.

Незалежнiсть суддiв (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
434 2801
Скачать документ

Реферат на тему:

Незалежнiсть суддiв

Напевно, дехто з читачів, прочитавши у заголовку слово «незалежність»,
перегорне сторінку. Це зумовлено не тим, що проблеми із забезпеченням
незалежності судової влади в цілому і незалежності суддів зокрема при
здійсненні судочинства в Україні не існує. Причина в іншому — проблема
надто «заговорена», оскільки написано і сказано про неї багато. Кроки,
що робляться для її вирішення, на жаль, здебільшого суперечливі,
непослідовні та невиважені.

У суспільстві поки що не визріло розуміння того, що така незалежність
потрібна насамперед для його нормального розвитку, а не лише суддям.
Вона є найважливішою передумовою утвердження верховенства права та
основною гарантією здійснення справедливого судочинства, фундаментальною
засадою організації державної влади у демократичній державі. Лише за
умови діяльності незалежного суду можливий ефективний захист прав і
свобод людини і громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства та
держави.

У Загальній декларації прав людини (1948 р.) вперше було проголошене
право кожного на розгляд справи щодо його прав та обов’язків або
кримінального обвинувачення стосовно нього незалежним і безстороннім
судом. Згодом це право було закріплене та розвинене в таких міжнародних
договорах, як Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950
р.; далі — Конвенція), Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права (1966 р.), в інших універсальних та регіональних міжнародних
документів.

У п. 1 Основних принципів незалежності суддів, затверджених резолюціями
Генеральної Асамблеї ООН № 40/32 від 29 листопада 1985 р. та № 40/146
від 13 грудня 1985 р., встановлено вимогу, відповідно до якої
незалежність суддів повинна бути гарантована державою і закріплена в її
конституції та законах; уряд й інші установи зобов’язані поважати і
дотримуватися принципу незалежності суддів. Рекомендація N R (94) 12
Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів»
містить положення про те, що виконавча і законодавча влади повинні
гарантувати незалежність суддів та утримуватися від кроків, які б могли
поставити її під загрозу.

Звичайно, не можна сказати, що в Україні зовсім нічого не зроблено для
зміцнення судової влади та забезпечення самостійності судів і
незалежності суддів. Дотримання цих принципів гарантоване Конституцією
України (статті 126 і 129). Встановлено, що судді при здійсненні
правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Чітко врегульовано
строки перебування особи на посаді судді, умови призначення і вичерпний
перелік випадків звільнення з посади.

У Законі від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (далі
— Закон «Про судоустрій України») визначено засоби, з допомогою яких
забезпечуються конституційні гарантії самостійності судів і незалежності
суддів. Здійснено ряд практичних заходів щодо реалізації цих положень
закону: створено Державну судову адміністрацію України; розроблялися і
реалізовувалися програми виведення судової системи із кризи; поступово
збільшувалися асигнування на здійснення правосуддя; багато судів
отримали нові приміщення та відремонтували наявні. Держава вживає й інші
заходи, спрямовані на поліпшення матеріально-технічного, фінансового,
інформаційного та організаційного забезпечення судової діяльності,
удосконалення процесуального законодавства. Так, з 2006 р. заплановане
істотне збільшення заробітної плати суддів.

Однак у суспільстві та державних органах ще існує інертність і
нерозуміння щодо важливості вирішення цих проблем. Уже кілька років
Верховний Суд України через Конституційний Суд України намагається
довести, що ігнорування законодавчою і виконавчою владами визначених
Конституцією та законами України гарантій самостійності судів і
незалежності суддів є неприпустимим.

Законом «Про судоустрій України» передбачено, що при прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та
обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, їх
незалежності та правової захищеності (ч. 8 ст. 14), є неприпустимим
зменшення грошового забезпечення суддів (ч. 1 ст. 123) та скорочення
видатків на утримання судів у поточному фінансовому році (ч. 3 ст. 120).
Здавалося б, що в державі створено надійний механізм захисту принципу
незалежності суддів. Проте саме Верховна Рада України за ініціативи
Кабінету Міністрів України декілька разів «не звернула увагу» на
необхідність практичного втілення визначених нею ж засад.

Так, за конституційним поданням Верховного Суду України Конституційний
Суд України рішенням від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 у справі № 1-31/99
(справа про фінансування судів) визнав таким, що не відповідає
Конституції (є неконституційним) положення ст. 42 Закону «Про Державний
бюджет України на 1999 рік» у частині надання повноважень Кабінету
Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету
України на утримання судових органів без урахування передбачених ст. 130
Конституції конституційних гарантій їх фінансування. Конституційний Суд
України зазначив, що видатки Державного бюджету України на утримання
судової влади захищені безпосередньо Конституцією і не можуть бути
скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче рівня, який
забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя.

Через три роки за клопотанням 55 народних депутатів України та
Верховного Суду України Конституційний Суд України у рішенні від 20
березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі № 1-15/ 2002 (справа щодо пільг,
компенсацій і гарантій) визнав неконституційними положення ст. 58 Закону
«Про Державний бюджет України на 2001 рік» щодо зупинення дії положень
законодавчих актів України в частині надання пільг, компенсацій і
гарантій, у тому числі суддям, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів,
а також п. 1 ст. 1 Закону від 17 лютого 2000 р. № 1459-ІІІ «Про деякі
заходи щодо економії бюджетних коштів», згідно з яким вилучене перше
речення ч. 12 Закону від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ «Про статус
суддів» (далі — Закон «Про статус суддів») стосовно того, що судді
забезпечуються безплатним службовим обмундируванням за нормами, які
визначаються Кабінетом Міністрів України. Як зазначив Конституційний Суд
України, положення ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 130 Конституції у
взаємозв’язку з положеннями статей 11, 44 Закону «Про статус суддів»
створюють механізм захищеності судової влади, який Верховна Рада України
повинна враховувати, приймаючи Державний бюджет України на відповідний
фінансовий рік. Зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих
нормативних актів) видатків Державного бюджету на фінансування судів і
суддів не забезпечує повного та незалежного здійснення правосуддя,
нормального функціонування судової системи, що може призвести до
зниження довіри громадян до державної влади, загрожувати реалізації
гарантованого Конституцією права людини і громадянина на судовий захист.
Конституційний Суд України зробив висновок, що норми про матеріальне і
побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист, встановлені
відповідно статтями 44, 45 Закону «Про статус суддів», не можуть бути
скасовані чи знижені без відповідної компенсації.

Проте у 2005 р. Верховному Суду України знову довелося звернутися з
конституційним поданням до Конституційного Суду України у зв’язку з
прийняттям Верховною Радою України 25 березня 2005 р. Закону № 2505-ІV
«Про внесення змін до Закону «Про Державний бюджет України на 2005 рік»
та деяких інших законодавчих актів України», яким істотно були порушені
положення ч. 3 ст. 11 Закону «Про статус суддів» щодо неможливості
зниження у зв’язку з прийняттям інших нормативних актів України рівня
матеріального забезпечення судді та п. 4 ст. 43 цього Закону, яким
встановлено розмір щомісячного довічного грошового утримання судді.

Одного цього прикладу достатньо для того, щоб констатувати — законодавча
і виконавча влади не повністю виконують свої зобов’язання щодо
гарантування незалежності суддів і судової влади.

У рамках Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, інших міжнародних
організацій розроблені певні рекомендації щодо стандартів незалежності
суддів. Відповідно до них суддя має здійснювати свої суддівські функції
незалежно, на основі власної оцінки фактів і відповідно до усвідомленого
розуміння права, вільно від будь-якого зовнішнього впливу, спокус,
тиску, погроз чи втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку чи
будь-якої причини. Він має бути незалежним від суспільства в цілому і
від конкретних сторін спору, який вирішує. Суддя має не лише бути
вільним від зв’язків з виконавчою чи законодавчою владами або впливу з
їхнього боку, але й, з точки зору стороннього спостерігача, має бути
саме таким. Здійснюючи суддівські функції, суддя має бути незалежним від
інших суддів у зв’язку з рішеннями, які зобов’язаний приймати незалежно.
Він повинен виявляти і пропагувати високі стандарти суддівської
поведінки, щоб підвищувати рівень довіри громадськості до суду, яка є
головною умовою для підтримання незалежності суддів.

Із наведеного зрозуміло, що вказані міжнародні інституції надають
великого значення питанню унеможливлення впливу на суд чи втручання в
його діяльність. Це особливо актуально для України, оскільки трапляються
непоодинокі випадки застосування до суддів насильства, погроз, шантажу,
тиску з метою добитися вчинення суддями тих чи інших дій, прийняття тих
чи інших рішень.

Законом «Про судоустрій України» передбачено, що втручання у здійснення
правосуддя, вплив на суд або суддів з метою вплинути на неупередженість
суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність. Однак
це положення поки що залишається лише декларацією. У 2003—2004 рр. за
такий злочин проти правосуддя, як втручання в діяльність судових
органів, відповідальність за який передбачено ст. 376 Кримінального
кодексу України, не було засуджено жодної особи, що зовсім не свідчить
про те, що в Україні немає випадків незаконного втручання в суддівську
діяльність 1.

Нерідко непроцесуальне втручання в діяльність судів здійснюється в
легальних формах — у вигляді листів, клопотань, депутатських запитів
тощо, які підписують авторитетні посадові особи. Згідно з рішенням
Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі №
1-12/99 (справа про запити народних депутатів України) звернення
народного депутата України з вимогою чи пропозицією до судів, голів
судів або безпосередньо до суддів з питань здійснення правосуддя у тих
чи інших конкретних справах було визнане неприпустимим (абзац 5 п. 3
мотивувальної частини).

Без сумніву, сказане стосується не лише народних депутатів України, але
й інших представників органів влади.

Однак спроби втрутитися таким способом у здійснення правосуддя з боку
представників законодавчої та виконавчої влади практикувалися і після
прийняття цього рішення. Вони не лише негативно впливають на довіру
громадськості до правосуддя, але й часто шокують міжнародну спільноту,
коли інформація потрапляє на шпальти газет або на розгляд міжнародних
організації чи судових інституцій.

25 липня 2002 р. Європейський Суд з прав людини (далі — Євросуд) ухвалив
рішення у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України», констатувавши
порушення права російської компанії «Совтрансавто-Холдинг» на розгляд її
справи незалежним судом в Україні. У п. 80 цього рішення Євросуд
зазначив, що він не може не звернути увагу на численні випадки втручання
в судове провадження українських органів державної влади на найвищому
рівні, зокрема Президента України, який дав вказівку Голові Вищого
арбітражного суду України «захистити інтереси громадян України», голови
Луганської обласної державної адміністрації, одного з народних депутатів
України, Голови Вищого арбітражного суду України. Все листування
вказаних посадових осіб між собою разом з дорученнями Президента України
направлялося в суд, який розглядав справу, і було долучене до матеріалів
справи, що дало Євросуду підстави для висновку, що втручання з огляду на
його зміст та спосіб здійснення було таким, що суперечить поняттю
«безсторонній і незалежний суд» в сенсі ст. 6 Конвенції. Суд також
зазначив, що ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої
влади відображають брак поваги до самого функціонування судової гілки
влади 2.

Незважаючи на те, що з часу прийняття цього рішення минуло понад три
роки і Комітет Міністрів Ради Європи здійснює контроль за виконанням
Україною її зобов’язань, які випливають з цього рішення, зокрема
зобов’язання щодо унеможливлення подальшого втручання у судовий розгляд
з боку представників законодавчої чи виконавчої влади, випадки
незаконного втручання у здійснення правосуддя трапляються і зараз.

Використовуються й інші важелі впливу на судову діяльність.

Згідно з чинним законодавством України призначення суддів на
адміністративні посади в місцевих та апеляційних судах здійснює
Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо
спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого
суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих
судів — рекомендації відповідної ради суддів). Оперативне заміщення
вакантних адміністративних посад в судах має надзвичайно важливе
значення для нормальної діяльності судів. Проте строки проходження
подань Верховного Суду України про призначення суддів на адміністративні
посади у відповідних службах Президента України не регламентовані, а це
призводило до того, що зазначені питання вирішувалися місяцями, а то й
роками.

Відсутність керівництва в судах дезорганізовувало їх роботу, що в свою
чергу призводило до надходження обµрунтованих скарг від громадян,
негативно впливало на стосунки в суддівських колективах. Виникали
проблеми з фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням судів.
Через такий стан невизначеності судді висловлювали різні здогади,
припущення, що тривале непризначення керівників судів використовується
як інструмент впливу на суддівську діяльність. У рішенні від 30 червня
2005 р. Комітет з правової політики Верховної Ради України відзначив, що
необµрунтоване об’єктивними причинами тривале зволікання з призначенням
суддів на адміністративні посади у судах призводить до порушення
принципу незалежності суддів 3.

Ситуація з призначенням суддів на адміністративні посади значно
поліпшилася тільки у вересні 2005 р. після втручання Президента України.

Очевидно, для того, щоб органи місцевої влади не могли «керувати»
судами, законодавець повністю усунув їх із процесу призначення суддів на
адміністративні посади. Однак від керівників місцевих органів влади на
адресу Президента України і Верховного Суду України надходять численні
звернення, в яких ревізуються рішення Ради суддів України і Голови
Верховного Суду України щодо кандидатів на адміністративні посади в
судах, наводяться компрометуючі дані про них, пропонуються нові
кандидатури. Тільки протягом серпня—вересня 2005 р. листи такого
характеру надійшли від голови Петриківської районної державної
адміністрації Дніпропетровської обл., голови Львівської обласної ради,
голів Слов’янської міської та Слов’янської районної рад Донецької обл.

Немає сумніву, що це є втручанням у діяльність судів.

Зважаючи на наявність таких фактів, судді позитивно сприймають ідею про
віднесення питання про призначення суддів на адміністративні посади в
судах всіх рівнів до компетенції Верховного Суду України чи вищих
спеціалізованих судів за поданням відповідних рад суддів. Одним із
можливих варіантів щодо призначення суддів на адміністративні посади є
такий: голів місцевих судів та їхніх заступників призначає Голова
Верховного Суду України чи голова вищого спеціалізованого суду; голів
апеляційних судів та їхніх заступників обирає Пленум Верховного Суду
України чи пленум вищого спеціалізованого суду; на адміністративні
посади у Верховному Суді України і вищому спеціалізованому суді судді
обираються Пленумом Верховного Суду України чи пленумом вищого
спеціалізованого суду.

Не можна залишити без уваги питання про вплив на суддів за допомогою
масових акцій, тобто шляхом проведення ходи, мітингів, демонстрацій з
метою підштовхнути суд до прийняття того чи іншого рішення. У
Конституції передбачено тільки два застереження щодо проведення таких
заходів — вони мають відбуватися без зброї та про їх проведення
необхідно завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого
самоврядування (ч. 1 ст. 39). Обмеження щодо реалізації права на
проведення таких заходів відповідно до ч. 2 ст. 39 Конституції може бути
встановлено судом згідно із законом і лише в інтересах національної
безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших
людей.

Організатори таких заходів розраховують на те, що суддя внаслідок
психологічного тиску з боку багатьох людей, гасел, закликів, шумових
ефектів буде менше думати про законність свого рішення і більше
керуватиметься популістськими мотивами. Таким чином, у багатьох випадках
зазначені дії спрямовані проти прав і свобод тих людей, які у
передбачені процесуальним законодавством способи добиваються прийняття
іншого, ніж маніфестанти, рішення, і могли б з цих підстав бути
заборонені судом. Однак закон, відповідно до якого суд міг би встановити
обмеження щодо реалізації права на проведення таких заходів поки що не
прийнято, хоча необхідність його прийняття випливає із Конституції.

За таких умов кожен суддя повинен керуватися при прийнятті рішень
виключно законом і власним сумлінням, протистояти намаганням вплинути на
нього та діяти у відповідності з присягою, приймаючи яку він обіцяв
здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і
справедливим, давати рішучу відсіч усім протиправним намаганням збочити
правосуддя зі шляху законності та справедливості.

Отже, справа честі судді мати так би мовити стійкий імунітет від
непроцесуального впливу на його діяльність. Судді не можуть ухвалювати
рішення під тиском погроз, прохань, вимог пікетувальників, тих, хто
використовує голодування чи спроби вчинити самогубство. Для виправлення
кожної судової помилки законодавством визначені відповідні процедури та
діють відповідні судові інстанції.

5 вересня 2005 р. Голова Верховного Суду України надіслав головам вищих,
апеляційних та місцевих судів лист, в якому акцентував увагу суддів на
тому, що вони повинні у передбачені законом способи протистояти кожному
намаганню вплинути на їх діяльність 4. Про кожний факт непроцесуального
впливу на нього суддя повинен письмово повідомити голову суду або суд
вищої інстанції; службовий телефон кожного судді має бути оснащений
пристроєм для фіксування телефонних розмов, що буде як профілактичним
засобом, так і джерелом доказів у разі протиправного діяння щодо судді;
копію кожного листа від посадових осіб, в якому є хоча б натяк на
намагання вплинути на суддю, слід направляти до Верховного Суду України
для відповідного реагування.

У листі також наголошується на необхідності вжити дієві заходи з метою
унеможливлення втручання в діяльність суддів при розгляді судових справ
з боку інших суддів, в тому числі й тих, котрі займають адміністративні
посади. Пропонується запровадити розподіл справ між суддями за
принципами випадковості, запобігти випадкам прийняття до розгляду
судових справ тими судами, до підсудності яких вони не належать.

Цей лист є свідченням того, що суддівський корпус не самоусувається від
вирішення проблем, пов’язаних із забезпеченням незалежності суддів, і не
перекладає їх на плечі лише законодавчої та виконавчої влад.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що без незалежних суддів
неможливо побудувати демократичну правову державу, забезпечити
ефективний захист прав людини і юридичних осіб, створити ефективну та
справедливу правову систему. Правове регулювання питання щодо
незалежності суддів має здійснюватися виключно на основі положень
Конституції та законів України, при цьому необхідно враховувати
міжнародно-правові зобов’язання України у цій сфері. Обсяг гарантій
незалежності суддів має визначатися завданнями та функціями судової
влади, водночас досягнутий їх рівень не повинен бути зменшений. Крім
того, у законодавстві має бути закріплено ефективний механізм реалізації
цих гарантій і відповідальність за їх недотримання.

1 Причин незастосування цієї норми декілька. Перш за все вона є
недосконалою — відповідальність за втручання настає лише в разі, коли
той, хто втручається в діяльність судді, ставить за мету перешкодити
виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного
рішення. Довести, що саме таким мотивом керувалася винна особа,
практично неможливо — адже особи, котрі намагаються вплинути на суд,
завжди просять чи вимагають прийняти «законне» рішення на користь тієї
чи іншої фізичної або юридичної особи. Крім того, норма не
застосовується, оскільки представники влади і правоохоронних органів
часто не сприймають втручання в судову діяльність як злочин.

2 Рішення у справі «Совтрансавто-Холдинг« проти України» // Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — № 3, 2002 р. —
С. 151

3 Детальніше див.: HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua/~k_prav_pol”
http://www.rada.gov.ua/~k_prav_pol

4 Детальніше див.: HYPERLINK “http://www.scourt.gov.ua”
http://www.scourt.gov.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020