Політичні судові процеси в Україні у 20-30 рр. ХХ ст. (реферат)

Реферат на тему:

“Політичні судові процеси

в Україні у 20-30 рр. ХХ ст.”

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження
влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті
успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки,
були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності,
Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю
Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав
ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні
(реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара
українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними
урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., а також видатні
діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські
організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало
своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у
пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція
виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв
їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929-1930 рр., коли в
належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка
визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених,
письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія
Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе,
Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу
Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за
допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства
проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити
Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення
атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до
широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного
удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу
СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів
цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти
«буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М.
Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще
однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер.
Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі
учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної
православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією,
першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і
саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки
єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

Наприкінці 20-х pp., було прийнято рішення провести низку відкритих
політичних процесів, що мали на меті засудити «націоналістів», залучивши
до цих процесів тих осіб, які вже давно були в агентурній розробці. До
таких належали ті, хто опинився на лаві підсудних у Харківському
оперному театрі, де з 9 березня до 19 квітня 1930 р. тривав процес
«СВУ».

Судили 45 чоловік, серед яких були 2 академіки ВУАН, 15 професорів
вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1
священник УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і
1 бібліотекар. 15 підсудних працювало в системі ВУАН. 31 чоловік колись
входив до різних українських політичних партій, 1 був прем’єром, 2 —
міністрами уряду Української Народної Республіки, 6 — членами
Центральної Ради. Між підсудними було дві особи єврейського походження,
а також 3 жінки. Цей процес став свого роду політичним гаслом для
наступу проти тих сил національного відродження України, уособленням
котрих були представники старої, в першу чергу академічної,
інтелігенції, а також діячі Української автокефальної православної
церкви. Не даремно слідчий С. Брук, як згадував один з підсудних, на
допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на
коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо —
перестріляємо!».

Тим самим процес СВУ перетворювався у трагічну інтродукцію не тільки
фізичного, а й морального винищення тих інтелектуальних верств, чиїми
зусиллями політика «українізації» могла сприяти самоідентифікації
українців і України як держави. Не випадково журнал «Більшовик України»
1930 р. у одній з передових статтей писав: «В процесі СВУ український
пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційні покидьки
петлю-рівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український
націоналізм, націоналістичні партії, їхню зрадницьку політику, їхні
негідні ідеї буржуазної самостійности, незалежности України». І справді,
за задумом організаторів, це мав бути суд не стільки над конкретними
особами, скільки над цілим періодом національно-визвольної боротьби
українського народу.

А окремі підсудні, котрих підбирало ҐПУ, мали символізувати цей період,
його філософію, світоглядні засади. Основними діючими особами на процесі
«СВУ» були 45 чоловік. Ще 700 (а не 400, як вважалось раніше) чоловік
було заарештовано невдовзі у зв’язку з цією справою. А всього, за
деякими підрахунками, під час та після процесу «СВУ» було заарештовано,
знищено або заслано понад 30 тис. осіб. А почалося все з того, що з 18
травня по 18 червня 1929 р. в Києві було заарештовано групу молодих
людей, котрих обвинуватили у приналежності до нелегальної організації.
Серед цих молодих людей були й такі, що з 1928 р. співпрацювали з ҐПУ,
входячи в контакт з «націоналістичне настроєними» особами, подаючи
необхідну інформацію.

Свідчення саме цих осіб використали для того, щоб зламати і примусити
студентів М. Павлушкова і Б. Матушевського свідчити проти
віце-президента ВУАН, визначного літературознавця, академіка С. Єфремова
та інших майбутніх учасників процесу «СВУ». В грудні 1929 р. підготовка
процесу «СВУ», скерована партійно-чекістським тандемом, вступає у
вирішальну фазу. Тоді в надрах ҐПУ з’являється низка документів, в яких
буквально деталізується все, що пов’язується з «СВУ». Ці документи — про
них ще йтиметься надходять до ЦК КП(б)У, ЦК ВКП(б) та ОҐПУ СРСР.

З ними знайомиться Сталін, котрий 2 січня 1930 р. надсилає до Харкова
таку шифрограму С. Косіореві та В. Чубареві: «Когда предполагается суд
над Єфремовьім и другими? Мы здесь думаєм, что на суде надо развернуть
не только медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных
работников… Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на
суде». І справді, всі деталі процесу «СВУ» узгоджувались з московським
керівництвом, хоча ҐПУ УСРР пропонувало і свою «драматургію» процесу.

Що «драматургію» містили вже згадані документи, підписані переважно
начальником Секретного відділу ҐПУ УСРР В. ґорожаниним і начальником
II-го відділу Секретного відділу Б. Козельським, яких можна вважати
«головними диригентами» процесу «СВУ», багатьох інших справ. Це
насамперед велика за обсягом «Докладная записка о результатах работы по
вскрытию украинского контрреволюционного подполья по Украине в связи с
делом «СВУ», «Меморандум до делу Одесской филии «Спілки визволення
України», «Докладная записка о деятельности медицинской линии «СВУ»,
«Ориентировочный список арестованных по Киеву, которые подлежат
представлению на процесс», деякі інші документи, що ніколи не
аналізувались дослідниками, і що автору цих рядків вдалось розшукати.

В цих документах знаходимо у систематизованому викладі чимало «ліній»
діяльности «СВУ», про які потім згадували на процесі, а також і ті, що
відпали, яких чекістам не вдалося зробити такими, що виглядали б як
реально небезпечні. У зв’язку з цим надзвичайно цікавими є наступні два
документи, що нам їх вдалося розшукати. Йдеться про «Ориентировочный
список арестованных по Киеву, подлежащих представлению на процесе» і про
документ під назвою «Кандидаты к процессу с периферии». Тут знаходимо не
тільки прізвища, тих, хто опинився на лаві підсудних, а й тих
евентуальних обвинувачених, котрих «готували до процесу».

Особливої уваги заслуговують рукописні корективи, зроблені на цих
документах. Скажімо, у «орієнтованому списку» до «Президії СВУ», тобто
до головних ватажків, вписана письменниця Людмила
Старицька-Черняхівська, а також академік Михайло Слабченко, котрому
згодом відведуть скромнішу полю керівника Одеської філії. Поруч із
чотирма кандидатами на «церковну лінію» твердо дописано: «Будет взят ряд
лиц с периферии». Навпроти «кандидатів до процесу з периферії»
поставлені «плюси» поруч з прізвищами конкретних осіб, а поруч з іншими
ніяких позначок немає, або, як от приміром поруч із прізвищем вчителя 3.
М. Гудзь-Засульського, «плюс» замінено на «мінус».

На нашу думку, ці примітки зроблені особисто Балицьким, котрий уважно
читав і робив позначки також на інших документах. Що вражає найбільше,
коли аналізуєш зміст згаданих вище документів? В першу чергу, те, що в
них, власне, не зафіксовано жодного конкретного злочину тих осіб, котрих
обвинувачували в участі в «СВУ». Це здається парадоксальним, але це
насправді так. Йдеться про певні «злочинні» наміри, розмови, якісь
«заколотницькі» проекти, але не про конкретні дії. Інша характерна риса
документів, що були підготовлені в ҐПУ УСРР наприкінці 1929 р. — їхній
абсолютний антиукраїнізм.

Коли знайомишся із змістом цих документів, не можна не дійти до
висновку, що фабрикація справи «СВУ» і підготовка відкритого процесу у
цій справі водночас були вирішальним етапом на шляху не тільки до
фізичного, а й до морального терору українства, до активної
дискредитації політики «українізації». Фактично все українське н цих
документах постає «петлюрівським», «націоналістичним», «шкідницьким»
тощо. Показовою в цьому відношенні є «Докладная записка о результатах
работы по вскрытию украинского контрреволюционно: о подполья по Украине
в связи с делом «СВУ».

Цей досить великий за обсягом документ містить підсумки роботи ҐПУ у
тодішніх окружних центрах України і переконливо засвідчує: основний
цілеспрямований удар організатори справи «СВУ» спрямували проти
української інтелігенції, причому не тільки старої. Під
«націоналістичні» підводились буквально всі гуртки, об’єднання,
наприклад, гуртки вивчення українського слова на Вінничині.;І Навіть на
Луганщині викрили «контрреволюційне шовіністичне Уруювання». Але з кого?
Зрозуміло, з вчителів української мови, які створили «гурток
українізаторів». Як зазначено, «група мала своєю метою організувати
навколо себе українців-шовіністів, впливати на вчительство та
студенство».

Академікові М. Слабченкові інкримінувалось те, що він згуртував навколо
себе групу «майбутніх молодих українських професорів», яких знов-таки
обвинувачували у «шовіністичній роботі». Виникає запитання: а хто,
власне, визначав ступінь «шовінізму» чи «націоналізму»? Малоосвічені
слідчі з ҐПУ, котрим в принципі було чужим українське середовище,
українська культура? Все українське для них автоматично перетворювалось
у «націоналістичне», і вони при цьому твердо знали, що не помиляються:
саме цього від них чекало начальство.

Відтак при читанні цитованого та багатьох інших документів у справі
«СВУ» доходиш висновку, що ця справа формувалась як рішучий крок у
дискредитації політики «українізації», яку, зокрема, працівники ҐПУ УСРР
ніколи не сприймали як серйозну і довготривалу. Отже, розробляючи справу
«СВУ», чекісти ніби підводили базу для наступних тотальних погромницьких
антиукраїнських акцій, що будуть масово започатковані у 1932-1933 pp.

Ще одна характерна риса згаданих документів — прагнення всіляко
дискредитувати Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ),
підготувати ґрунт для її знищення. Не випадково в одному із згаданих
документів, підготовлених в ҐПУ в грудні 1929 p., докладно плянувалось,
що саме інкримінувати діячам УАПЦ. Насамперед це «атеїзм більшости
автокефального духовенства», хоча знов запитаймо: хто і за якими
критеріями мав визначати міру цього атеїзму? Далі — це «петлюрівське
минуле більшости автокефалістів», використання «СВУ» УАПЦ як «знаряддя
антирадянського впливу на широкі маси для ведення підпільної роботи»,
«українізація церкви та релігії — засіб для здійснення мети «СВУ».

Співробітники ҐПУ доклали великих зусиль, щоб «розшифрувати» всі ці
напрями. О. Зінкевич у своїй розвідці «Справа Української Автокефальної
Православної Церкви на процесі Спілки Визволення України і її ліквідації
у 1930 р.» висловлює припущення, що слідчі ҐПУ, побачивши заздалегідь,
що їм не під силу добитись під час слідства від діячів УАПЦ Володимира
Чехівського та його брата Миколи Чехівського поступливости, вирішили
довести до скликання «надзвичайного собору» УАПЦ 28-29 січня 1930 р.
Нагадаємо, що цей «собор», скликаний напередодні процесу «СВУ», схвалив
резолюцію про зв’язок УАПЦ з «СВУ», про «контрреволюційність» УАПЦ і,
зрозуміло, про її самоліквідацію.

Однак документи, що раніше були недоступні для О. Зінкевича та для інших
дослідників, засвідчують, що В. Чехівський та М. Чехівський ще 1929 р.,
до моменту скликання «собору» почали давати необхідні ҐПУ свідчення
після того, як з ними попрацювали. Сам «собор» був таким чином пляновою
акцією ҐПУ УСРР, що мала засвідчити «крах» УАПЦ. Висвітлюючи політичну
мету процесу у справі СВУ, Г. Зімон зауважує, що важче розв’язати
питання про те, що у обвинуваченні «відповідало дійсності, а що існувало
лише у головах працівників ОҐПУ».

На підставі тих службових документів ҐПУ, які авторові цих рядків
вдалось опрацювати, можна стверджувати, що «СВУ» в тому вигляді, як це
подавалось у 1929-1930 pp., не існувало, її справу, а також справу
«Українського національного центру» (вирок винесено у закритому порядку
в лютому 1932 р.), в яку, зокрема, були втягнуті академіки М.
Грушевський та М. Яворський і яка започаткувала справжнє полювання за
вихідцями з Галичини, було сфабриковано і вміло використано для
контрукраїнізаційних заходів. Третій, вирішальний етап цих заходів ҐПУ
почало здійснювати наприкінці 1932 — на початку 1933 pp., коли Сталін
остаточно вирішив покінчити з політикою «українізації».

Усунення О. Шумського з посади наркома освіти (який de facto відав
сферою культури, ідеології і національних відносин) не довело до повної
русифікації. М. Скрипник, нарком освіти у 1927-1933 pp., виступав
активним захисником української культури, вірячи у можливість синтези
просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним
відродженням. Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного
мислення серед комуністів, кристалізація владно-каральних структур на
тлі загострення соціяльно-економічної ситуації й виникнення голоду — все
це було ув’язане сталінським керівництвом з черговим наступом на
«націоналізм».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *