Поняття, принципи і види адміністративної відповідальності (контрольна)

Контрольна робота

Поняття, принципи і види адміністративної відповідальності

1. Поняття і принципи юридичної відповідальності

Юридична відповідальність є різновидом соціальної відповідальності, яка
проявляється в різних сферах суспільного життя і діяльності людей.
Соціальна відповідальність виникає тоді, коли поведінка людини має
суспільне значення і регулюється соціальними нормами. Регулювати
поведінку людини можливо і необхідно тільки при умові відносної свободи
людських дій, суть якої заключається в можливості людини вибирати свою
лінію поведінки, самостійно визнавати неправильність своїх вчинків. Міра
соціальної свободи людини визначається за допомогою соціальних норм.
Вони виражають об`єктивно необхідні вимоги пред`явлені суспільством,
державою, колективом до своїх членів, вести себе визначеним способом.

Необхідним елементом соціального регулювання контролю поведінки людей в
суспільстві є соціальна відповідальність.

Сутність соціальної відповідальності полягає в обов`язку індивіда
виконувати вимоги (політичні, юридичні, моральні), пред`явлені
суспільством, державою, колективом. Соціальна відповідальність в її
позитивному розумінні може бути нарушена свідомо-вольовим актом
антисоціальної поведінки індивіда, в результаті чого наступає
ретроспективна відповідальність.

Ретроспективна відповідальність-це відповідальність за минулу поведінку,
яка порушила вимоги соціальних норм.

В залежності від виду соціальних норм чи сфери соціальної діяльності
соціальна відповідальність поділяється на відповідальність політичну,
юридичну, моральну, відповідальність перед суспільними організаціями

Юридична відповідальність традиційно вивчалася в правовій науці як
відповідальність ретроспективна, пов’язана з минулою поведінкою.
Специфіка її полягає в нерозривному зв`язку з протиправною поведінкою.
Держава, видаючи норми права, визначає юридичну відповідальність
суб`єктів права незалежно від їх волі і бажання. Через це відносно них
юридична відповідальність набуває державно-примусового характеру.
Державний примус – це специфічний вплив на поведінку людей, засноване на
організованій силі держави. Такий примус в реальному житті може мати
різні форми прояву, інколи взагалі не зв`язані з юридичною
відповідальністю. Наприклад реквізиція, примусові міри виховного
характеру, які застосовуються до неповнолітніх, примусове лікування
безсумнівно є формами державного примусу, але не відносяться до
юридичної відповідальності.

Юридичну відповідальність відрізняє не просто державний примус, а тільки
державний примус до виконання норм права.

Державний примус для виконання норм права може виражатися в різних видах
діяльності правоохоронних органів: в контролі за юридично значимою
поведінкою суб`єктів права, в особливій діяльності компетентних органів
по розслідуванню і встановленню фактів правопорушень, застосовуючи до
правопорушників передбачених законом санкцій.

Характерною ознакою державного примусу по виконанню норм права є, те що
сама ця діяльність строго регламентована законом має свої рамки.

Юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, а лише
проявляється в процесі його реалізації і виникає після встановлення
факту правопорушення. Підвалиною виникнення юридичної відповідальності є
факт здійснення правопорушення, до того ж особливого значення набуває
наявність в діях особи складу правопорушення. Склад правопорушення являє
собою фактично основу юридичної відповідальності, на відміну від
правових підвалин, під якими розуміються норми права без яких юридична
відповідальність неможлива.

Між правопорушенням і юридичною відповідальністю існує органічний
взаємозв`язок: правопорушення завжди і зразу породжує юридичну
відповідальність. В процесі розслідування і встановлення факту
правопорушення між компетентними державними органами і правопорушником
установлюється конкретне правовідношення, в рамках якого реалізується
юридична відповідальність. Існування юридичної відповідальності в
конкретному правовідношенні розкриває найбільш виразно правові підвалини
державного примусу, який застосовується до правопорушника. Правопорушник
з`являється не як об`єкт примусового впливу, а як суб`єкт
правовідношення, правове становище якого характеризується не тільки
обов`язковістю відповідати за здійснене, але й конкретно визначеним
об`ємом прав. І все ж головним в правовому стані правопорушника є
обов`язок, який виникає після правопорушення. Застосування санкції до
правопорушника виражає реальний зміст і міру юридичної відповідальності
за здійснене їм протиправної суспільно небезпечної дії.

Санкція – це несприятливі наслідки правопорушення, передбачені в
відповідній нормі права і покладені на правопорушника компетентними
державними органами. У всіх випадках, коли винна протиправна дія
заподіює шкоду інтересам суспільства, інших індивідів, порушуючи їх
суб`єктивні права і обов`язки, інтереси, які охороняються законом,
санкція застосовується до правопорушника як специфічні засоби
державно-правового примусу.

Застосування санкції компетентними державними органами зв`язане
одночасно з суспільним осудом правопорушника. Негативна реакція на винну
протиправну дію держави означає і суспільне осудження особи, яка
причинила шкоду суспільним чи особистим інтересам.

Потрібно відмітити, що не всі санкції носять каральний характер і
призводять до обмеження прав і покладання спеціальних обов`язків на
правопорушника. Наприклад примусове виконання обов`язків, визнання
договорів недійсними, здавалося б, не пов`язані з такими наслідками.

Юридична відповідальність, тісно пов`язана з санкцією правової норми,
реалізується внаслідок акту застосування даної норми компетентним
державним органом. Отже, юридична відповідальність постає як обов`язок,
що виконується під примусом, який виникає в зв`язку з правопорушенням і
реалізується в конкретному правовідношенні.

Юридична відповідальність в ретроспективному плані найбільш чітко
відображає особливості права як своєрідного соціального регулятора
громадських відносин в багатокласовому суспільстві.

Соціальна цінність юридичної відповідальності полягає не лише в
попереджувальному і охоронному впливі, але й в тому, щоб викликати
активні соціально корисні види правової поведінки. Саме такого роду
поведінка свідчить про високу активність людини за доручену справу, за
виконання покладених на нього обов`язків. Тому ефективність правового
регулювання визначається розробкою мір перспективної юридичної
відповідальності.

Склад правопорушень і санкції за їх здійснення визначає законодавець.
Застосування санкцій за правопорушення – завдання правоохоронних
органів.

Процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосовані за
них санкції пов`язані з рядом складних проблем, що суттєво зачіпають
інтереси осіб і суспільства

Перша проблема полягає в тому, що законодавство про санкції і
правопорушення має суспільне значення тільки в тій мірі, в якій воно
реалізується. Якщо державні органи і посадові особи не припиняють
правопорушення або не застосовується встановлені законом санкції в повну
силу, у тих членів суспільства, кому адресовані санкції, складається
враження, що ці заборони можна нарушити безкарно. В результаті
правопорядку і правам громадян, авторитету права і держави наноситься
великий ущерб збільшення кількості безкарних правопорушень.

Друга, не менш важлива проблема полягає в можливості застосування мір
примусу та санкцій, призначених для боротьби з правопорушенням до осіб,
які не порушують заборон. Ні особа, ні суспільство не можуть обійтись
без захисту від правопорушників, а тим самим – без діяльності
спеціального апарату, який охороняє право від порушників. Разом з тим в
сфері, де застосовується державний примус, суспільство і окремі особи
стикаються з рядом хвилюючих явищ. Державні органи і посадові особи, які
розслідують справи про правопорушення, наділені владними повноваженнями,
в тому числі правом застосовувати силу. Необгрунтоване і незаконне
використання цих повноважень може спричинити суттєву шкоду правам і
свободам особи. Не секрет, що специфіка діяльності правоохоронних
органів, зобов`язаних оперативно пересікати правопорушення, інколи надає
розслідуванню кримінальних і інших справ обвинувачуваний характер.
Прагнення як найшвидше обгрунтувати обвинувачення і закінчити справу в
строк може призвести до штучного створення доказів. Аж до примушування
підозрілого признати себе винним в правопорушенні. Якого він. Можливо і
не здійснював. В результаті інколи звинувачується невинний і, навпаки,
корумповані працівники правоохорони мають немало можливостей звільнити
від відповідальності винного.

У вирішенні цих проблем велике значення має процесуальне регулювання
юридичної відповідальності, яке підвладне двоцілісному завданню: кожен
правопорушник повинен відчувати силу закону, тобто застосування мір
державного примусу на основі та в рамках закону; міри, розраховані на
боротьбу з правопорушниками, не повинні торкнутися того, хто не скоїв
нічого протиправного.

Процесуальний порядок здійснення відповідальності характеризується
наступною закономірністю: чим суворіша санкція, яка підлягає
застосуванню, тим складніші і розвинутіші процедури дослідження обставин
справи, підготовки і прийняття рішення про застосування або
незастосування санкції. Тому найбільшого розвитку загальні принципи
юридичної відповідальності отримали в кримінальному процесі. По тих же
принципах здійснюються всі інші види відповідальності.

Основним принципом юридичної відповідальності є законність. Це означає,
що відповідальність застосовується лише за правопорушення, тобто винне
протиправне діяння скоєне деліктоздатною особою.

При здійсненні відповідальності закону, що забороняє будь-яке діяння, не
повинна надаватися зворотня дія по тій причині, що право, як правило,
звернене до майбутнього регулює правову поведінку людей, що порівнюють
свої вчинки з їх юридичною оцінкою. По тій же причині повинно бути
заздалегіть відомо, яке саме покарання буде застосовано до тих, хто
скоїть таке правопорушення. Надання зворотньої дії закону, який посилює
покарання, не допустиме тому, що соціальне призначення заборон і
санкцій полягає в тому, щоб вплинути на вибір тієї чи іншої поведінки. І
навпаки закон, який скасовує чи полегшує покарання обов`язково повинен
мати зворотню дію, тому що строге покарання за діяння, котре раніше
вважалося злочином, а тепер не вважається або покарання менш суворе, не
тільки протирічить гуманності і справедливості, але й зрівнює в
громадській свідомості злочинні і незлочинні діяння, діяння небезпечні і
менш небезпечні.

Законність відповідальності полягає в тому, що конкретна міра
відповідальності строго обмежена сферою дії санкції порушеної норми і
при її реалізації може бути пом`якшена, але ні в якому разі не посилена.
На сам кінець, дослідження обставин справи про правопорушення,
застосування і реалізація санкцій, особливо суворих, здійснюються в
процесуальній формі, яка включає в себе гарантії об`єктивного розгляду і
вирішення справи з забезпеченням прав і законних інтересів особи, яку
притягнуто до відповідальності.

Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, які
попереджують і запобігають виходу за межі закону, зловживання та помилки
при застосуванні матеріально-правових та процесуальних норм.

З законністю тісно пов`язана обгрунтованість відповідальності, під якою
розуміється, по-перше, об`єктивне дослідження обставин справи, збір і
всебічна оцінка доказів, аргументованість висновку про те, чи було
скоєно правопорушення, чи винна в цьому особа притягнена до
відповідальності, чи підлягає застосуванню передбачена законом санкція;
по-друге, визначення конкретної міри покарання в точній відповідності з
критеріями, встановленими законом. Вибір конкретної міри покарання в
межах відносно визначеної санкції повинен бути заснований на детальному
вивченні матеріалів справи, беручи до уваги пом`якшуючі та обтяжуючі
обставини.

При застосуванні правовідновлюючих санкцій також вирішується питання про
те, чи було вчинено правопорушення, але при конкретизації санкції
розглядаються інші проблеми: про об`єм і порядок відшкодування нанесеної
шкоди, про спосіб усунення протиправного стану, про відшкодування
збитків тощо.

З законністю та обрунтованістю відповідальності пов`язаний принцип,
згідно з яким ніхто не повинен двічі нести кримінальну чи іншу
відповідальність за одне і те ж правопорушення(non bis in idem – “не
двічі за одне”). Це означає, що ніхто не повинен бути засудженним або
покараним за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або
виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального права.

Принцип “не двічі за одне” відноситься до застосування штрафних
каральних санкцій і не суперечить тому, що до правопорушника, якій
підлягає штрафній, караючій відповідальності, застосовуються
правовідновлюючі санкції. Крім того, саме покарання, передбачене
санкцією, може вміщувати декілька правообмежень.

Принципом відповідальності є змагальний процес і право на захист особи,
яка притягнена до відповідальності. Цей принцип затвердився в боротьбі з
феодальним режимом і властивим йому інквізиційним обвинувачувальним
процесом. Змагальність – це важливий засіб досягнення істини в справі
про правопорушення і забезпечення обгрунтованості рішення, спосіб
подолання обвинувачувального нахилу при розслідуванні справ про
правопорушення, гарантія прав особи притягненої до відповідальності

Особа, яка притягується до відповідальності, тобто офіційно
звинувачується в скоєнні правопорушення, знаходиться в фактично
нерівному положенні з державним органом, що її звинувачує і, який має
право застосувати міри примусу. Ця нерівність в якійсь мірі
компенсується змагальністю процесу, покладенням на того, хто має право
притягувати до штрафної, караючої відповідальності, “тягара доведення”,
тобто обов`язку або довести факт правопорушення і здійсння його
обвинувачуваним, або закрити справу і вибачитися. З цим пов`язана
презумпція невинності: кожна людина, яка звинувачується в скоєнні
злочину, вважається невинною, доки її вину не буде доведено в
установленому законом порядку. Обвинувачуваний в кримінальному процесі,
а також притягнутий до іншого виду штрафної відповідальності, не
зобов`язаний доказувати свою невинність. Він має право оспорювати факт
правопорушення його юридичну оцінку, представляти свої докази, брати
участь в дослідженні обставин справи( в тому числі в допиті свідків
обвинувачення). Державним органам і посадовим особам заборонено
будь-яким чином заставляти обвинуваченого в здійсненні правопорушення в
дачі свідчень. Ніхто не зобов`язаний свідчити проти самого себе, свого
чоловіка і близьких родичів. Любі докази, здобуті незаконним шляхом є
такими, що не мають сили. Сумніви в провині особи тлумачаться в користь
обвинуваченого.

Комплекс прав особи, яка притягнена до відповідальності, що дає йому
можливість брати участь в дослідженні обставин справи і відстоювати свої
інтереси, називається правом на захист. Це право закріплене законом в
виді процесуальних прав притягненого до відповідальності, яке забезпечує
йому можливість знати, в чому саме полягає обвинувачення, апелювати
його, брати участь в дослідженні обставин справи, користуватися
допомогою адвоката, апелювати саме рішення і порядок його виконання.

Здійснення правоустановчої відповідальності також засноване на принципі
змагальності, але розподілення “тягаря доказу” тут інше: потерпілому
достатньо доказати нанесення майнової чи іншої шкоди, не виконання
обов`язку, створення протиправного становища. Підозрюваний може
оспорювати факт правопорушення, доводити правомірність своїх дій, які
завдали шкоди.

До принципів відповідальності відноситься її невідворотність. Вище
говорилося про те, що встановлення заборон і санкцій при їх порушенні
має рацію лише при умові що особи, які здійснюють правопорушення,
притягуються до відповідальності і підлягають примусу, встановленим
санкціями порушених правових норм. Невідворотність відповідальності
залежить більше всього від роботи правоохоронних органів, від
підготовленості, компетентності і добросовісності їх працівників,
уповноважених притягувати до відповідальності і застосовувати санкції.
Правопорушення, на яке не відреагували правоохоронні органи, спричиняє
правопорядку серйозний ущерб: безнаказаність правопорушників не тільки
заохочує їх до здійснення нових, часто тяжчих злочинів, але і подає
поганий приклад іншим особам. Тому однією з важливіших проблем є
обов`язкова і своєчасна реєстрація відомостей про правопорушення,
порушення

кримінальних справ по факті злочину. Немалу шкоду правопорядку може
принести і бездіяльність посадових осіб.

Своєчасність відповідальності означає можливість притягнення
правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто
періоду часу, не сильно віддаленого від факту правопорушення. Для
адміністративного і дисциплінарного проступку такий строк визначений в
декілька місяців; для кримінальних правопорушень строк давності набагато
більший – від одного року до досягти – п`ятнадцяти років в залежності
від тяжкості злочину і обставин справи. Давністю обмежене також
звернення до виконання вироку, який вступив в законну силу (від трьох до
десяти років) чи постанова про накладання адміністративного стягнення
(три місяці).

При здійсненні відповідальності враховуються такі принципи права й
моралі, як доцільність і гуманізм. Це означає, що особа, яка здійснила
правопорушення і визнана винною, може бути повністю або частково
звільнена від застосування і реалізації санкцій по тих причинах, що
правопорушник добровільно відшкодував нанесену шкоду, виявив
чистосердечне розкаяння. За мотивами гуманності дія відповідальності
може бути зупинена в випадку тяжкої хвороби правопорушника, нещастя в
його сім`ї і за аналогічними причинами.

Принцип гуманізму враховується також при здійсненні правоустановчої
відповідальності, але складність полягає в тому, що якщо держава і її
органи вперше помилують правопорушника, пом`якшивши його
відповідальність, то в випадку коли порушені права приватних або
юридичних осіб і справа йде про їх встановлення, право відмови від
здійснення відповідальності належить тільки тим, чиї права
встановлюються. Але і тут по проханню особи, яка притягнена до
відповідальності, при наявності поважних причин можливі за рішенням суду
або інших правоохоронних органів зміни порядку виконання , відстрочка
плати, зниження розмірів виплати.

2. Види юридичної відповідальності

Залежно від характеру, ступеня суспільної небезпечності правопорушень
розрізняють кілька основних видів юридичної відповідальності. Це
відповідальність: кримінальна, яка є найсуворішим видом
відповідальності; адміністративна; цивільно-правова; матеріальна;
дисциплінарна.

Існує також і конституційна відповідальність (імпічмент Президента,
відповідальність народного депутата за порушення депутатських
обов’зків). Виділяють і кримінально-процесуальну відповідальність
(заміна підписки про невиїзд взяттям під варту).[3]

Цивільно-правова відповідальність – це один з видів юридичної
відповідальності, суть якої полягає в примусовому впливі на порушника
цивільних прав і обов`язків шляхом застосування до нього санкцій
переважно майнового характеру.

Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті
немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному
волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у
визначенні своїх прав та обов`язків. В умовах переходу до ринкової
економіки додержання порядку, дисципліни, умов зобов`язань прийнятих за
договором, набуває особливої ваги.

Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить
широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій
через їхні інтереси та за допомогою інтересів. Одним із таких засобів
впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника
майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям
відповідальності залишається дискусійним як у літературі із загальної
теорії права, так і у галузевих юридичних науках. Зазнаючи, що санкція
безпосередньо пов’зана з вимогою певної поведінки, яка міститься у
правовій нормі, О.Е. Лейст писав: “У юридичному обов`язку відображено
вимогу належної поведінки, а санкція – спосіб державного примусу до
виконання цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення” [5,
ст.23].

Стосовно цивільно-правових відносин О.О.Красавчиков під санкцією розумів
установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для
особи наслідків, які застосовуються в разі недодержання закону,
невиконання прийнятих зобов`язань, заподіяння шкоди або за наявності
інших передбачених законом підстав[6, ст.13]

Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції – це покладення на
правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які
виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного
обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового
додаткового [7, ст.14].

Покладання на особу нових, додаткових обов`язків як міри
відповідальності має місце, зокрема, при пред`явленні до правопорушника
вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені).
Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник
повинен здійснювати поставку покупцеві рівномірно рівними щомісячними
партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця поставки товарів не
було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в
наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому
порядку не відмовиться від прострочених поставкою товарів. За порушення
умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен
відшкодувати завдані покупцеві збитку.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією
стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною.
Завдатком визначається грошова сума, що видається однією з договірних
сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на
підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання

І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є
додатковими (до основного) обов`язками, бо основний обов`язок боржника
полягає у передачі майна, виконанні роботи, наданні послуг тощо і він
виконується на еквівалентних та оплатних засадах

За ознакою примусу С. М. Братусь пропонував розмежовувати обов’язок, що
виконується добровільно, і юридичний обов`язок, що виконується за
допомогою державного примусу, На його думку, юридична відповідальність –
це виконання обов`язку на основі державного або прирівняного до нього
громадського примусу, добровільне ж виконання обов`язку юридичною
відповідальністю бути не може[8, ст.80]. З такою думкою важко
погодитися, бо в такому разі не визначатиметься відповідальністю
добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він
перераховує на користь кредитора платіжним дорученням, і навпаки,
відповідальністю вважатиметься примусове виконання добровільно не
виконаного обов`язку.

Підкреслюючи, що обов`язок і відповідальність взаємопов`язані,
А.М.Савицька правильно відзначила, що цей явний взаємозв`язок не може
бути підставою для їх ототожнення в разі примусового виконання
обов`язку, в основі якого лежить мета – реальне виконання зобов’зання.
Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання
боржника добровільно виконати свій обов`язок [9, ст.5 – 6].

Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника
нового додаткового обов`язку або позбавлення суб`єктивного цивільного
права слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції).
Останні не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а
спрямовані на запобігання конкретним правопорушенням у майбутньому,
виконують забезпечувальну функцію, мають застережливий характер і можуть
застосовуватися в оперативному порядку односторонньо управомоченою
стороною без звернення до юрисдикційного органу.

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її
функції. По-перше, встановлюючи обов`язок правопорушення відновити
порушене право управомоченої особи, зокрема відшкодувати заподіяні їй
збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль. По-друге,
загроза застосування засобів відповідальності покликана попереджувати
вчинення правопорушення суб`єктами цивільних правовідносин. По-третє, як
вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є
негативною реакцією держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його
осудженні суспільством і державою і, отже, є карою для правопорушника.
По-четверте, застосування мір відповідальності до особи, що порушує
зобов`язання, може негативно позначитися на її матеріальному і
фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб`єкта,
а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність
ужиття заходів до її оздоровлення.

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними
критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов`язків, за
порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на
договірну та позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків,
сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб`єктивного права за
невиконання або неналежне виконання зобов`язання, яке виникло з
договору.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за
вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між
ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин.

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком
вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності
є закон, а фактичною – склад цивільного правопорушення. Вона настає за
наявності таких умов:

— протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

— шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

— причинного зв’яку між протиправною поведінкою і шкодою;

— вини особи, яка заподіяла шкоду;

Перші три умови – протиправність, шкода та причинний зв`язок – є
об`єктивними, а четверта – вина – є суб`єктивною підставою
цивільно-правової відповідальності.

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності
громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні адміністративного
стягнення до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

За адміністративні правопорушення законодавство передбачає
відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається
компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства,
яке послуговує цілями покарання особи, що скоїла правопорушення, є
засобом матеріального, морального впливу, тимчасового обмеженням свобод
і заподіяння правопорушникові інших незручностей та обмежень,
встановлених законом. Покарання не передбачає приниження людської
гідності або завдання особі фізичних страждань, воно має лише
забезпечити поведінку громадян, що відповідає вимогам норм права і
моралі.

До видів адміністративних стягнень, закріплених у КпАП, належать:

— попередження (усне чи письмове);

— штраф (має бути оплачений протягом не більше як 15 днів);

— оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння або
безпосереднім об`єктом адміністративного правопорушення, та грошей,
одержаних внаслідок скоєння адміністративного правопорушення;

— позбавлення спеціального права, наданого громадянину (полювання,
керування транспортними засобами тощо);

— виправні роботи;

— адміністративний арешт;

Адміністративний арешт застосовується у випадкових випадках за дрібне
хуліганство, неповагу до суду та ін. Призначається районним (міським)
судом чи суддею. Постанова суду (судді) про адмінарешт виконується
негайно після її винесення. Винятковість адмінарешту полягає в тому, що
цей захід адміністративного стягнення застосовується за скоєння
адміністративного проступку, який за своєю суспільною небезпечністю
наближається до злочину. Адміністративний арешт передбачає позбавлення
волі особи, на яку суддя наклав це стягнення, на строк до 15 діб. Особи
тримаються під адміністративним арештом у спеціальних приймальниках або
ізоляторах тимчасового тримання при органі внутрішніх справ, але окремо
від ув`язнених.

Порядок притягання до адміністративної відповідальності передбачає
визначену законом процедуру. Про скоєне правопорушення складається
протокол, у якому мають бути зазначені: дата та місце його складання;
дані про особу, яка склала протокол; місце, час скоєння і суть
правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за це
правопорушення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Протокол
підписується особою, яка його склала, порушником, а за наявності свідків
і потерпілих – й цими особами. Протокол не складається у випадках, коли
відповідно до законодавства адміністративний штраф накладається та
стягується, а попередження фіксується на місці скоєння правопорушення.
За сплачений штраф порушникові видається довідка (квитанція)
встановленого зразка. Протокол пред`являється уповноваженому органові
(посадовій особі), яка розглядає справу про адміністративне порушення.

Справа розглядається в присутності особи, яка притягається до
адміністративної відповідальності. У разі її відсутності справа може
бути розглянута у випадках, коли є дані про своєчасне оповіщення цієї
особи про місце і час розгляду справи. Законодавство передбачає випадки,
коли присутність особи, яка притягується до адміністративної
відповідальності, є обов`язковою. Справа розглядається відкрито. На цій
стадії провадження орган (посадова особа) повинен з`ясувати: чи було
скоєне адміністративне правопорушення; чи винна дана особа в його
скоєнні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; чи є
обставини, що пом`якшують або збільшують провину; чи мала місце
матеріальна шкода; чи є підстави для передачі матеріалів справи для
розгляду громадських організацій, трудового колективу; інші обставини,
які б мали значення для правильного вирішення справи.

Розглядаючи справу про адміністративні порушення, орган (посадова особа)
видає постанову в справі. Постанова у справі оголошується по закінченні
розгляду справи. Її копія протягом трьох днів видається чи надсилається
особі, якій винесено постанову. Постанова може бути оскаржена протягом
десяти днів від дня її винесення.

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли
16-річного віку. Адміністративний арешт до 15 діб до неповнолітніх осіб
не застосовується. Найпоширенішими видами адміністративних правопорушень
серед неповнолітніх є дрібне хуліганство, дрібні крадіжки, безквитковий
проїзд, пошкодження зелених насаджень, таксофонів, споруд комунального
господарства, перехід проїжджої частини доріг у невстановлених місцях,
порушень правил руху на велосипедах і мопедах. Відповідальність за
адміністративні правопорушення неповнолітніх до 16 років несуть їхні
батьки, опікуни чи піклувальники.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *