Особливості акту притягнення особи як обвинувачуваної у справах про корупцію та організовану злочинність (реферат)

Реферат

на тему:

Особливості акту притягнення особи як обвинувачуваної у справах про
корупцію та організовану злочинність

У структурі досудового розслідування акт притягнення особи як
обвинувачуваної посідає особливе місце, здійснення якого означає появу у
справі одного з основних його учасників – обвинуваченого. Починається
притягнення особи до кримінальної відповідальності, що спричиняє
несприятливі правові наслідки для обвинуваченого. Законне та своєчасне
вирішення питання про притягнення особи як обвинуваченої повинне
забезпечувати влучність кримінальної репресії, піднімати авторитет
закону та органів, що його застосовують, і держави в цілому.

Проблема забезпечення законності досудового розслідування,
обґрунтованості притягнення осіб як обвинувачених була завжди
актуальною. На жаль, непоодинокими є випадки необґрунтованого
притягнення осіб як обвинувачених. Помилки в цьому питанні обумовлені
різними факторами. Це й невірне тлумачення норм кримінального та
кримінально-процесуального закону, й “завищення” кваліфікації, недоліки
законодавства, пряме свідоме порушення процесуальних норм, інші
обставини.

Стосовно недосконалості формування та реалізації обвинувачення свідчить
офіційна статистика та справедливо висловлюються науковці, які
досліджують цю тему. Так, у середньому в 1999–2003 роках із кількості
справ, по яких було пред’явлено обвинувачення, до суду направлено лише
41,5 % справ. За даними Державної судової адміністрації України у 2002
році, по 196,5 тис. справ, направлених до суду, винесено вироки лише по
156,2 тис. кримінальних справ (79,5 %), а у 2003 році із 187,9 тис.
справ, направлених до суду, винесено вироки лише по 163 тис.
кримінальних справ (86,7 %) [1].

Рішення, які мають суттєве значення при провадженні по кримінальній
справі, фіксуються переважно у постановах. До таких рішень відноситься і
рішення про притягнення особи як обвинуваченої. Воно полягає у тому, що
слідчий* у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку
виносить мотивовану постанову, в якій обвинувачує певну особу у вчиненні
злочину (злочинів), описаних і кваліфікованих у постанові (ст. 131 КПК).

В юридичній літературі висловлюються різні точки зору з приводу того,
які процесуальні дії складають зміст обвинувачення, які учасники
реалізують функцію обвинувачення в кримінальному процесі. Детальний
аналіз існуючих точок зору виходить за межі цієї статті. Через брак
місця є можливість зупинитися лише на деяких моментах, що мають суттєве
значення для практичної діяльності.

Так, потребує уточнення твердження, за яким функцію обвинувачення на
стадії досудового слідства, крім слідчого та органу дізнання, виконують
також потерпілий, цивільний позивач, їх представники [2]. Таке
тлумачення може призвести до надання занадто великої ролі та
необґрунтованого розширення комплексу повноважень таких учасників
процесу, як потерпілий, цивільний позивач, їх представники. Свідчення і
докази, які надаються ними, не мають переважної сили і повинні
оцінюватися слідчим на тих же підставах, що й інші докази. Необхідно
пам’ятати, що на досудовому слідстві по абсолютній більшості справ
обвинувачення має публічний характер і реалізується в обвинувальній
діяльності компетентних органів [3].

Внаслідок внесення постанови про притягнення як обвинуваченого до
процесу вводиться обвинувачений. Представляється помилковим вважати
обвинуваченого “головним учасником” процесу [4] й стверджувати, що “всі
процесуальні дії і рішення слідчого спрямовані на встановлення його
винуватості або невинуватості” [5]. Завдання кримінального судочинства,
які покликаний вирішувати слідчий, є більш широкими. Крім викриття
винних у здійсненні злочину, швидкого та повного розкриття злочину,
тобто реалізації вимоги про невідворотність відповідальності, слідчий
повинен забезпечити правильне застосування кримінально-процесуального та
кримінального закону на досудовому слідстві, захистити громадян від
необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 2
КПК).

Якщо в процесі з’являється обвинувачуваний, слідчий не повинен
зосереджуватися лише на доказуванні його винуватості, надавати перевагу
обвинувальному ухилу. Вимога всебічності, повноти та об’єктивності
розслідування (ст. 22 КПК) не зникає після притягнення конкретної особи
як обвинуваченої. Подальше розслідування може призвести до встановлення
обставин, що викликають її відповідальність, або до зміни обвинувачення.
Необхідно продовжувати процес встановлення та притягнення до
відповідальності інших осіб, які можуть бути причетними до цього
злочину, з’ясовувати причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, та
здійснювати заходи до їх усунення, уточнювати характер та розмір
заподіяної шкоди, вивчати особу потерпілого та інші обставини, що мають
суттєве значення по справі.

Прийняття рішення про притягнення як обвинуваченого не означає, що мета
розслідування досягнута і його можна завершувати. Потрібно ще допитати
обвинуваченого, перевірити його свідчення, розглянути клопотання,
виконати інші процесуальні дії. Якщо з урахуванням подальшого
розслідування складається така сукупність доказів, яка буде недостатньою
для висновку про винуватість, або буде встановлена невинуватість особи,
кримінальне переслідування такої особи підлягає припиненню з підстав,
передбачених ст. 213 КПК.

Лише обвинувачення особи у будь-якому разі не повинно мати місце в
діяльності слідчого. Це розуміє переважна більшість опитаних нами
слідчих працівників. На питання про те, чи займає, на їх думку, функція
обвинувачення головне місце в діяльності слідчого, 70,5 % дали негативну
відповідь. Цікавим є той факт, що навіть деякі з тих, хто відповів
позитивно на вказане питання, при цьому висловили точку зору, що так
склалася практика, але цього не повинно бути, тому що головне для
слідчого – встановити істину.

Обвинувачений – це ще не винуватий у кримінально-правовому сенсі.
Притягнення особи як обвинуваченої породжує кримінально-процесуальні
правовідносини, але це не означає реалізацію кримінально-правового
правовідношення. Притягнення як обвинуваченого – це лише процесуальний
засіб встановлення або спростування підстав кримінальної
відповідальності, лише постановка питання про кримінальну
відповідальність конкретної особи [6].

Слідчий, складаючи постанову про притягнення особи як обвинуваченої,
висловлює свою особисту думку як посадова особа про винуватість особи,
що склалася на підставі оцінки доказів, які наявні на момент прийняття
рішення. Відповідно до закону обвинувачений не вважається винуватим.
Саме тому йому надається право на захист. По справах, що завершуються
винесенням вироку, особа може бути визнана винуватою тільки за вироком
суду, який набув чинності (ст. 15 КПК).

Не можна погодитися з думкою про те, що презумпція невинуватості діє до
тих пір, доки не встановлена особа, яка скоїла злочин, тобто до
притягнення громадянина як обвинуваченого [7].

М.С. Строгович правильно підкреслював, що презумпція невинуватості – це
не суб’єктивна думка того чи іншого учасника процесу, а об’єктивне
правове положення, яке встановлюється законом. Змішування, ототожнення
обвинуваченого і винуватого в жодному разі не можна допускати в судовій
та слідчий практиці [8].

Як же слід розуміти вислів законодавця (ст. 131 КПК) – “достатні докази,
що вказують на скоєння злочину” при прийнятті рішення про притягнення
особи як обвинуваченої? Термін “достатність доказів” є оціночною
категорією. Тому важливу роль у вирішенні питання про притягнення особи
як обвинуваченої відіграє внутрішнє переконання слідчого у винуватості
цієї особи.

Важко погодитися з думкою про те, що передчасно ставити питання про
внутрішнє переконання слідчого у винуватості особи при притягненні як
обвинуваченої, оскільки слідство ще не закінчено, не досліджені всі
обставини справи і ще немає достатніх підстав для виникнення
внутрішнього переконання, яке повинно сформуватися наприкінці
розслідування [9].

Висновок слідчого про наявність достатніх доказів для притягнення особи
як обвинуваченої є результатом оцінки доказів. Положення статті 67 КПК
оцінювати докази на підставі розгляду “всіх обставин справи в їх
сукупності” не означає, на нашу думку, що оцінка доказів можлива тільки
в кінці розслідування, коли зібрані всі можливі докази по справі.
Сутність положень статті 67 КПК полягає у тому, що необхідно брати до
уваги не окремі, а всі наявні на певний момент докази. Внутрішнє
переконання повинно бути невід’ємною умовою прийняття всіх найважливіших
рішень по кримінальній справі. В іншому разі виникає загроза
механічного, формального підходу до їх прийняття.

Якщо слідчий не є упевненим у винуватості особи, то, виходячи з
важливості та значення акту притягнення особи як обвинувачуваної, він не
повинен приймати такого рішення. Переважна кількість опитаних нами
слідчих – 94,7 % – висловилися за те, що неприпустимо приймати рішення
про притягнення особи як обвинуваченої при наявності сумнівів щодо того,
чи скоїла певна особа злочин.

Таким чином, слідчий повинен мати тверду впевненість у правильності
свого висновку про вчинення особою злочину, готовність зафіксувати його
у відповідному процесуальному документі – постанові про притягнення як
обвинуваченого, має бути готовим відстоювати його перед вищестоящими
контролюючими та наглядовими органами (керівником слідчого підрозділу,
прокурором), нести за нього відповідальність.

При цьому слід підкреслити, що не можна підміняти відсутність доказів,
які підтверджують винуватість особи, посиланням на своє переконання, на
почуття впевненості. Наявні докази можуть бути визнані достатніми для
прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченої тільки у тому
разі, якщо досягнуто достовірне знання про вчинення цією особою злочину.
Достовірність означає, що на час формулювання обвинувачення докази, які
маються, перевірені та дають змогу дійти єдиного висновку щодо
винуватості особи у вчиненні злочину.

Слідчий не може обмежитися встановленням таких даних, що лише з
вірогідністю підтверджують висновок про вчинення злочину. Вірогідність –
це лише можливість, припущення, проблематичне знання. Якщо постанову про
притягнення особи як обвинуваченої вважати припущенням слідчого про
наявність у діяннях особи складу злочину, то обвинувачення нічим не буде
відрізнятися від підозри.

Твердження про те, що слідчий при притягненні особи як обвинувачуваної
повинен бути впевненим у достовірності свого висновку про винуватість
особи, не означає, що у всіх випадках буде досягнута істина по справі.
Висновки про винуватість, які є в обвинувальному висновку і навіть в
обвинувальному вироку суду, можуть бути (й іноді бувають) помилковими. В
деяких випадках ці висновки змінюються. Трапляється, що обвинувачений,
підсудний і навіть засуджений визнаються невинуватими. Однак, ці факти
не повинні бути підставами для висновку, що постанова про прийняття
особи як обвинуваченої, обвинувальний висновок або вирок містять в собі
вірогідний висновок про винуватість особи. Можлива помилка при вирішенні
питання про винуватість обвинуваченої особи повинна бути виключенням із
загального правила, за яким до кримінальної відповідальності може бути
притягнута тільки винувата особа.

Збираючи, перевіряючи і оцінюючи докази, слідчий повинен керуватися тими
ж вимогами повноти та доброякісності, якими керуються прокурор і суд,
вирішуючи питання про доведеність винуватості особи. Зміст поняття
„винуватість” не диференціюється залежно від суб’єкта доказування (ст.
64 КПК). Зрозуміло, що і розуміння змісту поняття винуватості у слідчого
і суду повинно бути однаковим [10].

Загальні вимоги закону щодо постанови про притягнення особи як
обвинуваченої містяться у ст. 132 КПК. По справах про корупцію та
організовану злочинність однією з особливостей притягнення особи як
обвинуваченої є необхідність більш ретельної уваги до вимоги про
індивідуалізацію обвинувачення.

Вимога індивідуалізації полягає у наступному. По-перше, тому що по
справі в якості обвинувачених притягається декілька осіб, то кожній з
них повинно бути індивідуально сформовано і пред’явлено обвинувачення.
По-друге, якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, то в
постанові про притягнення як обвинуваченої повинно бути детально описано
і кваліфіковано кожне з них. По-третє, необхідно чітко вказувати і
обґрунтовувати, хто був організатором, виконавцем, підбурювачем та
пособником у вчиненні злочину.

По справах про корупцію та організовану злочинність важливо розрізняти
самі ці поняття, які не є тотожними. М.І. Мельник вірно підкреслює, що,
не зважаючи на тісний зв’язок корупції та організованої злочинності, “їх
не можна розглядати як одне ціле або навіть як обов’язковий структурний
елемент один одного… Корупція – це лише один із засобів, які
використовує організована злочинність” [11].

Важливе значення по справах про організовану злочинність має
відображення в постанові про притягнення особи як обвинуваченої тієї
ролі, яку ця особа виконувала не лише при вчиненні конкретного злочину,
а й в цілому у злочинному угрупованні, її місця в ієрархії злочинної
групи чи організації. Обставини, що характеризують особу, є дуже
суттєвими для вирішення питання щодо міри покарання, яку суд призначить
певній особі. Це обумовлено статтею 65 КК, згідно з якою суд призначає
покарання, враховуючи особу винного та обставини, що пом’якшують та
обтяжують покарання.

Оскільки наявність обставин, які негативно характеризують особу,
погіршує її становище, то їх необхідно наводити у постанові про
притягнення особи як обвинуваченої, щоб остання мала можливість
заперечити ці обставини, наполягати на виключенні неправильних
відомостей з формули обвинувачення.

 

Список використаних джерел

1. Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізація у
кримінальному процесі: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2004. –
С. 1–2.

2. Матієк С. Щодо визначення поняття “обвинувачення” // Вісн.
прокуратури. – 2002. – № 5. – С. 55–58.

3. Михайленко О., Юрчишин В. Обвинувачення: його види і значення в
кримінальному судочинстві України // Вісн. прокуратури. – 2003. – № 5. –
С. 46.

4. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Науч. — практ.
комментарий. – Киев, 1974. – С. 171.

5. Стремовский В.А. Учасники предварительного следствия в советском
уголовном процессе. – Ростов, 1966. – С. 113.

6. Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и
обоснованность. – М., 1971. – С.15; Каминская В.И. Теория советского
уголовно-процессуального закона: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М.,
1967. – С. 21–22.

7. Мартынчик Е.Г. Гарантии прав обвиняемого в суде первой инстанции. –
Кишинёв, 1975. – С. 85.

8. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности.
– М., 1984. – С. 21.

9. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Наука,
1970. – Т. 2. – С. 84–85.

10. Сербулов В.А. К вопросу о доказанности виновности лица,
привлекаемого в качестве обвиняемого // Проблемы дальнейшего укрепления
соц. законности при расследовании преступлений органами внутренних дел.
– Киев, 1988. – С.82–89.

11. Мельник М.І. Корупція і організована злочинність: проблема
співвідношення // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією
(теорія і практика). – 2001. – № 3. – С. 9.

 В.А. Сербулов. Особливості акту притягнення особи як обвинувачуваної у
справах про корупцію та організовану злочинність. “Боротьба з
організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 10’2004.

* Примітка. Тут і в подальшому, кажучи про слідчого, ми маємо на увазі й
орган дізнання, якщо інше спеціально не обумовлено.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *