.

Поняття і зміст господарського права, ТзОВ, відповідальність за порушення антимонопольного законодавства (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
535 4169
Скачать документ

Контрольна робота з правознавства

Поняття і зміст господарського права, ТзОВ, відповідальність за
порушення антимонопольного законодавства.

1. Поняття і зміст господарського права

2. ТзОВ

3. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.

1. Господарське право, як і будь-яка інша юридична дисципліна, може бути
визначене насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю
суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права. З цієї
точки зору господарське право є системою норм, які регулюють
господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації,
підприємці у процесі своєї господарської діяльності. Господарські
відносини у сфері економіки України становлять предмет господарського
права.

Зміст предмета господарського права визначається двома основними
поняттями: «народне господарство» і “господарська діяльність”.

Зазначені поняття визначаються в чинному законодавстві України. Так,
згідно із Законом від 3 серпня 1990р. «Про економічну самостійність
України» (Відомості Верхов. Ради УРСР.- 1990- № 34- Ст. 449) до
народного господарства України належать усі розташовані на її території
підприємства, установи, організації. В сукупності вони утворюють
народногосподарський комплекс України (ст. І). Це основне коло
суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність. Історично склалося
так, що абсолютна більшість цих суб’єктів є державними організаціями. У
зв’язку з цим держава як власник цих підприємств, установ та організацій
здійснює в широких межах державне регулювання економіки. Відносини, що
виникають при цьому, регулюються різними галузями права: господарським,
адміністративним, фінансовим та ін.

Поняття «господарська діяльність» слід визначати також виходячи з
позиції законодавця, тобто на підставі ст. 1 Закону України «Про
підприємництво» та ст. 1, 20-22 Закону «Про підприємства в Україні»
(Відомості Верхов. Ради України.- 1991.-№ 24.-Ст. 272).

Господарська діяльність як предмет господарського права – це
виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг з
метою одержання прибутку. Здійснюють її господарюючі суб’єкти – власники
або власники основних фондів і оборотних коштів. Підприємства — суб’єкти
господарського права можуть здійснювати всі види господарської
діяльності, які не заборонені законодавством України і не суперечать
їхнім статутам (ст. 1 Закону «Про підприємства в Україні»).

Господарське право України розвивається як система норм, які регулюють
три сектори економіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать
різноманітні господарюючі суб’єкти, засновані на державній власності
(близький до нього сектор, заснований на комунальній власності). Другий
сектор становлять підприємства, засновані на колективній власності
(західні економічні теорії вважають його приватним, але він в нашій
країні настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достатніх
підстав). Це – колективні підприємства, виробничі кооперативи,
господарські товариства.

Третім, найбільш цікавим сектором, що швидко розвивається, є приватний
сектор. З розвитком процесу приватизації майна державних підприємств
питома вага цього сектора зростатиме. Норми господарського права України
будуть «комерціалізуватися» (зменшуватиметься елемент державного
регулювання). Воно перетворюватиметься у комерційне право, яке діятиме
паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають
комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що
регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво
і ку-півлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил
торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати
Америки, комерційне право кодифіковане у формі комерційних кодексів, які
діють паралельно з цивільними кодексами.

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини,
пов’язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції
загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях
діють органи державної виконавчої влади – міністерства, державні
комітети, інші центральні органи. Отже, у народному господарстві
складаються управлінські відносини між цими органами і підприємствами.
Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є
адміністративними правовідносинами.

У народному господарстві застосовується наймана праця працівників.
Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і
відпочинку, гарантій та компенсацій тощо регулює трудове право.

Господарюючі суб’єкти в процесі господарювання володіють і користуються
природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються
природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове,
екологічне тощо).

Господарюючі суб’єкти формують з прибутку і використовують власні
фінансові ресурси, є платниками податків тощо. Отже, вони є суб’єктами
фінансових правовідносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами виникають майнові
відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах,
послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в
літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин
взагалі не існує. Об’єктивно необхідні для здійснення господарської
діяльності вони за своєю економічною природою не є господарськими. Ці
відносини лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші
передумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція визначає господарські відносини у
власному (спеціальному) розумінні. А саме:

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське
законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається
предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської
(продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування,
ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного
господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи
господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій,
зміст предмета регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи визначаються
структурами кодексів. Господарське законодавство не кодифіковане. Воно
має офіційну інкорпорацію у формі розділу IV «Законодавство про народне
господарство» Зводу законів УРСР (т. 5). Ця форма розрахована на
«союзно-українське» господарське законодавство. Отже, в своїй основі
вона застаріла.

Структурними підрозділами системи господарського законодавства є окремі
законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу
(підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних
відносин чи вид діяльності.

Основою господарського законодавства є система статусних, або
компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище
господарюючих суб’єктів (законодавчий інститут господарюючих суб’єктів).
Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються.
Так, загальні закони «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні»
поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців. Вони визначають
види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та
реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення
діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон
України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство», який визначає умови та
порядок визнання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою
задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони,
які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей
економіки. Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про
господарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови
створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, які
утворюються і діють на договірних умовах шляхом об’єднання майна і
підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997
р. «Про сільськогосподарську кооперацію» (Відомості Верхов. Ради
України. – 1997.- №39.- ст. 261) враховує особливості правового
становища кооперативів у сільському господарстві та їх об’єднань. Ще
один приклад – Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим
іноземного інвестування» (Відомості Верхов. Ради України. – 1996- № 19-
ст. 80), в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями»
врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною
інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих
видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних
сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів,
які регулюють правове становище об’єднань підприємств: асоціацій,
корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об’єднань підприємств
регулюється Законом,«Про підприємства в Україні» (об’єднань кооперативів
у сільському господарстві – Законом «Про сільськогосподарську
кооперацію»). До цього правового інституту входять також Декрети
Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об’єднання
підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв’язку;
транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств;
нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та
нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти:
установчі договори, статути об’єднань.

Об’єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного
законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах – від 18
лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності» (Відомості Верхов. Ради
України – 1992- №21.- ст. 296) та від 29 листопада 1993р. «Про
Антимонопольний комітет України» (Відомості Верхов. Ради України. –
1993.- №50.- ст. 472). Це специфічне законодавство, яке покликане
виконувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним
становищем окремими господарюючими суб’єктами. Названі закони створюють
правову основу для обмеження і попередження монополізму, недопущення у
підприємництві недобросовісної конкуренції, здійснення державного
контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих
законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження
конкуренції у виробництві та реалізації продукції (робіт, послуг), угоди
з монопольного встановлення цін та інші монопольні явища і дії.

Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система
нормативних актів, які на основі Закону України від 7 лютого 1991 р.
«Про власність» (Відомості Верхов. Ради України. – 1991.- № 20.- Ст.
249) регулюють відносини щодо управління (володіння, користування)
нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту входять
нормативні акти:

• про управління державною власністю. Це в основному укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення ст.
31-39 (про державну власність) Закону України «Про власність». Стосовно
державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна,
яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств
або оперативному управлінні казенних підприємств та державних установ;

• про оренду державного та комунального майна; « про приватизацію
державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут
господарського договірного (контрактного) права. Значення його
обумовлене тим, що інститут господарського зобов’язання і господарського
договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча
система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на,
кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів.
Кодифіковані акти – це: Цивільний кодекс України, що містить норми про
зобов’язальне право та окремі види зобов’язань; Закон «Про підприємства
в Україні», в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини
підприємства, а в ст. 31 – про відповідальність за порушення договірних
зобов’язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11
якого встановлюють загальний порядок урегулювання розбіжностей і спорів
при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. До цього
інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і
Союзу PCP, якими регулюються окремі види договорів (поставки –
Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та
Положенням про поставки товарів народного споживання; підряду на
капітальне будівництво – Законом України від 18 вересня 1991 р. «Про
інвестиційну діяльність» (Відомості Верхов. Ради України – 1991.-№47-
ст.646).

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі
«Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:

• Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську
діяльність»;

• Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні» (Відомості Верхов. Ради України. – 1996.- №
51.- ст. 292), який визначає правові засади здійснення державного
регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і
обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;

• Закон від 10 грудня 1997 р. «Про національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (Відомості
Верхов. Ради України. -1998.- № 15.- ст. 67), який визначає правові
основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;

• Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»
(Відомості Верхов. Ради України. 1991. – № 38.- ст. 508), який визначає
умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку
діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;

• Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі
товариства» (Відомості Верхов. Ради України. -1993- № 19.- ст. 207),
яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення
та діяльності;

• Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про
систему валютного регулювання і валютного контролю» (Відомості
Верхов. Ради України – № 17.- ст. 184). Він установлює режим
здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні
принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій
банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні
валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин,
порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення
валютного законодавства;

• Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвестиційні фонди
та інвестиційні компанії» (Урядовий кур’єр. – 1994.- 19 березня).
Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних
компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення
державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх
учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками
(страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних,
командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і
страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо
захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання
певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що
формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових
внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на
державне соціальне страхування.

Антимонопольне законодавство, як атрибут правової системи ринкового
спрямування, представлене в першу чергу Законом України від 18 лютого
1992 р. «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної
конкуренції в підприємницькій діяльності (Відомості Верхов. Ради
України. – 1992.- №21.- ст.296), який визначає правові основи обмеження
і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за
додержанням норм антимонопольного законодавства. До нього відносяться
також Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний
комітет України» (Відомості Верхов. Ради України. – 1993.- № 50.- ст.
472), Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» (Відомості Верхов. Ради України. – 1996.- № 36.— Ст. 164),
який визначає правові засади захисту господарюючих суб’єктів і
споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним
актом тут є Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну
діяльність», який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності:
зовнішню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво;
спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні
зв’язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експедиторські
операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні,
розрахункові та ін.) операції

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх
застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету
Міністрів: від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням
стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення»
(Відомості Верхов. Ради України. – 1993.- № 23.- Ст. 247), від 10 травня
1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію (Відомості Верхов. Ради
України. – 1993.- № 27.- Ст. 289), а також Законом України від 18
листопада 1997 р. «Про державне регулювання видобутку і використання
дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з
ними» (Відомості Верхов. Ради України. – 1998.- №9.- Ст. 34) та Законом
України від 11 лютого 1998 р. «Про метрологію та метрологічну
діяльність» (Відомості Верхов. Ради Украни. – 1998.-№ 30-31.-Ст. 194.

Зазначене законодавство:

• встановлює правові основи державного нагляду за додержанням
стандартів, норм і правил суб’єктами підприємницької діяльності
(підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих
стандартів, норм і правил;

• спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян
України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу
на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності,
виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення
сприятливих умов для розвитку міждержавних зв’язків;

• визначає правові та економічні основи систем стандартизації та
сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на
території України;

• встановлює правові основи державного контролю за видобуванням,
виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних
металів і дорогоцінного каміння та контролю за операціями з ними.

Законодавство про арбітражні суди та арбітражний процес визначає
організацію та діяльність арбітражного суду – незалежного органу у
вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними
особами, державними та іншими органами, а також організацію та
діяльність міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду) щодо
вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та
інших видів міжнародних економічних зв’язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення
господарської діяльності, яке включає, зокрема, створення її
законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у
формі законів), що визначають правовий статус суб’єктів господарювання
та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства в Україні
пов’язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та
соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування
старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування
державної власності як основи економічної системи, директивного
планування та принципу демократичного централізму в керівництві
економікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань
радикальної економічної реформи (липень 1987р.) вніс певні демократичні
засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності
з старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так
і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки
(«Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні»)
одразу ж після набуття чинності вступили у суперечність з чинним
законодавством (передусім з Цивільним кодексом, робота над оновленням
якого невиправдано затягується). Суперечності нового законодавства з
старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських
відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та
зловживань з боку суб’єктів підприємництва.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони «Про цінні папери
та фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про селянське (фермерське)
господарство», Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі
товариства», укази Президента України «Про інвестиційні фонди та
інвестиційні компанії» та «Про холдингові компанії, що створюються в
процесі корпоратизації та приватизації» тощо) на момент прийняття були
розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних
відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а
не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з
прийняттям нових нормативних актів (як це було з антимонопольним
законодавством та законодавством про приватизацію). Крім того,
відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в
Україні іноді ставить законодавця в складне становище у ході розробки та
прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування
природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та
проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання
верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів
державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити
в господарському законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що
загальносоюзне господарське законодавство містило ряд принципово
важливих для правового регулювання господарської діяльності актів, не
продубльованих республіками (транспортні кодекси та статути, Положення
про поставки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво
тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв’язків
(насамперед з державами «близького зарубіжжя»), необхідність їхнього
відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми –
створення правової бази міждержавної господарської діяльності,
узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в
свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на
це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про
принципи зближення господарського законодавства держав – учасниць
Співдружності, вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами -учасницями
СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства,
яке регулює господарську діяльність, у таких, зокрема, напрямах:
цивільне законодавство (в частині, що регулює господарську діяльність);
законодавство про підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок
розгляду господарських спорів, антимонопольно законодавство; транспортне
законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини,
включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання;
законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної
угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві
колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому.

Крім зазначених об’єктивних факторів певні труднощі в національному
правотворенні зумовлюються причинами суб’єктивного характеру. Одна з них
– тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно
доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви
кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює
ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме
співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства.
Висловлювані з цього приводу пропозиції зводяться, в основному, до трьох
позицій: повного заперечення необхідності кодифікації господарського
законодавства і прийняття нового Цивільного кодексу та Торгового кодексу
як спеціального розділу цивільного права; проведення системи заходів
щодо розмежування предметів регулювання Цивільного, Господарського і
Торгового кодексів; прийняття Цивільного та Господарського (Торгового)
кодексів.

Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стримує законодавчий
процес, впливає на його зміст.

На стані господарського законодавства негативно позначається відсутність
чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та
внесення на розгляд, відповідних органів проектів законів та підзаконних
нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем
внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це
було, наприклад, із Законом «Про підприємства в Україні». До цього
закону, який є одним з базових нормативних актів господарського
законодавства, з часу його прийняття3, вже біля сорока разів вносилися
зміни. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до
Закону «Про підприємництво» вносилися зміни і доповнення чотирма
законами, прийнятими в один день – 16 грудня 1993 p., причому три з цих
законів мали однакову назву: «Про внесення змін і доповнень до ст. 4
Закону України «Про підприємництво». Всього ж до зазначеного Закону
зміни і доповнення вносилися біля 30 разів.

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91-94 з питань
законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради
щодо розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому
недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого
процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання
діяльності самої Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип
правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних
актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та
кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері
правового регулювання господарських відносин є видання нормативних актів
міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами
господарського управління та контролю. В юридичній літературі та у
практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними
актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону,
покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового
механізму. Вони є однією з форм державного регулювання підприємницької
(господарської) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому
регулюванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового
регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних
актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим
актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з
метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної
виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав,
свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та
організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію
Міністерством юстиції1 відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових
актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів
господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й
законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992р. №731 (ЗП
України. – 1993.- №1-2.- Ст. 28), на державну реєстрацію подаються акти,
що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене
коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове
застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені
певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі
з грифами «Для службового користування», «Не для друку», «Таємно» та
іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Практика державної реєстрації нормативних актів дає підстави позитивно
оцінити заходи щодо недопущення до застосування відомчих нормативних
актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки зору
створення правової бази ринкової економіки, так і з огляду на
право-виховне та профілактичне значення відомчого господарського
законодавства.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів
допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза
межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного
банку України, що регулюють відносини, суб’єктами яких є юридичні особи,
оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 Закону «Про банки і
банківську діяльність» підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють
відносини з участю фізичних осіб. Виходячи з того, що багато з прийнятих
Національним банком України нормативних актів мають міжвідомчий характер
і є обов’язковими не лише для всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб
(ст. 16 Закону «Про банки та банківську діяльність»), було б доцільно
поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента
України від 3 жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України
від 28 грудня 1992 р. № 731, на всі акти Національного банку, що мають
міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести
деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною
системою діловодства, оскільки такі види документів, як листи,
телеграми, що їх практикує Національний банк України, є узагальненою
назвою різних за змістом документів, що виділяються у зв’язку з
особливим способом передачі тексту, але не є нормативними актами
відомчого характеру, які можуть видаватися, зокрема, у вигляді
постанови, наказу, інструкції, вказівок тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про державну реєстрацію
нормативних актів… обов’язок робити посилання на номер і дату
державної реєстрації нормативних актів, що публікуються, деякі засоби
масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо
чинності опублікованих актів. За даними Мінюсту України, в 1993 р. було
виявлено понад 200 опублікованих у пресі незареєстрованих документів або
їх проектів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані
новим парламентом України та іншими суб’єктами нормотворчого процесу,
якщо ми як держава хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б
не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло
недопущенню правопорушень суб’єктами господарювання.

2. Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній
сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські товариства»
товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має
статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами.

Називаючи цей вид товариства товариством “з обмеженою відповідальністю”,
законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як
суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними
розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного
фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників
товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного
фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю
може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади,
відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної
частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд,
розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100
мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної
плати, діючої на момент створення товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з
обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для
всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір
часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними
вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з
учасників зобов’язаний внести не менше 30 відсотків вказаного в
установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими
банківською установою.

Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року
після реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою
решти учасників відступити свою частку (її частину), одному чи кільком
учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими
документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються
переважним правом придбання частки учасника, який її відступив,
пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, або в іншому,
погодженому між ними, розмірі.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний
перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали учаснику, який
відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути
придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов’язане
передати її іншим учасникам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому
вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному
фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути
повернений повністю або частково в натуральній формі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників,
що складаються з учасників або призначених ними представників. До
компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю
належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження
його планів та звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної
комісії;

4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і
висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та
представництв, затверджених їхніх статутів та положень;

6) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності
посадових осіб товариства;

7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів
товариства, визначення його організаційної структури;

8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками
додаткових вкладів;

9) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

10) виключення учасника з товариства;

11) визначення умов оплати праці службових осіб товариства;

12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує
вказану в статуті товариства;

13) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути
віднесені й інші питання.

З питань, зазначених у п. 1), 2), 10), у вищому органі необхідна
одностайність. З решти питань рішення приймаються простою більшістю
голосів (учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх
часток у статутному фонді).

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не
рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими
документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні
учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60
відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності, – всі
учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган:
колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює
генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і
особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за
винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її
повноваження при цьому визначені ст. 62 Закону «Про господарські
товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою
відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами
учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її
діяльність регламентована ст. 63 Закону «Про господарські товариства».

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою
відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю.
Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою
відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою
відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до
статутного фонду, а при недостатності, цих сум – додатково належним їм
майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску
кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих
документах.

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону «Про господарські товариства»
визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору
(статуту цей вид товариств не має). Крім загальних вимог щодо змісту
установчих документів господарських товариств, установчий договір про
повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників,
розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах
товариства. Такі вимоги випливають з особливого

3. Питанням відповідальності за порушення антимонопольного
законодавства присвячений розділ V Закону «Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

Загалом виходячи з уже відомих положень про відповідальність у
господарському праві та змісту актів антимонопольного законодавства за
порушення антимонопольного законодавства до суб’єктів підприємницької
діяльності застосовуються такі види санкцій:

1. Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного
законодавства (у тому числі за зловживання монопольним становищем на
ринку, укладення неправомірних угод між підприємцями, дискримінацію
підприємців органами влади і управління та недобросовісну конкуренцію),
що передбачена ст. 19 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», у формі
штрафу, який накладається на підприємців – юридичних осіб у розмірі до
п’яти відсотків виручки підприємця від реалізації продукції (товарів,
робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому
накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної
інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним
відділенням накладається штраф у розмірі до половини відсотка виручки
підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній
звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У разі, якщо обчислити виручку підприємця неможливо або виручка
відсутня, штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті,
накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а штрафи за неподання, несвоєчасне подання або подання
завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і
його територіальним відділенням – у розмірі до двохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. У разі, якщо підприємець працював менше
одного року, штрафи обчислюються від виручки підприємця за час, що
передував порушенню.

Рішення щодо накладення штрафів у розмірах понад чотирьохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно
Антимонопольним комітетом України на його засіданнях.

П’ятдесят відсотків сум штрафів зараховуються до державного бюджету,
п’ятдесят відсотків — до цільового позабюджетного фонду розвитку 1
захисту конкуренції.

Крім того, ст. 21 зазначеного Закону встановлена майнова
відповідальність у вигляді стягнення до державного бюджету прибутку,
незаконно одержаного суб’єктами підприємницької діяльності в результаті
порушення антимонопольного законодавства (зловживання монопольним
становищем, неправомірних угод між підприємцями та недобросовісної
конкуренції), а ст. 22 цього Закону – у вигляді відшкодування збитків,
заподіяних зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними
узгодженими діями, дискримінацією суб’єктів господарювання органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та органами
адміністративно-господарського управління й контролю.

Встановлені ст. 21 та 22 заходи майнової відповідальності застосовуються
арбітражним судом за позовами Антимонопольного комітету. Таким чином,
сам Антимонопольний комітет застосовувати зазначені санкції не має
права.

2. Організаційно-господарські санкції за порушення антимонопольного
законодавства можуть застосовуватися як самим Антимонопольним комітетом
(примусовий поділ монопольних утворень), так і відповідними органами
влади і управління (скасування ліцензій, припинення операцій
зовнішньоекономічної діяльності).

У випадках, коли суб’єкти господарювання зловживають монопольним
становищем на ринку, Антимонопольний комітет України і його
територіальні відділення мають право прийняти постанову про примусовий
поділ монопольних утворень. Зазначені санкції не застосовуються у таких
випадках:

• при неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

• за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств,
структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього
обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об’єднання
тощо) не перевищує 30 відсотків.

Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Переліку
органів, які видають ліцензії на провадження певних видів
підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України від З липня 1998 р. №1020 (Офіційний вісник України.— 1998.-
№27), за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020