.

Нотаріат в Галичині за австрійським положенням 1871 р. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
190 2529
Скачать документ

Реферат на тему:

Нотаріат в Галичині за австрійським положенням 1871 р.

Політичні й економічні процеси, що відбувались в Україні в кінці 80-х –
початку 90-х років, відобразились і на системі нотаріальних органів. З
переходом суспільства до ринкових відносин, законодавчим визнанням
рівноправності усіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності
і процесів приватизації стало очевидним, що державний нотаріат дещо
втрачає своє значення і не може повністю виконувати покладені на нього
функції. Все це викликало необхідність реформування системи органів
нотаріату і прийняття Верховною радою України 2 вересня 1993 року Закону
України “Про нотаріат”. Ним, поряд з державними нотаріальними органами,
було введено інститут приватного нотаріату. Недосконалість і перехідний
характер цього Закону викликали появу безлічі проблем, вирішення яких на
сучасному етапі не можливе без подальшого реформування нотаріату.

Якщо ми хочемо бачити український нотаріат зразковим, цивілізованим,
гідним поваги з боку громадян, обов’язково мають бути доведені до
логічного завершення пропозиції щодо збільшення стажування [4, с.85],
встановлення підвищених вимог до особи нотаріуса, запровадження
конкурсної основи під час призначення на посаду, конкретизації
критеріїв, яким повинні відповідати моральні якості нотаріуса,
структурного вдосконалення нотаріату та гнучкого регулювання кількості
посад нотаріусів та нотаріальних округів тощо.

Будь-які реформи завжди є ефективнішими, коли вони відбуваються з
урахуванням історичного досвіду та традицій. Це стосується і нотаріату.
Саме тому аналіз історико-правових аспектів організації і діяльності
цього інституту як в Україні в цілому, так і на рівні її різних
історичних регіонів буде корисним у світлі сучасного реформування
українського нотаріату. Слід констатувати той факт, що фундаментальних
досліджень з історії нотаріату як у минулій, так і в сучасній
історико-правовій літературі практично немає. За останні 100 років в
Україні, та, зрештою, і в Росії не вийшло жодної вагомої наукової праці,
в якій би аналізувались питання зародження та поширення нотаріальної
справи. Наявні праці з нотаріату мають, головно, коментуючий характер,
описуючи діюче законодавство у цій сфері та практику його застосування.

Окремі аспекти історії нотаріату розглядаються в підручнику харківських
учених-правників В.В. Комарова і В.В. Баранкової “Нотаріат( і
нотаріальний процес”, де в загальних рисах висвітлюється питання
організації і розвитку нотаріального інституту на тих українських
землях, що входили до складу Російської імперії та в радянський період.
Дослідженням історії нотаріату Буковини в XIX – початку XX ст. займався
чернівецький історик права М.В. Никифорак. Крім того, на сьогодні є
окремі наукові доробки в окресленій сфері і київського дослідника
Г. Трофанчука.

Завданням пропонованої статті є аналіз діяльності приватного нотаріату в
Галичині за часів її перебування у складі Австро-Угорщини, окремих
положень діючого тут австрійського нотаріального закону 1871р.
Дослідження здійснюється головно на підставі характеристики нормативного
матеріалу. Виняткове значення для розкриття поставленої проблеми мали
також і документи, які зберігаються у фондах державного архіву
Львівської області.

До введення 31 листопада 1871 р. в дію на території західноукраїнських
земель Австрійського нотаріального положення від 25 липня 1871 р. [1,
с.160-203] нотаріальні функції на цих землях виконували канцелярії
судів. Вони вели так звані актові книги (введені ще Литовським статутом
1529 р). Вписаний писарем суду (а його часто називали нотаріус, тобто
секретар суду) в актові книги документ: заповіт, договір, закладна,
відступна та ін., набував юридичної сили, і на випадок виникнення в
подальшому спору був головним доказом [5, с.10].

Закон 1871 р. визначив правові основи організації і діяльності в
Австро-Угорщині приватного нотаріату. У преамбулі Закону визначалось, на
які землі імперії повністю поширюється його дія, а на які лише частково.
Відповідно до цього закону, на території Галичини встановлювались посади
нотаріусів, створювались нотаріальні палати і кваліфікаційні комісії.
Нотаріус призначався на службу державою в особі Міністерства юстиції й
уповноважувався нею на підставі та відповідно до закону укладати і
посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати
копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод
належно зберігати; приймати на збереження цінні папери і гроші як від
властей, так і для видачі третім особам. Нотаріальні документи
(нотаріальні акти, записки, посвідчення) визнавались публічними актами і
мали повну доказову силу, якщо під час їх складання і видачі були
дотримані всі формальності, передбачені законом. Крім зазначеної вище
урядової діяльності, нотаріусам дозволялось складати приватні грамоти і
надавати на прохання сторін юридичні консультації.

У своїй практичній діяльності нотаріуси повинні були чітко дотримуватись
вимог діючих нормативних актів. Закон 1871 р. визначав критерії, яким
повинні були відповідати моральні якості нотаріуса. Виконуючи
нотаріальні обов’язки він має бути чесним, увічливим, старанним, точним,
повинен стежити за тим, щоб не було завдано шкоди учасникам угоди,
особливо недосвідченим, йому було заборонено будь-яке сприяння в справах
незаконних, підозрілих чи фіктивних; він не міг займатися адвокатською
практикою чи обіймати будь-яку урядову платну посаду, за винятком
педагогічної діяльності. §7 Закону забороняв нотаріусам вести справи,
які суперечили честі і гідності звання чи в результаті яких могла б
постраждати чи бути підірваною довіра в його неупередженість чи в
достовірність посвідчених ним угод [1, с.163]. Поряд з цим були
встановлені підвищені вимоги до особи, котра прагнула здобути уряд
нотаріуса. Зокрема, закон вимагав щоб претендент на посаду був:

підданим монархії, який досяг двадцяти чотирьох років; характеризувався
непорочною поведінкою і був наділений правом вільно розпоряджатися своїм
майном;

закінчив правничі студії і склав іспити теоретичні чи здобув ступінь
доктора права;

успішно склав іспит нотаріальний, адвокатський чи судово-урядовий;

мав стаж не менше як чотири роки практичної діяльності, з яких принаймні
два роки прослужив у нотаріуса на практиці, а інші два роки міг провести
на практиці у суді, адвоката чи фінансовій прокуратурі;

знав, крім німецької, крайові мови, що використовувались в місцевості,
де він прагнув посісти уряд нотаріуса;

не був кримінально караним.

Міністрові юстиції надавалось право призначати на посаду особу, яка не
мала чотирьох років практики, проте лише у тому випадку, коли не було
претендента з потрібним стажем роботи. Крім того, закон дозволяв
міністру юстиції на час трьох років від початку його дії призначати
нотаріусами тих осіб, які, маючи стаж практичної роботи чотири роки, не
мали можливості відбути два роки нотаріальної практики. Це положення
поширено застосовувалось у тих краях Австрійської імперії (в тому числі
і в Галичині), де приватний нотаріат був введений законом 1871 р.,
оскільки неможливість проходження нотаріальної практики зумовлювалась
браком нотаріальних контор.

§10 Закону встановлював правило, згідно з яким для зайняття посади
нотаріуса найбільш достойною особою нотаріальна палата, в окрузі якої
відкрилась вакансія, була зобов’язана оголосити конкурс. Порядок
проведення такого конкурсу був детально регламентований в циркулярі
міністерства юстиції від 31 жовтня 1887 р. Відповідно до нього, конкурс
оголошувався шляхом триразової публікації в декількох періодичних
виданнях і на різних мовах, поширених в Австрії. По спливу двох тижнів з
дня останньої публікації кандидати подавали відповідні документи (заяву
і докази їх відповідності формальним вимогам закону) до нотаріальної
палати. Формулюючи з даного питання власну думку, нотаріальна палата
передавала документи до суду І інстанції, в окрузі якого знаходилась
вакантна посада. Суд, своєю чергою, висловлюючи власну позицію щодо
кандидата, передавав документи у вищестоящу судову інстанцію, яка разом
із свої висновком надсилала їх до міністра юстиції. Після ознайомлення
із усіма документами він призначав нотаріуса чи відмовляв у призначенні.

Вищенаведені вимоги законодавця свідчать про те, яке важливе значення
австрійський уряд приділяв проблемі підбору кадрів у нотаріаті. Як
свідчать архівні документи початку ХХ ст., призначали на посаду
нотаріуса в Галичині звичайно лише після п’ятнадцятирічної нотаріальної
практики, а були випадки, коли стати нотаріусом вдавалося лише після
двадцяти років праці [2, с.12].

Новопризначений нотаріус був зобов’язаний скласти присягу перед судом І
інстанції і протягом трьох місяців з дня видачі декрету про призначення
на посаду приступити до виконання своїх обов’язків. Для забезпечення
своєї діяльності, а також для відшкодування збитків, які могли бути
заподіяні нотаріусом внаслідок здійснення ним професійних функцій, він
вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Суму застави визначали
залежно від кількості населення того міста, де знаходилась контора
нотаріуса. Наприклад у Львові вона становила 5 000 крон, в
Івано-Франківську, Стрию, Бережанах тощо – 2 000 крон, а у менших
містечка, де не було суду І інстанції – 1 000 крон. Нагляд за
поповненням застави здійснювали нотаріальні палати, які у випадках його
зменшення з якихось причин чи несвоєчасного поповнення повідомляли про
це суд І інстанції, для якого він був призначений. Він не міг діяти поза
межами округу під страхом недійсності вчинюваних дій (§31 Закону).
Кількість нотаріусів у кожному окрузі визначалася міністром юстиції за
поданням нотаріальної палати. В Галичині на початку ХХ ст. було
одинадцять судових округів, в яких працювало 139 нотаріусів [6,
с.27-28].

??????ому судовому окрузі створювали нотаріальний архів, де зберігалися
справи, книги, печатки померлих, звільнених чи відставних нотаріусів.
Порядок устрою і діяльності цих архівів визначався нотаріальною палатою
з подальшим затвердженням Міністра юстиції. При кожному архіві
встановлювалась посада директора і секретаря, а за потребою і
канцелярія. Директор і його помічники призначались із заслужених
нотаріусів, які повинні були залишити попередню роботу. Відкриваючи
вакансії на посаду директора, нотаріальна палата оголошувала конкурс.
Фінансували діяльність архівів і оплачували працю їхніх службовців за
рахунок державного бюджету.

§19 Закону визначав підстави звільнення нотаріуса з займаної посади. Це
відбувалось у випадках: а) рішення Міністра юстиції; б) переходу
нотаріуса в адвокатуру чи зайняття ним оплачуваної державної посади;
в) внаслідок втрати громадянства; г) втрати права вільно розпоряджатися
власним майном; д) непоповнення закладу, який був використаний на
покриття стягнень; е) судового вироку, що позбавляв права займати цю
посаду; є) у випадках неможливості виконання обов’язків внаслідок
фізичного чи психічного захворювання; ж) відсторонення від займаної
посади в порядку дисциплінарного провадження.

Наглядали за обставинами, що тягнули за собою звільнення нотаріуса з
посади з тих чи інших вищеозначених причин, суди І інстанції та
нотаріальні палати.

На позитивну характеристику заслуговує інститут нотаріальних кандидатів
і субститутів (особи, що виконували нотаріальні функції під час
відсутності нотаріуса), відомий австрійському праву. Кожен нотаріус міг
приймати у свою канцелярію як помічника осіб, які відповідали всім
формальним вимогам закону відносно права бути нотаріусом і готувати їх
під своїм керівництвом до нотаріальної діяльності. Нотаріус зобов’язаний
повідомляти нотаріальну палату про день, коли кандидат приступав до
роботи, про перерви чи закінчення його праці, а також про успішність
його діяльності взагалі. Нотаріальна палата вела списки всіх кандидатів
свого округу, в які вносила всі обставини, що могли мати значення під
час призначення їх у майбутньому на посаду нотаріуса. Практика у
нотаріуса не могла суміщатися з іншою діяльністю. У випадку відсутності
нотаріуса внаслідок хвороби чи з інших обставин його посаду заміщав один
із кандидатів, який на час виконання ним обов’язків складав присягу.
Такий кандидат, як правило, не вносив заставу. Але якщо від нотаріуса,
місце якого він тимчасово посідав, надходила заява про те, що він знімає
з себе відповідальність за діяльність кандидата, то останній був
зобов’язаний внести необхідну суму закладу.

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мав той
факт, що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка
управлялася нотаріальною палатою (Notariatskammer). Нотаріуси при суді І
інстанції утворювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше
як 15, вони утворювали нотаріальну палату. За згодою міністра юстиції, в
тих округах, де не було 15 нотаріусів, дозволялось утворювати одну
палату на декілька округів суду І інстанції. Наприклад, нотаріальна
палата у Львові охоплювала 7 судових округів, а в Перемишлі – 4
[6, с.23-24].

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, шести чи восьми
членів (залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались
більшістю голосів всіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного
обрання. Головним завданням палати була охорона честі і гідності стану
та захист його інтересів. Для його виконання Закон наділяв нотаріальні
палати такими повноваженнями: а) нагляду за діяльністю нотаріусів і
кандидатів та ведення їх списків; б) здійснення дисциплінарного суду
честі над нотаріусами і кандидатами; в) вирішення всіх спорів, що
виникали між нотаріусами з приводу виконання ними їхніх службових
обов’язків; спорів і непорозумінь між нотаріусами і сторонами про розмір
винагороди чи з інших обставин; г) затвердження свідоцтва про
проходження нотаріальної практики; д) прийняття від нотаріусів закладів
і нагляд за їх поповненням; е) виконання і доведення до відома
нотаріусів округу всіх розпоряджень міністерства юстиції щодо нотаріату;
є) надання висновків з питань законодавства, устрою нотаріату, зменшення
чи збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати
за вчинення нотаріальних дій тощо.

Для вирішення поточних питань палата нотаріусів повинна була збиратися
на засідання не рідше як один раз на місяць, а при потребі – голова
палати був вправі скликати позачергове засідання. Здійснюючи нагляд за
діяльністю нотаріусів, палата мала право ревізувати їхні канцелярії.

Особливістю нотаріату в Австрії було те, що він з одного боку підлягав
корпоративному управлінню, а з іншого – не відділявся від загальної
судової системи і перебував у суворій залежності як від міністра
юстиції, так і місцевих судових установ. Унаслідок цього в
дисциплінарному відношенні нотаріуси підпорядковувалися і нотаріальній
палаті, і судовим органам першої та другої інстанції. Вищий же нагляд за
діяльністю нотаріату в імперії належав міністру юстиції, який призначав
і звільняв нотаріусів.

Учинення нотаріусом проступків, які зневажали честь і гідність його
звання, передбачало накладення нотаріальною палатою, а в місцевостях, де
вона не була створена, судом І інстанції, відповідних стягнень, а саме:
зауваження, попередження чи письмова догана із занесенням їх в особову
справу. Лише після трьох років бездоганної праці нотаріус набував право
клопотатися про погашення цих дисциплінарних стягнень. Якщо ж нотаріус
порушив положення законів, що регламентували його діяльність, не виконав
своїх обов’язків, покладених на нього цими ж законами чи вчинив
проступок, несумісний з честю і гідністю його посади, проти нього судом
ІІ інстанції порушувалось дисциплінарне провадження (§157 Закону). У
випадку визнання нотаріуса винним на нього накладалося покарання у
вигляді: а) письмової догани; б) штрафу до 500 крон; в) відсторонення
від посади на строк одного року; г) заборона займатися нотаріальною
діяльністю взагалі. Штраф і тимчасове відсторонення від посади могли
накладатися одночасно. Розмір штрафу залежав від ступеня провини
нотаріуса, але не міг бути меншим як 25 крон.

Оплата праці нотаріуса здійснювалась винятково на підставі періодично
перезатверджуваного міністром юстиції тарифу. Вимоги про вищу оплату чи
визначення оплати шляхом домовленості між нотаріусом і клієнтом
вважалися забороненими і незаконними.

Так у загальних рисах був організований нотаріат у Галичині під час її
перебування у складі Австро-Угорської імперії за австрійським
нотаріальним положенням 1971 р. Слід зазначити, що цей закон діяв тут і
після загарбання Галичини Польщею у 1919 р. до 1 липня 1934 р. коли
розпорядженням президента Польщі було введено в дію нове положення про
нотаріат від 27 жовтня 1933 р.

Із стисло викладеної характеристики становлення і розвитку інституту
нотаріату в Галичині XIX – початку XX ст. доходимо висновку, що тут
поступово сформувалась досить розвинута система правоохоронних органів.
У тісному зв’язку із судовою ланкою, адвокатурою, прокуратурою
розвивався і нотаріат. Процес його формування пройшов кілька послідовних
етапів, які загалом відповідали періодам розвитку австрійської держави
та Галичини як її окремої провінції. Законодавець з підвищеною увагою
ставився до нотаріального інституту, надав йому належного значення,
розробив у всіх деталях і поставив на один щабель із такими
правоохоронними органами як прокуратура та адвокатура.

Для відновлення історичних традицій нотаріату, посилення його ролі в
суспільстві шляхом надання відповідного значення притаманного йому у
демократичних державах з розвинутою ринковою економікою і надалі
необхідними є історико-правові дослідження аналітичного характеру, які
дали б можливість побачити нотаріат в його динаміці і, відповідно,
окреслили б перспективи його розвитку, пов’язані із пошуком свого місця
в правовій системі України.

Література

Вестник Законов Державных для Королевств и Краёв в Державной Думе
заступленых. – Часть ХХХІІ, п.75. – С.160-203.

Державний архів Львівської області. – Ф. №369. – О. №1. –
Спр. 16.-Арк. 1-15.

Історія держави і права України: У 2-х Т. / За ред. В.Я. Тація і
А.Й. Рогожина. – К.:Ін Юре, 2000. Т.1. – 647с.

Козьяков Ю. Нотаріат у дзеркалі проблем // Право України. – 1998. – №6.
– С.84-85.

Левицкій О.И. Объ актовыхъ книгахъ относящихся къ исторіи Югозападного
Края и Малороссіи. – М., 1900. – 40с.

Limanowski A.K. Stan notarialny Wschodnety Malopolski w chwilach
przelomowych. – R., 1914-1920. – Lwow, 1920. – 29с.

Черниш В. Незалежний нотаріат – необхідна умова становлення
громадянського суспільства в Україні // Право України. – 2000. – №9. –
С.4-8.

( Ясінська Л., 2003

Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат и нотариальный процесс. –
Харьков: Консум, 1999. – С.3-29.

Никифорак М.В. Нотаріат на Буковині в XIX – на початку XX ст.//
Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – Вип.62. –
1999.; Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр.
– Чернівці: Рута, 2000. – С.188-193.

Трофанчук Г. Історико-правові аспекти зародження та поширення
нотаріальної справи в Україні // Проблеми державотворення і захисту прав
людини в Україні. Матеріали IX регіональної науково-практичної
конференції. – Львів. – 2003. – С. 105-107.

Унаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина була захоплена
Австрією. Уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один
адміністративний край, установив офіційну назву – королівство Галичини і
Володимерії [3, с.381].

До 1871 р. на переважній частині Австро-Угорської імперії діяло
нотаріальне положення 1855 р. Але його дія не поширювалась на територію
західноукраїнських земель.

Дещо подібний інститут нотаріальних помічників пропонується ввести і в
Україні. Він передбачений проектом закону “Про нотаріат”, прийнятим у
першому читанні Верховною Радою України 14 квітня 2000 р. [7, с.6].

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020