Організаційно-правові засади державної служби(реферат)

Організаційно-правові засади державної служби

Служба у суспільстві та державна служба

Служба у суспільстві: різноманітність видів

Сучасне суспільство об’єднує значну кількість різноманітних
організаційних утворень — органів і організацій. Вони залежно від форми
власності, на основі якої здійснюють свою діяльність, можуть бути
державними, громадськими і приватними; від способів ухвалення рішень —
колективними і єдиноначальними; від умов утримання апарату — на оплатній
і безоплатній основі тощо.

Але в усіх цих утвореннях є працівники, котрі на постійній основі
займаються діяльністю щодо практичної реалізації основних завдань і
функцій відповідних органів і організацій. Ці працівники перебувають на
службі, а їхня діяльність називається службовою. В цілому ж це явище
слід визначити як службу в суспільстві.

Залежно від сфери утворення і функціонування відповідних органів та
організацій служба у суспільстві поділяється на окремі види. В сучасних
умовах є підстави виділити два базових типи органів і організацій —

1) державні;

2) недержавні, а серед недержавних, у свою чергу, — три підтипи:

а) недержавні громадські;

б) недержавні корпоративні

в) недержавні самоврядні.

Державні органи й організації утворюються, формуються державою (її
органами), використовують матеріальні цінності, фінанси тощо, які
залишаються власністю держави в особі її органів, та виконують завдання
і функції держави. До них належать усі види державних органів, державні
підприємства, установи і організації, їх об’єднання, військові (та інші
мілітаризовані) формування.

Недержавні (громадські та корпоративні) органи і організації — це:

1)  громадські організації, політичні партії, рухи, громадські
формування на місцях та їх органи: так звані недержавні громадські
утворення;

2)  утворені на основі недержавних форм власності підприємства,
установи, організації, їх об’єднання та їх власні органи управління
(адміністрації): так звані недержавні корпоративні утворення. Щодо них
держава не ставить завдання з виконання ними повсякденних функцій, не
втручається в їхню діяльність та майнове становище. На державному рівні
регулюється лише порядок їх утворення, реєстрації та здійснення контролю
за відповідністю їх діяльності чинному законодавству. Решту завдань і
функцій недержавні організації реалізують самостійно в межах закону та
на підставі своїх статутів;

3)  недержавні самоврядні утворення — це органи місцевого
самоврядування. Вони, з одного боку, не є державними органами, а з
іншого — їх не можна повністю віднести і до недержавних органів і
організацій, оскільки перші реалізують публічно-владні функції (як
відомо, місцеве самоврядування розглядається, поряд з державною владою,
однією з форм публічної влади).

В усіх перелічених видах органів і організацій має місце служба,
службова діяльність, яка відповідно також може розглядатися у двох
найзагальніших варіантах — як державна і недержавна служба.

Аналіз особливостей служби в державних органах, органах місцевого
самоврядування, державних підприємствах, установах і організаціях, а
також недержавних утвореннях дає всі підстави стверджувати, що головним,
найбільш вагомим видом служби у суспільстві є державна служба. Адже
через державну службу забезпечується належна організація діяльності всіх
органів держави, безперечним є її вплив на життєдіяльність суспільства в
цілому.

Поняття державної служби, її принципи та види                          
         

Державна служба — один з важливих видів суспільно корисної діяльності,
зміст якої полягає у виконанні завдань і функцій держави відповідно до
обсягу компетенції відповідного органу державної влади. Державна служба
є організаційно-правовим явищем зі своїм характерним змістом та
особливостями.

В усіх випадках службова діяльність пов’язана з трьома елементами:

1)  запровадженням служби (встановлення посад, їх кількості), правовим
врегулюванням порядку проходження тощо;

2) організацією виконання повноважень, здійсненням управління
відповідними об’єктами;

3) вирішенням внутрішньоорганізаційних питань службової діяльності в
певному органі чи організації (взаємовідносини між структурними
підрозділами та службовцями відповідного органу).

В адміністративно-правовій літературі служба за своїм внутрішнім змістом
іноді аналізується з двох боків — як організація, налагодження служби,
що передує практичному її здійсненню, і як сама службова діяльність1.
Проте якщо проаналізувати статути державних і недержавних організацій,
положення про державні органи, затверджені на різних рівнях, то стає
очевидним, яке важливе значення приділяється побудові та врегулюванню
взаємовідносин між внутрішніми структурними підрозділами органів, між
посадовими особами, розподілу між ними повноважень. Тому доповнення
змісту служби таким елементом, як організація та правове регулювання
внутрішньоорганізаційних відносин, необхідне для правильного розуміння
поняття державної служби.

Державну службу традиційно розглядають в трьох аспектах — соціальному,
політичному і правовому. У стислому вигляді її соціальний аспект
характеризується призначенням державної служби в житті суспільства;
політичний пов’язаний з формуванням державної влади, її здійсненням
відповідними органами; юридичний аспект зумовлений необхідністю
правового регулювання статусу державних службовців, порядку проходження
служби та інших елементів державно-службових відносин

В юридичній науці головна увага приділяється саме правовому аспекту
державної служби, в якому чільне місце посідає адміністративно-правове
регулювання.

Сукупність взаємозв’язанних правових норм, що регулюють суспільні
відносини у сфері державної служби, становлять комплексний інститут
права (правовий інститут)1. Так, до нього входять: норми конституційного
права, якими встановлюється право на державну службу; норми фінансового
права, що регулюють фінансування державної служби тощо; а також норми
деяких інших галузей права — екологічного, трудового, земельного і т.
ін.

Норми адміністративного права в цьому інституті становлять основну
частину. Ними регулюються найважливіші організаційні елементи державної
служби: правовий статус посади в державних органах та їх апараті, статус
державного службовця і посадової особи, категорії посад і ранги
посадових осіб, вимоги до державних службовців, порядок проходження
державної служби, організація управління державною службою, проведення
атестації державних службовців, адміністративна і дисциплінарна
відповідальність державних службовців та ін.

При визначенні поняття державної служби слід виходити з наступних
основних ознак цього явища:

0 державна служба — це професійна діяльність осіб, що обіймають посади в
державних органах (законодавчих, виконавчих, судових, прокуратурі) та їх
апараті;

0 державна служба здійснюється на основі Конституції та законів України,
інших нормативно-правових актів;

0 зміст державної служби полягає в практичному виконанні завдань і
функцій держави та вирішенні інших суспільно важливих завдань,
забезпеченні прав і свобод громадян;

0 оплата праці державних службовців здійснюється з державних коштів (з
Державного бюджету).

Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 р.2 містить
визначення поняття державної служби, яке в цілому охоплює головні її
ознаки. Це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних
органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій
держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1
згаданого Закону).

Важливим для розуміння сутності державної служби є визначення її
принципів. Вони встановлені Законом України «Про державну службу».

Основоположним принципом є конституційне положення про рівне право
громадян на доступ до державної служби (частина друга ст. 38 Конституції
України). На його розвиток у ст. 4 згаданого Закону зазначено, що право
на державну службу мають громадяни України незалежно від походження,
соціального і майнового положення, расової і національної приналежності,
статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які
одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у
встановленому порядку конкурсний відбір або призначені на посаду за
іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Принципами державної служби, визначеними ст. З згаданого Закону, є:

0 служіння народу України;

0 демократизм і законність;

0 гуманізм і соціальна справедливість;

0 пріоритет прав людини і громадянина;

0 професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість
справі;

0 персональна відповідальність за виконання службових обов’язків,
дисциплінованість;

0 дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування,
прав підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян.

Розмежування видів державної служби можливе з різних підстав.

Наприклад, залежно від того, в органах якої гілки влади вона
здійснюється, виділяються:

1) служба у законодавчому органі;

2) служба в органах виконавчої влади;

3) служба у судових органах.

Такі види, як цивільна служба і мілітаризована служба, виокремлюються
залежно від порядку проходження служби. Цивільна служба, в свою чергу,
поділяється на функціональну і спеціальну службу, а мілітаризована
служба має значну кількість підвидів, які виділяють за характерними
ознаками.

Незалежно від видів державної служби існують певні особливості тих
правовідносин, які виникають при її здійсненні.

З одного боку, державна служба пов’язана з виконанням завдань та функцій
держави, а тому в її процесі виникають відносини між державою (в особі
її органів, уповноважених осіб) і державним службовцем, який займає
відповідну державну посаду. В цих відносинах державний службовець
служить державі, він повинен сумлінно ставитися до своїх обов’язків,
чесно служити інтересам держави, виконувати вказівки вищих керівників.

З іншого боку, виникають відносини між державним службовцем і
громадянами, державними і недержавними організаціями. Тут державний
службовець виступає як слуга народу, який зобов’язаний дотримувати
пріоритет прав людини і громадянина, шанобливо ставитися до людей, не
допускати дій, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи
негативно вплинути на репутацію державних службовців тощо.

Але і в першому, і в другому випадках повноваження державних службовців
повинні бути чітко й однозначно врегульовані законодавчо. При цьому якщо
в другому випадку пріоритет надається правам, свободам людини і
громадянина при виконанні службовцем функцій державної служби, то в
першому — інтересам держави, яку він представляє, а відносини
характеризуються елементами залежності державного службовця від держави,
інтересів і цілей публічної влади.

Правове регулювання державної служби

Останнім часом вжито певних заходів щодо вдосконалення правового
регулювання державно-службових відносин та організації державної служби.
Слід врахувати, що Закон України «Про державну службу» лише за
формальними ознаками вважається таким, що визначає загальні засади
державної служби, а також статус державних службовців, які працюють у
державних органах та їх апараті. Фактично, за своїм змістом даний Закон
врегульовує діяльність службовців тільки органів виконавчої влади та
апарату цих та інших органів державної влади.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та
його заступників, голів комітетів Верховної Ради та їх заступників,
народних депутатів України, Прем’єр-міністра, інших членів Кабінету
Міністрів, Голови та суддів Конституційного Суду, Голови та суддів
Верховного Суду, Голови та суддів Вищого господарського суду,
Генерального прокурора України та його заступників регулюється
Конституцією та спеціальними законами України.

Прийнято низку законодавчих актів, що регулюють окремі напрями
державно-службової діяльності: про місцеві державні адміністрації, про
Прикордонні війська України, про Прокуратуру України, про Збройні Сили
України, про освіту, про міліцію України та ін. Усі вони тією чи іншою
мірою стосуються питань організації та проходження державної служби у
відповідних державних органах.

Для реалізації державної політики у сфері державної служби та здійснення
поточного керівництва нею функціонує Головне управління державної служби
України. До його компетенції віднесено прогнозування і планування потреб
державних органів та їх апарату в кадрах, забезпечення разом з іншими
державними органами реалізації загальних напрямів політики у сфері
державної служби в державних органах та їх апараті, розробку і внесення
на розгляд Кабінету Міністрів України проектів нормативних актів з
питань державної служби, розробку, координацію і контроль здійснення
заходів щодо підвищення ефективності державної служби та вирішення інших
питань організації і правового регулювання державної служби.

Важлива роль належить також Координаційній раді з питань державної
служби при Президентові України. На неї покладено функції щодо
визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних завдань у сфері
державної служби, об’єднання зусиль усіх державних органів щодо
підвищення ефективності державної служби.

§ 2. Поняття посади і посадової особи, класифікація посад

Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності
й правове становище. Від посади залежать обсяг, форми, методи участі
державного службовця у практичному здійсненні компетенції державного
органу, де він працює.

Водночас державну службу слід розглядати не як просту сукупність посад
державних службовців, а як певну єдину структуру, яка має свою
відповідну ієрархію. В ряді випадків у державному органі є лише одна
певна посада (наприклад, посада першого заступника голови місцевої
державної адміністрації), а в інших випадках може мати місце цілий ряд
аналогічних посад (наприклад, посади заступників голови місцевої
державної адміністрації).

Отже, посади, з одного боку, забезпечують персоніфікацію управлінських
функцій, відповідальності, розподілу праці, а з іншого — їх уніфікацію,
яка допомагає вирішувати питання професіоналізації апарату. Цим
забезпечується ефективність добору і розстановки кадрів, організації їх
праці, її стимулювання, вдосконалення структури апарату державних
органів.

Поняття посади                        

Згідно із ст. 2 Закону України «Про державну службу» посада — це
визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця
державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене
нормативними актами коло службових повноважень.

Законодавче визначення поняття посади охоплює його характеристику з
організаційної і правової точок зору.

В організаційному аспекті посада характеризується тим, що вона
встановлюється державою (компетентним органом), включається в штатний
розпис (входить до єдиної номенклатури посад), є первинною одиницею
державного органу чи його апарату, за якою закріплюється певне коло
повноважень, що визначаються, крім штатного розпису, структурою органу і
є досить стабільними. Саме цим зумовлені роль і місце особи, яка обіймає
відповідну посаду в державному органі та його апараті.

У правовому аспекті посада характеризується повноваженнями, колом прав і
обов’язків, які закріплені за посадою. Вони встановлюються
нормативно-правовими актами і є частиною прав і обов’язків державного
органу.

І організаційний, і правовий аспекти посади пов’язані з особою —
державним службовцем, який обіймає посаду. Відповідно його обов’язки та
права конкретизуються в нормативних документах, де, крім функцій і
повноважень, закріплюються вимоги до особи, що претендує на заняття
посади (спеціальна освіта, стан здоров’я, знання державної мови тощо),
рівень заробітної плати, порядок зарахування, кваліфікаційний ранг за
посадою і т. ін.

Хоча в законодавстві про державну службу чітко визначено тільки поняття
«посада», є підстави використовувати як однопорядкові з ним категорії
«посада державного службовця» або «посада державної служби».

Що ж стосується поняття «державна посада», то його зміст дещо ширший. Це
пояснюється тим, що відповідно до Концепції адміністративної реформи в
Україні передбачено встановлення трьох типів державних посад —
політичних, адміністративних і патронат-них. В їх числі до посад
державної служби (тобто посад державних службовців) належать тільки
адміністративні та патронатні посади.

Стосовно політичних посад, то Указом Президента України «Про чергові
заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від
29.05.2001 р. (ст. 9) посади Прем’єр-міністра України, Першого
віце-прем’єр -міністра, віце-прем’єр-міністрів і міністрів за характером
повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад
визнано політичними і такими, що не належать до категорії посад
державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу»1.
В наступному Указі Президента України «Про деякі питання впорядкування
статусу державних службовців» від 11.06.2001 р. знову підтверджено, що
посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних і не
належать до категорій посад державних службовців2. Важливим в останньому
Указі є і положення, згідно з яким визнано недопустимим прирівнення
будь-яких посад в органах державної влади, інших державних органах, їх
посадових та службових осіб за статусом, у тому числі за умовами
матеріального та соціально-побутового забезпечення, до членів Кабінету
Міністрів України.

Закон України «Про державну службу» (ст. 9), хоч і не відносить членів
Кабінету Міністрів України до політичних діячів, однак встановлює, що
вони не належать до визначених у Законі категорій посад державних
службовців, а їх правовий статус регулюється спеціальними законами.

Отже, політичні посади належать до державних посад, хоча і не є
«посадами державних службовців» відповідно до Закону України «Про
державну службу».

Крім того, до державних посад слід віднести посади службовців у
державних установах, організаціях, на державних підприємствах, оскільки
вони фактично виконують державні функції відповідних адміністрацій
(органів управління). Хоча на цих службовців і не поширюється дія Закону
«Про державну службу».

Нарешті, до державних посад належать всі інші посади осіб, статус яких
згідно із ст. 9 Закону «Про державну службу» регулюється не цим Законом,
а Конституцією і спеціальними законами України. Це стосується і посади
Президента України, хоча згідно з Конституцією України Президент обіймає
не посаду, а «пост» (ст. 104, 108, 111). В присязі, яку складає
Президент України, також говориться про «високий пост». Отже, на
конституційному рівні введено термін «пост», який, однак, має місце лише
щодо посади однієї особи — Президента України. Слід вважати, що
Конституція України цілком обґрунтовано встановлює не посаду, а пост
Президента України, чим підкреслює особливе місце Президента в
державному механізмі

Поняття посадової особи

Якщо наведеним у Законі України «Про державну службу» поняттям посади
можна досить успішно користуватися в законотворчій і правозастосовчій
практиці, то цього не можна сказати про наведене в Законі (частина друга
ст. 2) поняття посадових осіб. Це керівники і заступники керівників
державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких
законами або іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Чітке визначення посадової особи має дуже велике значення. Тому наведене
вище тлумачення не може задовольнити правову теорію і практику з
принципових мотивів. По-перше, воно є непослідовним, оскільки в ньому
говориться про державних службовців, на яких законом та іншими
нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і
консультативно-дорадчих функцій, а в преамбулі Закону встановлено, що
він визначає статус державних службовців, які працюють у державних
органах та їх апараті.

По-друге, у наведеному визначенні говориться про осіб, наділених
консультативно-дорадчими функціями. Проте цими функціями можуть бути
наділені не тільки посадові, а й інші особи, як практично це і буває.
Якщо консультант або радник не наділений організаційно-розпорядчими
(точніше, владно-розпорядчими) функціями, то він не може бути віднесений
до посадових осіб.

Позаяк поняття посадової особи широко застосовується в кримінальному
законодавстві, законодавстві про адміністративну відповідальність, в
усіх галузях та сферах управлінської діяльності, то залишається
нагальним завдання обгрунтувати і законодавчо закріпити досконаліший
варіант визначення даного поняття з урахуванням необхідності уточнення
його співвідношення з нововведеним в Конституції України та деяких
наступних законодавчих актах поняттям «службова особа»1.

Класифікація посад державних службовців

J

e

????¤?¤?$???????I?пов’язується з особливостями проходження державної
служби, органами, де вона здійснюється, та іншими критеріями.

Закон України «Про державну службу» (ст. 25) наводить класифікацію посад
державних службовців. Основними її критеріями є: організаційно-правовий
рівень органу, який приймає їх на роботу; обсяг і характер компетенції
на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.

Встановлено сім категорій посад державних службовців, яким відповідають
п’ятнадцять рангів, що присвоюються службовцям відповідно до займаної
посади, рівня кваліфікації та результатів роботи. Відповідно до
категорії посад державної служби та згідно з рангами, які присвоюються
державним службовцям, здійснюється прийняття на державну службу,
просування по ній службовців, вирішується питання стимулювання їх праці
тощо. Безперечно, законодавчо встановлена класифікація посад державних
службовців позитивно вплинула на становлення та розвиток державної
служби в Україні. Подальший розвиток вона дістала в ряді указів
Президента України.

Водночас у сучасних умовах актуалізуються завдання наближення інституту
державної служби в Україні до європейської моделі та гармонізації
напрямів правового регулювання системи державної служби в Україні й
європейських країнах. Адже про вибір Україною європейської моделі
розвитку говориться і в Посланні Президента України до Верховної Ради
України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного
та соціального розвитку України на 2002-2004 роки». Звичайно, йдеться не
про запозичення чужої моделі державної служби, а про те, що вона повинна
повною мірою відповідати кращим зарубіжним зразкам. Це стосується і
класифікації посад державних службовців.

Щодо приведення класифікації посад державної служби в Україні у
відповідність з європейськими стандартами, то слід врахувати, що
найпоширеніша європейська практика при віднесенні посад до відповідних
категорій виходить з рівня освіти та місця посади в структурі державного
органу, що пов’язане з обсягом і характером компетенції на конкретній
посаді. За цими критеріями виділяють чотири категорії посад: А, В, С, D,
яким відповідають певні чини (ранги). У майбутньому ця схема
класифікації посад державної служби в певному варіанті може бути
прийнята і нашою державою.

Безумовно, Україна не може прямо запозичити у жодній країні модель
побудови державної служби. Без врахування національних особливостей,
умов соціально-економічного і політичного розвитку таке запозичення може
привести до негативних наслідків. Водночас європейський досвід
теоретичного осмислення і законодавчого регулювання формування та
проходження державної служби є корисним і повинен враховуватись у
вітчизняній системі державної (а також в органах місцевого
самоврядування) служби та в законотворчій діяльності.

§ 3. Управління державною службою

Управління державною службою — це практична діяльність відповідних
державних органів щодо визначення основних напрямів розвитку і
забезпечення реального функціонування усіх елементів інституту державної
служби. Це управління грунтується на принципах законності; гласності;
підпорядкованості вищестоящим державним органам і посадовим особам
вищого рівня; єдності основних вимог, що висуваються до державних
службовців; стабільності державної служби.

Органи управління державною службою — це спеціальні державні органи або
підрозділи державних органів, до компетенції яких належать забезпечення
і розвиток системи державної служби.

Зокрема, загальне керівництво державною службою здійснює Президент
України. Безпосередньо підконтрольним і підзвітним йому провідним
органом управління державною службою виступає Головне управління
державної служби України (Головдержслужба), правове становище якого
визначено законами України, актами Президента України, постановами
Кабінету Міністрів України та Положенням про Головне управління
державної служби України (затвердженим Указом Президента від 02.10.1999
р.)1. Згідно з Указом Президента «Про підвищення ефективності системи
державної служби» від 11.02.2000 р. Головдержслужба України є
центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом,
підконтрольним і підзвітним Президентові України1.

Згідно з п. 4 Положення Головдержслужба:

0 розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти
нормативних актів з питань, що належать до її компетенції;

0 аналізує фактичний склад державних службовців і готує пропозиції
державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи; 0 веде
комп’ютерний облік даних про державних службовців першої — третьої
категорій;

0 здійснює заходи щодо вдосконалення конкурсного відбору на державну
службу, проведення атестації державних службовців із забезпеченням
об’єктивної оцінки їх діяльності;

0 готує та вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо
віднесення існуючих посад державних службовців, які не перелічені у ст.
25 Закону України «Про державну службу», а також нових посад державних
службовців до відповідних категорій;

0 готує проекти актів Президента України і Кабінету Міністрів України
про присвоєння рангів державним службовцям, які займають посади,
віднесені до першої та другої категорій;

0 дає висновки щодо призначення на посади та звільнення з посад перших
заступників і заступників керівників центральних органів виконавчої
влади, які відповідають за роботу кадрових служб, попередньо розглядає
питання про призначення на посади та звільнення з посад керівників
кадрових служб цих органів, а також керівників апарату та керівників
кадрових служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних
адміністрацій, директорів регіональних центрів підвищення кваліфікації
державних службовців і керівників державних підприємств, установ і
організацій;

0 здійснює методичне керівництво роботою з кадровим резервом, аналізує
пропозиції центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо
формування кадрового резерву на посади державних службовців, призначення
на які здійснюється Президентом України за поданням Кабінету Міністрів
України, а також Кабінетом Міністрів України, і узагальнені матеріали
щороку подає на розгляд Кабінету Міністрів України;

0 здійснює заходи щодо запобігання проявам корупції серед державних
службовців, узагальнює звітність центральних і місцевих органів
виконавчої влади з питань додержання вимог Закону України «Про боротьбу
з корупцією»1 та подає її до Кабінету Міністрів України;

0 перевіряє в державних органах та органах місцевого самоврядування
додержання вимог Законів України «Про державну службу», «Про боротьбу з
корупцією» та інших актів законодавства з питань державної служби та ін.

Для виконання зазначених завдань, покладених на Головдерж-службу, вона
має право:

0 залучати вчених, спеціалістів центральних і місцевих органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних
підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками)
для розгляду питань, що належать до її компетенції;

0 утворювати у разі потреби комісії та експертні групи із залученням
учених, працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування (за погодженням з їх керівниками) для
підготовки проектів актів законодавства, здійснення їх експертизи та
надання роз’яснень;

0 одержувати в установленому законодавством порядку від органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних
підприємств, установ і організацій статистичні дані, інші документи і
матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань;

0 скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її
компетенції;

0 представляти Кабінет Міністрів за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час укладення відповідних міжнародних договорів
України. Одним з важливих напрямів діяльності Головдержслужби є
проведення нею перевірок, порядок якого регламентується Положенням про
порядок проведення Головдержслужбою перевірок (затвердженим
Головдержслужбою від 18.05.2000 р.)1. Такі перевірки проводяться щодо
державних органів та органів місцевого самоврядування з метою:
встановлення фактичного стану справ щодо дотримання єдиної державної
політики у сфері державної служби, підвищення її ефективності,
дотримання зазначеними органами правових, організаційних, економічних та
соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу
та участь у місцевому самоврядуванні; встановлення фактичного стану
справ щодо виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів з
питань боротьби з корупцією та запобігання її проявам в органах
державної влади та місцевого самоврядування тощо.

Постійно діючим консультативно-дорадчим органом, утвореним Президентом
України, є Координаційна рада з питань державної служби при Президентові
України (далі — Рада), яка у своїй діяльності керується Конституцією і
законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України
та Положенням про Координаційну раду з питань державної служби при
Президентові України (затвердженим Указом Президента від 21.03.2000 p.).
Основними завданнями Ради є:

0 визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів
державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль державних
органів щодо підвищення її ефективності; 0 розгляд проектів реформування
системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її
впровадження, аналізу і можливого коригування дій; 0 розгляд проектів
законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби,
служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення
державної служби та державних підприємств, установ, організацій;

0 аналіз взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо
реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка
пропозицій щодо підвищення ефективності цієї роботи; 0 розгляд питань та
пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною
службою; 0 аналіз стану та ефективності використання інтелектуального і
управлінського потенціалу держави, розробка заходів щодо стимулювання
праці, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної
захищеності державних службовців, а також удосконалення адміністративної
культури, підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції
серед державних службовців, посилення суспільної довіри до державної
служби; 0 аналіз стану та розгляд заходів щодо вдосконалення системи
підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації державних службовців
та керівників державних підприємств, установ і організацій, а також
проведення наукових досліджень з питань державної служби; 0 вивчення та
розробка пропозицій щодо впровадження вітчизняного і міжнародного
досвіду з питань державного управління, державної служби, кадрового
менеджменту. З метою вивчення та розгляду питань, що належать до
компетенції Ради, вона має право: утворювати у разі потреби комісії,
експертні й робочі групи, залучати у встановленому порядку працівників
центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, а також вчених та провідних фахівців; одержувати
безоплатно у встановленому порядку необхідну для її діяльності
інформацію, документи, матеріали і статистичні дані; заслуховувати на
своїх засіданнях інформацію керівників міністерств, інших центральних і
місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств, установ і
організацій з питань, що належать до компетенції Ради.

Зрештою, в кожному окремому органі виконавчої влади управління державною
службою здійснює керівник відповідного органу.

§ 4. Служба в органах місцевого самоврядування: загальна характеристика

До прийняття Закону України «Про службу в органах місцевого
самоврядування» від 07.06.2001 р.1 (далі — Закон) проходження служби в
системі органів місцевого самоврядування регулювалося Законом України
«Про державну службу», оскільки ст. 2 Постанови Верховної Ради України
«Про введення в дію Закону України «Про державну службу» встановлювала,
що його дія поширюється на працівників органів місцевого самоврядування,
які прирівнюються до відповідних категорій посад державних службовців2.

Відповідно до згаданого Закону служба в органах місцевого самоврядування
— це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які
обіймають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на
реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування
та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Поняття служби в органах місцевого самоврядування поєднує серед інших
такі її основні елементи, як спрямування на реалізацію територіальною
громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень
органів виконавчої влади, наданих Законом. Цим підкреслюється роль
служби в органах місцевого самоврядування в розв’язанні місцевих проблем
управління, її зв’язок з органами місцевої влади.

Основними принципами служби в органах місцевого самоврядування є:

0 служіння територіальній громаді;

0 поєднання місцевих і державних інтересів; утвердження верховенства
права, демократизму і законності;

0 гуманізм і соціальна справедливість;

0 гласність;

0 пріоритет прав та свобод людини і громадянина;

0 рівні можливості доступу громадян до служби в органах місцевого
самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної
підготовки;

0 професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість
справі;

0 підконтрольність, підзвітність, персональна відповідальність за
порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов’язків;

0 дотримання прав місцевого самоврядування;

0 правова і соціальна захищеність посадових осіб місцевого
самоврядування;

0 захист інтересів відповідної територіальної громади;

0 фінансове та матеріально-технічне забезпечення служби за рахунок
коштів місцевого бюджету;

0 самостійність кадрової політики в територіальній громаді.

Закон закріплює право громадян України на службу в органах місцевого
самоврядування незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних
та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, терміну проживання на відповідній території, та
встановлює вимоги до претендентів на службу в цих органах. Ці вимоги не
мають обмежувального характеру, оскільки стосуються освіти і професійної
підготовки, володіння державною мовою в обсягах, достатніх для виконання
службових обов’язків.

Обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в органи місцевого
самоврядування та проходженням служби, згідно зі ст. 12 Закону, є
традиційними. Не можуть бути прийняті на службу особи: 0 визнані судом
недієздатними;

0 які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не
погашена і не знята у встановленому законом порядку;

0 які відповідно до закону позбавлені права займати посади в органах
державної влади та їх апараті або в органах місцевого самоврядування
протягом установленого терміну;

0 які у разі прийняття на службу в органи місцевого самоврядування
будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими
родичами чи свояками. Інші обмеження, пов’язані з проходженням служби в
органах місцевого самоврядування, встановлюються виключно законами
України. До обмежувальних заходів можна віднести неподання декларації
про доходи.

Встановлення правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування
має певні особливості. У Законі відзначено, що посадовою особою є особа,
яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові
повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок
місцевого бюджету.

Види посад визначені у ст. 3. Це виборні посади, на які особи обираються
територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або
затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються
сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у
місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою,
передбаченою законодавством України.

Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається
Конституцією України, Законом України «Про службу в органах місцевого
самоврядування», а також законами «Про місцеве самоврядування в
Україні», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про вибори депутатів
місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та іншими законами
України.

Прийняття на службу в органи місцевого самоврядування здійснюється
шляхом обрання на посади територіальною громадою, обрання або
затвердження відповідною радою, призначення на посади сільським,
селищним, міським головою, головою районної ради на конкурсній основі чи
за іншою процедурою, передбаченою законодавством України. Посадові особи
місцевого самоврядування, які вперше обираються чи призначаються на
службу, приносять присягу.

У Законі наводиться класифікація посад в органах місцевого
самоврядування та встановлюються ранги посадових осіб. Встановлено сім
категорій посад, яким відповідають п’ятнадцять рангів.

Віднесення посад органів місцевого самоврядування, не зазначених у
Законі, до відповідної категорії посад здійснюється Кабінетом Міністрів
України за поданням керівників відповідних органів місцевого
самоврядування.

Ранги присвоюються відповідно до займаної посади, рівня професійної
кваліфікації, результатів роботи одночасно з обранням (прийняттям) на
службу в органи місцевого самоврядування або обранням чи призначенням на
вищу посаду.

Атестація посадових осіб місцевого самоврядування здійснюється один раз
на чотири роки з метою оцінки ділових та професійних якостей, а також їх
кваліфікації. За результатами атестації атестаційна комісія робить один
з наступних висновків: про відповідність займаній посаді; про
відповідність займаній посаді за певних умов; про невідповідність
займаній посаді. Закон визначає порядок оскарження рішення атестаційної
комісії та встановлює перелік осіб, які не підлягають атестації. Слід
також зазначити, що результати атестації мають рекомендаційний характер
для відповідних керівників.

Закон встановлює підстави припинення служби в органах місцевого
самоврядування. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів
про працю України, підстав, визначених Законом України «Про місцеве
самоврядування в Україні», служба в органах місцевого самоврядування
припиняється у разі: відмови посадової особи місцевого самоврядування
від складання присяги; порушення умов реалізації права на службу в
органах місцевого самоврядування; неподання у встановлений термін
відомостей або подання посадовою особою місцевого самоврядування
неправдивих відомостей щодо її доходів; виявлення або виникнення
обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог,
пов’язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування;
досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку
перебування на службі в органах місцевого самоврядування (60 років для
чоловіків, 55 —для жінок).

Рішення про припинення служби в органах місцевого самоврядування може
бути оскаржено посадовою особою місцевого самоврядування у порядку,
визначеному законом.

Перевибори сільських, селищних, міських голів, зміна керівників органів
місцевого самоврядування не є підставою для припинення служби посадовими
особами виконавчих органів рад, їх секретаріатів, крім працівників
патронатної служби.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. —
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. — М., 2003. — 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. — 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. — К., 2003. — 600 с

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *