.

Поняття покарання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1136 3699
Скачать документ

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Поняття покарання.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів,
серед яких головну роль вииконують заходи соціального, економічного,
політичного, правового, організаційного та культурно – виховного
характеру. В системі цих заходів певне місце зацмає і покарання. Воно є
необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання
цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка існує в
санкції кожної кримінально – правової норми, так і шляхом його
реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним
щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики
злочинів, зниження злочинності, усунення її причн та умов. На
підтвердження цього сілд зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є,
Бекаріа та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще
попередить злоин, ніж буде вимушений карати за нього, найшли свій
розвиток і підтвердження в науці кримінального права та практиці
боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання дійсно відіграє
допоміжну роль. Проте серед заході державного реагування на вже вчинені
злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається дуже важливе значення.
В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину
і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його
каральній і попереджувальній суті як найгостіршого, найсуворішого заходу
державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які
вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавстов та
практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню
досить велике значення у виконанні свого обов’язку захищати суспільний
лад, політичну та економічну системи, всі форми власності, права і
свободи громадня, а так само правопорядок від злочинних посягань.

Таким чином, покарння як один з центральних інститутів кримінального
права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших
суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і
найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відновідальності і
разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог
закону.

Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує
тенденції до його ужорсточення, яка спостергалася багато років. На жаль,
ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вияв у
законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК
України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 —
на строк до 10 — 15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій
практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі
засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не
тільки в зростанні злочиності, а й в поширеності у громадській, в тому
числі професійній, правосввідомості хибної думки, що найкращий засіб
боротьби зі злочиністю — ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно
змінювати. Історія боротьби зі злочиннистю у багатьох країнах, незалежно
від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає
бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує виновного в
його несправедливости, робить засудженого більш жорстоким, породжує в
його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її
законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю
визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю,
своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль
і значення покарання багато в чому залежать від правильності його
призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості
вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають
як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням
основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:

а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили
тяжкі злочини;

б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не
пов’язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного
засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили
менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспшьної
небезпеки.

Поєднання цих двох напрямків є обов ‘язковим у здійсненні каральної
політики судових органів на сучасному етапі боротьби зі злочинністю.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання.
Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх
застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх
підставі дати визначення такого поняття.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспілъних
відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є
злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили. Отже,
караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої
неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю
караність є особливою мірою державного примушування, котра
застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра
державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини,
примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша
важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного
примушування, яка є його складовою частиною, що визначає його соціалъний
зміст.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що
покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже,
застосування покарання є кінцевим етапом кримінальної відповідальності.
Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагуваиня держави на
злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на
підставі ст. 50 КК, звільнення ввд кримінальної відповідальності із
застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського
впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів
виховного характеру (ст.ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони
можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності
достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої
суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного
наслідку злочину є хактерною його ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де
зазначено, що ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а
також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і
відповідно до закону. Як видно, положення закону про призначення
покарання за вироком суду — обов’язкова вимога закону, характерна його
особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від
імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної
компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за
амністією або за актом помилування.

Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в
ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений
злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання,
яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є
складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається
строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат,
покладенням обов’язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і
різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою
мірою, напрнклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або
майнові втрати, в других – переважають обмеження інших прав: займатися
професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні,
безумовно. присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед
суспільством і своїми близькими. Усі ці якості визначають кару як
ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в
залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання
повинен відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить
вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Авторит такої оцінки закріплюється
обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де
міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначення покарання є
правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що
його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означае, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб,
навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що
будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче
закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого
покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судмість.
Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів
державного примушування. За своїм змістом судимість – це не тільки
властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого,
пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними
наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як
самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається
обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину
та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним
покарання.

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і
дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це
встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у
собі кару, застосовується лише эа вироком суду до особи, винної у
вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи,
що його вчинила, та тягне за собою судимисть.

2. Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених і філософів, які
працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його
розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до
однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних
теорій можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не
вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї –
мети відплати за вчинений злочин. В якості практичної реалізації
прихильника цих теорій відстоювали необхідність законодавчого
закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати
рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство —
смертна кара, за статтєві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за
образу — застосува|ння заходів, які ганьблягь винного, тощо.

Прихильників віднісних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і
корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної мети. Так,
послідовники теорій залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного
примушування (Фейєрбах) вважали, що покарання має стримувати інших осіб
від вчинення злочину, тобто виконувати мету загального запобігання. На
думку Фейербаха, воно повинно тягти для винного більше незадоволення ніж
те задоволення, яке він отримує від вчинення злочину. Таким чином,
покарання, яке застосовується, психологічно впливає на інших осіб,
стримуючи їх від вчинення злочинів. Прихильники теорії спеціального
запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того,
щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і
послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно
забезпечити виправлення винного, тобто невчинення нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити
практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії
покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і
відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах
визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування
спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне
запобігання. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх
значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, а в других —
мета запобігання або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі вдомі
криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергієвський,
I. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяковський та ін. Ними, зокрема,
відстоювалась ідея диференціації мети покарання в залежності від
характеру тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного.
Багато уваги проблемі мети покарання в сучасний період приділяли такі
відомі вчені, як М. Д. Шаргородський, 1.1. Карпець, М. А.
Стручков, М. О. Беляев, Б. С. Утевський, I. С. Ной, С. В.
Полубінська та ін. В наукових працях цих вчених подальший розвиток
одержали змішані теорії про мету покарання. Причому багато їх ідей
знайшли своє законодавче закріплення.

В чинному законодавстві питания про мету покарання вирішено в ст. 22 КК,
яка проголошує: «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й
має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного
ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил
співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,
так і іншими особами». Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних
теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, що закон визнає за мету
покарання:

кару як відплату за вчинене;

виправлення засуджених;

запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Незважаючи на таке положення закону, проблема мети покарання ще й досі
викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему,
визнають метою покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а
на думку М. Д. Шаргородського, це є єдиною метою покарання. Багато
авторів, крім зазначеного, визнають метою покарання виправлення і
перевиховання засудженого. I, нарешті, найбільше суперечок існує щодо
питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважає,
що, крім цього, покарання має на меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаев,
М. О. Беляев, I. I. Карпець та ін). Переважаючою є точка зору останньої
групи вчених, які відстоюють неоднозначну роль покарання. При вирішенні
цієї проблеми необхідно виходити з того, що функції покарання є
багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань,
який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний
вплив на винного для переведення його в законопослушного члена
суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому — таке
трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 22 КК, а
и самій природі цієї міри державного примушування. Покарання завжди
призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує
виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як
самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети
покарання органічно пов’язані між собою і обумовлюють одна одну.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і
для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і
суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його
каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою.
Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності,
однак для них є характерними й деякі особливості. Кара, як органічна
ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й
також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де
передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості.
В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в
чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари.
Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації
конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже
визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер
фіхичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має
перетерпіти як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує,
що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру)
міру державного примушування. Без неї взагалі не може бути кримінального
покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на
вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні
тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише
виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення
судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання — це
відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає
на засудженого більше ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при
відрахуванні із заробітку в разі призначення виправних робгг, стягнення
штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні
страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною
здійснення кари, надовго залишає сліди в його свщомості, одночасно
сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед
суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його
призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в
одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани,
для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших —
при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього
потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні
продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат, обмежень його
прав і інтересів. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні
покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості
потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин.

Мета виправлення передбачає усунення суспільної небезпеки особи, тобто
такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його
відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб
шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести
корективи в його соціально-психологічні властивості нейтралізувати
негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень
кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навітъ під страхом
покарання, законопослушність, повагу до закону. Досягнення таких
наслідків називаютъ юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок
застосування покарання.

Вказівка ст. 22 КК на те, що метою покарання є не тільки виправлення, а
й ще перевиховання засудженого піддається обгрунтованій критиці і
потребує уточнення. В літературі немає одностайності щодо оцінки змісту
цих понять. Одні автори не вбачають відмінностей між виправленням і
перевихованням, вважають їх синонімами, єдиним етапом впливу на
засудженого, а вказівку закону на перевиховання зроблено для того щоб
підкреслити значущість цієї мети покарання. На думку других,
перевиховання — це більш значні зміни у свідомості і соціально –
психологічних постановах особи. Воно пов’язане з глибокими змінами в
поглядах, звичках, інтересах засудженого, внаслідок чого досягається
його моральне виправлення. Треті автори вважають, що вказівка закону на
мету перевиховання є помилковою. Мати на меті покарання перевиховання
означає перебільшувати можливості покарання як соціального явища. Як з
точки зору науки, так і з урахуванням нашоі практики виконання покарань
досягнення цієї мети навряд чи можливе. жаль, реалії наших
пенітенціарних установ не дають підстав для віднесення їх до осередку
морального виховання. Тому з точки зору практики покарання більш
обгрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправлення
засудженого. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням
покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією
навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального
законодавства, заходами виховного характекру та іншою освітньою роботою
з засудженим.

Мета спеціального (окремого) запобігання полягає в такому впливі
покарання на засудженого, котрий виключає рецидив його злочинної
поведінки. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого
досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням
покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою
перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинення нові злочини.
Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання,
обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо
фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові
злочини. Досягненню цієї мети сприяють положення закону, які посилюють
покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що
обтяжує відповідальність, п. 1 ст. 41 КК; можливість визнання такої
особи особливо небезпечним рецидивістом — ст. 26 КК; більш суворі
правила і межі призначення покарання — ст. 43 КК). У багатьох нормах
Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований склад і за
нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування
стримує таку особу від вчинення нового злочину.

Мета загального запобігання передбачає такий вплив покарання, який
забезпечуе запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб.
Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів.
Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не
належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють
їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей,
звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких
громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує
нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень
правосвідомості. Досягнення мети загального запобігання забезпечується
самим опублікуванням законів, санкції котрих попереджують про покарання
кожного, хто їх порушуватиме, засудженням винного, призначенням
покарання та його виконанням. Погроза неминучості покарання є засобом
залякування антисуспільних елементів, схильних до вчинення злочинів.
Найчастіше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням
стримують таких осіб від вчинення злочину. Причому переважаючий вплив
тут робить неминучість покарання, а не його суворість.

Деякі автори вважають, що одні види покарання розраховані на досягнення
мети загального запобігання, а інші — на досягнення їх спеціального
запобігання.

Використана література

С. В. Полубинська “Цілі кримінаьної відповідальності”, М. 1990.

М. І. Бажанов “Кримінальне право”, Х., 1997.

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020