.

Новели в проекті кримінально-процесуального кодексу України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
414 4798
Скачать документ

Реферат на тему:

Новели в проекті кримінально-процесуального кодексу України

Проект Кримінально-процесуального кодексу України розроблено на основі
вивчення та врахування положень КПК Німеччини, Франції, Російської
Федерації та ряду європейських країн. При його розробці було враховано
зауваження і пропозиції ряду наукових і державних установ, навчальних
закладів, відомих учених-процесуалістів, використано матеріали судової
практики, рішення Конституційного Суду України, результати наукових
досліджень, положення міжнародно-правових актів і договорів.

Проект Кодексу складається із 696 статей, в які народними депутатами
України та членами робочої групи було внесено понад 3,5 тисячі поправок,
понад 70 % з яких, а це становить близько 2,5 тисячі поправок, було
враховано повністю, частково або враховано редакційно. Цей процес
дозволив суттєво покращити зміст проекту, привести його у відповідність
з Конституцією України, міжнародно-правовими договорами, актами та
рекомендаціями з урахуванням національних особливостей та традицій і
набутого історичного та практичного досвіду. Враховано основоположні
принципи кримінального процесу, які продекларовано у ряді міжнародних
документів про захист прав людини.

Оскільки кримінальний процес передбачає активну роль держави в захисті
прав і свобод громадян, це положення закріплено в пунктах 1,3 статті 2
проекту КПК, тобто застосування переважно публічного права. Концепція
цього проекту передбачила врахування тих пропозицій, які, з одного боку,
надають можливість ефективного захисту прав і законних інтересів
потерпілих, держави, суспільства, забезпечення результативної боротьби
із злочинністю, а з іншого – забезпечили б дотримання загальновизнаних
міжнародним співтовариством норм захисту прав людини у кримінальному
провадженні, виключали притягнення до кримінальної відповідальності і
засудження невинуватих або порушення прав підозрюваних, обвинувачених,
підсудних, засуджених, а також забезпечували б надання їм належної
правової допомоги. Це дозволило врахувати як теоретичні положення, так і
проблеми практики та в цілому зробити проект більш демократичним,
підвищити його якість як майбутнього нормативного акта, а також зберегти
основні інститути національного кримінально-процесуального права, які
відповідають демократичним засадам і особливостям розвитку українського
суспільства.

Цим проектом КПК було частково враховано помилки та недоліки
кримінально-процесуальних норм, які були введені Законами України від 21
червня 2001 року та 12 липня 2001 року на продовження судової реформи.

У пресі є багато негативних оцінок проекту нового КПК, які в тому числі
висловлювалися й народними депутатами України Кармазіним Ю.А., Онопенком
В.В., Головатим С.М., вченими, практиками з-поміж адвокатів, суддів,
прокурорських працівників та іншими. Однак його редакції до другого
читання з урахованими поправками та зауваженнями ще не всі не змогли
побачити і ознайомитися, а тому й не ознайомилися з тими новелами, які
значно покращили зміст проекту. Також слід врахувати специфіку
кримінально-процесуального права, яка полягає в принципі „не нашкодь”,
бо найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад тягнуть за
собою жахливі наслідки від незаконних притягнень до кримінальної
відповідальності до засудження невинуватих, що в нашому суспільстві,
чого гріха таїти, неодноразово мало місце. Однак і надмірно ліберальне
ставлення до злочинності може призвести до безкарності, уникнення
відповідальності злочинцями за вчинені злочини, росту злочинності,
істотного обмеження та порушення прав потерпілого, інтересів
суспільства, заподіяння шкоди авторитету держави, яка не спроможна
захистити своїх громадян від злочинів. Проект КПК намагався збалансувати
завдання, спрямовані на виконання Конституції України, сприяти захисту
прав людини та демократизувати таку консервативну галузь права, як
кримінальний процес України.

Статтею 2 проекту КПК визначено завдання кримінально-процесуального
законодавства, де на першому місці поставлено охорону прав, свобод і
законних інтересів громадянина, що само по собі вже є новелою, бо раніше
на першому місці стояв захист інтересів держави.

До новел, які є у проекті КПК, слід віднести значне розширення гарантій
недоторканості особистості, зокрема в питаннях затримання та арешту. У
розділі проекту щодо процесуального примусу окрему главу присвячено
регламентації затримання. Запобіжні заходи застосовуються до
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного з метою забезпечити його
перебування в тому місці, де здійснюється провадження у справі,
запобігти спробам ухилитися від слідства і суду, перешкодити
встановленню обставин у кримінальній справі або продовжити злочинну
діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.
Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від
підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове
зобов’язання про явку на виклик особи, яка здійснює дізнання, слідчого
або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця
перебування.

Статтею 128 проекту КПК розширено кількість видів запобіжних заходів.
Ними є підписка про невиїзд і належну поведінку, особиста порука,
передача неповнолітнього під нагляд батьків, передача під нагляд
командування військової частини, передача під нагляд міліції, застава,
відсторонення від посади, домашній арешт і взяття під варту, яке
застосовуються лише суддею чи судом. Ця новела спрямована на зменшення
кількості осіб, які утримуються під вартою. У ст. 139 встановлено
граничні строки тримання особи під вартою, чого немає у чинному КПК
України. Таке нововведення сприятиме зменшенню порушень у царині такого
закритого етапу на стадії досудового слідства, як тримання особи під
вартою, де нерідко мали місце порушення прав людини, що було предметом
обговорення на конференціях, а також мало місце в доповіді
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової 15
травня 2003 року [1]. У зв’язку з цим одним з пунктів постанови
Верховної Ради України було рекомендовано Конституційному Суду України,
Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі України, Державному
департаменту України з питань виконання покарань, Службі безпеки
України, іншим органам державної влади розглянути внесені Уповноваженим
Верховної Ради України з прав людини пропозиції щодо вдосконалення
правозастосовної практики в галузі прав і свобод людини, що викликало
надалі внесення нами пропозиції щодо доповнення проекту КПК новою
главою, якою було запропоновано законодавчо закріпити повноваження
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в кримінальному
процесі.

Проектом КПК законодавчо закріплено конституційні гарантії в
кримінальному процесі щодо недоторканості житла, майна, охорони таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень. На забезпечення
цих гарантій втручання в особисте життя особи не допускається, інакше як
за вмотивованим рішенням суду, що відповідає вимогам Конституції України
та міжнародним актам з питань захисту прав людини. Ці новели передбачено
ст.ст. 11 та 12 проекту КПК. Вони сприятимуть реалізації конституційної
засади захисту прав людини та посилять правові позиції захисту і
сприятимуть гарантії реалізації принципу змагальності на різних стадіях
процесу.

Проектом КПК передбачається значне розширення прав особи, яка
переслідується в межах закону , щодо надання правової допомоги. У ст. 46
проекту підозрюваному надано право мати побачення з захисником з моменту
затримання, порушення кримінальної справи відносно особи та до першого
допиту. У ст. 45 проекту уточнено порядок визнання особи підозрюваного.
Однак значним недоліком, на відміну від нині чинного КПК, є те, що
проектом КПК не встановлено строку, протягом якого особа може перебувати
в статусі підозрюваного. Такий статус повинен мати якісь межі, а особа
повинна перебувати в ньому розумні строки. Нині чинне законодавство
передбачає в ст.148 КПК десятиденний термін, протягом якого
підозрюваному повинно бути пред’явлено обвинувачення. Було б доцільним
передбачити такий граничний термін, який би обмежувався 10 добами
перебування як підозрюваного і в проекті КПК. На цей недолік
неодноразово звертав увагу видатний вітчизняний учений-процесуаліст Ю.М.
Грошевий, який наголошував на засіданнях робочої групи по проекту КПК на
тому, що особа не може до безконечності бути підозрюваним. Однак
незважаючи на внесену щодо цього пропозицію про усунення такої
недоречності, цей недолік так і не усунуто. Частиною 3 статті 47 проекту
встановлено порядок визнання обвинуваченого винним відповідно до
Конституції, а саме: тільки тоді, коли вину буде доведено в законному
порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, тобто вину необхідно
доводити в законному порядку та встановлювати її обвинувальним вироком
суду. Статтею 48 проекту також розширено права щодо надання правової
допомоги. Більш чітко виписано права та обов’язки учасників
кримінального провадження. Права підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного уточнено відповідно до Конституції України: надано право
захищатися особисто, мати захисника з моменту затримання, порушення
кримінальної справи щодо особи. До першого допиту підозрюваний та
обвинувачений матиме право на побачення з захисником, хоча ця позиція в
першому варіанті КПК передбачала побачення з захисником після першого
допиту, що було більш реакційним, ніж у нині чинному КПК України, значно
погіршувало становище затриманого та значно звужувало повноваження
захисту і впливало б на звуження гарантії реалізації принципу
змагальності на цій стадії процесу.

Проектом КПК значно розширено гарантії захисту прав потерпілого,
цивільних позивачів, цивільних відповідачів і свідків. Статтями 65, 76,
252 проекту передбачено можливість надання їм правової допомоги.
Проектом передбачається можливість відшкодування шкоди, заподіяної
злочином, за рахунок спеціального Державного фонду, який повинен
формуватися за рахунок грошових стягнень на користь держави з осіб, яких
визнано винними у вчиненні злочину.

По інших категоріях справ обвинувачення підтримуватиме, як і зараз,
прокурор. Обвинувачений після закінчення досудового слідства має право
заявити клопотання про поставлення вироку без проведення судового
слідства у кримінальних справах про злочини невеликої і середньої
тяжкості.

Статтею 228 проекту передбачено спрощений порядок проведення дізнання у
справах, де досудове слідство не є обов’язковим. Досудове слідство, як
визначено в проекті, не є обов’язковим у справах приватно-публічного
характеру, за винятком, коли за певних умов справа порушується і
розслідується на загальних підставах, а також за письмовою згодою особи,
стосовно якої порушується справа, і потерпілого, якщо він є у справі,
коли обставини справи не вимагають здійснення досудового слідства у
повному обсязі. Воно може не провадитися і в справах публічного
обвинувачення про злочин невеликої та середньої тяжкості та у таких
випадках здійснюється скорочене досудове провадження.

Проектом КПК передбачено особливий порядок прийняття судового рішення у
випадках, коли обвинувачений після закінченні досудового слідства, а
також підсудний у підготовчій частині головного судового розгляду
заявляє клопотання про постановлення вироку без проведення судового
слідства у кримінальних справах про злочини невеликої та середньої
тяжкості. За цією новелою суд вправі постановити вирок без проведення
судового слідства та судових дебатів. При цьому він повинен бути
впевненим, що обвинувачений або підсудний згоден з пред’явленими
обвинуваченнями і цивільним позовом, усвідомлює характер і наслідки
заявленого ним клопотання про постановлення вироку без судового
слідства, клопотання ним було заявлено добровільно без примусу та перед
тим, як заявити клопотання, ним було здійснено консультації із
захисником, а державний обвинувач, потерпілий, цивільний позивач не
заперечують проти заявленого клопотання. Якщо судом буде встановлено, що
умови, про які вказано вище, не дотримано, суд приймає рішення про
продовження розгляду справи у загальному порядку. По цій категорії справ
покарання також не може перевищувати 2/3 максимального строку або
розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого за цей злочин.

Таке нововведення, на нашу думку, не сприятиме захисту основної
конституційної гарантії прав людини, закріпленої в ст. 3 Конституції
України і не відповідатиме новим завданням, які стоять перед
кримінально-процесуальним законодавством України, та перетворить, таким
чином, правосуддя у двояку форму його відправлення – змішану та чисто
змагальну (позовно-обвинувальну), вибір якої в кожному конкретному
випадку залежить від поміркованості суду. Нововведення, на нашу думку,
не узгоджується зі змішаною формою відправлення правосуддя та суперечить
системі норм кримінально-процесуального законодавства, бо в цьому
випадку правосуддя зводиться до того, що суд у разі відсутності
заперечення учасників судового розгляду і визнання вини підсудним мають
право визнати недоцільним дослідження доказів щодо фактичних обставин
справи та розміру цивільного позову, які не заперечуються, і може зразу
ж перейти до постановлення вироку. Тобто при такій нормативно
закріпленій формі змагальності все зводиться до того, що у разі визнання
підсудним своєї вини у скоєнні інкримінованого йому злочину, коли він та
інші учасники не бажають перевірки законності і обґрунтованості
притягнення до кримінальної відповідальності, суд на підставі такого
визнання виносить обвинувальний вирок. Ця процедура не узгоджується з
принципами існуючої в Україні змішаної форми процесу, порушує
гарантовані Конституцією України право на захист прав і законних
інтересів учасників судового розгляду та гарантії справедливості
правосуддя в цілому, а також буде закладено суперечність у самому
проекті КПК, частиною 3 статті 47 якого встановлено порядок визнання
обвинуваченого винним відповідно до Конституції, а саме: тільки тоді,
коли вину буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним
вироком суду, тобто вину необхідно доводити в законному порядку та
встановлювати її обвинувальним вироком суду. У разі визнання вини не
потребується її доведення, а це буде грубо порушувати презумпцію
невинуватості, бо в ч. 1 ст. 62 Конституції України чітко закріплено
положення про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і
не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде
доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду
[2], а отже, ця норма, на нашу думку, суперечить чинній Конституції
України і є неконституційною. За вимогами Конституції України доведення
вини є обов’язковою процедурою перед її встановленням обвинувальним
вироком суду. Це положення підтверджується також статтею 11 Загальної
декларації прав людини 1948 року[8], статтею 6 Європейської конвенції з
прав людини 1950 року (із змінами від 21 вересня 1970 р., 29 грудня 1971
р., 1 січня, 6 листопада 1990 р., 11 травня 1994 р.) [9], статтею 14
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року [10].
На думку деяких вітчизняних та зарубіжних авторів, суд при такому
підході перетворюється на „штампувальника” обвинувачень, що висуваються
органами досудового слідства і прокуратури [11].

Такий підхід на нашу думку є небезпечним і нагадує той період, коли
Вишинський А. – Генеральний прокурор СРСР визнання вини називав „царицею
доказів”, що призвело до таких сумнозвісних наслідків, коли сотні тисяч
безневинних людей були засудженими, а то й підданими знищенню за такими
вироками, згідно з якими визнання вини було покладено в основу його
винесення. Хоча й тодішній Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року
(стаття 296) вимагав від суду не задовольнятися визнанням вини, а
провадити судове слідство у повному обсязі, досліджуючи всі докази по
справі, обґрунтовувати вирок саме на даних судового слідства та давати
оцінку з урахуванням усіх обставин справи в їх сукупності . Вітчизняна
практика, в тому числі й наша багаторічна практика як адвоката, не один
раз доводила, що обвинувачені та підсудні з різних мотивів можуть
визнавати свою вину, будучи не причетними до вчинення злочину, в тому
числі і під тиском окремих працівників правоохоронних органів. Окремі
автори піддають нищівній критиці спробу підійти до спрощеної процедури
винесення вироку за наявності визнання вини підсудним та його згоди на
таку процедуру [12]. Ще більшим, на нашу думку, порушенням, буде
закріплення в проекті КПК України заборони оскарження вироків по даних
категоріях справ, надаючи таку можливість тільки в порядку виняткового
провадження, що є ще більш реакційним, ніж у КПК 1927 року (стаття 335),
яким допускалося оскарження вироків народних судів. Це ганебне
нововведення буде на зразок середньовічної інквізиції, та його можна
назвати новим сучасним інквізиційним проявом у кримінальному процесі
України, яким закріслюється принцип змагальності для цієї категорії
справ в апеляційному та касаційному провадженні. Перегляд вироку по цій
категорії справ залежатиме від розсудливості прокурора чи судді, яким це
право буде надано проектом КПК, однак де ж братимуться ті докази, що
мають бути покладені в основу нововиявлених обставин, якщо фактичні
обставини в суді першої інстанції не досліджувалися. За такого підходу
випадає основна функція суду – розгляд справи, та втрачають сенс функції
обвинувачення і захисту, перестає діяти правило щодо того, що показання
обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним,
підлягають перевірці, а визнання обвинуваченим вини може бути покладено
в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю
доказів, що є у справі, що є в нині чинному КПК України [6], а також
порушуватиметься принцип безпосередності дослідження доказів судом і
вимога обґрунтованості вироку, які закріплено в статтях 257, 334 нині
чинного КПК України. Деякі дослідники вважають, що має місце захоплення
змагальністю на шкоду істині [7].

Цим проектом кодексу вводиться інститут присяжних, який раніше не був
відомий українському законодавству. Ця новела викликала шквал критики як
на її користь, так і проти неї, бо є думка, що це архаїзм, якого
намагаються позбутися країни, де такий правовий інститут діє. Але є й
доводи на користь цього інституту, якими схвалюється доцільність і
необхідність його введення як гарантії незалежності та неупередженості
розгляду особливо важких справ і винесення щодо них вироків.

Урегульовано питання про заочний розгляд справ, чого не було раніше у
вітчизняній практиці кримінально-процесуального законодавства. На нашу
думку, це положення проекту КПК, якщо воно знайде своє законодавче
закріплення, буде грубим порушенням Конституції України, не сприятиме
гарантії захисту прав людини, як вказувалося вище, та не забезпечуватиме
гарантій реалізації принципу змагальності в судовій стадії процесу, а
також прямо суперечитиме вимогам Конституції України, бо доведення вини
є обов’язковою процедурою перед її встановленням обвинувальним вироком
суду. У процедурі доведення вини повинен в обов’язковому порядку брати
участь той, чия вина доводиться, щоб мати змогу спростовувати доводи
обвинувачення. Тобто процедура доведення вини повинна бути змагальною,
для чого й повинні бути сторони, які реалізовуватимуть функцію захисту
та обвинувачення. Це положення, як вище наголошувалося, підтверджується
також статтею 11 Загальної декларації прав людини 1948 року [15],
статтею 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року (із змінами від
21 вересня 1970 р., 29 грудня 1971 р., 1 січня, 6 листопада 1990 р., 11
травня 1994 р.) [16], статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права 1966 року [8]. Розгляд справи у відсутність підсудного
аж ніяк не сприятиме реалізації змагальності – як формі процесу,
оскільки буде суттєво спрощувати сам процес розгляду справи, де буде
відсутній такий елемент змагальності, як захист, бо ніхто не
спростовуватиме обвинувачення, що в кінцевому результаті знівелює і
функцію обвинувачення, бо буде відсутня функція захисту та зведе
нанівець принцип змагальності в цій стадії по такій категорії справ.
Крім того, це може сприяти зловживанням і винесенням незаконних
обвинувальних вироків. Ми вже маємо практику по цивільних справах, коли
надання законодавцем права на розгляд справи та винесення рішень за
відсутності однієї з сторін породило практику винесення маси незаконних
рішень, про які фізичним або юридичним особам, яких ці рішення
стосувались як відповідачів, ставало відомо лише на стадії виконання, що
викликало значні труднощі із їх оскарженням і скасуванням.

Окремо необхідно дослідити ряд положень проекту КПК щодо повноважень
прокуратури, які, на нашу думку, є реакційними та не відповідають
вимогам про перебудову кримінального процесу. Вони не витримують вимог
європейського підходу до цього інституту, який покликаний у першу чергу
стояти на позиціях законності та захисту конституційних прав громадян,
суперечать законодавству Європейського Союзу та нормам і принципам
системи ГАТТ/СОТ. Щодо них є негативний висновок Венеціанської комісії
по ряду положень щодо повноважень прокуратури. Ці надмірні повноваження,
на нашу думку, аж ніяк не сприятимуть реалізації принципу змагальності,
гарантіям рівноправності сторін, бо передбачають нерівні права захисту і
обвинувачення на різних стадіях процесу, а ними надано значну перевагу в
правах обвинуваченню, чим значно послаблено позицію захисту, що
відповідно не сприяє гарантіям принципу законності та послаблюватиме
функцію захисту в кримінальному процесі.

Література:

Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на
сесії Верховної Ради 15 травня 2003 року. – К., 2003.

Конституція України. Видання інституту законодавства Верховної Ради
України. – К., 2001. – С. 66.

Варфоломієва Т., Гончаренко С. Науково-практичний коментар до Закону
України „Про адвокатуру”. – К., 2003.

Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6 (40). – Листопад–грудень.
– С. 21.

Бірюков А., Гончаренко С. Щодо проекту Закону України „Про правову
допомогу”, розробленого Міністерством юстиції // Адвокат. – 2004. – № 1.

Всеобщая декларация прав человека // Международные акты о правах
человека: Сборник документов. – М., 2000. – С. 39–43.

Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод //
Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М., 2000. –
С. 539–570 .

Международный пакт о гражданских и политических правах // Международные
пакты о правах человека: Сборник документов. – СПб., 1993. – С. 12–34.

Попелюшко В.О. „Мала” судова реформа в Україні та захист прав громадян.-
Острог, 2003. Лобойко Л.М. Допустимість спрощення судового розгляду
справи у кримінальному процесі змішаної форми // Судова реформа в
Україні. Проблеми і перспективи.- К.-Х.: Юрінкомінтер, 2002.- С.250.

Попелюшко В.О. Скорий суд – неправий суд // Юридичний вісник України. –
2001. – № 37.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2004. – С. 43.

Шибіко В.П. „Мала реформа” судового розгляду кримінальної справи : рух
від істини до змагальності // Судова реформа в Україні. Проблеми і
перспективи. – Київ-Харків: Юрінкомінтер, 2002. – С. 100.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020