Обсяг дієздатності особи та її законне представництво у кримінальному процесі (реферат)

Реферат на тему:

Обсяг дієздатності особи та її законне представництво у кримінальному
процесі

Утвердження у кримінальному процесі принципів змагальності та
диспозитивності, розширення прав учасників кримінального судочинства
зумовили необхідність перегляду старих та відшукування нових гарантій
реалізації їхніх прав. У цьому аспекті нового змісту набуває питання
кримінально-процесуальної дієздатності учасників процесу, від вирішення
якого залежить забезпечення реальної юридичної рівності сторін.
Будь-який учасник провадження у справі, який з об’єктивних причин не
може самостійно реалізувати своє право чи сукупність прав потребує
додаткових гарантій. На даному етапі однією з таких гарантій є
обов’язкова участь на стороні неповнолітнього або такого, який має
фізичні чи психічні вади обвинувачуваного захисника (ст.45 КПК). Разом з
тим очевидним є факт, що такі ж причини, які обмежують особу у здатності
реалізувати своє право, можуть мати й інші учасники: потерпілі, цивільні
позивачі чи відповідачі. Крім того, недієздатність чи часткова
дієздатність учасника процесу має тягти за собою залучення до справи
його законного представника, функція якого відмінна від функції
захисника чи представника за договором а, відтак не може бути
компенсована ними.

Визначення обсягу кримінально-процесуальної дієздатності має закласти
теоретичну основу надання окремій категорії учасників процесу додаткових
гарантій, пов’язаних з встановленням особливостей участі на стороні
таких осіб захисника чи представника за договором, а також визначення
питань їх законного представництва.

Зауважимо, що проблема кримінально-процесуальної дієздатності хоча і
порушувалась у працях як вітчизняних, так і радянських процесуалістів,
проте законодавчого вирішення не знайшла. Питання
кримінально-процесуальної дієздатності в межах загальних праць з
представництва торкались В. Адаменко, М. Гошовський, О. Кучинська,
Л. Кокорев, В. Лазарева, О. Ландо, В. Шимановський та ін. Комплексне
дослідження проблеми у 80-х роках проведене В. Полосковим. Розробки
згаданих процесуалістів у цілому сформулювали концепцію розуміння
кримінально-процесуальної дієздатності і, що найголовніше, визначили три
головні підстави її обмеження – неповноліття, фізичні та психічні вади
учасника, які на теоретичному рівні є досить обґрунтованими і можуть
лягти в основу подальших досліджень, пов’язаних з цією проблематикою.
Разом з тим питання взаємозв’язку обсягу кримінально-процесуальної
дієздатності та меж участі у процесі законного представника
обвинувачуваного, потерпілого чи цивільного позивача залишається не
дослідженим, що зумовлює труднощі під час визначення кола його
повноважень, адже участь законного представника на стороні відповідного
недієздатного чи частково дієздатного учасника не повинна перетворитись
з гарантії прав на додаткову перепону їх реалізації.

Метою пропонованого дослідження є визначення меж законного
представництва учасників процесу залежно від обсягу їхньої дієздатності.
Водночас з’ясовується зміст поняття кримінально-процесуальної
дієздатності, проводиться аналіз підстав її обмеження та визначається
градація її обсягу.

Однією з умов законного представництва учасника кримінального процесу є
відсутність у нього повної процесуальної дієздатності. На відміну від
цивільно процесуального кримінально-процесуальний закон не пояснює, з
якими обставинами може бути пов’язана її відсутність чи обмеження, хоча
аналіз окремих норм дає підстави стверджувати, що такі обставини
існують. Нерозкриття в законі поняття процесуальної дієздатності, її
обсягу та підстав обмеження призводить до неоднозначного розуміння ролі
законного представника у процесі, труднощів у визначенні меж реалізації
ним повноважень з представництва підопічного.

Попри те, що більшість процесуалістів погоджуються з необхідністю
виокремлення і вивчення кримінально-процесуальної дієздатності, є думка,
що таке виокремлення в інших галузях права, окрім цивільного, не має
практичного значення. Пояснюється це тим, що правовідносини поза
безпосередньою участю в них самих носіїв прав та обов’язків можуть
існувати лише в цивільному праві. В інших же галузях мова має йти про
правосуб’єктність як єдину право-дієздатність, оскільки момент настання
право та дієздатності тут співпадають [1, с.335]. Така позиція,
висловлена в теорії права, є необґрунтованою, оскільки виділення з
правосуб’єктності особи її правоздатності і дієздатності має підстави і
в інших галузях права, в тому числі і процесуальних. Відомо, що чинний
ЦПК, України спеціально розмежовує вказані поняття. Як випливає зі
змісту ст.101 ЦПК цивільно-процесуальна дієздатність є необхідною умовою
участі особи в цивільно-процесуальних відносинах. Під нею розуміють
здатність учасника процесу особисто здійснювати свої суб’єктивні права,
виконувати процесуальні обов’язки і доручати ведення справи
представникові [2, с.223].

Якщо процесуальна дієздатність у цивільному процесі є окремим правовим
інститутом, існування такого інституту в кримінальному процесі
вбачається також цілком доцільним. Викликане воно і причинами
об’єктивного характеру. Так різні особи об’єктивно мають різний рівень
фізичного та психічного здоров’я, у результаті чого, будучи рівними як
суб’єкти права формально, вони є нерівними у здатності реалізувати свої
права реально. Така нерівність, не компенсована юридичними засобами, в
кінцевому підсумку може спричинити нерівне становище сторін у
змагальному процесі, що неприпустимо.

Що ж розуміють під кримінально-процесуальною дієздатністю? Традиційне її
визначення сформульоване П.В. Полосковим, який процесуальну дієздатність
розуміє як визнану кримінально-процесуальним правом психічну і фізичну
здатність особи до самостійного здійснення процесуальних дій, тобто до
свідомої реалізації своїх кримінально-процесуальних прав та виконання
кримінально-процесуальних обов’язків [3, с.7-8]. Процесуальну
дієздатність, отже, пропонується розуміти як здатність
правоздійснювальну або правовиконавчу. Разом з тим, виділяють ще кілька
елементів правоздатності, до яких відносять: здатність своїми діями
набувати суб’єктивних прав і створювати для себе юридичні обов’язки
(правонабувальна здатність); здатність своїми діями розпоряджатися
належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести
юридичну відповідальність за вчинення правопорушень (деліктоздатність)
[4, с.86]. Вказані елементи також підлягають включенню до структури
кримінально-процесуальної дієздатності. Наприклад, правонабувальна
здатність потрібна при заявлені цивільного позову в кримінальному
процесі, а деліктоздатність – при обранні нового запобіжного заходу в
разі неналежної поведінки обвинувачуваного, коли запобіжний захід може
бути замінено на суворіший. Відтак, процесуальну дієздатність слід
розуміти як здатність особи самостійно набувати та реалізувати
процесуальні права та обов’язки, розпоряджатися набутими правами і нести
відповідальність за невиконання покладених обов’язків. Зауважимо, що
метою інституту дієздатності у кримінальному процесі є не встановлення
формальних перепон для реалізації учасником свого права, а надання для
нього додаткових процесуальних гарантій, в тому числі і через допуск до
справи його законного представника.

Виявлення кола обставин, через які в особи може бути відсутня повна
процесуальна дієздатність, має проблемний характер, оскільки
кримінально-процесуальний закон прямо їх не встановлює. Спеціально не
врегулювавши вікову градацію обсягу кримінально-процесуальної
дієздатності, а також підстави недієздатності дорослих осіб,
законодавець, вірогідно, виходив з того, що ці питання досить добре
врегульовані іншими галузями права, зокрема цивільним і
цивільно-процесуальним. Однак унаслідок специфіки
кримінально-процесуальних відносин, органічного зв’язку галузі не з
цивільним, а саме з кримінальним правом, механічне перенесення градації
обсягу дієздатності з інших галузей права, передусім цивільного, досить
утруднене, і крім того не знаходить повного відображення в кримінальному
законі. Зауважимо, що навіть цивільно-процесуальну дієздатність
обґрунтовано відмежовують від цивільної дієздатності як самостійний
процесуальний інститут [2, с.224]. На нашу думку, це важливе питання
потребує нормативного врегулювання в новому кримінально-процесуальному
кодексі.

Однак, якщо виходити з того, що повна дієздатність особи найперше
пов’язується з її психічною та фізичною здатністю усвідомлювати значення
процесуальних дій, розуміти і реалізувати свої права, виконувати
обов’язки та нести відповідальність за їх невиконання, то така здатність
об’єктивно можлива лише за умови досягнення учасником процесу віку
фізичної та психічної зрілості, а також якщо у нього немає психічних чи
фізичних вад здоров’я, які можуть утруднювати або взагалі
унеможливлювати його участь у кримінально-процесуальній діяльності.
Зауважимо, що недосягнення особою віку фізичної та психічної зрілості є
формальною підставою визнання її процесуально недієздатною, оскільки в
силу особливостей індивідуального розвитку кожної людини, встановлений
вік досягнення повної дієздатності не є досить об’єктивним критерієм її
реального прояву. Щодо психічних чи фізичних вад як індивідуальних
характеристик прямо пов’язаних з реальною здатністю бути повноцінним
учасником процесу, то вони завжди є реальними підставами.

Чинне галузеве законодавство по-різному визначає обсяг дієздатності
особи залежно від віку. Цивільне право до повністю дієздатних відносить
осіб, які досягли 18 років (ст.11 ЦК), частково дієздатних – 15 років
(ст.13 ЦК). Аналогічна градація і в цивільно-процесуальному праві
(ст.101 ЦПК). Кримінальний закон, норми якого реалізуються через
кримінально-процесуальні відносини, подає лише градацію деліктоздатності
суб’єкта: загальна кримінально-правова деліктоздатність – з 16 років,
часткова – з 14 років (ст.22 КК). З огляду на нерозривний зв’язок
галузей матеріального та процесуального права в кримінальному процесі
дієздатність особи можна було б пов’язати з кримінально-правовою
деліктоздатністю, визнавши повну дієздатність учасника процесу з 16
років, часткову – з 14. Проте 16-літній вік не може вважатись віком
повної кримінально процесуальної дієздатності – адже, на підставі ст.6
СК, особа до 18 років за правовим статусом все ще є дитиною. Крім того,
аналіз низки норм кримінально-процесуального закону дає підставу зробити
висновок, що повна процесуальна дієздатність настає тільки з 18 років.
Так розділом VIII та іншими статтями КПК України обвинувачуваним у віці
саме до 18 років передбачено низку гарантій, серед яких: обов’язкова
участь захисника, залучення до участі у справі законних представників.
Законодавець у цьому питанні виходить з того, що внаслідок недостатнього
розумового розвитку такий обвинувачуваний не в змозі повною мірою
усвідомлювати своє процесуальне становище і самостійно здійснювати право
на захист, тобто не володіє повною процесуальною дієздатністю.

Зрештою, можна погодитись з думкою В.Д. Адаменка, що обов’язок
громадянина нести кримінальну відповідальність не означає наявності у
нього достатньої здатності захищатись від пред’явленого обвинувачення і
цивільного позову [5, с.15]. Очевидно, що 18-літній вік досягнення
повної процесуальної дієздатності повинен стосуватися й інших учасників
процесу: потерпілого, цивільного позивача і відповідача. До 18 років
неповнолітні не володіють кримінально-процесуальною дієздатністю у
повному обсязі, а тому потребують додаткових гарантій забезпечення своїх
прав.

??J?визнання часткової кримінально-процесуальної дієздатності особи, то
його безсумнівне встановлення є досить проблематичним. Стосовно
обвинувачуваного, то самоочевидно, що вже з моменту притягнення до
відповідальності він може користуватись відповідними правами у повному
обсязі, оскільки в законі не передбачається якесь обмеження його прав
через недосягнення певного віку, окрім випадку видалення з залу судового
засідання в порядку ст.444 КПК. Таким чином, часткова дієздатність
обвинувачуваного настає з 14 років. Відносно потерпілих, пропонується
таку дієздатність визнавати також з 14 років [6, с.59; 7, с.9-10].
Відтак, у потерпілого буде однакова з обвинувачуваним процесуальна
можливість обстоювати інтереси. Крім того, досягнення особою 14 років,
відповідно до ст.6 СК, збігається з набуттям нею статусу
неповнолітнього, і, тому тягне за собою наділення новим обсягом
дієздатності порівняно з малолітніми особами. Водночас на підставі
положень цивільного та цивільно-процесуального права часткова
дієздатність цивільного позивача і відповідача, за аналогією, мала б
настати з 15 років, в результаті чого виникає неузгодженість між
14-літнім віком часткової дієздатності потерпілого і 15-літнім віком
часткової дієздатності цивільного позивача.

Проблемність достатньо обґрунтованого визначення віку часткової
процесуальної дієздатності, з якого учасники кримінального процесу
набувають здатності виступати в процесі поряд зі своїм законним
представником, окремим процесуалістам дала підставу відмовитись від цієї
градації, визнавши, що учасники процесу до досягнення 18-літнього віку
використовують процесуальні права і виконують обов’язки здебільшого
через представника [5, с.19; 8, с.60].

Однак визнання часткової дієздатності неповнолітніх учасників процесу з
певного мінімального віку дало б їм змогу краще захистити власні
інтереси і мало б значний виховний вплив. На нашу думку, вік часткової
процесуальної дієздатності в результаті тенденцій розвитку галузевого
законодавства бажано було б встановити на рівні 14 років, закріпивши це
положення в кримінально-процесуальному законі. Завдяки цьому всі
неповнолітні учасники віком від 14 до 18 років набули б можливість
реалізувати процесуальні права за погодженням зі своїми законними
представниками або через них.

Іншу категорію підстав відсутності у особи повної процесуальної
дієздатності становлять вади психічної діяльності, які поділяють на два
види: перші призводять до повної недієздатності особи, чим
унеможливлюють її участь у процесі; другі тягнуть лише часткову втрату
дієздатності.

До перших належить таке психічне захворювання чи недоумство, внаслідок
яких особа не може усвідомлювати своїх дій і керувати ними. Щодо осіб,
які вчинили суспільно – небезпечне діяння, то, відповідно до ст.19, 20,
93 КК, ст.116 КПК, до процесуально недієздатних належать: 1) неосудні
особи; 2) обмежено осудні, щодо яких будуть застосовані примусові заходи
медичного характеру; 3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але
захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час
відбування покарання. Такі особи є повністю недієздатні, оскільки за
ст.419 КПК, їхня участь у судовому розгляді не є обов’язковою і може
бути лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер захворювання.
Аналогічне значення мають також душевна хвороба або недоумство
потерпілого і цивільного позивача, внаслідок яких вони, відповідно до
ст.16 ЦК, позбавлені дієздатності. Від імені зазначених вище учасників у
кримінальному процесі повинні виступати їхні законні представники, які
самостійно реалізують відповідні процесуальні права.

Підставою визнання процесуально-недієздатною особи, яка вчинила
суспільно-небезпечне діяння, щоразу повинен бути висновок
судово-психіатричної експертизи, призначеної у даній справі. Щодо інших
учасників (потерпілих, цивільних позивачів), то такою підставою може
бути лише рішення суду про позбавлення громадянина цивільної
дієздатності відповідно до ст.16 ЦК.

Щодо психічних вад, які допускають процесуальну дієздатність особи, то
критерії їхньої оцінки по-різному тлумачаться правниками. Так С. Щерба
під психічними вадами пропонує розуміти такий тимчасовий розлад
психічної діяльності, хронічне душевне захворювання, слабоумство чи
інший хворобливий стан, що не унеможливлює осудності обвинувачуваного,
однак послабляє, знижує його пізнавальні здатності або призводить до
патологічних особливостей емоційно-вольової сфери, і тому перешкоджає
брати активну участь у процесуальній діяльності й самостійно захищати
свої права [9, с.21-22]. Л. Захожий до таких вад пропонує відносити лише
тривалі розлади психічної діяльності [10, с.60]. Інші процесуалісти,
психічними вадами, які не унеможливлюють процесуальної дієздатності
особи, вважають будь-які порушення, що, виникнувши як той чи інший
стійкий хворобливий розлад психічної діяльності, обмежують здатність
особи адекватно сприймати, осмислювати і запам’ятовувати обставини, а
отже, повноцінно здійснювати право на захист і самостійно
використовувати надані для цього законом засоби [11, с.49].

Вирішуючи це питання, визначальним має бути саме юридичний критерій,
тобто оцінка здатності особи самостійно здійснювати свої права та
виконувати обов’язки. Для цього потрібен такий стан вищих психічних
функцій (сприйняття, уваги, пам’яті, мислення та ін.) та
емоційно-вольової сфери, який забезпечить правильне відображення
дійсності і створить передумови для повноцінної інтелектуальної
діяльності. При потребі такий стан підлягає встановленню
судово-психіатричною експертизою, однак слушною є думка, що таку
експертизу можна не проводити, якщо часткове обмеження дієздатності
підтверджують інші матеріали [12, с.69]. Такими матеріалами можуть бути
документально підтверджені відомості, що особа інвалід певної групи,
встановленої з приводу психічного захворювання; є рішення суду, яке
визнає особу недієздатною у зв’язку з душевною хворобою чи слабоумством;
особа перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері або
навчається в школі для розумово відсталих дітей; визнана медичною
установою хронічним алкоголіком. Участь на стороні названих осіб
законного представника є необхідною. При цьому він виступає у процесі
поряд з учасником, який має психічні вади, оскільки вони на підставі
ст.16 ЦК повністю не позбавляють його дієздатності. Правом брати участь
у процесуальній діяльності наряду із законним представником повинні мати
і громадяни з обмеженою, відповідно до ст.15 ЦК, дієздатністю.

Стосовно фізичних вад, які утруднюють самостійне здійснення учасниками
процесу своїх прав і виконання обов’язків, то під ними зазвичай
розуміють повну або часткову втрату зору, слуху, здатності говорити,
внаслідок чого особа позбавлена або ослаблена можливість правильно і
повно сприймати обставини, які мають значення для захисту її інтересів,
відтворювати сприйняте, самостійно обстоювати свої інтереси на слідстві
і в суді [9, с.16; 3, с.8-9]. Такий висновок випливає і зі змісту ст.45
КПК, яка передбачає обов’язкову участь захисника на стороні таких
учасників. Щодо законного представника, то він може бути допущений до
справи лише за окремим клопотанням осіб, які мають зазначені фізичні
вади. Його участь у такому випадку має допоміжний характер і її
необхідність повинна виявлятися виходячи з конкретних обставин.

Отже, учасників процесу за обсягом дієздатності поділено на такі три
категорії:

Процесуально недієздатні: малолітні до 14 років; психічно хворі, визнані
судово-психіатричною експертизою неосудними чи обмежено осудними, однак
такими, стосовно яких розглядатиметься питання про застосування
примусових заходів медичного характеру; громадяни, визнані судом
недієздатними. Такі особи не можуть брати участь у
кримінально-процесуальних діях, а тому в сфері реалізації прав їх
повністю повинні заміняти законні представники.

Частково дієздатні: неповнолітні віком від 14 до 18 років; учасники з
фізичними чи психічними вадами, що утруднюють самостійне здійснення ними
своїх прав і виконання обов’язків. Такі особи хоч і не усуваються від
самостійної участі в процесі, проте об’єктивно обмежені в здатності
реалізувати свої права. Вони потребують додаткових гарантій у вигляді
допуску в процес законного представника, який повинен діяти поряд з
ними, допомагаючи реалізувати надані законом права.

Процесуально дієздатні: повнолітні, фізично і психічно здорові особи,
які діють у процесі самостійно і на власний розсуд розпоряджаються
наданими правами.

Зауважимо, що наведена вище градація обсягу дієздатності різних
категорій осіб є досить умовною, оскільки кримінально-процесуальний
закон чітко не врегульовує цього питання. Разом з тим визначення обсягу
дієздатності конкретного учасника процесу є необхідною умовою визначення
прав та обов’язків його законного представника, а також меж участі
останнього в процесуальній діяльності.

Відтак пропонується доповнити кримінально-процесуальний кодекс нормою
такого змісту:

У кримінальному процесі здатність самостійно здійснювати свої права та
доручати ведення справи представникові належить учасникам, які досягли
повноліття, а також юридичним особам.

Учасники процесу віком від 14 до 18 років, а також учасники з психічними
чи фізичними вадами, що утруднюють самостійне здійснення ними своїх прав
і виконання обов’язків, користуються допомогою законного представника.

Права та охоронювані законом інтереси малолітніх учасників процесу,
громадян, визнаних недієздатними внаслідок душевної хвороби чи
недоумства, а також громадян, визнаних судово-психіатричною експертизою
неосудними чи обмежено осудними, проте такими, щодо яких
розглядатиметься питання про застосування примусових заходів медичного
характеру, реалізують їхні законні представники.

Література

Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 2000. – 511
с.

Курс советского гражданского процессуального права. – Т.1. – М., 1981. –
463 с.

Полосков В.П. Правоспособность и дееспособность в советском уголовном
процессе. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 1985. – 24 с.

Цивільне право України / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К., 2000.
– Кн. перша. – 806 с.

Адаменко В.Д. Советское уголовно-процессуальное представительство. –
Томск, 1978. – 196 с.

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К., 1998. – 192 с.

Лазарева В.А. Охрана прав и законных интересов несовершеннолетних
потерпевших в советском уголовном процессе. Автореф. дис. канд. юрид.
наук – М., 1980. – 20 с.

Шимановский В. Законные представители обвиняемого и потерпевшего в
предварительном следствии // Социалистическая законность. – 1971. – №7.
– С. 57-60.

Щерба С.П. Расследование и судебное разбирательство по делам лиц,
страдающих физическими или психическими недостатками. – М., 1975. – 144
с.

Захожий Л. Гарантии права обвиняемого на защиту при его психических
недостатках // Социалистическая законность. – 1974. – №9. – С.59-61.

Боброва И., Метелица Ю., Шишков С. О критериях оценки психических
недостатков, препятствующих обвиняемому осуществить право на защиту //
Социалистическая законность. – 1983. – №11. – С.47-49.

Коченов М., Кульчицкий Б. Определение способности самостоятельно
осуществлять свое право на защиту // Социалистическая законность. –
1978. – №5. – С.68-69.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *