до розробника документації із землеустрою —
юридичної чи фізичної особи, яка має відповідну ліцензію на проведення
таких робіт, і замовити технічну документацію щодо складання документа,
який посвідчує право на земельну ділянку. Це передбачено також
“Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання
державних актів на право власності на земельну ділянку і право
постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі”.
Зокрема пунктом 1.13 даної інструкції визначено, що при переоформленні
правовстановлюючих документів на земельну ділянку складання державного
акта здійснюється після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на
місцевості) та закріплення їх довгостроковими знаками. До того ж, на
одну земельну ділянку біля будинку необхідно готувати два державні акти.
І хоча знайти у законодавстві чітку відповідь неможливо, органи
державної реєстрації виходять з того, що, відповідно до згаданої
“Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання
державних актів…”, державний акт видається на земельну ділянку ними.1

Разом із тим, розділ реєстраційної картки автоматизованої системи
державного земельного кадастру дозволяє внести лише один вид цільового
використання землі. Тобто якщо біля успадкованого будинку (в селі)
знаходиться земельна ділянка площею, наприклад, 0,45 га, то це означає,
що одна її частина — не більше 0,25 га — надана для будівництва та
обслуговування житлового будинку, а решта (в даному випадку 0,2 га) —
для ведення особистого селянського господарства. І на таку земельну
ділянку створюються дві реєстраційні картки.

Таким чином, відсутність державної реєстрації права власності на землю
не дозволяє власнику розпоряджатися належним йому майном. Водночас
спадкоємець, який отримав свідоцтво про право власності на нерухоме
майно, може захищати свої права в суді та інших установах, і в разі
виникнення спору зареєстровані речові права матимуть пріоритет над
незареєстрованими.

Сьогодні чимало власників земельних часток (паїв) або земельних ділянок
сільськогосподарського призначення задумуються, як передати їх своїм
дітям — громадянам іноземних країн. Чи варто взагалі набувати у
власність земельну ділянку (отримувати державний акт), якщо спадкоємець
(син, дочка) є громадянином іншої держави?

Щоб відповісти на ці питання, насамперед з’ясуємо особливості набуття у
власність земельних ділянок та розпорядження ними іноземцями.

Стаття 81 Земельного кодексу України встановлює три способи набуття у
власність земельної ділянки іноземцями: придбання земельних ділянок за
цивільно-правовими угодами, викуп земельних ділянок, на яких розташовані
об’єкти нерухомого майна, що належать іноземним особам на праві
власності, та спадкування земельних ділянок. Зі змісту пункту 4 статті
22 та пункту 2 статті 81 Земельного кодексу України випливає, що перші
два способи набуття у власність земельних ділянок іноземцями стосуються
лише земель несільськогосподарського призначення. Всі інші землі можуть
набуватися іноземцями лише в одному випадку — в разі їх спадкування.

Це означає, що перехід права власності на земельну ділянку
сільськогосподарського призначення від громадянина України до іноземця
може відбутися лише після відкриття спадщини (смерті спадкодавця). За
життя громадянин України не може відчужити земельну ділянку
сільськогосподарського призначення, яка є його власністю, на користь
іноземця.

Що ж стосується передачі у власність земельних ділянок (у тому числі
сільськогосподарського призначення) громадянами України, то, відповідно
до тієї ж статті 81 Земельного кодексу України, таких способів є п’ять.
З-поміж них необхідно звернути увагу на придбання земельної ділянки у
власність шляхом виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину
земельної частки (паю).

При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не
конкретна земельна ділянка, а лише право на отримання земельної ділянки
в натурі, яке може й не бути реалізоване.

Документом, що підтверджує право на земельну частку (пай), є сертифікат
на право на земельну частку (пай). Власник сертифіката, за його
бажанням, може набути у власність земельну ділянку, виділивши її в
натурі (на місцевості). Для цього необхідно здійснити ряд дій: подати
заяву до районної державної адміністрації, взяти участь у розподілі
земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), замовити й
оплатити землевпорядній організації виготовлення відповідної технічної
документації, отримати й зареєструвати державний акт тощо. При цьому
слід звернути увагу, що набути таким способом земельну ділянку,
відповідно до пункту 1 статті 81 Земельного кодексу України, можуть лише
громадяни України. Отже якщо іноземець набуде у власність у порядку
спадкування сертифікат, то він не зможе реалізувати своє право на землю
шляхом виділення її в натурі (на місцевості).

Така позиція законодавця видається цілком слушною з точки зору захисту
інтересів держави та народу України, адже, згідно з положеннями
Конституції України, земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави. Оскільки ж при паюванні земель
відбувається безоплатне набуття у власність земель
сільськогосподарського призначення, які вирізняються з-поміж інших
категорій земель своєю цінністю, то набуття таких земель іноземцями
видається недоцільним.

Однак якщо мова йде про набуття права на земельну ділянку в порядку
спадкування, необхідно враховувати й інтереси конкретного громадянина —
спадкодавця такої земельної частки (паю). Заповідаючи у спадок земельну
частку (пай), власник такої частки розраховує, що саме його діти (внуки,
інші спадкоємці) отримають відповідні права, матеріальні вигоди тощо.
Про які вигоди йдеться? Звичайно, як і будь-який громадянин України,
іноземний громадянин може отримувати від орендаря плату за користування
його земельною часткою. На відміну від громадян України, іноземний
громадянин має право відчужити таку частку, оскільки мораторій на
відчуження земельних часток (паїв) іноземців не стосується (пункт 15
Перехідних положень Земельного кодексу України).

Саме відчуження земельної частки (паю) іноземцем видається найбільш
оптимальним способом розпорядження такою часткою. Як було сказано,
виділити земельну частку в натурі (на місцевості) іноземець не зможе.
Таким чином, він має можливість здійснювати повноваження власника лише
щодо частки (паю). Але й такі повноваження обмежені в часі.

Отже встановлення правового режиму земельної частки (паю) викликане
необхідністю переведення (переходу) земель із колективної власності в
приватну. З часом такий інститут, як земельна частка (пай), припинить
своє існування, виконавши свої функції в ході здійснюваної в Україні
земельної реформи. Тому іноземцям — власникам земельних часток (паїв)
доцільно саме на сучасному етапі відчужити такі частки. В цьому випадку
і конкретний громадянин (іноземець) отримає матеріальну вигоду, й
інтереси держави, яка зацікавлена в реалізації громадянами свого права
на земельний пай, будуть забезпечені.

Характерно, що стаття 81 Земельного кодексу України вказує на
необхідність відчуження земельної ділянки, прийнятої в спадщину
іноземним громадянином, протягом року. На мій погляд, вказане положення
слід поширювати й на регулювання відносин, що виникають при спадкуванні
іноземним громадянином земельної частки (паю). Однак відсутність
конкретної норми в законодавстві не дозволяє вимагати від власників
земельної частки (паю) обов’язкового відчуження такої частки протягом
одного року. Зі сказаного випливає, що при спадкуванні земельної ділянки
іноземцем він зобов’язаний відчужити її протягом одного року. При
спадкуванні ж іноземцем земельної частки (паю) йому доцільно буде її
відчужити.

Таким чином, власникам земельних часток (паїв), які бажають заповісти їх
у спадок іноземцям, можна порадити набути у власність земельну ділянку
(отримати державний акт). У цьому разі їхні спадкоємці матимуть ширші
можливості щодо отримання матеріальної вигоди від продажу земельної
ділянки. Не викликає сумніву, що договірна ціна земельної ділянки буде
вищою, ніж ціна паю. Практика також свідчить, що бажаючих купити
земельну ділянку набагато більше, ніж бажаючих придбати у власність
земельну частку (пай).

3.2. Вирішення земельних спорів, що виникають із права власності на
землю

Протягом усього періоду реформування сільськогосподарського виробництва
відбувалося розширення і вдосконалення відповідного земельного
законодавства. Ці зміни в законодавстві, що регулює земельні відносини,
спонукали Верховну Раду України до прийняття у жовтні 2001 р. нового
Земельного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. До
цього земельні правовідносини, як вказуваль вже в цій роботі раніше,
регулювалися Земельним кодексом України за редакцією 1992 р. (далі — ЗК
1992 р.), а також окремими законами з цих питань, Указами Президента
України, нормативними актами органів державного управління. Дана
ситуація призвела до появи перехідного періоду, в якому виникала значна
кількість земельних спорів.

Сьогодні важливу роль у реформуванні земельних відносин, застосуванні
правових норм чинного законодавства відведено судам. При виникненні
будь-яких спорів, пов’язаних з правом приватної власності на землю та
правом користування нею, в яких однією зі сторін є громадянин, законом
надано право заінтересованим особам для їх вирішення звертатися до суду.
Це відповідає вимогам ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Що ж до стану вирішення судами спорів, що виникали у процесі
реформування земельних відносин протягом останніх років, то як свідчить
аналіз розглянутих Верховним Судом України справ, хоча в цілому суди
правильно відповідно до норм закону вирішували такі спори, але окремі з
них допускали помилки в застосуванні законодавства до одних і тих же
правовідносин, розглядали справи без з’ясування дійсних обставин справи,
ухвалювали неконкретні рішення.

Причиною вказаного були недоліки у законодавчому регулюванні
правовідносин, які створювали для судів труднощі у вирішенні окремих
спорів.

Так, наприклад, узагальнюючи судову практику у 2002 та 2003 роках,
Верховний Суд України (далі – ВСУ) та всі апеляційні суди проаналізували
11 235 справ, з них 6790 були пов’язані з приватизацією землі, її
успадкуванням, 3355 справ — із здаванням в оренду приватизованої землі,
33 справи — про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057 —
щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні
землею. Із усіх зазначених справ позови були задоволені у 7368, що
складає 65,6% від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні
позовних вимог у 1570 справах, або 13,97%; залишено без розгляду,
закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95%.1

За статистичними даними аналізованих справ, найбільш розповсюдженими є
позови з вирішення спорів, пов’язаних із паюванням землі, які подають в
суди в основному такі категорії громадян: колишні члени колгоспів, інших
сільськогосподарських підприємств; члени КСП — про визнання права на
земельну частку (пай); спадкоємці — про визнання права на земельну
частку (пай) в порядку спадкування.

Як Вказує ВСУ, у багатьох випадках суди, задовольняючи позовні вимоги,
взагалі не перевіряли і відповідно не вирішували питання про наявність
підстав для захисту порушеного права внаслідок пропуску строку для
звернення до суду та не враховували, що згідно із нормами Цивільного
кодексу закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є
підставою для відмови в позові.

Так, у справі за позовом С. до КСП ім. Щорса і Московської сільської
ради та у справі за позовом Б. до КСП “Таврія” і Любимівської сільської
ради про визнання права на земельний пай Вільнянський районний суд
Запорізької області задовольнив позови. При цьому суд не звернув уваги
на те, що в державні акти на передачу землі у власність були
зареєстровані: КСП ім. Щорса — у 1995 р., КСП “Таврія” — у 1994 р. До
суду позивачі звернулися відповідно у 2000 р. та 2001 р. Суд не врахував
строк позовної давності, не з’ясував поважність причин його пропуску і
не дав зазначеним обставинам належної оцінки.

На пред’явлення позову про витребування належного громадянинові майна,
інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст.
50 Закону “Про власність” і ЦК України трирічний строк позовної
давності, якщо інше не передбачено законом. У наведених випадках
земельна ділянка передавалась у колективну власність юридичній особі, а
її члени почали спільно володіти нею після одержання державного акта про
право колективної власності. Тому судам необхідно з’ясовувати, з якого
часу починається перебіг позовної давності.

У випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома
особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них
і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог
про визнання права на майно учасника спільної власності, не зазначеного
у правовстановлюючому документі, обчислюється з дня, коли він дізнався
або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з
часу оформлення угоди на придбання майна.1

Траплялося, що суди приймали до провадження позовні заяви громадян про
визнання права на земельну частку (пай) і розглядали їх по суті без
з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і
без залучення останнього до вирішення спору.

Наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області
надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката про право
власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки в натурі.
При цьому в п’яти з них позови пред’явлено до районного відділу
земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох —
до районної державної адміністрації, сільської ради та комісії по
реорганізації КСП і в двох справах — до районного відділу земельних
ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств.

Усі позови суд задовольнив. Але оскільки відповідачами за позовами були
різні органи, то суд відповідно постановив рішення, згідно з якими в
одних випадках видати сертифікати на земельну частку (пай) та виділити
земельну ділянку в натурі зобов’язав Берегівський районний відділ
земельних ресурсів, а в інших — районний відділ земельних ресурсів та
ліквідаційну комісію, або райдержадміністрацію — видати сертифікат, а
сільську раду і ліквідаційну комісію (комісію з реформування КСП) —
виділити земельний пай в натурі.

При вирішенні цих справ суд не врахував, що відповідно до Указу
Президента “Про порядок паювання земель…” сертифікати на земельну
частку (пай) видають районні державні адміністрації, які і є належними
відповідачами за такими вимогами.

Місцеві державні відділи земельних ресурсів, у тому числі районні, є
землевпорядними органами і не наділені повноваженнями щодо видачі
державних актів або сертифікатів, а тому пред’являти до них вимоги про
це не можна.

Місцева рада може бути відповідачем у справах щодо вирішення земельних
спорів за умови, що спірні землі перебувають у віданні цієї ради,
зокрема в тих випадках, коли у її віданні перебувають не розпайовані
землі, або резервний фонд землі, або землі, що підлягали паюванню, та в
інших випадках, коли спірна земельна ділянка перебуває у власності чи
користуванні відповідної ради.

Поширеними залишились сьогодні позови про вирішення спорів про право на
земельну частку (пай).

Вказане пов”язане з тим, що на практиці втілення прав на землю
супроводжувалося великим обсягом робіт з уточнення і погодження списків
осіб, які мали право на земельну частку (пай), складення схеми поділу
земель, визначення розміру та вартості цих часток. Під час цієї роботи
виникали спори, за вирішенням яких заінтересовані особи зверталися до
суду.

Право на земельну частку (пай) згідно з п.2 Указу Президента України
“Про порядок паювання земель…” мають члени КСП, кооперативу, АТ, у
тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються
членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до
списку, що додається до державного акта на право колективної власності
на землю.

Вирішуючи питання про право певної особи на земельну частку (пай), суд
повинен з’ясувати, чи була ця особа членом КСП на час передання
державного акта про право колективної власності на землю та чи була вона
внесена до списку осіб, що додається до цього державного акта.

Не всі суди при розгляді справ про визнання права на земельну частку
(пай) враховували, що таке право виникає у члена КСП з моменту одержання
цим підприємством (товариством, кооперативом) державного акта на право
колективної власності на землю.

Ось приклади такого підходу деяких судів до вирішення зазначених справ.
Ярмолинецький районний суд Хмельницької області задовольнив позов М. про
визнання права на земельну частку на землях СТОВ “Вітчизна” за її
матір’ю Г., яка померла 3 липня 1995 р. Суд постановив рішення без
з’ясування дати отримання товариством державного акта на право
колективної власності на землю.

А Кегичівський районний суд Харківської області задовольнив позов М. до
ПОСП “Зоря” про видачу сертифіката на земельну частку з тих підстав, що
позивачка працювала в колгоспі, а потім у колективному підприємстві з 10
вересня 1989 р. до 17 березня 1996 р. і на час виходу Указу Президента
“Про порядок паювання земель…” була членом недержавного
сільськогосподарського підприємства. При цьому державний акт на право
колективної власності на землю та списки до нього не досліджувалися і до
уваги не бралися, зокрема, коли акт на право колективної власності на
землю отримано господарством, хоча саме ці обставини мають велике
значення у вирішенні таких спорів.1

Не всі суди однаково вирішували питання про підстави виникнення права на
одержання земельної частки (паю) навіть у межах однієї області.

Так, Бучацький, Підволочиський і Теребовлянський районні суди
Тернопільської області відмовили у задоволенні позовів спадкоємцям про
право власності на земельну частку (пай), посилаючись на те, що
спадкодавці хоча й були членами КСП і внесені у списки, додані до
державних актів на право колективної власності на землю, однак не
встигли отримати земельні сертифікати, оскільки померли до їх видачі.

Інші районні суди цієї ж області — Підгаєцький, Козівський, Шумський,
Тернопільський — дотримувалися позиції, що право на пай виникає у члена
КСП з моменту одержання цим підприємством землі у колективну власність,
незалежно від того, чи був одержаний сертифікат.

Деякі суди вважають, що член колективу будь-якого сільськогосподарського
підприємства, незалежно від того, скільки він там пропрацював до
створення на базі підприємства КСП, за умови, що він не подавав заяви
про прийняття його в члени КСП і не був внесеним до списку, доданого до
державного акта на право колективної власності на землю, права на
земельну частку (пай) не набуває.

Зокрема, Кременчуцький районний суд Полтавської області відмовив у
позові М. про визнання права на земельну частку (пай) виходячи з того,
що з 1990 р. по 20 серпня 1996 р. він працював у радгоспі, який 21
серпня 1996 р. на підставі рішення загальних зборів реорганізовано в
КСП. 31 березня 1997 р. підприємству видано державний акт на право
колективної власності на землю з доданим відповідним списком. Позивач не
звертався із заявою про прийняття його в члени КСП. Позицію районного
суду в цій справі підтримав Апеляційний суд Полтавської області. Зрештою
позивача не включили до списку осіб, які мають право на земельний пай.

Є суди, які при задоволенні вимог колгоспних пенсіонерів про визнання
права на земельну частку (пай) не зважають на наявність чи відсутність
обставин, пов’язаних із подачею ними заяв про прийняття в члени КСП.

Так, Саратський районний суд Одеської області задовольнив позов Д. до
Кривобалківської сільради, СВК ім. Кірова про визнання права на земельну
частку (пай), пославшись на те, що позивачка з 1948 р. працювала в
колгоспі ім. Кірова, в 1973 р. вийшла на пільгову пенсію і на час
отримання державного акта про право колективної власності на землю була
колгоспною пенсіонеркою. Однак її до списку осіб, які мають право на
отримання земельної частки (паю), чомусь не внесли.

Інколи, задовольняючи позови про визнання права власності на земельну
частку (пай), суди у постановлених рішеннях посилалися на доводи, які не
давали підстав для задоволення позову, або ж задовольняли такі позови
без з’ясування важливих обставин. Однією з них є те, чи був позивач
членом колективу і чи внесений до списку, доданого до державного акта на
право власності на землю.

Це можна проілюструвати такими прикладами.

Біляївський районний суд Одеської області задовольнив позов С. до ВАТ
“Мирний” та Біляївської райдержадміністрації про видачу земельного
сертифіката, зазначивши, що в 1997 р. з позивачем укладено трудовий
договір і він був прийнятий на роботу в назване ВАТ. За умовами цього
договору найманий працівник виконує роботу за визначений термін чи
безстроково, проте не в кожному випадку він може стати членом товариства
і набути право на частку спільного майна, яке передається у колективну
власність.

Горохівський районний суд Волинської області задовольнив позов Я. до
СГВК “Новатор” про право на земельний пай, посилаючись на те, що позивач
згідно із записом у трудовій книжці з 1994 р. по 1996 працював у
господарстві, після чого вибув на проживання в м. Караганду (Російська
Федерація), де проживав і на час розгляду справи. Таке рішення суду
постановлено без з’ясування того, коли СГВК отримав державний акт на
право колективної власності на землю з доданими до нього списками, чи
був позивач членом цього кооперативу на час отримання останнім
державного акта на землю і чи був внесеним до списку. Якщо ж на час
прийняття його на роботу в 1997 р. землю в цьому господарстві вже
приватизували, то позивач не має права на пай, він може отримати лише
земельну ділянку з резервного фонду для інших потреб.

Право на земельний пай мають направлені на навчання особи, якщо вони
залишилися членами КСП, військовослужбовці строкової служби, якщо вони
теж залишилися членами КСП, жінки — члени КСП, які перебувають у
відпустці у зв’язку з вагітністю або пологами чи по догляду за дитиною
до досягнення нею трирічного віку, а також члени КСП, які займали
виборні посади в органах державної влади або місцевого самоврядування,
якщо збереження за ними членства в КСП передбачено його статутом.

Так, Любашівський районний суд Одеської області задовольнив позов Б. до
СГВК “Познанський” та Познанської сільської ради про визнання права на
земельний пай виходячи з того, що в серпні 1995 р. позивача прийняли в
члени КСП, з 1997 по 1999 р. він перебував на військовій службі, після
чого знову працював у КСП. Проте з рішення суду не можна було зрозуміти,
які права порушено, чи виникло право, що підлягає захисту.1

Зазначене вище говорить про необхідність постійного узагальнення судової
практики в сфері вирішення земельних спорів. Сьогодні є достатня
нормтаивна база для запровадження чітких правових механізмів захисту
права приватної власності. Залишається лише ефективно втілювати вказані
механізми на практиці.

Висновки

Проведене в даній роботі дослідження дає підстави стверджувати, що
інститут права приватної власності на землю відіграє сьогодні значну
роль для розвитку цивільних і господарських відносин в Україні. Вказане
підтверджує необхідність повного переходу аграрного сектору до ринкових
відносин, запорукою чого є постійне закріплення та вдосконалення на
нормативному рівні відносин власності.

На даний час відносини власності на землю займають самостійне місце в
аграрному, земельному та цивільному праві і відокремлені в спеціальні
правові інститути. При цьому, вони мають загальну структуру, включаючи в
себе суб”єкта господарювання, об”єкт правового регулювання, з приводу
якого виникають відносини власності на землю, а також всі економічні та
правові категорії володіння, користування та розпорядження цими
об”єктами.

Основи правового регулювання права приватної власності на землю в
Україні сьогодні закладені в таких нормативних актах, як: Земельний
кодекс, Цивільний кодекс, Закон України “Про власність”.

До суб”єктів права приватної власності на землю вони відносять окремих
громадня, сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства,
особисті господарства.

Основними ж об”єктами розглянутих відносин сьогодні виступають земельні
ділянки та земельні паї (наділи).

Необхідно зазначити, що сьогодні серед категорії земельних та цивільних
відносин власності особливе значення має визначення статусу земель та
порядку їх відчуження.

Фахівці вважають, що одним з основних резервів росту ефективності
сільськогосподарського виробництва є саме раціональне використання
головного засобу виробництва – землі. Тому капітальні вкладення в
сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи
щодо збереження земель, підвищення родючості грунтів, що обумовить
зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої
кормової бази тваринництва.

На сучасному етапі розвитку українського законодавства в сфері приватної
власності, можна виділити як позитивні, так і негативні риси.

Так, в результаті проведеного дослідження можна дійти висновку, що до
позитивних моментів, які виникли в зв’язку з прийняттям нового
Земельного Кодексу, слід віднести перемогу земельно-правової концепції
відносин земельної власності й інших, пов’язаних з ними, та їх правова
регламентація Земельним, а не Цивільним кодексом, яка дає можливість
глибше враховувати особливості земель як об’єкта правових відносин права
приватної власності.

Таким чином, на сьогоднішній час земельні відносини в Україні
регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджена
така рівноправна форма власності на землю, як приватна. Саме на
приватній формі власності і грунтується діяльність селянських
(фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток
саме цих господарств на даний час повинен стимулюватись вільною
конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо
його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут
сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для
раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних
угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному
розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Заслуговують на особливу подальшу підтримку окремі конкретні положення
Земельного кодексу України стосовно змісту інституту права власності на
землі. Передусім це стосується пріоритетного становища громадян як
суб’єктів права власності на землю (хоча воно і не досить чітко
виражено). Правильною є позиція нового Кодексу стосовно об’єкта права
власності в формі земельної ділянки (ст. 79), хоча її поняття могло б
бути повнішим.

На даний час Земельним кодексом України введена спільна власність на
землю (ст. 86), як часткова (ст. 87), так і сумісна (ст. 89), що за
конкретних умов сучасного господарювання (особливо на землях
сільськогосподарського призначення) є доцільним.

Не зважаючи на певні позитивні моменти, є й недоліки. Таким недоліком
Земельного кодексу України є те, що стаття 90 ЗК закріплює права
власників земельних ділянок без поділу на суб’єкти цього права (без
виділення громадян).

В той же час, у зв”язку з певною неузгодженістю норм Земельного та
Цмвільного кодексів виникають значні проблеми під час успадкування
землі, що, в першу чергу, пов”язане із реєстраційними процедурами.

Продовжують виникати і земельні спори, про значну чисельність яких
говорить проаналізована судова практика.

Все вказане робить актуальним подальше дослідження питань, пов”язаних з
правовою регламентацією відносин власності і, зокрема, права власності
на землю, що є ключовим для розвитку цих спеціальних інститутів
цивільного, земельного та аграрного права.

Список використаних джерел

Нормативні матеріали:

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28.06.96 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996.- №30.- ст.141.

Цивільний Кодекс України від 01.01.2003 р. // Голос України. – 2003.- 12
березня, ст.5-28.

Земельний кодекс України // Урядовий кур’єр. —2001. —№211—212. — 15
листоп.

Про власність: Закон України від 07.02.1991 № 697-12 р.//Відомості
Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — ст. 249.

Про форми власності на землю: Закон України від 30 січня 1992 р.
//Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — ст. 225.

Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998 р. //Урядовий кур’єр.
— 1998. — № 203—204. — 22 жовт.

Про планування і забудову територій: Закон України // Відомості
Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – ст. 250.

Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про
затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і
зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку
(пай)»// ЗП України. – 1996. – № . – С. 63.

Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про
приватизацію земельних ділянок»// Відомості Верховної Ради України. —
1993. — № 10. — Ст. 79.

Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка
приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або
особистого підсобного господарства, затверджений Постановою Кабінету
Міністрів України від 24 січня 2000 р. //Офіційний вісник України. —
2000. — № 4. — Ст. 112.

Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119 //
Офіційний вісник України. —2000. — № 4. — Ст. 113.

Наказ Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5 «Про затвердження
форми Типового договору оренди земельної частки (паю)», зареєстрований в
Мін’юсті України 23 лютого 2000 р. № 101/4322 // Офіційний вісник
України. – 2000. — № 8 та ін.

Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам
України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 р.
№ 10 //Урядовий кур’єр. — 1994. — 7 червня.

Спеціальна література:

Аграрне право України / За ред. проф. О.О.Погрібного – К., 2004 р., –
417 с.

Аграрне право України: Підручник / За ред. В. 3. Янчука. — 2-е вид.,
пере-роб. та допов. — К., 2003. — С.196.

Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части
земельных курсов. Учебное пособие. Под. ред. доктора юридических наук,
професора Погребного А.А. и кандидата юр. наук Каракаша Ш.И.. – Х.: ООО
“Одиссей”, 2001. – 560 с.

Азімов Ч.Н., Сібільов М.М., Ігнатенко В.М. Цивільне право України.
Підручник для юрид. спец. вищ. Закладів освіти. Х.- Право.- 2000. –328
с.

Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в
Україні: Навч.-практ. посіб. – К. : Істина, 2002. – 320 с.

Бірюков І.А., Заїка Ю.О.,Співак Б.М. Цивільне право України. Загальна
частина.Навч. посібник для юрид. спец.вищих закладів освіти. –
К.-2003.-304 с.

Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная специализация
сельскохозяйственного производства Украины. — К.: Наукова думка, 2004. —
197 с.

Бусуйок Д. Земельний кодекс України: проблеми реалізації ( за
матеріалами методичного семінару) // Право України .— 2002. — № 8– С.
133-139

Васильченко В. Можливість рецепції стародавнього римського порядку
спадкування за законом у сучасному спадковому праві України // Право
України. – 1997. – № 5. – С. 46 – 49.

Гафурова О. Право власності членів сільськогосподарських виробничих
кооперативів на землю // Право України – 2003.- № 1. – С. 68-72.

Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М.
Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти
лекцій. – К.:НМК ВО, 2001 р.- №10. – c. 79.

Гражданское право Украины. Ч.1 / Под. ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко –
Х.: Основа, 2002. – 440 с.

Гражданское право: определение, понятие, законодательство:
Учебно-практический справочник. / Под. ред. Е.О.Харитонова. – Х.: ООО
«Одиссей», 1998. – 384 с.

Державний комітет статистики Статистичний щорічник України за 2003р. –
Київ: Техніка, 2004

Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України. – К: Юрінком.2004. –
756 с.

Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і право власності: Нариси з
історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в
Україні. – Харків: Факт, 2002. – 550 с.

Заика Ю.А. Гражданское право Украины в вопросах и ответах. Учебное
пособие. МАУП. 2-е изд.- К. 2000 г. – 243 с.

Заіка Ю.О. Особливості спадкування окремих видів майна //
Підприємництво, господарство і право.-2003.-№ 9.

Заіка Ю.О., Співак В.М. Право власності // Спадкове право.-К., 2002. –
317 с.

Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих
навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинина. –
К.:Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2003. – 424 с.

Земельное право. Учебник для вузов. Руководительавторского коллектива и
отв. редактор – С.А. Боголюбов. – М.: Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,,
1999. – 400 с.

Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред.
проф. О.В.Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.

Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та
погляд у майбутнє //Економіка АПК, №4, 2001, С. 32-36

Ковтун М.Г. Земельне право: курс лекцій для студентів юрид. вузів та
факультетів. – К.: Юмана, 2001. – 208 с.

Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А.
Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2004. – 336 с.

Коростелев С.В. Земельное и лесное право: Учеб. пособие. СПб: Изд-во
Михайлова В.А., изд-во “Полиус”, 1998. -544 с.

Кочерга С.В. Зміна власності – крок до ринкових перетворень.//Актуальні
проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих
вчених // – Полтава: Полтава, 1999. – c. 213-216.

Кулинич П. Правові аспекти прискорення реформування аграрного сектора
економіки // Право України — 2000. — № 4. С. –11-17

Лебідь В. Земельноправові та майнові аспекти реалізації права на ведення
особистого підсобного господарства // Право України .— 2001. — № 11– С.
86-89

Маракулин П. П. Региональньые особенности размещения
сельскохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 2002. — 212 с.

Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією
С.В.Мочерного. Основи економічної теорії. – К.: Академія, 2001. – c. 261
– 272.

Никитюк П.С. Наследственное право и наследственный процесс // Проблемы
теории и практики. – Кишенев, 1997. – 278 с.

Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М.: Госюриздат,
1990. – 240 с.

Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, і
Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери,
Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер, 2000.— С. 432-441;

Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання в
аграрній сфері. //Економіка України – 1997. – № 4. С. 16-21

Основные институты гражданского права зарубежных стран.
Сравнительно-правовое исследование / Рук. авторс. кол. В.В. Залесский. –
М.: Издательство НОРМА, 1999. – 648 с.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. – К.,
1999.- 182 с.

Пістун М. Д., Гуцал В. О. Географія агропромислових комплексів. —К.:
Либідь. — 2002. — 198 с.

Семчик В, Кулинич П. Комплексне дослідження процесів становлення
відносин власності в Українських землях // Право України .— 2003. — № 1–
С. 154-159;

Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному праву-М.: Статут,
1996. – 192 с.

Советское гражданское право: в 2-х томах. Т.2 / Под. ред. О.А.
Красавчикова. – М.: Высшая школа, 1985. – 544 с.

Советское гражданское право: Учебник. В 2-х частях. Ч.2 / Под. ред. В.А.
Рясенцева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 576 с.

Стефанчук Р.О. Цивільне право України. – К.: Наукова думка. – 2004. –
448 с.

Титова Н. До концепції основного земельного закону України. // Право
України. — 2002. —№ 4.— С. 68.

Титова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти
// Право України .— 2002. — № 4 – С. 70-76;

Федоров М. Земельна реформа в Україні: стан, проблеми, перспективи //
Економічний часопис. – 2002. – № 6. – С. 22;

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія і практика: Навч. посіб. –
К., 2004. – 298 с.

Харитонов Е.О., Гонгало Р.Ф., Погребный С. А. Гражданское и симейное
право. Учебный практический справочник. Х: “Одиссея”, 2000.- 543 с.

Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України.- К.- “
Істина”.- 2003. – 773 с.

Харитонов Є.О., Червоний Ю.С. Коментар до Цивільного Кодексу України. –
Х: “Одіссея”, – 2004.- 855 с.

Цивільне право України. Підручник. У двох томах / За заг. ред. Я. М.
Шевченко. – Т.2. Особлива частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре», 2003. – 520 с.

Цивільне право України. Підручник. / Ч.Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. І.
Борисова та ін.; За ред. проф. Ч.Н.Азімова. – Харків: Право, 2005. –
568 с.

Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За
заг. ред. Я. М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн
«Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 520 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. За ред. О.В. Дзери, Н.С.
Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 2. – 640 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В.Боброва, О.В.Дзера,
А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової. – Книга друга. –
К.: Юринком Інтер, 2000. – 640 с.

Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М.
Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003. – 1080 с.

Шабанін В. С.Стан та напрямки оновлення і розвитку
матеріально-технічної бази сільського господарства в Україні //Економіка
АПК, 2002, №8, С. – 21-23

Шевченко Я.М. Цивільне право України. К: Юрінком, 2003. – 406 с.

Шипович Е. Й. География производительных сил Украины. — К.: Вища школа,
2000. — 127 с.

Шпичак О. М. Економічні проблеми АПК в умовах формування ринкових
відносин.//Вісник аграрної науки №9, 2001, С. 12-16

Практичні матеріали:

Постанова Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами України
справ про спадкування» від від 24.06.83 № 4 // Постанови Пленуму
Верховного Суду (1983-2000). – Т. 1. — К., 2000.

2. Вищий господарський суд України. Інформаційний лист від 18.06.2004
N 01-8/1170 “Про практику Верховного Суду України зі справ у спорах,
пов’язаних із застосуванням земельного законодавства” // Офіційний
вісник ВСУ. 2004. № 12. Ст. 176

3. Верховний Суд України. Інформаційний лист від 01.09.2003 року “Про
практику розгляду судами земельних спорів” // Офіційний вісник ВСУ.
2003. № 24. Ст. 382

1 Стефанчук Р.О. Цивільне право України. – К.: Наукова думка. – 2004.,
С. – 211

1 Советское гражданское право: Учебник. В 2-х частях. Ч.2 / Под. ред.
В.А. Рясенцева. – М.: Юрид. лит., 1987., С. – 316

1 Советское гражданское право: в 2-х томах. Т.2 / Под. ред. О.А.
Красавчикова. – М.: Высшая школа, 1985., С. – 157

1 Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих
навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинина. –
К.:Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2003., С. – 182

1 Офіційний вісник України.— 2000.— № 43.— Ст. 1817

1 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – ст. 250

1 Земельное право. Учебник для вузов. Руководитель авторского коллектива
и отв. редактор – С.А. Боголюбов. – М.: Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,
2002 г., С. – 41

1 Цивільне право України. Підручник. У двох томах / За заг. ред. Я. М.
Шевченко. – Т.2. Особлива частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре», 2003., С. – 328

1 Аграрне право України / За ред. проф. О.О.Погрібного – К., 2004 р.,
С. – 218

1 Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. За ред. О.В. Дзери, Н.С.
Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 2., С. – 381

1 Цивільне право України. Підручник. / Ч.Н. Азімов, М. М. Сібільов, В.
І. Борисова та ін.; За ред. проф. Ч.Н.Азімова. – Харків: Право, 2005.,
С. – 173

1 Ковтун М.Г. Земельне право: курс лекцій для студентів юрид. вузів та
факультетів. – К.: Юмана, 2001., С. – 92

1 Цивільне право України. Підручник. / Ч.Н. Азімов, М. М. Сібільов, В.
І. Борисова та ін.; За ред. проф. Ч.Н.Азімова. – Харків: Право, 2005.,
С. – 192

1 Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і право власності: Нариси з
історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в
Україні. – Харків: Факт, 2002., С. – 73

1 Бусуйок Д. Земельний кодекс України: проблеми реалізації ( за
матеріалами методичного семінару) // Право України .— 2002. — № 8– С.
133

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 38. — Ст. 314

1 Ковтун М.Г. Земельне право: курс лекцій для студентів юрид. вузів та
факультетів. – К.: Юмана, 2001., С. – 114

1 Аграрне право України: Підручник / За ред. В. 3. Янчука. — 2-е вид.,
пере-роб. та допов. — К., 2003. С. – 82

1 Державний комітет статистики Статистичний щорічник України за 2003р. –
Київ: Техніка, 2004, С. – 419

1 Верховний Суд України. Інформаційний лист від 01.09.2003 року “Про
практику розгляду судами земельних спорів” // Офіційний вісник ВСУ.
2003. № 24. Ст. 382

1 Верховний Суд України. Інформаційний лист від 01.09.2003 року “Про
практику розгляду судами земельних спорів” // Офіційний вісник ВСУ.
2003. № 24. Ст. 382

1 Верховний Суд України. Інформаційний лист від 01.09.2003 року “Про
практику розгляду судами земельних спорів” // Офіційний вісник ВСУ.
2003. № 24. Ст. 382

PAGE

PAGE 54

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020